Рішення

від 07.10.2020 по справі 922/2409/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" жовтня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2409/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Приватного підприємства Логістік Компані , місто Дніпро,

до Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий Дім Аквітенс , місто Харків,

про стягнення 25 110,00 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Приватне підприємство «Логістік Компані» , звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Аквітенс» про стягнення суми заборгованості у розмірі 20 000,00 грн., 4 162,10 грн. штрафу, пені у сумі 864,67 грн. та 83,24 грн. інфляційних збитків.

07 серпня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити спрощене позовне провадження у справі № 922/2409/20. Розгляд справи № 922/2409/20 ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами. Відповідачеві, згідно статті 251 ГПК України, встановлено строк 15 днів з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву на позов.

27 серпня 2020 року відповідачем скеровано до матеріалів справи відзив, який ухвалою суду від 31 серпня 2020 року прийнято до розгляду із залученням до матеріалів справи.

Позивач не реалізував право, визначене статтею 251 кодексу у сукупності із статтею 166 Господарського процесуального кодексу України, на подання відповіді на відзив.

Водночас, 07 жовтня 2020 року до суду від позивача надійшов електронний лист (вх. № 3832) за змістом якого останній інформує суд про сплату в повному обсязі основної заборгованості за договором.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Приймаючи до уваги наведене, через ефективну реалізацію процесуальних прав учасників справи, керуючись завданням господарського судочинства, визначеним частиною 2 статті 2 ГПК України, суд дійшов висновку про долучення даного документу до матеріалів справи.

Згідно статті 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 ГПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

01 квітня 2020 року між приватним підприємством "Логістік компані" (експедитор, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТД Аквітенс" укладено договір транспортного експедирування № 1332, за умовами якого експедитор від свого імені, за дорученням та за рахунок коштів замовника організує виконання перевезень вантажів автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському та міжнародному сполученні. Експедитор в інтересах замовника виконує пов`язані з перевезенням операції (пункт 1.1., 1.2 договору).

Відповідно до пункту 2.1 експедитор організовує перевезення вантажів на підставі письмових заявок, що подаються замовником. Перевезення оформлюються єдиним транспортним документом (товарно-транспортна накладна або міжнародна вантажна накладна, тощо) (пункт 2.4 договору).

Пунктами 5.2, 5.3 договору передбачено, що розрахунок за платежами за транспортно-експедиторські послуги проводяться замовником на підставі рахунку експедитора й акту про виконання транспортно-експедиторських послуг. Рахунок повинен бути оплачений замовником протягом 2 (двох) банківських днів з моменту вивантаження авто, якщо інше не передбачено заявкою на перевезення вантажу. За затримку оплати більше як на один банківський день експедитор вправі нарахувати штраф в розмірі 15% від суми заборгованості, та пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення.

Сторонами визначено, що договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами й діє до 31 грудня 2022 року.

В межах обумовлених договірних відносин, 23 квітня 2020 року була сформована заявка № 727 на транспортне перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполучені, в якій в тому числі, було передбачено маршрут перевезення, дата та час завантаження (23-24 квітня 2020 року), вага вантажу, вантажовідправника, сума і порядок розрахунків (940 евро, оплата в день вивантаження автомобіля).

Згідно пунктом 4.7 договору експедитор без погодження з замовником вправі залучати третіх осіб для виконання своїх зобов`язань за цим договором.

Так, 23 квітня 2020 року позивачем із ФОП Орел О.П. була сформована заявка на надання транспортно-експедиторських послуг з перевезенням вантажу.

28 квітня 2020 року за актом здачі-приймання робіт № 28/04-20 перевізник (ФОП Орел О.П.) здав, а експедитор прийняв міжнародні послуги по перевезенню вантажу.

В рамках виконання умов договору, позивач виконав доручення щодо здійснення транспортно-експедиційного обслуговування і організував експортно-імпортне перевезення по маршруту і у розмірі, відповідно до погодженого сторонами у заявці № 727 від 23 квітня 2020 року на транспортне перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполучені, що підтверджується товарно-транспортною накладною CMR № 027711 від 23 квітня 2020 року.

