Постанова

від 23.09.2020 по справі 2-3443/11 753/2069/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/1761/2020

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2020 року м. Київ

Унікальний номер справи 753/2069/16

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шахової О.В., суддів: Вербової І.М., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання Пащенко О.П., Кузнєцової В.В.,

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Управління внутрішніх справ України в м. Севастополі,

Управління державної пенітенціарної служби України в Автономній Республіці Крим та в м. Севастополі,

Головне управління Державної казначейської служби в м. Севастополі,

Державна казначейська служба України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,

на рішення Ленінського районного суду міста Севастополя від 5 липня 2012 року, -

В С Т А Н О В И В:

У липні 2011 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Управління внутрішніх справ України в м. Севастополі, Управління державної пенітенціарної служби України в АР Крим та в м. Севастополі, ГУ ДКС у м. Севастополі, ДКСУ про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного тримання його під вартою.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що в червні 2005 року його було затримано за підозрою у скоєнні злочину та обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Строк тримання під вартою неодноразово продовжувався судом. Постановою Апеляційного суду м. Севастополя від 28 жовтня 2005 року йому було продовжено граничний строк тримання під вартою до 29 листопада 2005 року. Після направлення справи з обвинувальним висновком до суду він незаконно утримувався під вартою, оскільки з 29 листопада 2005 року до 29 грудня 2005 року він утримувався під вартою без рішення, а в подальшому без мотивованого рішення суду. Посилався на те, що факт його незаконного тримання під вартою встановлено ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 12 квітня 2011 року, якою постановлений щодо нього вирок, яким він був засуджений за частиною першою статті 115 КК України до 7 років позбавлення волі, було скасовано, кримінальну справу повернуто прокурору для проведення додаткового розслідування, міру запобіжного заходу щодо нього змінено - звільнено з-під варти в залі судового засідання.

Вказував, що незаконним триманням під вартою протягом 5 років 4 місяців 14 днів йому було завдано моральної шкоди, оскільки були порушені його нормальні життєві зв`язки, він не міг реалізувати свої звички та бажання, був позбавлений можливості виховувати дитину. Просив стягнути з держави на його користь 245 760 грн.

Також в липні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про відшкодування матеріальної шкоди, посилаючись на те, що неправомірними діями відповідачів щодо незаконного позбавлення його волі, ним втрачено заробіток в розмірі 54 156 грн.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 лютого 2012 року справи об`єднано в одне провадження.

Рішенням Ленінського районного суду м. Севастополя від 05 липня 2012 року в задоволенні позовів відмовлено.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що висновок суду про законність тримання його під вартою без рішення суду в період з 29.11.2005 по 29.12.2005 є таким, що суперечить позиції Європейського суду з прав людини в рішенні від 25 листопада 2010 року у справі Руденко проти України стосовно практики тримання обвинувачених під вартою без рішення суду лише на підставі того, що обвинувальний висновок у справі подано до суду.

Судом не повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та не надано належної оцінки доказам щодо перебування його у трудових відносинах з ПП Полухіною Н.Е.

В порядку п. 8 ч. 1 Розділу XIII Прикінцевих та перехідних положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017), до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Згідно п. З Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті Голос України повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України Про судоустрій і статус суддів ).

Указом Президента України від 28.09.2018 №297/2018 переведено суддів Апеляційного суду міста Києва та суддів Апеляційного суду Київської області на роботу на посадах суддів Київського апеляційного суду.

Відповідно до ст. 147 Закону України Про судоустрій і статус суддів рішенням зборів суддів Київського апеляційного суду від 02.10.2018 №3 днем початку роботи Київського апеляційного суду визначено 03.10.2018.

Нерозглянуті апеляційні скарги, заяви, клопотання, подані до Апеляційного суду міста Києва та Апеляційного суду Київської області передано до новоутвореного Київського апеляційного суду.

У зв`язку із зазначеним вищевказана апеляційна скарга підлягає розгляду Київським апеляційним судом.

