Постанова

від 08.10.2020 по справі 910/9187/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/9187/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, судді: Баранець О.М., Кондратова І.Д.,

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс"

на рішення Господарського суду міста Києва

(головуючий суддя - Cелівон А.М.)

від 30.01.2020

на постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий суддя - Демидова А.М.; судді: Ходаківська І.П., Владимиренко С.В.)

від 26.05.2020

у справі № 910/9187/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс"

до Фізичної особи-підприємця Гайдара Івана Григоровича

про зобов`язання вчинити дії та розірвання договору,

за участю представників учасників справи:

позивача - Кикіш С.-М.Р.,

відповідача - Рубан І.В.;

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1.Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи - підприємця Гайдара Івана Григоровича про зобов`язання вчинити дії, а саме зобов`язати відповідача підписати акт приймання-передачі від 31.03.2018 до договору оренди обладнання № 1007/17 від 10.07.2017.

1.2. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем умов укладеного між сторонами договору оренди обладнання № 1007/17 від 10.07.2017, зокрема, шляхом самовільного вилучення орендованого майна, позбавивши позивача як орендаря можливості користування предметом оренди, та відмовившись підписати акт приймання - передачі обладнання від 31.03.2018 до вказаного договору оренди.

1.3. До закінчення підготовчого провадження позивач подав заяву про збільшення позовних вимог, шляхом пред`явлення додаткової вимоги: розірвати договір оренди обладнання №1007/17 від 10.07.2017, укладений між Фізичною особою-підприємцем Гайдаром Іваном Григоровичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс", починаючи з 30.03.2018.

1.4. Обґрунтовуючи заявлену вимогу, позивач посилається на те, що вказаний правочин припинив свою дію 30 березня 2018 року, а саме на наступний день після вивезення предмета оренди орендодавцем, та не був автоматично пролонгований сторонами з огляду на вчинення сторонами дій, які свідчили про їх намір розірвати договір.

2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.01.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.05.2020, у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" відмовлено.

2.2. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що за результатами аналізу наявних матеріалів справи та пояснень свідків у їх сукупності, наданих як у письмовій формі, так і під час допиту в судових засіданнях, встановлені фактичні обставини не надають суду можливості дійти беззаперечних стверджувальних висновків про те, що спірне майно (медичне обладнання за договором) вибуло із користування позивача у зв`язку із тим, що саме відповідач самовільно вивіз орендоване обладнання 29.03.2018, позаяк жоден із свідків не підтвердив факт вивезення спірного предмета оренди (медичного обладнання) саме відповідачем особисто.

Інших доказів, зокрема, відеозаписів з камери відеоспостереження майданчика автомобільної стоянки будинку, в якому розташований медичний центр, якою могли бути зафіксовані факти вилучення майна орендодавцем та вивезення власним транспортом, про що зазначено у відповіді Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" № 183 від 10.08.2018 на пропозицію про розірвання договору, позивачем на підтвердження позовних вимог також не надано.

Крім того, за висновками суду, наслідки невиконання орендарем зобов`язань щодо збереження переданого в оренду майна шляхом вибуття з фактичного користування позивача, за умови недоведення останнім повернення його відповідачеві як орендодавцю, покладені саме на орендаря.

2.3. Також суди попередніх інстанцій зазначили, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді зобов`язання вчинити дії шляхом зобов`язання підписати акт приймання-передачі є неефективним в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позаяк акт приймання-передачі орендованого майна може бути розцінений судом в якості доказу на підтвердження наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору. Тобто, такий акт є лише доказом виконання сторонами обов`язків за договором, а підписання акта не може розглядатись як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань.

Виходячи з підстав заявленого позову у даній справі, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що нормами Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, а також іншими нормами законодавства України не передбачено такого способу захисту права (законного інтересу) як зобов`язання підписати акт приймання-передачі майна з оренди, а також відсутні докази, що такі способи захисту права передбачені договором сторін.

Заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача підписати акт приймання-передачі майна за договором оренди не приводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

2.4. Відмовлячи в задоволенні позовної вимоги про розірвання договору, починаючи з 30 березня 2018 року, місцевий господарський виходив з того, що оскільки як вбачається з матеріалів справи та підтверджується сторонами, враховуючи відсутність протягом дії договору та у визначений сторонами строк, а саме протягом 30 календарних днів до закінчення строку дії цього договору (10.07.2018), заяв сторін про свій намір розірвати договір, за висновками суду спірний договір слід вважати продовженим на таким самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, а саме до 10.07.2019.

Крім того, сторонами на час розгляду справи в судовому засіданні 30.01.2020 не було надано суду доказів на підтвердження дотримання сторонами попередньо визначеного умовами договору порядку розірвання/заперечення проти продовження останнього.

При цьому судом враховано також той факт, що після продовження дії договору (10.07.2018) відповідачем, з урахуванням вимог, передбачених статтею 188 Господарського кодексу України, 25.07.2018 направлялася позивачу пропозиція про дострокове розірвання договору з 10.08.2018, у відповідь на яку позивач відмовив відповідачу у достроковому розірванні договору з 10.08.2018, що, в свою чергу додатково свідчить про відсутність підстав для встановлення факту дострокового розірвання договору у визначені відповідачем дати.

Також судами попередніх інстанцій не встановлено та позивачем не доведено наявність факту порушення відповідачем як орендодавцем умов спірного договору, наявність якого виходячи з системного аналізу статті 651 Цивільного кодексу України, може бути підставою для розірвання спірного правочину в судовому порядку.

Господарські суди також зазначили, що позовна вимога позивача про розірвання спірного договору "починаючи з 30 березня 2018 року" є такою, що не підлягає задоволенню, оскільки визначення дати розірвання спірного договору зазначеною датою суперечить вимогам частини 5 статті 188 Господарського кодексу України та частини 3 статті 653 Цивільного кодексу України, відповідно до норм яких, якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 30.10.2020 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.05.2020, Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" подало касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

3.2. Як на підставу касаційного оскарження Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" посилається на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначає, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі №903/154/19, від 06.11.2019 у справі №909/51/19, від 15.05.2019 у справі 923/565/18, від 18.03.2019 у справі №908/1165/17, від 06.12.2018 у справі №902/1592/15, від 08.05.2018 у справі №922/1249/17 (щодо недопустимості виходу за межі позовних вимог та стосовно принципу диспозитивності у господарському судочинстві); у постановах Верховного Суду від 12.03.2020 у справі № 920/1214/17, від 04.03.2020 у справі №910/6475/19, від 03.03.2020 у справі №916/1657/18, від 22.10.2019 у справі №910/3705/19 (щодо припинення дії договору за умови наявності волевиявлення однієї із сторін, висловленого протягом одного місяця після закінчення строку дії договору та необхідність дослідження змісту листа на наявність наміру припинення правовідносин); у постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №910/2122/19 (щодо визнання матеріалів кримінального провадження як належних доказів).

3.3. Також як на підставу подання касаційної скарги посилається на пункт 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначає, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам позивача у вигляді заяв свідків, доводам позивача щодо наявності у відповідача доступу до орендованого обладнання, в той же час взято до уваги неналежні та недостовірні докази відповідача, що є порушенням норм процесуального права (статей 73, 76, 78, 86, 87, 236 ГПК України), як наслідок судами не досліджено зібрані у справі докази.

3.4. Скаржник вважає, що висновки судів попередніх інстанцій прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права щодо тлумачення належності способу захисту (стаття 16 Цивільного кодексу України), незастосуванням норм щодо примусового виконання рішень немайнового характеру (статей 26, 63, 75 Закону України "Про виконавче провадження") та з порушенням норм процесуального права (статей 4, 5 Господарського процесуального кодексу України).