28 квітня 2020 року сторони склали акт надання послуг № 99, яким були прийняті надані транспортно-експедиторські послуги в розмірі 27 747,30 грн.

28 квітня 2020 року було виставлено рахунок на оплату № 101, за змістом якого ціна наданих транспортно-експедиторських послуг визначена у сумі 27 747,30 грн.

28 квітня 2020 року та 29 квітня 2020 року, як того вимагає пункт 5.2 договору, позивачем було сформовано на електрону адресу відповідача документацію щодо підтвердження надання транспортно-експедиторських послуг та рахунок на оплату. Даний факт підтверджується стріншотами з електронної пошти позивача (а.с. 21-22, том 1).

Відповідач свої зобов`язання з оплати вартості наданих транспортно-експедиторських послуг виконав частково, сплатив грошові кошти у розмірі 7 747,30 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 464 від 15 липня 2020 року.

Як зазначає позивач, за відповідачем рахується заборгованість за надані послуги на загальну суму 20 000,00 грн., що послугувало підставою для звернення позивача до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів підприємства-позивача за первісним позовом.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Головним питанням при вирішенні спору в даній справі, є питання яким за своєю правовою природою, в незалежності від його назви, є укладений між сторонами договір: чи цей договір є договором з надання послуг перевезення вантажу або договором про надання транспортно-експедиторських послуг.

Згідно приписів частини 1 статті 929 Цивільного Кодексу України (ЦК України) за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов`язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов`язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов`язання, пов`язані з перевезенням.

Такі ж положення щодо змісту та суті договорів транспортного експедирування містяться у статті 316 Господарського Кодексу України (ГК України).

У статті 1 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» (далі - Закон N 1955-IV), який є спеціальним правовим актом, що регулює відносини транспортно-експедиторської діяльності, надано визначення термінів згідно яких:

транспортно-експедиторська діяльність - підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів;

транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов`язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування;

експедитор (транспортний експедитор) - суб`єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування;

клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору;

перевізник - юридична або фізична особа, яка взяла на себе зобов`язання і відповідальність за договором перевезення вантажу за доставку до місця призначення довіреного їй вантажу, перевезення вантажів та їх видачу (передачу) вантажоодержувачу або іншій особі, зазначеній у документі, що регулює відносини між експедитором та перевізником;

учасники транспортно-експедиторської діяльності - клієнти, перевізники, експедитори, транспортні агенти, порти, залізничні станції, об`єднання та спеціалізовані підприємства залізничного, авіаційного, автомобільного, річкового та морського транспорту, митні брокери та інші особи, що виконують роботи (надають послуги) при перевезенні вантажів.

Згідно статті 2 вказаного Закону N 1955-IV його дія поширюється на відносини, що виникають при транспортному експедируванні вантажів усіма видами транспорту, крім трубопровідного.

Положення цього Закону поширюються також на випадки, коли обов`язки експедитора виконуються перевізником.

У статті 8 Закону N 1955-IV зазначено, що експедитори надають клієнтам послуги відповідно до вимог законодавства України та держав, територією яких транспортуються вантажі, згідно з переліком послуг, визначеним у правилах здійснення транспортно-експедиторської діяльності, а також інші послуги, визначені за домовленістю сторін у договорі транспортного експедирування та визначено, що транспортно-експедиторські послуги надаються клієнту при експорті з України, імпорті в Україну, транзиті територією України чи іншими державами, внутрішніх перевезеннях територією України.

Згідно статті 9 Закону N 1955-IV перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами, складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні.

Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.

Водночас, згідно приписів ст. 908 ЦК України, перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення.

Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Відповідно до положень частини 1 статті 909 ЦК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). (частина 2, частина 3)

Господарський кодексом України також врегульовані відносини пов`язані з перевезенням вантажів.

