Постанова

від 01.10.2020 по справі 757/48515/19-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2020 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 757/48515/19-ц

провадження номер № 22-ц/824/9453/2020

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,

за участю секретаря - Орел П.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 березня 2020 року у складі судді Вовка С.В., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю ТЕНДЕР+ про зобов`язання укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю ТЕНДЕР+ (далі - ТОВ ТЕНДЕР+ ) про зобов`язання укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 15 серпня 2019 року між ними та ТОВ ТЕНДЕР+ укладено попередній договір, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В. та зареєстрований в реєстрі за № 764, відповідно до умов якого сторони зобов`язалися в майбутньому у строк, обумовлений у п.6.1 цього договору, укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна, на умовах і в порядку, визначеному цим договором. Нерухомим майном, що буде предметом основного договору є адміністративна будівля, загальною площею 1 708,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 766849680000, яка належить продавцю на праві приватної власності та зареєстрована в Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03 липня 2019 року, індексний номер витягу:172466483, номер запису про право власності:32232408. Вказували, що відповідно до п.2.1 попереднього договору продавець зобов`язався продати, а покупці зобов`язалися придбати будівлю за ціною 870 000 грн 00 коп.

Зазначали, що відповідно до підпункту 4.1.7 попереднього договору позивачі зобов`язалися направити продавцю проект основного договору в строк до 25 липня 2019 року, а відповідач зобов`язався направити позивачам повідомлення із зазначенням місцезнаходження нотаріуса та дати укладення основного договору до 05 серпня 2019 року згідно з підпунктом 3.1.6 цього договору. На виконання умов попереднього договору ОСОБА_1 направив ТОВ ТЕНДЕР+ проект основного договору купівлі-продажу нерухомого майна. Однак, відповідач у порушення умов попереднього договору не направив позивачу повідомлення із зазначенням місцезнаходження нотаріуса та дати укладення основного договору, у зв`язку з чим ухиляється від укладення основного договору.

Позивачі вказували, що у пункті 5.2 попереднього договору сторони погодили, що у разі якщо продавець одержавши проект договору від покупців, ухиляється від укладення основного договору, покупці мають право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

З урахуванням наведеного, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили зобов`язати відповідача ТОВ ТЕНДЕР+ укласти з ними договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: адміністративної будівлі, загальною площею 1 708,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 766849680000, на умовах, викладених у проекті договору купівлі-продажу нерухомого майна від 23 липня 2019 року.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій просять його скасувати та ухвалити нове рішення, яким їх позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що на час укладення між сторонами попереднього договору від 15 липня 2019 року на спірне майно було накладено арешт в рамках кримінального провадження, оскільки суд не вчинив жодних дій щодо витребування у органу досудового розслідування актуальної інформації щодо кримінального провадження, в рамках якого було накладено арешт та не отримав підтвердження того, що таке кримінальне провадження триває. Зазначають, що відповідно до ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2018 року у справі № 757/52592/18-к арешт було накладено за клопотанням прокурора Київської місцевої прокуратури № 6 міста Києва. Однак судом не враховано, що відповідно до ч.3 ст.174 КПК України прокурор одночасно з прийняттям постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Тому вважають, що посилання суду на відсутність даних щодо скасування вказаних вище обтяжень у Єдиному державному реєстрі судових рішень є необґрунтованим. Також вказують, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що власником спірної будівлі, є компанія Ексім Трейд Груп ЛТД, оскільки позивачами долучено до позовної заяви інформаційну довіку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06 вересня 2019 року, згідно якої відчужувана будівля належить на праві приватної власності ТОВ ТЕНДЕР+ на підставі рішення учасника ТОВ ТЕНДЕР+ №2 від 24 червня 2019 року, акту приймання-передачі майна від 24 червня 2019 року, підписи на якому засвідчені нотаріально. Вказують, що суд першої інстанції не навів мотивів відхилення доводів позивачів про право позивачів обирати спосіб судового захисту, який не суперечить вимогам закону.

Відповідач ТОВ ТЕНДЕР+ не скористалося своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направило.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 15 липня 2019 року між ТОВ ТЕНДЕР+ (продавець) та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (покупці) укладено попередній договір, відповідно до умов якого сторони зобов`язалися в майбутньому, в строк, обумовлений у пункті 6.1 цього договору (не пізніше 10 жовтня 2019 року), укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна, на умовах і в порядку, визначених цим договором. Нерухомим майном, що буде предметом основного договору, є адміністративна будівля, загальною площею 1 708,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 766849680000.