В судовому засіданні апеляційного суду представники позивача доводи апеляційної скарги підтримали, просили задовольнити апеляційну скаргу.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи за законом повідомлялися належно. Причини неявки в судове засідання не повідомляли і заяв про відкладення справи не направляли.

Згідно Положення про Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції,затвердженого наказом Міністра юстиції України 1 квітня 2020 року, № 13-05/5, Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань - є, зокрема, правонаступником управління Державної пенітенціарної служби в Автономній республіці Крим та м. Севастополі, яке ліквідуються.

Згідно відомостей ЄДРЮЮ та ФОП, Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області,Автономної республіки Крим та м. Севастополя перебуває в стані припинення.

За клопотанням голови комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономної республіки Крим та м. Севастополя, ухвалою апеляційного суду від 20.07.2020 судове засідання за участю голови комісії призначено на 23.09.2020 в режимі відеоконференції. Проте, за повідомленням Одеського апеляційного суду, якому було доручено проведення відеоконференції, 23.09.2020 до цього суду ніхто не з`явися.

Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частин першої, другої статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Підстави, порядок та розмір шкоди, яка підлягає відшкодуванню встановлено Законом України Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду .

У статті 1 цього Закону наведено перелік підстав, за наявності яких фізичній особі може бути відшкодовано шкоду, завдану внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Згідно з статтею 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду у наведених в статті 1 Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України та пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду

Справа судами розглядалася неодноразово.

Так, згідно рішення Апеляційного суду міста Севастополя від 8 листопада 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення місцевого суду Ленінського району м. Севастополя від 5 липня 2012 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позову (т.2 ас.34-35).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду м. Севастополя від 8 листопада 2012 року відхилено (т.2 ас. 33).

Рішенням п`ятої секції Європейського суду з прав людини від 17 жовтня 2013 року у справі Таран проти України оголошено прийнятною заяву ОСОБА_1 та встановлено порушення національними судами статті 3 Конвенції; підпункту с пункту 1 статті 5 Конвенції щодо періоду тримання заявника під вартою після 29 листопада 2005 року до 29 грудня 2005 року, тримання заявника під вартою перевищувало п`ять років та дев`ять місяців, а рішення про тримання заявника під вартою не відповідали підпункту с пункту 1 і пункту 3 статті 5 Конвенції; пункту 4 статті 5 Конвенції; пункту 5 статті 5 Конвенції; пункту 1 статті 6 Конвенції і на користь ОСОБА_1 з Держави України було стягнуто 14 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватись; 900,00 євро компенсації судових та інших витрат, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватись заявникові, а у пункті 102 цього рішення зазначив, що заявник не обґрунтував стверджувань матеріальної шкоди.

Постановою Верховного суду України від 21 листопада 2016 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Рішення Апеляційного суду м. Севастополя від 8 листопада 2012 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2013 року скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд (т.2 ас. 109-111).

За рішенням Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Севастополя від 5 липня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 . Стягнуто з Держави Україна в особі ДКСУ на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 3 200 грн. та моральну шкоду у розмірі 3 200 грн. (т.2 ас. 194-198).

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 червня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т.3 ас. 63-69).

Як вбачається з Постанови Верховного суду від 13 листопада 2019 року, у рамках кримінальної справи порушеної відносно ОСОБА_1 , останній тривалий час перебував під вартою.

29 червня 2005 року старший слідчий прокуратури Нахімовського району м. Севастополя Форсюк А. А. порушив кримінальну справу за фактом вбивства громадянина ОСОБА_3 . Увечері цього ж дня ОСОБА_1 було затримано за підозрою у вбивстві.

01 липня 2005 року постановою Нахімовського районного суду м. Севастополя ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

08 липня 2005 року ОСОБА_1 пред`явлено обвинувачення за частиною першою статті 115 КК України.

28 серпня 2005 року постановою цього ж суду продовжено строк тримання під вартою до трьох місяців, а постановою від 27 вересня 2005 року продовжено строк тримання під вартою до чотирьох місяців.