3.5. У відзиві на касаційну скаргу Фізична особа - підприємець Гайдар Іван Григорович просив відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Також на адресу суду 08.10.2020 надійшли додаткові пояснення до відзиву на касаційну скаргу.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

4.1. Фізична особа - підприємець Гайдар Іван Григорович (орендодавець) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" (орендар) 10.07.2017 уклали договір оренди обладнання № 1007/17, в порядку та на умовах якого орендодавець зобов`язується передати орендареві, а орендар зобов`язується прийняти в строкове платне користування майно, визначене у цьому договорі, строком з 10.07.2017 по 10.07.2018, а також сплачувати орендодавцеві плату за користування вказаним майном.

За умовами договору метою використання майна орендарем є здійснення ним господарської діяльності у сфері надання медичних послуг (пункт 1.4. договору).

Розділами 1-7 договору сторони визначили умови передачі та повернення обладнання, порядок внесення орендної плати, права, обов`язки і відповідальність сторін, строк дії договору тощо.

Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін (пункт 6.1. договору).

Вказаний договір підписаний відповідачем особисто та представником орендаря та скріплений печатками обох сторін.

За умовами договору приймання-передача майна здійснюється сторонами шляхом укладення акта прийому-передачі майна (пункт 1.2. договору).

4.2. Повний перелік майна, що передається за цим договором (далі - майно), та визначення його ознак (найменування, тип, номери та інші характеристики) містяться в додатку № 1 до цього договору. Сторони визначили, що майно перебуває в робочому стані, відповідає вимогам техніки безпеки при роботі на ньому і підлягає переданню орендарю 10.07.2017 в передбаченій додатком № 1 до цього договору комплектації (пункти 1.3., 1.5. договору).

Відповідно до умов договору Фізична особа - підприємець Гайдар Іван Григорович передав, а Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" прийняло в оренду обладнання, а саме:

процесор Fujinon EVE ЕРХ-201 (серійний номер 5795720) в кількості 1 шт.;

колоноскоп Fujinon EC-200WN2 Туре 15 (серійний номер Snic2i9d078) в кількості 1 шт.;

гастроскоп Fujinon EG-200FP Type S (серійний номер 7352867) в кількості 1 шт.;

монітор NEC LCD 2170NX-BK-4 (серійний номер 82В08267НВ) в кількості 1 шт.;

система відеозапису Dell Optiplex 380 (серійний номер GXH824J) в кількості 1 шт.;

ендоскопічний візок ATON СТ-ЭЯ в кількості 1 шт., що підтверджується відповідним належним чином оформленим актом приймання-передачі від 10.07.2017, копія якого наявна в матеріалах справи.

Вказаний акт підписаний орендарем та орендодавцем, а також скріплений печатками сторін без будь-яких зауважень та заперечень, зокрема, сторонами підтверджено належний стан обладнання в момент передачі та придатність його до експлуатації.

Факт отримання в оренду медичного обладнання сторонами не заперечувався.

4.3. Звертаючись з даним позовом до суду позивач зазначив, що 29.03.2018 відповідач - Фізична особа - підприємець Гайдар Іван Григорович самовільно вивіз орендоване обладнання за договором з приміщення клініки, фактично позбавивши позивача можливості користування майном, оскільки останнє вибуло з його володіння.

При цьому в обґрунтування позовних вимог та на підтвердження зазначених фактів щодо вчинення неправомірних дій відповідача як орендодавця позивач посилається, зокрема, на показання свідків: працівників орендаря ОСОБА_2, ОСОБА_3, які перебували на робочих місяцях та яким, як стверджує позивач, було відомо, що вказане обладнання належить на праві власності орендодавцю, отже, відповідно перешкод у зазначених діях останньому вони не чинили.

За твердженнями позивача, зазначені дії відповідача свідчать про одноособову відмову від виконання зобов`язань за договором та небажання продовжувати орендні відносини.

4.4. Умовами пункту 5.2 договору сторони погодили, що строк оренди об`єкта починається з моменту підписання акта приймання-передачі об`єкта оренди орендарем та закінчується в останній день строку користування (оренди) об`єктом оренди зі складанням відповідного акта.

