Постанова

від 29.09.2020 по справі 910/18370/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" вересня 2020 р. м.Київ Справа№ 910/18370/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Зубець Л.П.

за участю секретаря судового засідання: Майданевич Г.А.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 29.09.2020 року у справі №910/18370/19 (в матеріалах справи).

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа Лтд"

на рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020, повний текст якого складено та підписано 09.07.2020

у справі №910/18370/19 (суддя Грєхова О.А.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа Лтд"

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Велес Ойл"

про визнання договору недійсним.

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю Софа Лтд (далі-позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк (далі-відповідач) про визнання недійсним договору поруки №4В13010И/П від 25.10.2016.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що Договір поруки №4В13010И/П від 25.10.2016 був укладений ним під впливом обману, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним відповідно до ст.230 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 у справі №910/18370/19 в задоволенні позову відмовлено повністю.

Приймаючи вказане судове рішення суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи свої позовні вимоги.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 у справі №910/18370/19 та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов позовні вимоги.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на те, що оскаржуване судове рішення є необґрунтованим, прийняте з неповним з`ясуванням та за недоведеності обставин, що мають значення для справи, а також з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Доводи скаржника загалом будуються на тому, що суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків про недоведеність позивачем введення його в оману та наявності умислу в діях відповідача.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2020, справу №910/18370/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Шаптала Є.Ю., Зубець Л.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.08.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа Лтд" на рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 у справі №910/18370/19, а також розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа Лтд" на рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 у справі №910/18370/19 призначено на 29.09.2020 об 14:40 год.

03.09.2020 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, як таке, що прийнято у повній відповідності до вимог законодавства України.

Третя особа наданим їй процесуальним правом не скористалася та у судове засідання, яке відбулося 29.09.2020, не з`явилась, своїх представників не направила, про причини своєї неявки суд не повідомила. При цьому, судом апеляційної інстанції було вчинено всі дії з метою належного повідомленні їх про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

Враховуючи викладене та те, що матеріали справи містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, явка представників учасників справи не визнавалась обов`язковою, а також нез`явлення їх не перешкоджає вирішенню спору, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у відсутності вказаного учасника справи.

Також третя особа не скористалася своїм правом згідно ч.1 ст.263 ГПК України та не надала суду відзив на апеляційну скаргу, що згідно ч.3 ст. 263 ГПК не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення.

29.09.2020 в судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, а оскаржуване судове рішення скасувати.

В свою чергу, представник відповідача заперечив проти вимог апеляційної скарги та підтримав доводи викладенні у відзиві на апеляційну скаргу.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду першої інстанції, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення не підлягає скасуванню чи зміні, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 25.10.2016 між позивачем та відповідачем був укладений Кредитний Договір №4С16102Г (далі - Кредитний договір), за умов розділу А ( Істотні умови кредитування ) якого лімітом цього договору є 4350000000,00 грн для фінансування поточної господарської діяльності ТОВ Софа ЛТД ; термін повернення кредиту 24.10.2024.

На виконання Кредитного договору відповідач надав, а позивач отримав кошти у розмірі 4305119314,05 грн, що підтверджується платіжним дорученням №889 від 26.10.2016.

Цього ж дня між позивачем, як поручителем, та відповідачем, як кредитором, було укладено наступні договори поруки:

- №4А15116И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ АВАРІС своїх зобов`язань за кредитним договором №4А15116И/П від 16.12.2015;

- № 4Б15111И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ БІОТО своїх зобов`язань за кредитним договором №4Б15111И від 16.12.2015;

- №4К14363И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ КОМПАС Х своїх зобов`язань за кредитним договором №4К14363И від 04.12.2014;

- №4М14367И/П (оспорюваний у даній справі договір), предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ МАРКЕТ-СЕРВІС своїх зобов`язань за кредитним договором №4М14367И від 09.12.2014;

- №4О15080И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ ОЛІМП ОЙЛ своїх зобов`язань за кредитним договором №4О15080И від 16.12.2015;

- №4С13268И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ СЕГІНА своїх зобов`язань за кредитним договором №4С13268И від 22.04.2013;

- №4Т12029И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ ТЕРНОПІЛЬОПТТОРГ своїх зобов`язань за кредитним договором №4Т12029И від 30.01.2012;

- №4Т14209И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ ТАНАІС-СУМИ своїх зобов`язань за кредитним договором №4Т14209И від 17.02.2014;

- №4Ф15102И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ ФОБУРГ своїх зобов`язань за кредитним договором №4Ф15102И від 16.12.2015;

- №4Я13815И/П, предметом якого є надання поруки за виконання ТОВ ЯР-3 своїх зобов`язань за кредитними договорами №4Я13815И від 17.12.2013 та №4Я14351И від 09.12.2014.

Також 25.10.2016 між позивачем, як поручителем, та відповідачем, як кредитором, був укладений оспорюваний Договір поруки №4В13010И/П (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання третьою особою (боржником) своїх зобов`язань за Кредитним договором від 11.01.2013 № 4В13010И (далі - Кредитний договір), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору.