У пункті 1.2 попереднього договору зазначено, що відчужувана будівля належить продавцю на праві приватної власності на підставі рішення учасника ТОВ ТЕНДЕР+ № 2 від 24 червня 2019 року, акту приймання-передачі майна, яке вносилось учасником для формування Статутного капіталу ТОВ ТЕНДЕР+ від 24 червня 2019 року, підписи на якому засвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 24 червня 2019 року за реєстровим №№ 699, 700. Реєстрація права власності підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03 липня 2019 року, індексний номер витягу: 172466843, номер запису про право власності 32232408.

Судом першої інстанції встановлено, що ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2018 року у справі № 757/52592/18-к за клопотанням прокурора Київської місцевої прокуратури № 6 міста Києва накладено арешт на нерухоме майно, а саме: адміністративну будівлю, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 1708,1 кв.м, реєстраційний номер об`єкт нерухомого майна 766849680000, яке належить на праві власності компанії Ексім Трейд Груп ЛТД, шляхом заборони особам, у володінні яких перебуває вищевказаний об`єкт нерухомого майна, відчужувати його та будь-яким чином розпоряджатися ним.

Згідно вказаної ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2018 року вбачається, що Київською місцевою прокуратурою № 6 здійснюється процесуальне керівництво по матеріалах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за 12018100060004804 від 24 жовтня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що на час укладення між сторонами попереднього договору від 15 липня 2019 року діяло обтяження на спірний об`єкт нерухомості, накладене ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Бортницькою В.В. від 26 жовтня 2018 року у справі № 757/52592/18-к, у вигляді арешту шляхом заборони особам, у володінні яких перебуває об`єкт нерухомого майна, відчужувати його та будь-яким чином розпоряджатися ним. Власником вказаного майна зазначено компанію Ексім Трейд Груп ЛТД. Тому суд дійшов висновку, що дії позивачів є недобросовісними, спрямовані на порушення права інших осіб у майбутньому та є формою зловживання правом.

Також суд зазначив, що відповідач подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій вказує, що він не ухилявся від укладення основного договору, так як вів переговори з іншими покупцями, а тому суд дійшов висновку, що відповідач фактично визнав обставини, якими позивачі обгрунтовували позовні вимоги, що свідчить про те, що спір має штучний характер, що суперечать завданню цивільного судочинства та є зловживанням процесуальними правами.

Однак з цими висновками суду першої інстанції погодитись не можназ таких підстав.

Відповідно до змісту ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Положеннями ч.1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з приписами ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.4 ст. 12 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.

З матеріалів справи вбачається, що позивачі на підтвердження своїх вимог надали інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 06 вересня 2019 року, з якої вбачається, що спірна адміністративна будівля, загальною площею 1 708,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 з 01 липня 2019 року належить на праві приватної власності ТОВ ТЕНДЕР+ на підставі рішення учасника ТОВ ТЕНДЕР+ №2 від 24 червня 2019 року, акту приймання-передачі майна, від 24 червня 2019 року, підписи на якому засвідчені приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Прокопенко Л.В. У цій інформаційній довідці відсутні відомості з Реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо наявності арешту спірної адміністративної будівлі (а.с.14-15).

Однак суд першої інстанції не дав правової оцінки вказаній інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 06 вересня 2019 року, яка є належним доказом на підтвердження державної реєстрації права власності відповідача на спірне нерухоме майно, а також відсутності його обтяження.

Посилаючись на наявну у Єдиному державному реєстру судових рішень ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2018 року у справі № 757/52592/18-к, якою задоволено клопотання прокурора у кримінальному провадженні № 12018100060004804 та накладено арешт на спірне нерухоме майно, суд першої інстанції не з`ясував на якій стадії перебуває вказане вище кримінальне провадження та чи не скасовано арешт вказаного майна відповідно до ч.3 ст.174 КПК України, якою встановлено, що прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що на час укладення між сторонами попереднього договору від 15 липня 2019 року діяло обтяження на спірний об`єкт нерухомості, накладене ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2018 року у справі № 757/52592/18-к, ґрунтується на припущеннях, а рішення суду відповідно до ст.81 ЦПК України не може грунтуватись на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002 вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Звертаючись до суду з указаним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 реалізували своє гарантоване Конституцією України право на судовий захист.

Висновки суду про те, що спір має штучний характер, оскільки відповідач подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій вказував, що він не ухилявся від укладення основного договору, так як вів переговори з іншими покупцями, а тому суд зазначив, що відповідач фактично визнав обставини, якими позивачі обгрунтовували позовні вимоги, є необґрунтованими, оскільки відповідно до п.1 ч.2 ст.49 ЦПК України відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.