Відповідно до пункту 6.3. договору у разі якщо жодна із сторін не пізніше як за 30 (тридцять) календарних днів до закінчення строку дії цього договору не заявить про свій намір розірвати цей договір, останній вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, що передбачені цим договором.

Пунктом 6.5. договору сторони визначили, що якщо інше прямо не передбачено цим договором або чинним законодавством України, зміни у цей договір можуть бути внесені тільки за домовленістю сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього договору.

Відповідно до п. 6.7 договору якщо інше прямо не передбачено цим договором або чинним законодавством України, цей договір може бути розірваний тільки за домовленістю сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього договору.

Договір вважається розірваним з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього договору, якщо інше не встановлено у самій додатковій угоді, цьому договорі або у чинному законодавстві України (п. 6.8 договору).

4.5. Так, за твердженням позивача, у зв`язку з вивезенням орендодавцем обладнання та з огляду на неможливість використання орендарем орендованого майна, з метою належного документального оформлення припинення договірних відносин між сторонами, починаючи з 31.03.2018 останнім вчинялися дії, спрямовані на розірвання договору та підписання акта приймання-передачі орендованого обладнання.

На підтвердження зазначеного позивачем також представлено суду копію нотаріально засвідченої заяви свідка ОСОБА_4, який працює на посаді головного бухгалтера позивача, якого в судовому засіданні 07.11.2019 було допитано судом щодо викладених в заяві обставин.

Зокрема, в матеріалах справи наявні копії угоди від 31.03.2018 про розірвання договору оренди обладнання № 1007/17 від 10.07.2017 та акта приймання-передачі від 31.03.2018 до договору, які підписані в односторонньому порядку позивачем та не містять підпису відповідача або будь-яких зауважень/застережень останнього.

Листом від 10.07.2018 позивач, посилаючись на статтю 615 Цивільного кодексу України, повідомив відповідача, що в порушення вимог договору та законодавства України останній в односторонньому порядку відмовився виконувати свої зобов`язання, вилучив орендоване обладнання, наслідком чого, в свою чергу, є відсутність предмета договору та припинення правовідносин між сторонами, у зв`язку з чим позивач звернувся до відповідача з вимогою про зобов`язання підписати акт приймання-передачі від 31.03.2018 до договору протягом 7 днів з дня отримання цієї вимоги.

В подальшому відповідач 25.07.2018 звернувся до позивача з письмовою пропозицією про розірвання договору, в якій запропонував достроково розірвати договір з 10.08.2018, сплатити суму заборгованості по орендній платі та після припинення дії договору 10.08.2018 у триденний строк, тобто до 13.08.2018, повернути майно, що перебувало в оренді, письмово повідомивши представника орендодавця після одержання пропозиції про результати її розгляду у двадцятиденний строк.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" листом від 10.08.2018 № 183 дало відповідь на пропозицію про розірвання договору, в якій позивач повідомив відповідача, що майно було вилучено орендодавцем самовільно та не могло фактично використовуватися орендарем, відповідно, договірні відносини між сторонами фактично припинились, оскільки 29 березня 2018 року орендодавець - Фізична особа - підприємець Гайдар І.Г. прибув до приміщення орендаря (клініка Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс") та скориставшись відсутністю керівництва орендаря у неробочий час забрав у повному обсязі передане орендодавцем за договором обладнання, відмовившись, на пропозицію позивача, підписати акт приймання-передачі обладнання без будь-яких пояснень. На підтвердження зазначених фактів позивач посилався на наявність свідків вказаних дій з числа працівників клініки та відеозаписи з камер спостереження майданчика автомобільної стоянки будинку, в якому розташований медичний центр.

З огляду на викладене, позивачем у вказаному листі, зокрема, було запропоновано ФОП Гайдар І.Г. підписати акт приймання-передачі майна саме датою фактичного повернення обладнання.

У відзиві на позов Фізична особа - підприємець Гайдар Іван Григорович заперечив проти доводів позивача стосовно вивезення відповідачем орендованого обладнання, з посиланням на підписаний 31.03.2018 сторонами без будь-яких зауважень або заперечень акт наданих послуг з оренди медичного обладнання № 3 до спірного договору, з якого вбачається, що в березні 2018 року були надані послуги оренди обладнання за договором за повний місяць (по 31 число місяця включно), відповідно, нарахування орендної плати здійснено відповідачем за повний місяць, що, на переконання останнього, спростовує твердження позивача про відсутність обладнання в клініці з 29.03.2018 внаслідок його вивезення орендодавцем.

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд

5.1. Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій про відмову в позові, скаржник у касаційній скарзі зазначає, зокрема, про те, що встановлюючи обставини оплати чи неоплати орендної плати, наявності заборгованості, кваліфікації дій позивача як порушення умов договору в частині сплати орендної плати та встановлюючи факт дії договору щонайменше до 10.07.2019, суди попередніх інстанцій фактично позбавили позивача можливості спростувати вказані обставини при розгляді справи про стягнення заборгованості та беззаперечно порушили принцип змагальності (стаття 13 Господарського процесуального кодексу України) та диспозитивності (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України), вийшли за межі позовних вимог.

У цій частині підставою касаційного оскарження судових рішень Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" визначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені зокрема у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 903/154/19, від 06.11.2019 у справі №909/51/19, від 15.05.2019 у справі 923/565/18, від 18.03.2019 у справі №908/1165/17, від 06.12.2018 у справі №902/1592/15, від 08.05.2018 у справі №922/1249/17 (щодо недопустимості виходу за межі позовних вимог та стосовно принципу диспозитивності у господарському судочинстві).

5.3. Отже, касаційне провадження у справі відкрито згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, який визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до положень наведеної норми касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 № 910/17999/16 ; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/7, пункт 40 постанов від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 року по справі № 923/682/16.

При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

5.4. Проаналізувавши постанови Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 903/154/19, від 06.11.2019 у справі №909/51/19, від 15.05.2019 у справі 923/565/18, від 18.03.2019 у справі №908/1165/17, від 06.12.2018 у справі №902/1592/15, від 08.05.2018 у справі №922/1249/17, на які посилається скаржник в обґрунтування своєї позиції щодо недопустимості виходу за межі позовних вимог та стосовно принципу диспозитивності у господарському судочинстві, колегія суддів зазначає таке.

Предметом первісного позову у справі № 903/154/19 є стягнення заборгованості за договором поставки, предметом зустрічного позову - визнання договору поставки та договору оренди удаваними, специфічні умови яких мають на меті приховання іншого правочину, а саме фінансового лізингу. У постанові Верховного Суду від 29.01.2020 у цій справі зазначено, що приймаючи рішення про визнання договорів поставки та оренди від 12.07.2017 недійсними, суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки такої вимоги відповідач за первісним позовом у зустрічному позові не заявляв.

Предметом спору в справі № 922/1249/17 є зобов`язання усунути невідповідність товару вимогам якості. У постанові від 08.05.2018 Верховного Суду в даній справі встановлено, що суди попередніх інстанцій не врахували, що як вбачається із матеріалів справи, позивач звертався із заявами про уточнення позовних вимог, в яких просив суд задовольнити позов шляхом зобов`язання виконати умови договору поставки стосовно поставки електропечі, яка повинна відповідати вимогам якості. Суд першої інстанції взагалі не розглянув заяви позивача про уточнення позовних вимог та не надав їм будь-якої правової оцінки, що в свою чергу суперечить положенням статей 47, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України, а суд апеляційної інстанції наведене порушення не усунув.

Отже, у постанові Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 903/154/19 зроблено висновок про застосування частини 3 статті 237 Господарського процесуального кодексу України щодо можливості суду визнати недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору правочин. У постанові від 08.05.2018 у справі №922/1249/17 Верховний Суд вказав про незастосування судами попередніх інстанцій норм Господарського процесуального кодексу України, у редакції, чинній до 15.12.2017, а саме, що не були розглянуті заяви про уточнення позовних вимог.