Так частиною 1 статті 306 ГК України встановлено, що перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов`язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами. Суб`єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Допоміжним видом діяльності, пов`язаним з перевезенням вантажу, є транспортна експедиція. (частина 2, частина 4 даної статті).

Згідно приписів частини 1 статті 307 ГК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов`язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.(частина 2 статті 307 ГК України).

Аналіз вищезазначених правових норм надає можливість зробити висновки, що законодавець розмежував в окремі інститути послуги "перевезення" та "транспортне експедирування". Так, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується надати таку послугу - доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а за договором про транспортне експедирування - виконати роботу, що безпосередньо пов`язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування.

При цьому згідно статті 2 Закону N 1955-IV перевізник може виконувати функції експедитора і у таких випадках на його відносини з замовником послуг розповсюджується дія цього Закону.

Змістовний аналіз вищевказаних правових норм у співвідношенні до умов укладеного між сторонами спору договору та фактичних дій, які повинен був виконувати та виконував (здійснював) позивач, як виконавець послуг, які (дії) підтверджуються наявними у справі належними та достатніми доказами, зокрема актом надання послуг, транспортними накладними та заявками по договору, суду доходить до висновку, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором про транспортно-експедиційне обслуговування і позивач фактично надавав відповідачу послуги, від свого імені, проте за рахунок відповідача, тобто згідно визначень Закону N 1955-IV, здійснював транспортно-експедиторську діяльність.

Крім того, згідно даної заявки до договору № 727 від 23 квітня 2020 року, яка містяться в матеріалах справи, вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Аквітенс» є замовником, а Приватне підприємство «Логістік Компані» є експедитором, тобто фактично між сторонами склалися відносини з транспортного експедирування.

Оскільки відповідно до умов договору перевезення вантажу здійснювалось автомобільним транспортом із місця перевезення до місця доставки, які знаходяться у різних країнах, то до спірних правовідносин підлягає застосуванню Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, Женева, 19 травня 1956 року. Україна приєдналась до Конвенції відповідно до Закону від 01 серпня 2006 року № 57-V.

Частиною 1 статті 1 Конвенції встановлено, що вона застосовується до будь-якого договору дорожнього перевезення вантажів за винагороду за допомогою автомобілів у випадку, коли місце прийняття до перевезення вантажу та місце, передбачене для його здачі, знаходяться на території двох різних держав, одна з яких є учасником Конвенції.

Статтею 4 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів передбачено, що договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної. Відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосовуються положення цієї Конвенції.

Згідно із частиною 1 статті 9 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про транзит вантажів» , який визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом через територію України, транзит вантажів супроводжується товарно-транспортною накладною, складеною мовою міжнародного спілкування.

Таким чином, в системному тлумаченні норм чинного законодавства, з огляду на визначені сторонами умови договору та тип перевезення, основним документом на підтвердження факту організації позивачем виконання перевезень вантажів автомобільним транспортом є міжнародна автомобільна накладна (CMR).

Відповідно до пункту 5.2 договору розрахунок за платежами за транспортно-експедиторські послуги проводяться замовником на підставі рахунку експедитора й акту про виконання транспортно-експедиторських послуг. Вказані документи експедитор передає на електрону адресу замовника не пізніше, як протягом двох банківських днів після завершення перевезення.

Судом встановлено, що на виконання договору позивачем до матеріалів справи надано наступні документи:

- заявку на транспортне перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполучені № 727 від 23 квітня 2020 року;

- товарно-транспортної накладної (CMR) від 23 квітня 2020 року;

- рахунок на оплату № 101 від 28 квітня 2020 року;

- акт здачі-приймання виконаних робіт № 99 від 28 квітня 2020 року;

- заявку з перевізником № 727 від 23 квітня 2020 року;

- акт здачі-приймання виконаних робіт з перевізником № 28/04-20 від 28 квітня 2020 року.

Дані документи, зокрема, товарно-транспортна накладна (CMR) від 23 квітня 2020 року, підтверджують факт надання позивачем послуг експедитора при перевезенні вантажів автомобільним транспортом, які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення. Отже, позивачем виконано прийняті на себе зобов`язання з перевезення вантажу, обумовлених заявкою на транспортне перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполучені № 727 від 23 квітня 2020 року.

З огляду на наведене, у відповідача, за умовами пункту 5.3 договору та статті 909 Цивільного кодексу України, виник обов`язок з оплати рахунку протягом 2 (двох) банківських днів з моменту вивантаження авто.

28 квітня 2020 року позивач виставив відповідачеві рахунок на оплату № 101 на суму 27 747 грн. та 28-29 квітня 2020 року, на виконання умов договору, направив електронної поштою відповідачу визначені документи, а саме рахунок та акт про виконання транспортно-експедиторських послуг.

Беручи до уваги, що момент, з якого розпочинається строк оплати, визначений сторонами у договорі (два банківських дня з моменту вивантаження), яке відбулось 28 квітня 2020 року (як-то підтверджується матеріалами справи), кінцевим днем виконання зобов`язань з оплати рахунку № 101 від 28 квітня 2020 року - є 30 квітня 2020 року, а з 01 травня 2020 року відповідач є таким, що прострочив виконання покладеного на нього обов`язку.

За приписами статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

На момент подання позову, відповідачем не було здійснено повної оплати вартості транспортно-експедиторських послуг з перевезення вантажу за рахунком № 101 від 28 квітня 2020 року.

Водночас, судом встановлено, що під час розгляду справи в суді (позивач звернувся із даним позовом до суду 27 липня 2020 року за допомогою поштової установи), відповідачем було сплаченона користь позивача суму основної заборгованості в загальній сумі 20 000,00 грн., що підтверджуєтеся копіями платіжних доручень, які наявні в матеріалах справи (платіжне доручення № 546 від 14 серпня 2020 року на суму 3 000,00 грн., № 557 від 19 серпня 2020 року на суму 4 000,00 грн., № 541 від 13 серпня 2020 року на суму 3 000,00 грн., № 101 від 01 жовтня 2020 року на суму 10 000,00 грн.).

Як свідчать платіжні доручення, які надані відповідачем та позивачем, призначення платежу є наступним: "Оплата транспортних послуг Крань-Харків зг рах № 101 від 28 квітня 2020р."

Суд може констатувати, що відповідачем було сплачено суму основного боргу у розмірі 20 000,00 грн. в межах розгляду даної справи.

За приписами пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

З огляду на факт сплати відповідачем суми основної заборгованості під час розгляду справи, провадження у справі в частині стягнення 20 000,00 грн. основної заборгованості підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України.

Суд попереджує сторін, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду із спором між сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Водночас, суд враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свого обов`язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов`язання (у період, який вказано позивачем), дії відповідача є порушенням договірних зобов`язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).

Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

У відповідності до пункту 5.3 договору за затримку оплати більше як на один банківський день експедитор вправі нарахувати пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення та штраф в розмірі 15% від суми заборгованості.

Дії відповідача щодо несвоєчасної оплати є порушенням умов договору, що є підставою для застосування відповідальності, відповідно до умов пункту 5.3 договору.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд вважає його вірним та таким, що повністю відповідає приписам чинного законодавства, здійсненим з урахуванням пункту 5.3 договору та приписів статті 231 ГК України, у зв`язку з чим задовольняє позовні вимоги в означеній частині та стягує з відповідача пеню в розмірі 864,67 грн.

Суд, зазначає, що окрім пені, позивач просить стягнути з відповідача штраф у розмірі 15 % від суми простроченого платежу у сумі 4 162,10 грн.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Таким чином одночасне стягнення пені та штрафу не суперечить вимогам чинного законодавства та статті 61 Конституції України. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2018 року у справі № 911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17 та від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17).

Враховуючи викладене, перевіривши розрахунки на підставі поданих первинних документів та розрахунків, які містяться в матеріалах справи, суд визнав позовні вимоги позивача про стягнення 15 % штрафу за порушення строку оплати в розмірі 4 162,10 грн. законними та обґрунтованими.

Виходячи із положень статті 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції за увесь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16.

Отже, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Позивач нарахував та просить стягнути з відповідача суму зростання боргу з урахуванням індексу інфляції у розмірі 83,24 грн.

Здійснивши перерахунок інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов`язання, а також порядку розрахунків, погодженого сторонами, господарський суд вважає, що арифметично вірними до стягнення похідних вимог, обумовлених статтею 625 ЦК України, є розмір інфляційних нарахувань у сумі 138, 90 грн.

Позивач помилково зазначив у розрахунках про відсутність індексу інфляції (індексу споживчих цін) у червні 2020 року, оскільки за даними Державної служби статистики України вона становить 100,2%

Відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог в частині стягнення інфляційних нарахувань, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню в сумі, зазначеній в прохальній частині позовної заяви, а саме в сумі 83,24 грн.

Що стосується витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 6 000 грн., суд зазначає наступне.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу).

У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи 09 липня 2020 року між адвокатським бюро "Рогачова" в особі адвоката Рогачова Ю.М. (бюро) та приватним підприємством "Логістік компані" укладено договір про надання правової допомоги № 1233, у відповідності до якого на умовах та в порядку, передбаченому цим договором, бюро зобов`язується надати клієнту правову допомогу, а клієнт зобов`язується виплатити бюро гонорар за таку допомогу. Правова допомога надається в обсязі послуг відповідно до окремих доручень (заявок) клієнта.

Сторонами договору у пункті 5.1 договору погоджено, що клієнт сплачує бюро винагороду (гонорар) в розмірі відповідно до заявок та/або прайсу бюро.

09 липня 2020 року було сформовано заяву № 1 до договору, згідно якої визначений перелік правової допомоги та розмір винагороди (гонорару) бюро.

В підтвердження вартості послуг, пов`язаних з наданням правової допомоги адвокатом Рогачовим Ю.М., було надано суду акт від 19 серпня 2020 року про витрати на послуги адвоката, який за своєю правовою природою є актом наданих послуг та платіжне доручення № 2457 від 15 липня 2020 року про сплату витрат на послуги адвокатського бюро.

Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом Рогачовим Ю.М. професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати, понесені відповідачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті126 Кодексу).

Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень статті 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об`єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі №922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Так, з наданого позивачем акту надання послуг від 19 серпня 2020 року, слідує, що для представництва інтересів клієнта адвокатом (бюро) надано наступний перелік послуг: вивчення наявних документів, підготування всіх документів для звернення до суду, поточний безлімітна консультація, супровід справи у суді.

Як вже було зазначено вище, між позивачем та адвокатом досягнута домовленість щодо розміру винагороди за надання професійної правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 6 000,00 грн.

Разом з тим, акт приймання-передачі наданих послуг не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат (додаткова постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).

З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалось), на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 6 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 3 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.

Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.

Даний спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності та фактично є спором про стягнення заборгованості за договором із застосуванням пункту договору щодо наслідків построчення (пеня) та статті 625 ЦК України, до якого наявна стала практика Верховного Суду у подібних правовідносинах. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають. Крім того, судом перевірені розрахунки в частині похідних вимог (пеня, штраф, інфляційні нарахування) та встановлено помилку у їх розрахунках (розрахунок інфляційних втрат).

Враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувавши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, тощо, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат і стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі « Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі « Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі « Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 231, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252, господарський суду Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий Дім Аквітенс (61166, місто Харків, проспект Науки, будинок 40, офіс 515 А, ідентифікаційний код юридичної особи 40758546) на користь Приватного підприємства Логістік Компані (49006, місто Дніпро, вулиця Таллінська, будинок 4, ідентифікаційний код юридичної особи 39284432) штраф в сумі 4 162,10 грн., пеню в сумі 864,67 грн., інфляційних втрат в сумі 83,24 грн., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 427,77 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Закрити провадження у справі № 922/2409/20 в частині стягнення основного боргу в сумі 20 000,00 грн.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено та підписано 07 жовтня 2020 року.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/2409/20