29 листопада 2005 кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_1 за частиною першою статті 115 КК України направлено до Нахімовського районного суду м. Севастополя.

Також по справі було встановлено, що 29 грудня 2005 постановою Нахімовського районного суду м. Севастополя вказану кримінальну справу повернуто на доопрацювання до прокуратури Нахімовського району, запобіжний захід залишено без змін.

Після завершення додаткового розслідування, 28 лютого 2006 року справу було знову направлено до районного суду для розгляду.

Вироком Нахімовського районного суду м. Севастополя від 19 листопада 2010 року ОСОБА_1 засуджено за частиною першою статті 115 КК України до 7 років позбавлення волі.

Ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 12 квітня 2011 року вирок суду першої інстанції від 19 листопада 2010 року скасовано, кримінальну справу направлено прокурору для проведення додаткового розслідування, міру запобіжного заходу змінено - ОСОБА_1 звільнено з-під варти в залі суду. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що в період з 29 листопада до 29 грудня 2005 року ОСОБА_1 утримувався під вартою без рішення суду, а в подальшому його тримання під вартою належним чином судами не мотивувалося і не містило зазначеного терміну перебування підсудного під вартою.

Після додаткового розслідування досудове слідство у справі завершено, справа за обвинуваченням ОСОБА_1 передана до суду за частиною першою статті 115 КК України та була призначена до розгляду на 04 грудня 2012 року (а. с. 184 том 1).

Загалом, тримання ОСОБА_1 під вартою було поділено на три періоди.

До першого періоду тримання ОСОБА_1 під вартою належить його тримання під вартою з дня його затримання за підозрою у вбивстві, а саме з 29 червня 2005 року до 29 листопада 2005 року, коли строк його тримання під вартою в останнє продовжено постановою апеляційного суду.

До другого періоду тримання позивача під вартою належить його тримання під вартою без постановлення з цього приводу судового рішення, яке тривало місяць, а саме з 29 листопада 2005 року до 29 грудня 2005 року.

До третього періоду тримання позивача під вартою належить його тримання під вартою з 29 грудня 2005 року до 12 квітня 2011 року, коли ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя постановлений щодо нього вирок було скасовано, а кримінальну справу повернуто прокурору для проведення додаткового розслідування, міру запобіжного заходу змінено та звільнено його з-під варти в залі судового засідання.

Також встановлено, що рішенням п`ятої секції Європейського суду з прав людини від 17 жовтня 2013 року у справі Таран проти України оголошено прийнятною заяву ОСОБА_1 та встановлено порушення національними судами статті 3 Конвенції; підпункту с пункту 1 статті 5 Конвенції щодо періоду тримання заявника під вартою після 29 листопада 2005 року до 29 грудня 2005 року, тримання заявника під вартою перевищувало п`ять років та дев`ять місяців, а рішення про тримання заявника під вартою не відповідали підпункту с пункту 1 і пункту 3 статті 5 Конвенції; пункту 4 статті 5 Конвенції; пункту 5 статті 5 Конвенції; пункту 1 статті 6 Конвенції і на користь ОСОБА_1 з Держави України було стягнуто 14 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватись; 900,00 євро компенсації судових та інших витрат, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватись заявникові, а у пункті 102 цього рішення зазначив, що заявник не обґрунтував стверджувань матеріальної шкоди.

Листом від 15 травня 2017 року № 2825/12.0.1/19-17 Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини повідомив, що справедлива сатисфакція та компенсація судових витрат у розмірі 258 320,91 грн. (еквівалент 14 900 євро) була перерахована заявнику платіжним дорученням Міністерства юстиції України від 23 вересня 2014 року № 6090 (а. с. 170-172 том 2).

Згідно довідки ПП ОСОБА_4 , що наявна в матеріалах справи (а. с. 77 том 1) та копії трудової книжки зі змісту, яких було встановлено, що відомості зазначені у довідці та копії трудової книжки є відмінними.