Предметом спору в справі № 909/51/19 є внесення змін до договору оренди, зокрема щодо поштових та платіжних реквізитів сторін; визначення нової вартості приміщень; визначення нового розміру орендної плати. У постанові від 06.11.2019 Верховний Суд у даній справі зазначив, що самостійно змінивши базовий місяць для обрахунку розміру орендної плати та її розмір, місцевий господарський суд, всупереч приписам частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України, вийшов за межі позовних вимог чим допустив порушення норм процесуального права.

Предметом спору в справі № 923/565/18 є визнання недійсним рішення міської ради та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. У постанові від 15.05.2019 Верховний Суд в даній справі дійшов висновку, що приймаючи оскаржувані судові рішення судами не встановлено відповідності між підставами та предметом позову, оскільки не враховано, що звертаючись до суду з позовом у даній справі позивач по суті комбінує дві абсолютно різні підстави позову і при цьому намагається пов`язати їх з єдиним предметом. Як наслідок суди попередніх інстанцій не розмежували їх та не дали відповіді чи є доведеною кожна з підстав позову та передчасно дійшли висновку про задоволення позову.

Предметом позову в справі № 908/1165/17 є визнання договору оренди землі поновленим на 49 років на тих самих умовах, які були передбачені договором, та визнання укладеною додаткової угоди до договору про поновлення договору на 49 років. У постанові Верховного Суду у складі суддів палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.03.2019 у даній справі зазначено, що виходячи з предмета та підстав позову, суд касаційної інстанції встановив, що висновки в рішенні суду першої інстанції та постанові апеляційного суду про дотримання позивачем процедури поновлення договору, визначеної частиною 6 статті 33 Закону, про існування підстав для поновлення договору та визнання укладеною додаткової угоди відповідно до частини 6 статті 33 Закону зроблені з неправильним застосуванням судами норм статті 33 Закону та порушенням норм ГПК України щодо меж розгляду позовних вимог відповідно до статті 84 ГПК України (в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, до 15.12.2017). Тобто суд касаційної інстанції дійшов висновку, що позивачем було неправильно визначено матеріально-правову підставу позову, а суди попередніх інстанцій безпідставно дійшли висновку про задоволення позовних вимог, керуючись вказаною нормою, не правильно її застосувавши.

Предметом спору в справі № 902/1592/15 за первісним позовом є скасування пункту рішення міської ради та визнання укладеним між позивачем та відповідачем договору оренди земельної ділянки з дати набрання рішенням суду законної сили, у редакції, запропонованій позивачем, предметом спору за зустрічним позовом - визнання укладеним з дня набрання рішенням суду законної сили договору оренди земельної ділянки, у редакції запропонованій відповідачем. У постанові Верховного Суду від 06.12.2018 у даній справі зазначено, що встановлені апеляційним судом обставини про те, що "станом на день звернення до суду договір оренди з ТОВ "Фактор Капітал" припинився, доказів звернення до міської ради щодо продовження дії договору чи укладення додаткової угоди, визначених ст. 33 Закону України "Про оренду землі", матеріали справи не містять, а тому правові відносини між сторонами у справі щодо оренди земельної ділянки підлягають врегулюванню в частині їх оформлення, що і було зроблено сторонами при зверненні як із первісним, так і зустрічним позовом" - не покладалися в основу позовних вимог ні первісним, ні зустрічним позивачами. При цьому суд апеляційної інстанції не врахував, що предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися саме позивачем, а не судом.

Отже, правовідносини у справах № 903/154/19, №909/51/19, № 923/565/18, №908/1165/17, №902/1592/15, №922/1249/17 та у справі, що переглядається, не є подібними, оскільки різняться за предметом позову, підставами позову, змістом спірних правовідносин, а також умовами застосування правових норм. При цьому щодо обставин внесення орендної плати, суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням змісту заявлених позовних вимог спір щодо наявності/відсутності заборгованості орендаря зі сплати орендної плати або звільнення від сплати останньої не є предметом спору у даній справі та, відповідно, обставини виконання сторонами договору оренди в цій частині до предмету доказування у даній справі не входять. Встановлюючи обставини щодо продовження строку дії договору, місцевий господарський суд виходив з підстав заявленої позовної вимоги про розірвання договору, визначених позивачем у заяві про збільшення позовних вимог, зокрема, що вказаний правочин не був автоматично пролонгований сторонами з огляду на вчинення сторонами дій, які свідчили про їх намір розірвати договір.

5.5. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" також з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені зокрема у постановах Верховного Суду від 12.03.2020 у справі № 920/1214/17, від 04.03.2020 у справі №910/6475/19, від 03.03.2020 у справі №916/1657/18, від 22.10.2019 у справі №910/3705/19 (щодо припинення дії договору за умови наявності волевиявлення однієї із сторін, висловленого протягом одного місяця після закінчення строку дії договору та необхідність дослідження змісту листа на наявність наміру припинення правовідносин).

Проаналізувавши зазначені постанови Верховного Суду, колегія суддів зазначає таке.

Предметом спору в справі № 920/1214/17 є стягнення заборгованості на підставі договору оренди газопроводів та споруд на них. У постанові Верховного Суду від 12.03.2020 зазначено, що місцевий та апеляційний господарські суди надавши оцінку листам учасників спірних правовідносин, дійшли висновку про те, що строк дії договору оренди газопроводів та споруд на них закінчився 09.07.2014. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що в силу положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переоцінка згаданих доказів ним не здійснюється.

Предметом спору в справі № 910/6475/19 за первісним позовом є виселення орендаря у зв`язку з розірванням договору оренди, а за зустрічним позовом - визнання договору оренди нерухомого майна продовженим на умовах передбачених таким договором. У постанові від 04.03.2020 Верховний Суд виклав правову позицію, згідно з якою після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. Відтак, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку орендодавець заперечив щодо поновлення договору, то такий договір припиняється. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 09.04.2019 у справі № 904/3415/18.

Предметом спору в справі № 916/1657/18 є усунення перешкод в користуванні майном шляхом звільнення торговельного місця № 3760 від розміщення на ньому двох 20-футових контейнерів (шляхом демонтажу). У постанові від 03.03.2020 Верховний Суд зазначив, що якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється.

Предметом спору в справі № 910/3705/19 є виселення орендаря з нежитлових приміщень у зв`язку із закінченням строку дії договору. У постанові від 22.01.2019 Верховний Суд зазначив, що закон визначає можливість продовження договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах без проведення конкурсу. При цьому для такого автоматичного продовження договору оренди державного та комунального майна передбачена особливість - відсутність заяви (повідомлення) однієї із сторін про припинення чи зміну умов договору протягом місяця після закінчення терміну його дії. В свою чергу, чинне законодавство не містить заборони на повідомлення орендодавцем орендаря про закінчення договірних відносин після визначеного строку дії договору ще під час його дії. Відтак, якщо на дату закінчення строку дії договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється.

Отже, правовідносини у справах № 920/1214/17, № 910/6475/19, № 916/1657/18, №910/3705/19 та у справі, що переглядається, не є подібними, оскільки різняться за предметом позову, підставами позову та правовим регулюванням спірних правовідносин, оскільки в жодній з цих справ договори не містили такої умови, що у разі якщо жодна із сторін не пізніше як за 30 (тридцять) календарних днів до закінчення строку дії цього договору не заявить про свій намір розірвати цей договір, останній вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, що передбачені цим договором. Навпаки суд касаційної інстанції встановив інші обставини, відповідно до яких умови договору про його продовження на такий самий строк узгоджувалися з нормами цивільного законодавства у сфері орендних правовідносин.

5.6. Крім того, Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" також з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений зокрема у постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №910/2122/19 (щодо визнання матеріалів кримінального провадження як належних доказів).

Предметом спору в справі № 910/2122/19 є стягнення орендної плати за договором, а також нарахованих інфляційних втрат та 3 % річних. У постанові Верховного Суду від 03.10.2019 зазначено, що в матеріалах справи є копії як заяви про вчинення злочину та витягу з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань щодо вчинення Гайдаром І.Г. шахрайських дій, так і копії протоколів допиту свідків, яким також не було надано жодної правової оцінки.

Отже, у справі № 910/2122/19 Верховний Суд зазначив про те, що наведеним доказам судами попередніх інстанцій не було надано жодної правової оцінки, в той час як у даній справі господарські суди надали оцінку відповідним доказам.

5.7. Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права щодо тлумачення належності способу захисту (стаття 16 Цивільного кодексу України), незастосуванням норм щодо примусового виконання рішень немайнового характеру (статей 26, 63, 75 Закону України "Про виконавче провадження") та з порушенням норм процесуального права (статей 4, 5 Господарського процесуального кодексу України), колегія суддів зазначає, що касаційна скарга переглядалась саме з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка не знайшла свого підтвердження.

5.8. Щодо посилання скаржника на пункт 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам позивача у вигляді заяв свідків, доводам позивача щодо наявності у відповідача доступу до орендованого обладнання, в той же час взято до уваги неналежні та недостовірні докази відповідача, що є порушенням норм процесуального права (статей 73, 76, 78, 86, 87, 236 ГПК України), як наслідок судами не досліджено зібрані у справі докази, колегія суддів зазначає таке.

Зокрема скаржник вказує на те, що протоколи ендоскопічних досліджень, які взяв до уваги суд першої інстанції, є неналежними доказами, оскільки обставини, які ними підтверджуються, не входять до предмета доказування в цій справі. Крім того, такі докази не можна вважати достовірними, оскільки вони роздруковані відповідачем з його носія інформації.

Колегія суддів враховує, що рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові ґрунтується не лише на цих доказах, але на оцінці й інших доказів, зібраних у справі в їх сукупності.

Також колегія суддів зазначає, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, як це передбачено статтями 76, 77, 78, 79, 86, 300 Господарського процесуального кодексу України, і при цьому, порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц.

Крім того, такі доводи скаржника спрямовані на переоцінку доказів та обставин справи, зроблену судами попередніх інстанцій, а суд касаційної інстанції відповідно до положень частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

При цьому колегія суддів також враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17, та Верховного Суду, викладену в постанові від 21.07.2020 у справі № 905/1609/19, відповідно до якої не відповідатиме завданням судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи).

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З огляду те, що правовідносини у справах №903/154/19, №909/51/19, № 923/565/18, №908/1165/17, №902/1592/15, №922/1249/17 (щодо недопустимості виходу за межі позовних вимог та стосовно принципу диспозитивності у господарському судочинстві); у справах № 920/1214/17, №910/6475/19, №916/1657/18, №910/3705/19 (щодо припинення дії договору за умови наявності волевиявлення однієї із сторін, висловленого протягом одного місяця після закінчення строку дії договору та необхідність дослідження змісту листа на наявність наміру припинення правовідносин); у справі №910/2122/19 (щодо визнання матеріалів кримінального провадження як належних доказів), на які посилається скаржник та у справі, що переглядається, не є подібними, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

6.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в касаційній інстанції, а також враховуючи, що інші доводи касаційної скарги з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшли свого підтвердження, рішення судів попередніх інстанцій підлягають залишенню без змін.

7. Судові витрати

З огляду на те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

1.Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" на рішення Господарського суду міста Києва від 30.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.05.2020 у справі № 910/9187/19 в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, щодо недопустимості виходу за межі позовних вимог та стосовно принципу диспозитивності у господарському судочинстві; щодо припинення дії договору за умови наявності волевиявлення однієї із сторін, висловленого протягом одного місяця після закінчення строку дії договору та необхідність дослідження змісту листа на наявність наміру припинення правовідносин; щодо визнання матеріалів кримінального провадження як належних доказів, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" в іншій частині залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.05.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.01.2020 у справі № 910/9187/19 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий В. Студенець

Судді О. Баранець

І. Кондратова