Постанова

від 06.10.2020 по справі 361/7476/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

6 жовтня 2020 року місто Київ

справа № 361/7476/18

апеляційне провадження № 22-ц/824/7570/2020

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Головачова Я.В.,

суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.,

за участю секретаря судового засідання Коцюрби Л.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області у складі судді Василишина В.О. від 3 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Княжицької сільської ради Броварського району Київської області, Броварської районної державної нотаріальної контори, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними свідоцтва про право власності на житловий будинок та свідоцтва про право на спадщину за заповітом,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 24 лютого 1968 року між ним та ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_6 ) було зареєстровано шлюб. Після весілля позивач переїхав до будинку дружини, який належав її батькам ( ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ) та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Оскільки будинок побудований з дерева ще у 1945 році, було вирішено будувати новий, при цьому перед початком будівництва існувала домовленість, що право власності оформлять на ОСОБА_2 і вважатиметься спільним сумісним майном подружжя.

Увесь процес будівництва нового будинку позивач організовував самостійно і на це були витрачені усі грошові кошти, які йому з дружиною були подаровані на весілля, витрачена ним заробітна плата та його власні заощадження. Після завершення будівництва, старий будинок був знесений і ОСОБА_1 з дружиною та її батьками стали проживати у новозбудованому будинку.

Право власності на новий будинок було зареєстровано на ОСОБА_7 (свідоцтво № НОМЕР_1 від 17 травня 1996 року), оскільки у 1995 році свідоцтво про право власності могло бути видано лише на власника особового рахунку, зареєстрованого у погосподарській книзі. Тому сторони домовились про те, що батько дружини складе на неї заповіт, що і було зроблено 26 грудня 1995 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, після чого відкрилася спадщина на належне йому майно. Після його смерті спадщину прийняли ОСОБА_2 (2/3 частини), що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину від 3 липня 1996 року, та її сестра ОСОБА_9 , оскільки мала право на обов`язкову частку за законом.

23 листопада 2016 року ОСОБА_9 склала заяву про відмову від прийняття спадщини після померлого ОСОБА_10 . Разом з тим, після її смерті позивачу стало відомо, що діти

ОСОБА_9 - ОСОБА_4 та ОСОБА_4 претендують на 1/3 спірного будинку, як спадкоємці матері.

Позивач вказував, що спірний будинок був побудований за його власні кошти, а тому, згідно статті 331 ЦК України право власності на новостворене майно належить саме йому.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок від 17 травня 1996 року № 219, видане виконкомом Княжицької сільської ради народних депутатів; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 3 липня 1996 року, видане Броварською районною державною нотаріальною конторою.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 3 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Скаржник зазначає, що спірний будинок був побудований за його власні кошти та відповідно є його власністю у контексті положення статті 331 ЦК України, а тому ОСОБА_7 не міг набути на нього право власності; суд не надав оцінку наявним в матеріалах справи доказам, не врахував покази допитаних в судовому засіданні свідків, які підтвердили, що будинок був побудований саме позивачем; суд не застосував положення статті 57 Закону України "Про власність", яким передбачено, що акт місцевого органу державної влади підлягає визнанню недійсним, якщо він порушує права власника.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_4 - ОСОБА_11 зазначав, що оспорювані позивачем свідоцтва про право власності на будинок та право на спадщину були видані згідно вимог чинного на той момент законодавства, а належних та допустимих доказів на їх спростування позивачем не надано. При цьому покази свідків не можуть бути достатніми доказами для задоволення позову. Також зауважив, що заяви ОСОБА_9 про відмову від спадщини після померлого ОСОБА_7 не існує.

Інші учасники справи відзив на апеляційну скаргу не подали.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_12 в суді апеляційної інстанції підтримав свою апеляційну скаргу з наведених в ній підстав та просив її задовольнити.

Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_11 проти задоволення апеляційної скарги заперечував та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Інші учасники справи в суд апеляційної інстанції не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. З урахуванням положень частини 2 статті 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що з 24 лютого 1968 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Житловий будинок АДРЕСА_1 належав на праві приватної власності ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок № НОМЕР_1 від 17 травня 1996 року, видане виконкомом Княжицької сільської Ради народних депутатів на підставі рішення виконкому Княжицької сільської Ради народних депутатів від 12 травня 1996 року; зареєстрований в Броварському бюро технічної інвентаризації 17 травня 1996 року за № 219.

26 грудня 1995 року ОСОБА_7 склав заповіт, яким заповів все своє майно дочці ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Після його смерті із заявами про прийняття спадщини до виконкому Княжицької сільської Ради народних депутатів звернулися ОСОБА_2 (за заповітом) та ОСОБА_9 (за законом).

3 липня 1996 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 2/3 спадкового майна після померлого ОСОБА_7 , а саме: житловий

будинок АДРЕСА_1 . Будинок побудований у 1970 році з цегли, позначений на плані літерами А-І, жила площа будинку становить 100,7 кв.м., до будинку примикають надвірні будівлі: сарай - Б, прибудова - В, гараж - Г, прибудова - Д, літня кухня - Е, погріб - Ж, вбиральня - ЗІ, К, тротуар - Т, огорожа.