Матеріали справи не містять доказів про те, що позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 має штучний характер та є формою зловживання правом.

За таких обставин колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що дії позивачів є недобросовісні, позов має штучний характер та є формою зловживання правом.

До того ж колегія суддів приймає до уваги, що відповідно до ч.5 ст. 44 ЦПК України, якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Тобто, передбачений ч.5 ст.44 ЦПК України перелік правових наслідків визнання дій особи зловживанням процесуальними правами є вичерпними і цим переліком не передбачено такого правового наслідку визнання дій особи зловживанням процесуальними правами як відмова у задоволенні позову.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України наведених вище положень закону та обставин справи належним чином не врахував, наданим позивачами доказам правової оцінки не надав, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з тих підстав, що спірне нерухоме майно перебуває під арештом, а дії позивачів є недобросовісними та є формою зловживання правом.

Колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зобов`язання укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна не підлягають до задоволення, виходячи з такого.

Згідно з положеннями ч.ч.1,2 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.

Ефективність як критерій способу захисту цивільного права полягає в тому, що його реалізація призведе до відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Здебільшого такий спосіб прямо визначений спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 658/3048/17.

Відповідно до вимог ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У даному випадку законом, який регламентує цивільні правовідносини, що склалися між сторонами єЦивільний кодекс України.

Так, згідно з ч.1 ст.635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Частиною 2 ст.635 ЦК України встановлено обов`язок сторони, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Положеннями ЦК України й інших актів цивільного законодавства, прямо не передбачено такий правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу.

За змістом ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Зазначеною нормою закріплено презумпцію законності набуття права власності, тобто право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності встановлена рішенням суду, а також встановлено відкритість переліку підстав набуття права власності з обмеженням їх виключно тими, що прямо передбачені в законодавстві.

Примусове виконання зобов`язання в натурі суперечить вимогам ст. 635 ЦК України про правові наслідки порушення зобов`язання за попереднім договором і положенням ст.321 ЦК України про непорушність права власності.

У ст.635 ЦК України не передбачено такого правового наслідку порушення взятого на себе в попередньому договорі зобов`язання щодо укладення основного договору, як спонукання до його укладення в судовому порядку.

Зазначене узгоджується з вимогами ч.3 ст.635 ЦК України, згідно з якою зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку, встановленого попереднім договором.

Ураховуючи викладене, інша сторона попереднього договору може претендувати на відшкодування збитків відповідно до ч.2 ст.635 ЦК України.

Отже, примушування до угоди, яка ґрунтується на попередньому договорі за відсутності згоди іншої сторони законом не передбачено, оскільки за порушення умов попереднього договору передбачені інші правові наслідки - відшкодування збитків. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку, встановленого попереднім договором. Припинення зобов`язання з попереднього договору внаслідок неукладення основного договору протягом встановленого попереднім договором строку унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, виконання обов`язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов`язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі №6-226цс14 та в постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №638/21295/15-ц.

Таким чином обраний позивачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спосіб захисту порушеного права є неналежним, оскільки суперечить вимогам чинного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч.2 ст.264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Враховуючи, що обраний позивачами спосіб захисту порушеного права суперечить вимогам чинного законодавства та приймаючи до уваги, що за змістом ч.1 ст.13 ЦПК України, ч.2 ст.264 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи в межах заявлених нею вимог, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про зобов`язання укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна не підлягають задоволенню з наведених вище підстав.

Доводи позивачів про те, щовідповідно до положень п.5.2 попереднього договору сторони встановили спосіб захисту та відповідальність від ухилення однієї із сторін укласти основний договір шляхом звернення до суду з позовом про зобов`язання такої сторони укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна, є необґрунтованими.

Упункті 5.2 попереднього договору сторони погодили, що у разі якщо продавець одержавши проект договору від покупців, ухиляється від укладення основного договору, покупці мають право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Відповідно до положень ст.6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Колегія суддів враховує, що примусове виконання зобов`язання в натурі суперечить вимогам ст.635 ЦК України про правові наслідки порушення зобов`язання за попереднім договором і положенням ст.321 ЦК України про непорушність права власності.

Тобто, узгоджений сторонами у попередньому договорі спосіб захисту права покупців шляхом зобов`язання продавця укласти з покупцем основний договір в судовому порядку суперечить актам чинного законодавства.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни оскаржуваного рішення шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Керуючись ст.ст.367,374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 березня 2020 року в мотивувальній частині змінити, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: