Постанова

від 07.10.2020 по справі 716/1236/18

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 жовтня 2020 року м. Чернівці

справа № 716/1236/18

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Владичан А. І.

суддів: Одинака О.О., Перепелюк І.Б..

секретар Тодоряк Г.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , Шубранецької сільської раду Заставнівського району Чернівецької області, ОСОБА_13 (в особі законних представників ОСОБА_14 , ОСОБА_15 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_16 , про визнання права власності, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_17 на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 02 липня 2020 року (головуючий у 1-й інстанції Стрілець Я.С.),-

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання права власності.

В уточнених позовних вимог посилалася на те, що вона була членом колективного сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Надія , яке було ліквідоване 2006 року, правонаступники відсутні.

04 серпня 2005 року вона звернулася з письмовою заявою до ліквідаційної комісії ТзОВ Надія , в якій зазначила, що існують свідоцтва про право власності на майновий пай члена КСП - майнові сертифікати, які не були переоформлені у свідоцтва про право власності, тому просила видати майно їй на збереження з правом користування та в подальшому викупу майнових паїв у їхніх власників.

Провадження 22ц/822/780/20

Ліквідаційною комісією даного підприємства на засіданні 04 серпня 2005 року було прийняте рішення про затвердження списків власників майнових паїв та виділення їм в натурі конкретно визначеного майна відповідно до вартості їх паїв у вигляді сіноскладу, а також передано це майно на збереження позивачу з правом користування.

Будівля сіноскладу літ. А , площею 930,80 кв. м., розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була виділена в натурі з балансовою вартістю 18000 гривень із зазначенням вартості частки кожного власника у структурі цього майна.

Згідно протоколу засідання ліквідаційної комісії від 04.08.2005 року № 92 затверджено список власників майнових паїв, які не переоформили свідоцтво про право власності на майновий пай, чиє майно було передане їй на зберігання з правом користування. Вищевказаний сіносклад був переданий їй на зберігання та у користування відповідно до акту приймання-передачі № 303 від 06.08.2005 року.

В подальшому вона скуповувала майнові паї у колишніх членів колективного сільськогосподарського підприємства Надія (відповідачів) відповідно до договорів купівлі-продажу майнового паю.

Таким чином, вона викупила майнових паїв на загальну суму - 16645 гривень, частки всіх осіб зазначених в Протоколі, окрім ОСОБА_18 , вартість паю якої складав 599 гривень, що становить 3,47% будівлі сіноскладу.

У списку вказано ще двох пайовиків - ОСОБА_19 , вартість паю 1098 гривень, та ОСОБА_20 , вартість паю 511 гривень. Однак, ці особи ще у 2005 році використали своє право та отримали свої частки у іншому майні.

Рішенням Заставнівського районного бюро технічної інвентаризації від 30 серпня 2012 року їй було відмовлено у проведенні державної реєстрації права власності на цілу частку на сіносклад, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , у зв`язку із неподанням всіх документів.

Так як підприємство було ліквідоване 2006 року, правонаступники відсутні, ліквідаційна комісія ТзОВ Надія завершила свою роботу та припинила свою діяльність, реалізувати своє право власності на вищенаведене майно в інший спосіб, окрім як в судовому порядку вона не має можливості, тому і вимушена звертатися до суду.

Просила визнати за нею право власності на 96,53% будівлі спірного сіноскладу загальною площею 930,80 кв.м., на підставі укладених з відповідачами договорів купівлі-продажу майнових паїв.

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 02 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішення ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_17 , подала апеляційну скаргу, в якій вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, порушенням норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що 06 липня 2018 року вона зверталася до державного реєстратора прав на нерухоме майно, де отримала відмову у державній реєстрації права власності, оскільки відсутнє свідоцтво про право власності - майновий сертифікат з відміткою підприємства правонаступника реорганізованого підприємства про виділення майна в натурі, оскільки отримати вказаний сертифікат неможливо то і не має можливості провести державну реєстрацію права власності в позасудовому порядку, вважаючи, що отримання самого свідоцтва не вирішить справу по суті. На підтвердження цього посилається на рішення Вінницького адміністративного апеляційного суду від 27.03.2018 року, в якій зазначено, що спірні правовідносини виникли у зв`язку із невиконанням умов цивільно-правової угоди тому випливає із договірних відносин і повинен розглядатися в порядку передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

Також зазначає, що позовні вимоги в частині визнання права власності на 88,39% будівлі сіноскладу, що їх становлять частки колишніх власників та їх правонаступників майнових паїв, спрямовані на захист прав позивача і обраний спосіб захисту є ефективним в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і фактично призводить до відновлення її порушеного права рішенням БТІ.

Крім того, суд першої інстанції не обґрунтовано дійшов висновку що дані договори укладені з приводу частки майнового паю в частині сільськогосподарської техніки ТОВ Надія , оскільки в судовому засіданні неодноразово наголошувалося про технічну помилку, де мало бути заначено частка майнового паю в частин нерухомого майна ТОВ Надія , яка не впливає на законну силу даних договорів, оскільки свідоцтва отримані нею як наслідок укладення договорів містять вірні реквізити вказаних договорів, правильні розміри часток , правильні серійні номери та решта даних, які відповідають дійсності та не були оскаржені. Ніхто з відповідачів дану обставину не ставив під сумнів, а навпаки визнавали позовні вимоги повністю.

Також зазначає, що викупом майнових паїв на підставі укладених договорів купівлі-продажу з їхніми власниками, відсутністю можливості зареєструвати право власності на спірну частку будівлі сіноскладу у зв`язку із ліквідацією ТОВ Надія , визнанням відповідачами позовних вимог, фактичного користування вказаним приміщенням більше 15 років, що є окремою підставою набуття права власності за набувальною давністю.

Просила скасувати рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 02 липня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_16 , від імені якого діє адвокат Чорна С.О. просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Посилається на те, що судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 не подала доказів переходу до неї права власності на спірне майно, що відповідає дійсності. ОСОБА_1 не було залучено його як відповідача по справі, оскільки він є власником майнових паїв в частині спірного нерухомого майна, придбаних у подружжя ОСОБА_21 на підставі договорів купівлі-продажу, що було встановлено двома рішеннями судів, які набрали законної сили, а також купив майнові паї у ОСОБА_22 ..

Зазначає, що відповідно до Протоколу засіданні ліквідаційної комісії ТзОВ Надія та акту прийому-передачі майна вбачається, що будівля сіноскладу була виділена в натурі групі власників за списком, ОСОБА_1 в цьому списку не було. Купуючи у спадкоємців зазначених власників майнові паї на сільськогоподарську техніку, як зазначено в договорах, ОСОБА_1 мала б отримувати свідоцтва про майнові паї вже оформлені на нових власників - спадкоємців із відмітками у них про виділ майна, чого нею не було надано, документи підтверджуючі перехід до неї права власності відсутні.

Крім того вказує, що надані ОСОБА_1 договори купівлі-продажу на підтвердження її права власності на нерухоме майно (сіносклад), датовані 29.08.2006 роком, тобто після виділення майна в натурі в рахунок майнових паїв членів товариства, яке відбулося 04 серпня 2005 року, і в цих договорах зазначено про купівлю майнових паїв щодо сільськогосподарської техніки.

На підставі ст.ст.220, 657 ЦК України договори купівлі-продажу майнових паїв наданих ОСОБА_1 є нікчемними відповідно до закону і не тягнуть за собою жодних правових наслідків, оскільки після виділення майна в натурі його власники могли відчужити лише це нерухоме майно, або ж його частки лише згідно нотаріально посвідчених договорів.

Заслухавши доповідача про суть оскаржуваного рішення, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.

Згідно із частиною 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним нормам.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено набуття нею права власності на спірне майно, яке підлягає захисту в порядку статі 392 ЦК України , тому підстав визнання права власності на частку сіноскладу у заявленому ОСОБА_1 немає, так як правовстановлюючих документів про право власності на придбані у відповідачів майнові паї не отримала, і відповідна частка їй не визначалася і не виділялася.

Колегія суддів погоджується з даними висновками суду першої інстанції, вважає їх такими що відповідають обставинам справи, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Отже, указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року визначено поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права , яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 16 ЦК України, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказувала на те, що вона була членом колективного сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Надія , яке було ліквідоване 2006 року, правонаступники відсутні. 04 серпня 2005 року ліквідаційною комісією затверджено список власників майнових паїв та виділення їм в натурі конкретно визначеного майна. Приміщення сіноскладу було передано їй на зберігання та у користування відповідно до акту приймання-передачі № 303 від 06.08.2005 року. В подальшому вона скуповувала майнові паї у колишніх членів колективного сільськогосподарського підприємства Надія (відповідачів) відповідно до договорів купівлі-продажу майнового паю. Реалізувати своє право власності на спірне майно в інший спосіб, окрім як в судовому порядку не має можливості, тому просила визнати за нею право власності на 96,46% частки спірного сіноскладу.

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно статті 13 Конвенції "Про захист прав і основоположних свобод людини", кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. ст. 15, 16 ЦК України).

Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Суд вправі застосовувати способи захисту цивільних прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також повинен ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та вимоги частин 2-5 ст. 13 ЦК України щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав особою.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише статтями 335, 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо це право не визнається іншою особою, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Таким чином, позов про визнання права власності може пред`являти виключно власник такого майна. Відповідний позов пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав та підтверджується належними та допустимими доказами.

Позов про визнання права власності спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником свого права і виключення домагань на належне власнику майно за допомогою підтвердження у судовому порядку факту належності йому спірного майна на праві власності.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що у випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій від третіх осіб, то права такої особи підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно. Тобто підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до ст. 392 ЦК України є спір або невизнання існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.

Дослідивши матеріали справи та підстави позову колегія суддів прийшла до висновку, що моментом виникнення майнових прав пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності, яке ОСОБА_1 на спірне майно, а саме на 96,53% будівлі спірного сіноскладу загальною площею 930,80 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , у встановленому законом або договором порядку не набуте, що дає підстави для відмови в задоволенні вказаних позовних вимог.

У зв`язку з викладеним, суд приходить до висновку, що позовна вимога про визнання права власності за ОСОБА_1 на 96,46% частки спірного сіносклада не підлягає задоволенню у зв`язку з недотриманням позивачем встановленого порядку набуття права власності на нерухоме майно, яке виділене власникам майнових паїв та за відсутності реального дійсного спору між його сторонами.

У висновках, викладених у Постановах Верховного Суду від 06 грудня 2018 року справа № 683/3148/17-ц (провадження № 61-44922св18), від 02 серпня 2019 року справа № 683/1964/17 (провадження № 61-1561св19), від 10 жовтня 2019 року справа № 683/3145/17 (провадження № 61-48514св18) зазначено, що право власності на майновий пай посвідчується відповідним свідоцтвом, вирішення питання про видачу якого, перебуває в компетенції сільської, селищної або міської ради.

Згідно ч.ч.1, 3 ст.358 ЦК України , право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння і користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

За змістом вищенаведених нормативно-правових актів - підставою для визнання права власності на майнову частку в натурі, є право на цю частку, встановлене Свідоцтвом про право власності, яке повинно бути видано у встановленому законом порядку, з відміткою про виділення майна в натурі у спільну часткову власність. Крім цього, акт приймання-передавання майна та договір про спільне володіння, користування і розпорядження майном, що знаходиться у спільній частковій власності, може бути підставою для оформлення співвласниками прав власності на зазначене майно в установленому порядку.

Пунктом 9 Порядку розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України №62 від 14.03.2001року (із змінами та доповненнями) (зареєстровано в МЮ України 04.04.2001 року № 305/5496) виділення із складу пайового фонду майна у натурі окремим власникам чи групам власників за їх бажанням у процесі вирішення майнових питань здійснюється підприємством-правонаступником (користувачем) на підставі рішення зборів співвласників.

Пунктом 15 Порядку встановлено процедуру виділення майна в натурі групам власників. Так, при виділенні майна у натурі групі співвласників, які уклали договір про спільне володіння, користування і розпорядження майном, співвласники передають підприємству-правонаступнику (користувачу) один примірник цього договору і копію рішення зборів співвласників про виділення майна в натурі.

Підприємство-правонаступник (користувач) одночасно з підписанням акта приймання-передавання майна робить відмітки про виділення майна в натурі у спільну часткову власність у Свідоцтвах цієї групи співвласників, що засвідчені підписом керівника підприємства та печаткою.

Свідоцтва з відмітками про виділення майна в натурі у спільну часткову власність, акт приймання-передавання майна та договір про спільне володіння, користування і розпорядження майном, що знаходиться у спільній частковій власності, можуть бути підставою для оформлення співвласниками прав власності на зазначене майно в установленому порядку.

Пунктом 16 Порядку встановлено, що визначення конкретного майна для виділення окремому власнику чи групі власників майнових паїв може бути здійснене одним із способів за рішенням зборів співвласників: за структурою пайового фонду; конкретним майном за взаємною згодою співвласників; на конкурентних засадах шляхом проведення аукціону.

Незважаючи на те, що вищевказаний Порядок втратив чинність з 24 травня 2013 року - дня опублікування Наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 11 квітня 2013 року № 253, його положення відповідають нормам глави 26 Право спільної власності ЦК України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, про відсутність у ОСОБА_1 правовстановлюючих документів про право власності на придбані у відповідачів (їх спадкоємців) майнові паї, та відсутність визначення та виділення в натурі відповідної частки, тому суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстав визнання права власності за позивачем на частку сіноскладу, яке підлягає захисту в порядку визначеному ст.392 ЦК України ..

Доводи апеляційної скарги що позовні вимоги в частині визнання права власності на спірну будівлю сіноскладу, існування права власності на майнові паї колишніх власників та їх правонаступників є необґрунтованими та безпідставними, оскільки у відповідності до приписів законодавства інші власники майнових паїв набули право власності на частки майна (спірного сіноскладу ), виділеного згідно проколу засідання ліквідаційної комісії ТзОВ Надія від 04.08.2005 року, а Свідоцтва про право власності на майновий пай члена сільського господарського підприємства, які б підтверджували їх право власності на частку майна відсутні.

На підставі викладеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції що підставою для визнання права власності на майнову частку в натурі, є право на цю частку, встановлене Свідоцтвом про право власності, яке повинно бути видано у встановленому законом порядку, з відміткою про виділення майна в натурі у спільну часткову власність.

Матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1 до Шубранецької сільської ради Заставнівського району Чернівецької області для отримання нового свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства у зв`язку із набуттям у власність майнового паю за договорами купівлі продажу укладених з власниками майнових паїв.

Отже, можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України, у всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів, та статті 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності не породжує а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, з`ясуванню судом, зокрема, підлягає те, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

До викладеного слід додати, що передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім зазначеного, шляху для відновлення порушеного права.

Так, застосування такого способу захисту прав, як звернення з позовом про визнання права на речові права, можливе лише за умови, що особи, які не визнають, заперечують та/або оспорюють право власності, не перебувають із власником у зобов`язальних відносинах.

Водночас, права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23.12.2014 у справі № 3-191гс14.

Безпідставними та необґрунтованими є доводи апеляційної скарги, щодо неправильності висновку суду першої інстанції що дані договори укладені з приводу частки майнового паю в частині сільськогосподарської техніки ТОВ Надія , оскільки в судовому засіданні неодноразово наголошувалося про технічну помилку, де мало бути заначено частка майнового паю в частині нерухомого майна ТОВ Надія , яка не впливає на законну силу даних договорів, оскільки жодними належними та допустимими доказами дана обставина не спростована.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як закріплено в ч. 2 ст. 76 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

На підставі вищевикладеного колегія судді погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність будь-якого рішення, яке б свідчило про невизнання за позивачем права, що підлягає захисту судом, а також доказів наявності спору з цих правовідносин з іншими відповідачами по справі. Тому

позовна вимога про визнання права власності за ОСОБА_1 на спірний сіносклад не підлягає задоволенню у зв`язку з недотриманням позивачем встановленого порядку набуття права власності на нерухоме майно, яке виділене власникам майнових паїв та за відсутності реального дійсного спору між його сторонами.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Рішення суду ухвалено відповідно до норм матеріального і процесуального права і підстав для його скасування немає.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_17 залишити без задоволення.

Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 02 липня 2020 року залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 12 жовтня 2020 року

Головуючий А.І. Владичан

Судді: О.О. Одинак

І.Б. Перепелюк