У довідці наданій позивачем зазначено, що він працював у ПП ОСОБА_4 з липня 1998 року, а з копії трудової книжки вбачається, що останній перебував у трудових відносинах з ПП ОСОБА_4 з 12 квітня 2005 року.

В розділі "Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій" постанови Верховного Суду від 13.11.19, Верховний Суд зазначив, що відмова ОСОБА_1 в задоволені позову, судом першої інстанції мотивовано тим, що законодавство не передбачало підстав для тримання особи під вартою після направлення справи до суду першої інстанції та до проведення попереднього розгляду справи, виходив з того, що після 29.11.2005, коли кримінальну справу з прокуратури Нахімовського району м. Севастополя було направлено до Нахімовського районного суду м. Севастополя, нова постанова про продовження строку тримання під вартою ОСОБА_1 не повинна була виноситися, тому вважав, що твердження позивача, що він в період з 29.11.2005 по 29.12.2005 тримався під вартою незаконно є таким, що не грунтується на законі.

Щодо посилань позивача на те, що в період з 29.12.2005 по 12.04.2011 він утримувався під вартою без мотивованого рішення суду, а тому - незаконно, то суд вважав їх також необґрунтованими й такими, що суперечать поясненням самого позивача. Зазначив, що позивач у судовому засіданні пояснював, що неодноразово оскаржував усі постанови судів про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а в подальшому - й продовження строків тримання під вартою, що на думку суду свідчило про реалізацію позивачем (у кримінальній справі - обвинуваченим, підсудним) свого процесуального права на оскарження судового рішення й перевірку вищестоящими судами його законності.

Також суд вважав, що позивачем не надано суду доказів про незаконність постанов Нахімовського райсуду м. Севастополя з питань тримання його під вартою за спірний період та не доведено позовних вимог в частині стягнення матеріальної шкоди.

Перевіривши доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , матеріали справи та вислухавши пояснення представників позивача, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

З аналізу вищенаведених норм законодавства щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду убачається, що для відшкодування моральної шкоди в порядку, встановленому Законом України Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду необхідно встановлення незаконності дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури чи суду в ході розслідування кримінального провадження відносно особи, внаслідок яких останньому спричинена моральна шкода.

Незаконність перебування особи під слідством і судом, за правилом статті 2 Закону України Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду має підтверджуватися постановленням виправдувального вироку, або встановленням в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту незаконних дій органів досудового розслідування та прокуратури в ході здійснення кримінального провадження, або закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення, або не встановленням достатніх доказів для доведення вини особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Згідно ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

27 квітня 2014 року набрав чинності Закон України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , який визначає статус Автономної республіки Крим та міста Севастополя, як території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації; встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до статті 1 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.

Згідно зі статтею 9 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

Пунктом 3 цієї статті визначено, що будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та посадовими або службовими особами на тимчасово окупованій території, є недійсним і не створює правових наслідків.

У зв`язку з встановленням зазначеним законом особливого статусу Автономної республіки Крим, ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 січня 2016 року за заявою ОСОБА_1 підсудність про відновлення втраченого судового провадження по цивільній справі було визначено Дарницькому районному суду м. Києва.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 29 лютого 2016 року за заявою ОСОБА_1 відкрито провадження і ухвалою цього ж суду від 29.06.2016 заяву ОСОБА_1 задоволено та установлено зміст відновленого судового рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 05.07.2012, а саме вирішив: У задоволені позову ОСОБА_1 до УМВС України в м. Севастополі, Головного управління державної пенітенціарної служби України в АР Крим та м. Севастополі, Головного управління державної казначейської служби України в м. Севастополі, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та відшкодування моральної шкоди - відмовити , рішення Апеляційного суд м. Севастополя від 08.11.2012 року, а саме вирішив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення місцевого суду Ленінського району м. Севастополя від 05 липня 2012 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволені позову до УМВС України в м. Севастополі, Головного управління державної пенітенціарної служби України в АР Крим та м. Севастополі, Головного управління державної казначейської служби України в м. Севастополі, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та відшкодування моральної шкоди та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2013, а саме ухвалив: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду м. Севастополя від 08 листопада 2012 року відхилити .