Відповідно до п. 2 та п. 3 Договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за Кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору. Поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений.

Згідно з пунктами 4, 5 та 6 Договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором, як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору. У випадку невиконання боржником п. 1 цього Договору, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання. Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмові вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в п. 5 цього Договору.

У випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього Договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за Кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунку у ПАТ КБ Приватбанк . Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті Призначення платежу якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього Договору (п. 7 Договору поруки).

За умовами пункту 8 Договору поруки, до поручителя, що виконав обов`язки боржника за Кредитним договором, переходять всі права кредитора за Кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за Кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

У відповідності до п. 9 Договору поруки, у випадку невиконання поручителем обов`язку боржника за Кредитним договором впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в п. 5 цього Договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості, яка зазначена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим Договором.

Згідно з п. 10 Договору поруки, кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за Кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за Кредитним договором.

Цей Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим Договором (п. 11 Договору поруки).

Цей Договір укладено/підписано із використання електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів ПАТ КБ Приватбанк в порядку, передбаченому Законом України Про електронні документи та електронний документообіг та Законом України Про електронний цифровий підпис , а також на підставі угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 03.06.2016, укладеної сторонами (п. 17 Договору).

У відповідності до ст.553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Згідно з ст.554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника. До поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ч.ч.1,2 ст.556 ЦК України).

Позивачем долучено до позовної заяви копію платіжного доручення №359 від 26.10.2016, в якому у графі призначення платежу вказано - виконання зобов`язання по кредитному договору від 11.01.2013 №4В13010И відповідно до договору поруки №4В13010И/П від 25.10.2016; сума грошових коштів - 686 208 623,83 грн (а.с.50 т.1).

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, позивач зазначає, що укладенню вказаних вище договорів передували ті обставини, що позивач зарекомендував себе як надійний та перспективний клієнт банку, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.

За твердженням позивача, банк, володіючи повною фінансовою інформацією про позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію щодо можливості участі товариства у процедурі трансформації кредитного портфеля відповідача.

Як зазначає позивач, така процедура, зі слів співробітників банку, була ініційована Національним Банком України відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.16р. №323/БТ, яким зобов`язано відповідача розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля. Згаданий план заходів, зі слів співробітників банку, передбачав переведення існуючого корпоративного кредитного портфеля на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела походження доходів.

Позивач стверджує, що відповідач навмисно цілеспрямовано ввів його в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину з метою реалізації плану трансформації кредитного портфелю (на виконання вимог Національного Банку України).

Крім того, позивач посилається на те, що у відповідача на момент укладання договору поруки були відсутні договори які підтверджують існування забезпечення кредитних договорів.

Також позивач стверджує, що відсутність забезпечення кредитних договорів є істотною обставиною, яка могла вплинути на його рішення по укладенню Кредитного договору та Договору поруки.

Позивач також зазначає, що невиконання відповідачем свого обов`язку по передачі йому документів, навмисне введення його в оману щодо існування у відповідача договорів, укладених для забезпечення прав вимоги за кредитними зобов`язаннями старих боржників , порушує його законні права.

Відтак, позивач зазначає, що у зв`язку з тривалим невиконанням банком умов п.8 та п. 10 Договору поруки, банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти Кредитний договір з метою реалізації плану трансформації (на виконання вимог Національного Банку України), чим ввів позивача в оману, щодо істотних умов Договору, в зв`язку з чим просить визнати укладений між сторонами Договір поруки недійсним на підставі ст. 230 ЦК України.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи свої позовні вимоги.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

У відповідності до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 04.06.2019 по справи №916/3156/17.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів ст.204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до протоколу № 4 від 21.10.2016 року загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД", а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти кредитний договір з Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" на суму 4350000000,00 грн у зв`язку з недостатністю кількості оборотних коштів та для забезпечення діяльності товариства.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності товариства.

Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 21.10.2016 та заявки на отримання кредиту від 21.10.2016, що були надані позивачем на адресу банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому Кредитному договорі, а саме в п.А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваних позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Згідно з ч.3 ст.556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Таким чином, вказане свідчить про неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

Отже, позивач помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, вважаючи його наслідком необхідність укладення договорів поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, твердження позивача про те, що укладення Кредитного договору та Договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним.

Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Проте, позивачем не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, а також не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Доводи позивача про те, що у зв`язку з не виконанням відповідачем умов спірного договору поруки, позивач позбавлений отримання прибутку від реалізації активів або набуття права власності на них, що було метою при укладання Кредитного договору та Договорів поруки не підтверджуються доказами, наявними у матеріалах справи.

Крім того, колегією суддів встановлено, що у 2018 року позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача про присудження до виконання обов`язку в натурі, а саме: передати позивачу оригінали кредитного договору №4В13010И від 11.01.2013 та усіх інших документів, що підтверджують перехід до ТОВ "Софа ЛТД" права вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю "Велес ОЙЛ" за договором (платіжні доручення, квитанції тощо та всі інші документи, які свідчать про їх виконання, на підставі договору поруки №4В13010И/П від 25.10.2016).