На іншу 1/3 частину жилого будинку свідоцтво про право на спадщину за законом не видано (т.1, а.с.16).

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_9 , після смерті якої відкрилась спадщина, зокрема, на 1/3 житлового будинку АДРЕСА_1 . У жовтні 2018 року із заявами про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_9 звернулись її діти ОСОБА_4 та ОСОБА_4 .

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що в межах заявлених вимог позивачем не доведено підстав для визнання недійсними свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 17 травня 1996 року № 219 та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 3 липня 1996 року.

Такий висновок суду є правильним.

За змістом статей 2, 3, 4 Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991 року (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який втратив чинність у зв`язку з прийняттям ЦК України 2004 року,право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про власність" об`єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Громадянин набував права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом (частина 2 статті 12 цього Закону)

Крім того, за положеннями статті 128 Цивільного кодексу Української РСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві.

Таке правове регулювання правовідносин з права власності на майно застосовується до прав, які виникли, або могли виникнути до січня 2004 року.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є принцип змагальності сторін, в силу якого сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. При цьому кожна сторона в силу статті 81 ЦПК України повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У контексті положень одного із основоположних принципів цивільного судочинства - принципу змагальності сторін вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це - обов`язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

Виникнення права власності у спадкодавця ОСОБА_7 регулювалось, зокрема, Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 13 грудня 1995 року "Про затвердження правил державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходиться у власності юридичних та фізичних осіб" (далі - Правила).

Так, згідно пункту 1.4. Правил державну реєстрацію об`єктів нерухомого майна здійснюють державні підприємства - бюро технічної інвентаризації місцевих органів державної виконавчої влади на підставі відповідних правовстановлюючих документів (додаток № 1), за рахунок коштів власників нерухомого майна.

У підпункті а) пункту 4 Правил передбачено, що оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна проводиться з видачею свідоцтва про право власності за зразком, наведеним в додатку № 12, місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 9 Додатку № 1 до Правил підставою для реєстрації об`єктів нерухомого майна є рішення про відведення земельної ділянки або акт про право власності на земельну ділянку для будівництва об`єкта і акт прийняття цього об`єкта в експлуатацію, затверджений рішенням місцевого органу державної виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Статтею 57 Закону України "Про власність" передбачено, що якщо в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає законові, порушуються права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якої порушено. Збитки, завдані громадянам, організаціям та іншим особам у результаті видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48 цього Закону, за рахунок коштів, які є в розпорядженні відповідного органу влади або управління.

З наявної у матеріалах справи копії свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 17 травня 1996 року № 219 убачається, що воно було видано ОСОБА_7 на підставі рішення виконкому Княжицької сільської Ради народних депутатів від 12 травня 1996 року.

Само по собі свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.

Отже, правовстановлюючим документом у цьому випадку є рішення виконкому Княжицької сільської Ради народних депутатів від 12 травня 1996 року (на підставі якого видано відповідне свідоцтва від 17 травня 1996 року № 219), дійсність якого сторонами не оспорюється.

Установивши, що позивачем не доведено в судовому порядку правових підстав для визнання оскаржуваних свідоцтв недійсними, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 стосовно того, що спірний будинок був побудований за його власні кошти та відповідно є його власністю у контексті положення статті 331 ЦК України, а тому ОСОБА_7 не міг набути на нього право власності, відхиляються колегією суддів.

Згідно з пунктом 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України від 16 січня 2003 року, ЦК України набирає чинності з 1 січня 2004 року. Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Кодексу, ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки предметом розгляду даної справи є визнання недійсними свідоцтв, які були видані у 1996 році, тобто на момент чинності норм ЦК УРСР 1963 року, а не ЦК України, то до підстав визнання їх недійсними слід застосовувати положення ЦК УРСР (1963 року). Таким чином, посилання апелянта на положення статті 331 ЦК України не ґрунтуються на нормах законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

Посилання у апеляційній скарзі на те, що суд не надав оцінку наявним в матеріалах справи доказам, не врахував покази допитаних в судовому засіданні свідків, які підтвердили, що будинок був побудований саме позивачем не є правовими підставами для скасування

правильного по свої суті судового рішення, а тому також відхиляють колегією суддів. Крім того, слід зазначати, що підстави для визнання недійсними свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок та свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у даному випадку, не можуть бути доведеними показами свідків.

Оскільки судом не встановлено підстав для визнання оспорюваних свідоцтв недійсними, то і відсутні правові підстави для застосування положення статті 57 Закону України "Про власність". Доводи апеляційної скраги в цій частині є безпідставними.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Ураховуючи встановлені судом обставини, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційних скарг без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 3 березня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 3 березня 2020 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складений 13 жовтня 2020 року.

Головуючий Я.В. Головачов

Судді: І.М. Вербова

О.В. Шахова