З матеріалів справи вбачається, що позивач притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення тяжкого злочину, між тим інформація, чи/або належні докази (постанова, вирок) щодо підстав звільнення ОСОБА_1 із під варти - в справі відсутня. Представники позивача також такої інформації апеляційному суду не надали, хоча не заперечували, що позивача було звільнено з залу суду не з реабілітуючих підстав. Сам позивач в судові засідання не з`являвся і місце перебування його суду не відомо. Представники позивача пояснили, що тривалий час зв`язку з позивачем не мають, а тому надати якісь інші докази,крім тих які є в справі вони не можуть.

На виконання вказівок викладених постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року (які відповідно до ст. 417 ЦПК для апеляційного суду є обов`язковими) щодо встановлення судом обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всім доказів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обгрунтованості правильності розрахунку,наявності доказів що їх підтверджують), зокрема, з`ясування судом періоду незаконного тримання позивача під вартою та можливої подвійної відповідальності, апеляційним судом під час нового розгляду справи з Прокуратури АР Крим, яка за наказом в.о. Генерального Прокурора України № 33ш від 12.06.2014 передислокована до м. Києва, витребовувалась інформація щодо результатів розгляду кримінальної справи по обвинуваченню ОСОБА_1 .

За повідомленням Прокуратури АР Крим від 30.04.2020, відомості в Єдиному реєстрі досудових розслідувань щодо кримінальних проваджень в яких повідомлено про підозру ОСОБА_1 за ч.1 ст. 115 КК України - відсутні. Окрім цього, в період з 20.02.2014 року з тимчасово окупованої території півострова Крим до прокуратури АР Крим матеріали кримінальних проваджень відносно ОСОБА_1 за ч.1 ст.115 ККУ не надходили (т.3 а.с.104).

Представники позивача також не змогли надати чіткої відповіді на запитання суду щодо періоду перебування ОСОБА_1 під вартою і чи не збігаються ці періоди з часом тримання ОСОБА_1 під вартою визначеними в рішенні ЕСПЛ. Не надано також ними а ні належно посвідченої копії рішення суду, яке оскаржується, а ні вироку суду, за яким ОСОБА_1 було звільнено із під варти.

Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Приймаючи рішення по суті спору, суд має зазначити про застосування положень цивільного процесуального законодавства щодо змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства.

За ч.2 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно статі 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи,та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюється такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтями 77, 79, 80 ЦПК визначено, що докази мають бути належними, допустимими, достовірними та достатніми.

Згідно ст.78 ЦПК суд не бере до уваги докази,що одержані з порушенням порядку встановленого законом. Обставини справи,які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно ст. 89 ЦПК, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням,що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належніть, допустимість, достовірність кожного доказу окремо,а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі,мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин та з урахуванням того, що апеляційний суд без достатніх матеріалів цивільної справи та, зокрема рішення суду, яке оскаржується, позбавлений можливості повно та всебічно перевірити законність рішення суду першої інстанції, а тому не приймає доводи апеляційної скарги стосовно того, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необгрунтованим.

На підвердження своїх доводів щодо заподіяння йому матеріальної та моральної шкоди незаконними діями відповідачів, позивач відповідно до вимог закону належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів не надав.

При цьому, враховуючи принцип розумності процесуальних строків, колегія суддів зазначає,що цивільна справа за позовом ОСОБА_1 розглядається досить тривалий час.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом неповно оцінені фактичні обставини справи є необгрутованими та спростовуються приведеними вище нормами матеріального права та встановленими судом фактичними обставинами справи.

Колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

Так, в рішенні у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Враховуючи наведене та відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст.ст. ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду міста Севастополя від 05 липня 2012 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повну постанову складено 29 вересня 2020 року.

Суддя-доповідач

Судді: