Рішення

від 23.09.2020 по справі 554/233/20

ОКТЯБРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ПОЛТАВИ

Дата документу 23.09.2020 Справа № 554/233/20

Провадження №2/554/743/2020

РІШЕННЯ

іменем України

23 вересня 2020 року м.Полтава

Октябрський районний суд м.Полтави у складі

головуючого судді Андрієнко Г.В.,

за участю секретаря судового засідання Карабаш О.В.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача - адвоката Яресько Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Колективне підприємство Полтавська трикотажна фабрика Мрія про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, звільнення незаконно займаного жилого приміщення шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Колективного підприємства Полтавська трикотажна фабрика Мрія , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Полтавського нотаріального округу Гризунова Олександра Віталіївна, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання угоди купівлі-продажу квартири недійсною,-

В С Т А Н О В И В :

У січні 2020 року позивач ОСОБА_2 звернулась до суду із позовною заявою до відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , визначивши третьою особою Колективне підприємство Полтавська трикотажна фабрика Мрія , в якій просить: визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення, тим самим усунувши перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні власністю ОСОБА_2 .

На обґрунтування позовних вимог посилається на ті обставини, що позивачу на підставі договору купівлі-продажу від 28 листопада 2019 року на праві приватної власності належить житлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з довідкою про склад сім`ї, виданої КП ПТФ Мрія від 17 грудня 2019 року, крім власника, у вказаній квартирі зареєстровані та проживать громадяни: ОСОБА_1 , донька ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 , донька ОСОБА_5 , але ні попередній власник, ні позивач згоди на їх вселення не давали, відповідних документів відповідачам ніколи не видавалось.

Оскільки відповідачі проживають у вказаній квартирі без законних підстав, чинять перешкоди власнику у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном, в добровільному порядку відмовляються покидати житло, позивач вважає необхідним звернутись за захистом своїх порушених прав до суду.

15 січня 2020 року ухвалою судді Октябрського районного суду м.Полтави позовну заяву залишено без руху (а.с.10-11).

29 січня 2020 року ухвалою суду відкрито провадження та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін (а.с.32-33).

Стороною відповідачів надано до суду відзив на позовну заяву, у якому з позовом не погодились, проти позовних вимог заперечують з таких підстав. Починаючи з 21 липня 1986 року до 20 січня 1997 року ОСОБА_1 працювала на підприємстві Полтавська трикотажна фабрика Мрія , перебувала на обліку на отримання житла і на початку 90-х років працівники фабрики самі будували будинок сімейного гуртожитку по АДРЕСА_1 . Рішенням профспілкового комітету і адміністрації підприємства була виділена квартира в„–8 у вказаному будинку для родини відповідачів у складі 4-х чоловік. Відповідач ОСОБА_1 проживає і прописана у квартирі з 09 грудня 1994 року разом із своїми дітьми, є квартиронаймачем вказаного житла. Вказує, що її родину поселено до гуртожитку, і не з її ініціативи змінився статус будинку, вона та її родина винаймають спірне житло на законних підставах, зареєстровані, постійно в ньому проживають і користуються, починаючи з 1994 року, укладено договір про користування комунальними послугами із відповідними установами, в 2016 році квартиронаймачу надано житлову субсидію. При цьому відповідачі не є вселеними самоправно, проживають на законних підставах, та не мають іншого житла. На підставі викладеного, вважають, що положення ст.116 ЖК України до спірних правовідносин не підлягають застосуванню, позовні вимоги є безпідставними, а тому просять в задоволенні позову відмовити (а.с.74-77).

Також відповідачем ОСОБА_1 подано зустрічний позов до КП ПТФ Мрія , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Полтавського нотаріального округу Гризунова О.В., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , у якій просить визнати угоду купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 , укладену 28 листопада 2019 року між КП ПТФ Мрія та ОСОБА_2 , що посвідчена приватним нотаріусом Гризуновою О.В., недійсною; стягнути з відповідача судові витрати.

Зустрічний позов мотивовано, зокрема тим, що рішенням №76 від 14 квітня 2004 року виконавчим комітетом Полтавської міської ради було змінено статус будинку АДРЕСА_1 з гуртожитку для малих сімей на житловий будинок. Установа відповідача визнала за собою право власності на державний гуртожиток відповідно до рішення господарського суду. 14 березня 2006 року на засіданні ради трудового колективу ПВТТО Мрія вирішувалось питання приватизації квартир та було прийнято рішення квартири у будинку по АДРЕСА_1 продавати по вартості 75 грн./1 кв.м. з наступною приватизацією, при цьому в документі відсутнє посилання на законодавчу базу. 17 квітня 2019 року на загальних зборах членів КП Полтавська трикотажна фабрика Мрія визначено орендну плату для неприватизованих квартир у цьому будинку, яка відповідачами теж сплачується. Позивач та її родина проживають у спірному будинку з 1994 року. Разом із тим, права на приватизацію житла зі зміною його статусу вони були позбавлені, жодних пропозицій по приватизації не було. Фактично підприємство привласнило собі державне майно, а потім почало розпродавати квартири у будинку і збагачуватись за рахунок держави.

Із первісного позову ОСОБА_1 стало відомо про те, що 28 листопада 2019 року за договором купівлі-продажу квартира АДРЕСА_1 була продана КП ПТФ Мрія громадянці ОСОБА_2 , за якою проведена реєстрація права власності, що порушує права позивача як законного користувача квартири (більше 25 років), а також права її дітей, які зареєстровані у квартирі з часу народження і мешкають в ній. При цьому в п.3 договору купівлі-продажу зазначено, що продавець стверджує, що треті особи, а також малолітні та неповнолітні діти не мають прав на квартиру, внаслідок продажу квартири не буде порушено прав і законних інтересів інших осіб, у тому числі дітей, квартира оглянута покупцем (п.6), продавець зобов`язаний попередити покупця про права третіх осіб на квартиру, що відчужується (п.9). Однак перелічені пункти договору не дотримані учасниками угоди. Вказана угода порушує права позивача та членів її родини на законне проживання, яке є єдиним житлом, в якому вони проживають тривалий час і зареєстровані на законних підставах. Таким чином, позивач змушена була звернутись до суду за захистом своїх прав (а.с.85-90).

25 березня 2020 року ухвалою суду зустрічну позовну заяву об`єднано в одне провадження з первісним позовом та ухвалено проводити розгляд у загальному позовному провадженні, призначено підготовче засідання (а.с.118-119).

ОСОБА_2 надано до суду відзив на зустрічну позовну заяву, в якому вважає заявлений позов необґрунтованим та таким, що не може бути задоволений з таких підстав. Стверджує, що їй на підставі договору купівлі-продажу від 28 листопада 2019 року належить вищевказане житлове приміщення квартири. Твердження позивача за зустрічним позовом стосовно законного користування житлом не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені належними і допустимими доказами. Крім того, заявляючи вимогу про визнання недійсним правочину, позивач не є стороною даного правочину, а її заінтересованість виражається в тому щоб продовжувати без законних підстав користуватися приватною власністю, а тому вважає, що вона не може бути заінтересованою особою у розумінні ст.215 ЦК України. Щодо пунктів 3, 6 та 9 договору, то позивачем не доведено, яким чином вони порушують права та законні інтереси ОСОБА_1 , а також, що вищевказані умови були порушені сторонами при укладанні договору, крім того, дані умови не є істотними умовами договору, у зв`язку з чим це не може бути підставою для визнання недійсним правочину. Вважає, що зустрічна позовна заява ґрунтується на суб`єктивних судженнях, а тому просить відмовити у задоволенні заявлених вимог (а.с.136-141).

21 квітня 2020 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с.149).

Від Колективного підприємства Полтавська трикотажна фабрика Мрія на адресу суду надійшли письмові пояснення третьої особи щодо позовної заяви, у якому вважають позовну заяву ОСОБА_2 обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню. Зазначає, що позивачу на підставі договору купівлі-продажу від 28 листопада 2019 року було передано житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідачі за первісним позовом проживають у квартирі без жодної правової підстави. Так, КП ПТФ Мрія на праві власності належить будинок АДРЕСА_1 . Вказана нерухомість призначалась для проживання співробітників підприємства, якими не є відповідачі. Після приватизації мешканцям квартир неодноразово було запропоновано викупити квартири або укласти договори оренди з власником. Під час процедури викупу було реалізовано 57 квартир. Квартира в„–8 є однією із трьох нереалізованих. Однак відповідачі не відреагували на повідомлення підприємства і не набули права користування або права власності на займану квартиру, не уклали договір оренди або будь-який інший правочин, який надавав би їм право проживати у вказаному житловому приміщенні. Більше того, відповідачі, займаючи житлове приміщення, користуються комунальними послугами, але не сплачують їх повністю або частково, внаслідок чого утворилась заборгованість. Тому, КП ПТФ Мрія , будучи законним власником будинку, мав право розпоряджатись нерухомістю на свій розсуд, обмежень у реалізації права власності не встановлено, а тому був укладений договір купівлі-продажу із позивачем. На підставі викладеного підтримують позовні вимоги первісного позову (а.с.185-186).

06 серпня 2020 року ухвалою суду задоволено клопотання позивача ОСОБА_2 про збільшення підстав позову та поновлення строку на його подачу (а.с.216).

Відповідно до змісту клопотання позивачем зазначено, що вона направила відповідачам лист щодо вивільнення житлового приміщення, який останніми проігноровано, жодних дій щодо усунення перешкод у користуванні квартирою не вчиняють, тим самим порушення прав не припиняють. Вказує, що внаслідок неналежного ставлення відповідачів до квартири виникла та продовжила зростати заборгованість за комунальними платежами, зокрема, за даними КП ПОР Полтававодоканал заборгованість складає 44593,76 грн., що виникла із січня 2000 року. При цьому позивач керується положеннями ст.391 ЦК України, і зазначає, що відповідачі, не звільняючи житлове приміщення, не надаючи ключі від приміщення, не сплачуючи комунальні послуги, створюють перешкоди у реалізації права власності, а тому просить задовольнити позовні вимоги (а.с.200-203).

В судовому засіданні відповідач (позивач за зустрічним позовом) ОСОБА_1 та її представник - адвокат Яресько Н.В. позовні вимоги первісного позову не визнали з підстав, зазначених у письмовому відзиві на позовну заяву, просили відмовити у його задоволенні за безпідставністю. Водночас підтримали зустрічну позовну заяву та просили визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, оскільки укладений з порушенням прав та законних інтересів відповідачів на житло та проживання у спірній квартирі.

Позивач (відповідач за зустрічним позовом) ОСОБА_2 , а також її представник у судове засідання не з`явились, від адвоката Борзовця О.В. до суду надійшла заява про розгляд справи без участі (а.с.234). У судових засіданнях надали пояснення, згідно з якими первісний позов, з урахуванням збільшених підстав позову, підтримують у повному обсязі, просять задовольнити. Вимоги за зустрічною позовною заявою не визнають, заперечують проти зустрічного позову з підстав, викладених у письмових заявах по суті справи, у задоволенні зустрічного позову просять відмовити.

Відповідачі за первісним позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у судове засідання не з`явились, надали до суду заяви про розгляд справи без участі, у яких проти первісного позову заперечували та просили задовольнити вимоги зустрічної позовної заяви (а.с.164, 165, 166).

Представник Колективного підприємства Полтавська трикотажна фабрика Мрія (третя особа за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом) у судове засідання повторно не з`явився, причини неявки суду невідомі, до матеріалів справи долучено письмові пояснення, у яких викладено позицію щодо заявлених позовних вимог.

Від приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Гризунової О.В. надійшла заява про розгляд без участі, в якій зазначила, що при посвідченні договору купівлі-продажу нею було дотримано вимоги чинного законодавства, яке діяло на момент вчинення нотаріальної дії (а.с.162).

За таких обставин, суд вважає можливим розглядати справу за вказаної явки учасників на підставі наявних у справі матеріалів.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги первісного та зустрічного позовів, а також доводи сторін, надавши належну правову оцінку зібраним доказам, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі факти і відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з положеннями ст.5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 у якості правової підстави для задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом виселення відповідачів з квартири без надання іншого жилого приміщення, з урахуванням збільшення підстав позову, посилається на положення статей 383, 391 ЦК України, і вказує на те, що вона набула право власності на нерухоме майно за договором купівлі-продажу цієї квартири, а отже відповідачі не мають законних підстав для подальшого проживання у вказаному житловому приміщенні, оскільки не отримували від неї згоду на це. Крім того, у первісному позові посилається на положення статті 116 ЖК УРСР та просить визнати ОСОБА_1 та її дітей такими, що втратили право користування вказаним жилим приміщенням в силу того, що вони самовільно зайняли жиле приміщення.

Як слідує з матеріалів справи, відповідно до договору купівлі-продажу від 28 листопада 2019 року, який укладено між Колективним підприємством Полтавська текстильна фабрика Мрія , код ЄДРПОУ 00307431 (а.с.187-189) та ОСОБА_2 (а.с.19), та посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гризуновою О.В., продавцем було передано у власність ОСОБА_2 квартиру в„–8 загальною площею 42,6 кв.м., житловою площею 25,7 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.21-22, 23-25, 91-92, 93-95).

Щодо статусу житлового будинку, в якому знаходиться спірна квартира, варто зазначити, що 14 квітня 2004 року виконавчим комітетом Полтавської міської ради прийнято рішення №76 Про зміну статусу гуртожитку для малих сімей по АДРЕСА_1 , що належить ПВТО Мрія , на 60-квартирний житловий будинок вирішено надати гуртожитку для малих сімей по АДРЕСА_1 статус житлового будинку (а.с.99).

Тобто, до прийняття вказаного рішення вказаний вище будинок мав статус гуртожитку для малих сімей для тимчасового поліпшення житлових умов, а відповідно мав призначення для забезпечення житлом працівників підприємства та членів їх сімей відповідно до установленого законодавством порядку.

У подальшому рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради від 18 грудня 2007 року №329 було надано дозвіл на оформлення документів на раніше проведене переобладнання гуртожитку під житловий будинок по АДРЕСА_1 . Крім того, згідно з пунктом 3 рішення ПВТО Мрія мало вирішити питання відкриття особових рахунків та договорів найму з наймачами житлових приміщень з додержанням чинного законодавства (а.с.98).

Крім того, вбачається, що згідно з випискою з протоколу №2 засідання ради трудового колективу Полтавського виробничо-торгового трикотажного об`єднання Мрія від 14 березня 2006 року постановлено дозволити продаж квартир по балансовій вартості по 75 грн. за кв.м. в будинку по АДРЕСА_1 з послідуючою їх приватизацією після погашення боргів по квартирній платі (а.с.101).

Згідно з копією виписки з протоколу №1 Загальних зборів членів Колективного підприємства Полтавська трикотажна фабрика Мрія від 17 квітня 2019 року, було прийнято рішення: обов`язково заключити договори на житлово-комунальні послуги та оренду квартир протягом 2-х місяців; встановити термін приватизації по експертній оцінці протягом 6-ти місяців; в разі відмови від заключення договору оренди, залишити право за підприємством заключати договори оренди на неприватизовані квартири з третіми особами; встановлено з 1 травня 2019 року ціну за 1 кв.м.: орендна плата неприватизованих квартир 20,00 грн. в т.ч. ПДВ, плата за житлово-комунальні послуги 3,00 грн. в т.ч. ПДВ; особи, що на сьогоднішній день працюють на підприємстві та мають частку майна, сплачують плату за житлово-комунальні послуги; для впорядкування технічної документації провести інвентаризацію будинку за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.100).

Як слідує з позову, після укладення 28 листопада 2019 року договору відчуження на квартири, ОСОБА_2 , як новий власник, не надавала згоду (ні письмову, ні усну) на проживання в спірній квартирі ОСОБА_1 та членів її сім`ї.

Разом із тим, 25 червня 2020 року ОСОБА_2 на адресу відповідача ОСОБА_1 було направлено вимогу про виселення її та членів її родини та звільнення квартири від особистих речей відповідачів, а також звернення останніх до ЦНАП із відповідною заявою про зняття з місця реєстрації вищевказаної квартири. Крім того, вимагала в п`ятиденний термін надати ключі від вищевказаної квартири, оскільки не має можливості потрапити у власну квартиру. Дана вимога направлена рекомендованим поштовим відправленням та отримана відповідачем 14 липня 2020 року (а.с.204, 205).

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Вирішуючи позовні вимоги первісного позову щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення їх із спірної квартири без надання іншого жилого приміщення, усунення перешкод у користуванні, володінні та розпорядженні власністю, суд вважає, що право користування відповідачів ОСОБА_1 та членів її сім`ї (дітей) спірним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому їх виселення із спірної квартири є невиправданим втручанням у право на повагу до житла.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 29 ЦК України встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Відповідно до ст.310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, установлених законом.

За місцем проживання проводиться реєстрація громадян, що є підставою для припущення про проживання особи в зазначеному будинку, квартирі.

Так, згідно з довідкою №3 (випискою з домової книги про склад сім`ї та прописку) від 06 жовтня 2014 року, виданої КП ПТФ Мрія вбачається, що ОСОБА_1 проживає та прописана по АДРЕСА_1 , який належить ПВТТО Мрія та займає житлову площу 25,7 кв.м., особовий рахунок відкрито на ОСОБА_1 , на вказаній площі прописані 4 (чотири) особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (квартиронаймач), дата прописки 09.12.1994 року ; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 (донька), дата прописки 09.12.1994 року ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (син), дата прописки 09.12.1994 року ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (дочка), дата прописки 05.05.1999 року ; юридичний статус квартири визначено як відомча (а.с.96).

Аналогічні відомості щодо квартиронаймача та зареєстрованих осіб зазначені в долученій до позовної заяви копії довідки №33 від 17 грудня 2019 року про склад сім`ї у зазначеному житловому будинку (а.с.26).

Реєстрація вказаних осіб за адресою: АДРЕСА_1 також підтверджується наданими до суду копіями паспортних документів, а також відомостями Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб Департаменту з питань реєстрації, що містяться в матеріалах справи (40, 41, 106, 107, 108-109, 110-113, 114).

Крім того, відповідно до копії трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , виданої 28 липня 1986 року, вбачається, що вона з 21 липня 1986 року по 20 січня 1997 року перебувала у трудових відносинах з Полтавським виробничим трикотажним об`єднанням Мрія (назву змінено - Колективне підприємство Полтавська трикотажна фабрика Мрія ), а отже, працюючи на підприємстві, на той час отримала дозвіл на вселення до приміщення спірної квартири у згаданому гуртожитку на законних підставах, оскільки такі твердження не були спростовані протягом розгляду справи (а.с.97).

Згідно з п.4 ст.31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, установлених законом.

Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до ст.61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Недотримання письмової форми договору не тягне за собою його недійсність. Умови договору найму жилого приміщення, що обмежують права наймача та членів його сім`ї (в тому числі і щодо строку його дії) є недійсними.

Згідно з ст.64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Якщо вказані особи перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

За змістом статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад встановлені законом строки, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.

Вичерпного переліку поважності причин непроживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

На підставі зібраних у справі письмових доказів, судом встановлено, що відповідачі як члени сім`ї основного квартиронаймача, правомірно набули права користування вказаною квартирою на момент їй поселення, будь-яких претензій зі сторони власника квартири щодо вселення ОСОБА_1 та членів її сім`ї в спірну квартиру не було, вони у встановленому порядку були зареєстровані, та по теперішній час фактично проживають у вказаному житлі.

Під час розгляду справи позивач за первісним позовом не довів належними доказами наявність підстав для визнання ОСОБА_1 разом з її дітьми ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування спірною квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

При цьому, позивач за первісним позовом, посилаючись на відсутність законних підстав для користування відповідачами спірним житлом, заявила вимогу про зобов`язання відповідачів звільнити приміщення шляхом їх виселення без надання іншого житла, що є вкрай винятковим заходом.

Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем за первісним позовом не доведено.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Житло має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення житлом , яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (Kryvitska and Kryvitskyy vs Ukraine, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Втручання у право на повагу до житла має бути необхідним у демократичному суспільстві . Тобто воно має відповідати нагальній суспільній необхідності та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див. рішення у справі Зехентнер проти Австрії ( Zehentner v. Austria ), заява № 20082/02, § 56).

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення зазначеної мети.

Згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або які законно створені. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі §1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі Прокопович проти Росії , п.36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання в право на повагу до житла (див. серед багатьох інших джерел рішення від 13.05.2008 у справі McCannv. the United Kingdom , п.50) (пп.40, 41 рішення ЄСПЛ від 2.12.2010).

У пункті 36 рішення від 18.11.2004 у справі Прокопович проти Росії ЄСПЛ визначив, що концепція житла , за змістом ст.8 Конвенції, не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. Житло це автономна концепція, що не залежить від класифікації в національному праві. Те, чи є місце конкретного проживання житлом , що спричинило б захист на підставі п.1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення від 11.01.95 у справі Buckley v. the United Kingdom , п.63).

Отже, у справі Прокопович проти Росії встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі (незалежно від його правового режиму) є достатньою підставою для того, щоб уважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст.8 конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим утручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, також має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Схожі за змістом висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-298цс19), від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

З наведеної практики ЄСПЛ та беручи до уваги, що ОСОБА_1 разом із членами своєї сім`ї на законних підставах вселились у спірне житло, протягом тривалого часу проживають у ньому, іншого житла не мають, а тому суд приходить до висновку, що є достатньо підстав вважати квартиру АДРЕСА_1 житлом відповідачів у розумінні статті 8 Конвенції, а тому їх право підлягає захисту.

Відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Разом із тим, позивачем не доведено, що вселення відповідачів до квартири АДРЕСА_1 було здійснено неправомірно, як про те вказано у первісному позові. Навпаки, вказані особи постійно проживали і були зареєстровані у цьому помешканні з 09.12.1994 року, у тому числі, й після зміни статусу гуртожитку на житловий будинок. На час вселення позивачів у будівлю, будинок мав статус гуртожитку, він використовувався для працівників підприємства ПВТО Мрія , відповідачі були прописані за адресою будинку і з вказаного часу постійно проживають у ньому.

Доводи позивача з цього приводу про втрату відповідачами права на житло, а також невизнання за ними права користування квартирою на умовах найму є безпідставними, оскільки вони з 1994 року проживають у вказаному помешканні будинку, і після вселення КП ПТФ Мрія , а також тривалий час новий власник не заперечували щодо їх проживання, а з позовом до суду про виселення ОСОБА_2 звернулась лише у січні 2020 року.

З урахуванням відсутності у відповідачів іншого житла, та відсутності з боку позивача обґрунтувань існування нагальної суспільної необхідності у звільненні спірного житла, підстави для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відсутні.

Отже, мотиви, викладені у заявах по суті позивача, не містять правових підстав для відмови у наданні відповідачам права користування спірним житловим приміщенням на умовах житлового найму.

Щодо відсутності застосування підстав для виселення, то жодних належних, допустимих та достовірних доказів, які б спростували доводи відповідачів про те, що вони правомірно проживали у вказаному помешканні, вели спільне господарство, належним чином утримували житло, позивачем до суду не надано, а також не обгрунтовано існування нагальної суспільної необхідності у звільненні ними спірного житла.

Зокрема, ОСОБА_1 як уповноваженому наймачу надано субсидію за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується повідомленням про надання субсидій №027192 (а.с.102). ОСОБА_1 укладено договори про надання послуг з централізованого постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем) від 26 квітня 2019 року, на оплату електроенергії, остання сплачувала комунальні платежі тощо (а.с.103, 104, 105).

Водночас, доводи позивача щодо наявності заборгованості ОСОБА_1 за послуги перед КП ПОР Полтававодоканал по особовому рахунку НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ) у розмірі 44593,76 грн., яка виникла з січня 2000 року (а.с.178), не є тими підставами у розумінні вимог закону як для виселення, так і для визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.

Крім того, стороною позивача не наведено переконливих доводів, в чому саме полягає перешкоджання з боку відповідачів в користуванні та розпорядженні квартирою, не враховано, що питання з виселення з жилого приміщення регулюються нормами житлового кодексу України, і не обґрунтовано правових підстав виселення, за якими вважають, що відповідачі підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Посилання учасників справи на те, що ОСОБА_1 не має ордеру на вселення у спірну кімнату, проживає разом із родиною у жилому приміщенні без жодної правової підстави, та не є на даний час працівником підприємства, є безпідставними, оскільки спростовуються наявними у справі доказами.

Отже, установлено відсутність належних доказів на підтвердження факту проживання відповідачів у спірній квартирі без законних підстав і таких обставин під час розгляду справи позивачем за первісним позовом не доведено, як і обставин, що відповідачі не мають у подальшому будь-яких прав щодо вказаного житла, щодо якого ними нібито чинились перешкоди, в тому числі шляхом самовільного заняття спірного житлового приміщення.

Таким чином, судом достовірно встановлено, що ОСОБА_1 та члени її сім`ї вселилися у спірну квартиру АДРЕСА_1 на законних підставах, тривалий час (понад 25 років на час звернення позивача до суду з позовом) зареєстровані та проживають у цьому житлі, яке надавалося їй та членам її сім`ї у зв`язку із перебуванням у трудових відносинах із підприємством та є їх єдиним постійним місцем проживання, іншого житла не мають, і, беручи до уваги, що дане помешкання у розумінні ст.8 Конвенції є належним житлом відповідачів і мають право на повагу до свого житла, тобто останні мають право на користування та подальше проживання у вказаному житлі, а тому суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог первісного позову про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, та про їх виселення без надання іншого житла.

Щодо вимог зустрічного позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним суд зазначає про таке.

Відповідно до ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності визначений в ст.317 ЦК України. Так, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

У статті 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.ч.1,5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У статті 216 ЦК України встановлені правові наслідки недійсності правочину. Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Цивільний кодекс України не містить визначення поняття заінтересована особа в контексті вимог про визнання правочину недійсними, а тому питання належного позивача у кожному конкретному випадку є оціночним, у зв`язку з чим слід враховувати те, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, зокрема, що в результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації.

Оцінивши подані докази, пояснення сторін, з огляду на положення ст.203, ст.215, ст.230, ст.234 ЦК України суд вважає, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 28 листопада 2019 року між продавцем Колективним підприємством Полтавська трикотажна фабрика Мрія та покупцем ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Полатвського міського нотаріального округу Гризуновою О.В., не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, з огляду на таке.

Зі змісту пункту 3 договору купівлі-продажу від 28 листопада 2019 року вбачається, що продавець стверджує, зокрема, що на момент укладення цього договору треті особи не мають прав на квартиру, внаслідок продажу квартири не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, що не відповідає дійсності.

Серед іншого, пунктами 6 та 9 договору передбачено, що відчужувана квартира оглянута покупцем. Недоліків, які перешкоджають використанню квартири за цільовим призначенням на момент огляду не виявлено; продавець зобов`язаний: передати продану квартиру покупцю; попередити покупця про права третіх осіб на квартиру, що відчужується тощо. Зазначених дій зроблено не було, і твердження позивача за зустрічним позовом у встановленому порядку не спростовані.

Як було зазначено, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на законних підставах набули право користування вказаною квартирою, право на мирне володіння майном як члени сім`ї основного квартиронаймача.

Статтею 379 ЦК України передбачено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Відповідно до ч.6 ст.403 ЦК України сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

В статті 659 ЦК України встановлено обов`язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар. Так, продавець зобов`язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

Відповідно до ст.396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Враховуючи, що позивач ОСОБА_1 та її діти з 1994 року зареєстровані у спірній квартирі, як члени однієї сім`ї квартиронаймача, тому набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння вказаним житлом як члени сім`ї.

Тому суд вважає, що укладення договору від 28 листопада 2019 року про купівлю-продаж квартири стосується інтересів вказаних осіб як законних користувачів вказаного житлового приміщення.

За таких обставин, суд вважає ОСОБА_1 належним позивачем у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 28 листопада 2019 року, в частині визначення умов договору щодо права інших осіб користуватися відповідним житловим приміщенням.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19), а також узгоджується з практикою ЄСПЛ, викладеною у рішеннях по справах Баклі проти Сполученого Королівства від 11.01.1995 року, Кривіцька та Кривіцький проти України від 02.12.2010 року.

Крім того, належних і допустимих доказів, що ОСОБА_2 на момент придбання квартири була обізнана про наявність у ОСОБА_1 та членів її сім`ї права користування вказаною квартирою, суду не представлено.

У свою чергу, позивач по зустрічному позову та члени її сім`ї мали право користування вказаною квартирою до її продажу відповідачу ОСОБА_2 , та вказане право повинно обов`язково мало бути відображено в договорі купівлі-продажу та сторонами мали бути здійснені відповідні заходи під час його укладання.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про те, що відповідачі мали право укладати договір купівлі-продажу спірної квартири, однак повинні були врахувати наявність мешканців які мають право користування спірною квартирою (сервітут).

За таких обставин, суд вважає, що зазначенні в п.п.3, 6, 9 Договору купівлі-продажу квартири від 28 листопада 2019 року відомості про те, що жодні треті особи не мають права користування на вказане домоволодіння, а продавець попередив про такі права та законні інтереси та передав квартиру покупцеві, а останній її оглянув, такими, що не відповідають дійсності, порушують охоронюване законом право ОСОБА_1 та членів її сім`ї користуватися вказаним житлом.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. (ст.655 ЦК України).

Відповідно до ст.656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Як вбачається, фактично передача спірної квартири взагалі не відбулась, тоді як передача майна передбачена як істотна умова договору купівлі-продажу.

Таким чином, зміст укладеного між КП ПТФ Мрія та покупцем ОСОБА_2 правочину суперечить цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки порушує охоронюване законом право третіх осіб користуватися вказаним житлом.

Тому відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, у зв`язку з недодержанням в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені 203 цього Кодексу, а саме зазначення в п.3, п.6, п.9 оскаржуваного Договору купівлі-продажу від 28 листопада 2019 року відомостей, що не відповідають фактичним обставинам, суд вважає з дотриманням положень ст.216 ЦК України визнати недійсним вказаний правочин.

Одночасно суд вважає за необхідне роз`яснити, що відповідно до положень ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За таких обставин, позовні вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним підлягають задоволенню.

Відповідно до ст.141 ЦК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на наведене, суд вважає за необхідне стягнути з відповідачів КП ПТФ Мрія та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог, з кожного по 420,40 грн.

Керуючись ст.ст.12, 13, 81, 141, 223, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Колективне підприємство Полтавська трикотажна фабрика Мрія про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, звільнення незаконно займаного жилого приміщення шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, - відмовити.

Зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до Колективного підприємства Полтавська трикотажна фабрика Мрія , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Полтавського нотаріального округу Гризунова Олександра Віталіївна, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання угоди купівлі-продажу квартири недійсною, - задовольнити.

Визнати недійсною угоду купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладену 28 листопада 2019 року між Колективним підприємством Полтавська трикотажна фабрика Мрія та ОСОБА_2 , що посвідчена приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гризуновою О.В.

Стягнути з Колективного підприємства Полтавська трикотажна фабрика Мрія та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі по 420,40 грн. з кожного.

Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду шляхом подання протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_7 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ;

відповідач (позивач за зустрічним позовом): ОСОБА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ;

відповідач (третя особа за зустрічним позовом): ОСОБА_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ;

відповідач (третя особа за зустрічним позовом): ОСОБА_4 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ;

відповідач (третя особа за зустрічним позовом): ОСОБА_5 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_6 ;

третя особа (відповідач за зустрічним позовом): Колективне підприємство Полтавська трикотажна фабрика Мрія (код ЄДРПОУ 00307431), місцезнаходження: вул.Автобазівська, буд.7, м.Полтава;

третя особа за зустрічним позовом: приватний нотаріус Полтавського нотаріального округу Гризунова Олександра Віталіївна, адреса: вул.Європейська, буд.19-А, м.Полтава.

Повний текст судового рішення складено 02 жовтня 2020 року.

Суддя Г.В. Андрієнко