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем п. 8 Договору поруки №4В 13010И/П від 25.10.2016 та ст. 556 Цивільного кодексу України в частині передачі позивачу оригіналів документів, які засвідчують обов`язок боржника за Кредитним договором № №4В13010И від 11.01.2013 та документів, які засвідчують обов`язок боржника щодо повернення кредиту та якими забезпечувалось їх виконання.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11.10.2018, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2019 у справі №910/7066/18, у задоволенні позову відмовлено.

Так, суди у справі №910/7066/18 дійшли висновку про недоведеність належними, допустимими і достатніми доказами, що позивачем виконано у повному обсязі зобов`язання боржника за кредитним договором. Також зазначили, що оплата згідно з платіжним дорученням №359 від 26.10.2016 в сумі 686 208 623,83 грн жодним чином не доводить, що на момент перерахування коштів сума заборгованості боржника за кредитним договором була саме в такому розмірі, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що на виконання умов пункту 6 договору поруки, виставлялися будь-які вимоги банку до поручителя про погашення заборгованості за кредитним договором за боржника з визначенням суми боргу.

Крім того, суди у справі №910/7066/18 вказали на те, що законом не передбачено передачу кредитором поручителю саме оригіналів документів, які підтверджують обов`язок боржника, оскільки з огляду на ст. 553 Цивільного кодексу України та ст. 556 Цивільного кодексу України поручителем може бути кілька осіб і до кожного з них хто виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним.

Вказані вище судові рішення постановою Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №910/7066/18 залишено без змін.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у 2019 року позивач звертався до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до відповідача про розірвання договору поруки №4В1301И/П від 03.11.2016.

Обґрунтовуючи істотність допущеного відповідачем порушення договору, позивач вказував, що він, як поручитель, виконав зобов`язання боржника - ТОВ "Велес Ойл" за кредитним договором №4В13010И від 11.01.2013, і сплатив відповідачу (кредитору) достроково 686 208 623,83 грн, а отже, набув прав кредитора по відношенню до ТОВ "ВЕЛЕС ОЙЛ" за вказаним кредитним договором, а також за укладеними на його забезпечення договорами застави права вимоги. Проте, відповідач, в порушення умов договору поруки №4В13010И/П від 25.10.2016, не передав позивачу у встановлений договором строк документи, що підтверджують обов`язки ТОВ "ВЕЛЕС ОЙЛ" за кредитним договором, чим позбавив позивача права звернутись до інших застоводавців товариства та істотно погіршив фінансово-майновий стан позивача, адже для виконання обов`язку поручителя ним було залучено кредитні кошти. Тож, на думку позивача, договір поруки підлягає достроковому розірванню, адже позивач позбавлений того, на що розраховував при укладені договору поруки та зазнав значних збитків.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.03.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2020 у справі №910/12576/19, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність будь-яких відомостей щодо завдання позивачеві відповідної шкоди з боку відповідача у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням умов спірного договору поруки. Також вказав на те, що позивачем не надано жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні на підтвердження того, що останній погасив повністю всі зобов`язання боржника за кредитним договором, а не їх частину. Крім того, в договорі поруки відсутня вказівка на суму конкретних зобов`язань боржника, за виконання яких поручився позивач. При цьому, часткове виконання поручителем зобов`язання за кредитним договором не породжує переходу до нього прав кредитора за цим договором.

Посилання позивача на пов`язаність Кредитного договору, укладеного між позивачем та відповідачем, та Договору поруки укладеного між позивачем та відповідачем та як наслідок погіршення фінансово-майнового стану позивачу, судом першої інстанції до уваги не прийнято, оскільки означені правочини не пов`язані між собою, оскільки Договір поруки не містить посилань про укладення його з метою забезпечення зобов`язань позивача за Кредитним договором, в свою чергу, у Кредитному договорі зазначено про надання кредитних коштів для фінансування поточної діяльності позивача, а отже часткове направлення кредитних коштів отриманих за Кредитним договором на погашення заборгованості за Договором поруки, є власним волевиявленням позивача.

Отже, беручи до уваги наявні в матеріалах даної справи докази та обставини, встановлені судами у справі №910/7066/18 та у справі №910/12576/19, колегія суддів вважає недоведеними та необґрунтованими твердження позивача про відсутність у банку будь-яких договорів забезпечення виконання зобов`язань третьої особи за кредитним договором від 26.12.2012 №4В13010И.

Таким чином, враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин та положення ст.ст.75-79, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права колегією суддів під час перегляду справи не встановлено.

Доводи, наведені скаржником в апеляційній скарзі, колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи. Також, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення в розумінні ст.277 ГПК України з викладених в апеляційній скарзі обставин.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог, відповідає законодавству та матеріалам справи, а тому відсутні підстави для його скасування чи зміни. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судові витрати на підставі ст.129 ГПК України покладаються на скаржника.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа Лтд" на рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 у справі №910/18370/19 залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 у справі №910/18370/19 залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на скаржника.

4. Матеріали справи №910/18370/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текс судового рішення складено 05.10.2020.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Є.Ю. Шаптала

Л.П. Зубець