Рішення

від 19.10.2020 по справі 922/2438/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" жовтня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2438/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

секретар судового засідання Казмерчук М.Т.

за участю представників учасників справи:

позивача - Волинська Я.І, самопредставництво

відповідача 1 - не з`явився,

відповідача 2 - Явстигнеєва Г.В, адвокат

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Харківської міської ради, місто Харків,

до Товариства з обмеженою відповідальністю АБ Українські інвестиції , місто Харків та до Товариства з обмеженою відповідальністю Юнайм Естейт , місто Дніпро,

про стягнення заборгованості з орендної плати,

здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/2438/20.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Харківська міська рада, звернувся із позовом до відповідачів, Товариства з обмеженою відповідальністю «АБ Українські інвестиції» та до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайм Естейт» про стягнення з першого відповідача 425942,51 грн. та з другого відповідача 620573,24 грн. заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою.

07 серпня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву Харківської міської ради до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/2438/20 підготовче провадження і призначено підготовче засідання на 31 серпня 2020 року. 31 серпня 2020 року протокольною ухвалою суду, в тому числі на підставі статей 42, 161, 165, 177, 178, 232 Господарського процесуального кодексу України, долучено відзив другого відповідача (вх. № 19827 від 31 серпня 2020 року) до матеріалів справи та відкладено підготовче засідання на 21 вересня 2020 року. 31 серпня 2020 року до суду надійшла заява позивача про зменшення розміру позовних вимог (вх. № 19922). 01 вересня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято до розгляду заяву позивача про зменшення розміру позовних вимог (вх. № 19922 від 31 серпня 2020 року). 04 вересня 2020 року до суду від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнам Естейт» надійшла відповідь (вх. № 20400) на заяву про зменшення розміру позовних вимог у справі № 922/2438/20. 08 вересня 2020 року прийнято до розгляду із залученням до матеріалів справи відповідь Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнам Естейт» (вх. № 20400 від 04 вересня 2020 року) на заяву про зменшення розміру позовних вимог, яку суд розцінив як відзив. 17 вересня 2020 року до суду надійшла заява позивача про зменшення розміру позовних вимог (вх. № 21591), у відповідності до якої останній просить прийняти заяву про зменшення розміру позовних вимог до розгляду та стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АБ Українські інвестиції» 146 851,28 грн. та з Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайм Естейт» 89 862,97 грн. 18 вересня 2020 року прийнято до розгляду заяву позивача про зменшення розміру позовних вимог (вх. № 21591 від 17 вересня 2020 року). Протокольною ухвалою суду від 21 вересня 2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 05 жовтня 2020 року. 05 жовтня 2020 року суд розпочас розгляд справи по суті. В засіданні суду 05 жовтня 2020 року оголошено перерву у судовому засіданні по розгляду справи по суті до 19 жовтня 2020 року. 19 жовтня 2020 року, присутній в судовому засіданні представник позивач повністю підтримав позовні вимоги, просив суд їх задовольнити з підстав, викладених у заявах по суті справи. Другий відповідач заперечував проти заявлених позовних вимог. Перший відповідач в судове засідання свого уповноваженого представника не направили, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином. 19 жовтня 2020 року у судовому засіданні, відповідно до статті 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово позивача та другого відповідача, з`ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено такі обставини.

Рішенням ХХХІІІ сесії Харківської міської ради IV скликання від 22 лютого 2005 року № 21/05 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва (реконструкції) та подальшої експлуатації об`єктів" Акціонерному товариству "Український інноваційний банк" (теперішня назва - Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія") надано земельну ділянку загальною площею 0,0505 га, що розташована за адресою місто Харків, вулиця Мироносицька, будинок 52.

18 жовтня 2005 року між Харківської міською радою (орендодавець, позивач у справі) та Акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого в оренду була передана земельна ділянка №1 загальною площею 0,0505 га в тому числі під забудовою 0,0243 га, інших угідь 0,0262 га. На земельній ділянці знаходяться об`єкти нерухомого майна, які належать Акціонерному товариству "Український інноваційний банк" на праві колективної власності - квартира 9 кімнатна, нежитлові приміщення підвалу №1-:-4, 1-го поверху № 5 -:-16, 2-го поверху № 17 в літ "А-2" (пункт 2, 3 договору). Крім того, пунктом 40 договору визначено, що перехід права власності на будівлі та споруди, які розташовані на орендованій земельній ділянці до другої особи є підставою для розірвання договору та укладення договору оренди з новим власником будинків та споруд. Даний договір зареєстрований 18 жовтня 2005 року у Харківській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" в книзі записів державної реєстрації договорів оренди за № 66242/05. 18 жовтня 2005 року за актом приймання передачі земельної ділянки Акціонерному товариству "Український інноваційний банк" передано земельну ділянку в оренду для реконструкції будівлі літ. "А-2" з прибудовою та надбудовою 3-гоповерху та дахової котельні для розміщення банку.

11 березня 2019 року на підставі рішення 2 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 23 грудня 2015 року № 44/15 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" між Публічним акціонерним товариством "Українська інноваційна компанія" та Харківською міською радою укладено угоду про розірвання договору оренди землі, за змістом якої орендар повернув, а орендодавець прийняв земельну ділянку, загальною площею 0,0505 га, яка знаходиться: місто Харків, вулиця Мироносицька, будинок 52 та була у користуванні орендаря відповідно до договору оренди землі.

Як зазначає позивач, за Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 26 травня 2020 року 04 березня 2014 року за договором купівлі-продажу нежитлової будівлі від 19 листопада 2013 року право власності на нежитлову будівлю літ. "А-2", загальною площею 500,4 кв. м., що розташована у місті Харків, вулиця Мироносицька, будинок 52 перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юніфуд інтернешнл".

Надалі, 28 травня 2014 року, від Товариства з обмеженою відповідальністю "Юніфуд інтернешнл" до Товариства з обмеженою відповідальністю "АБ Українські інвестиції" перейшло право приватної власності на об`єкт нерухомого майна літ. "А-2", загальною площею 500,4 кв. м., за адресою місті Харків, вулиця Мироносицька, будинок 52.

А вже 16 серпня 2018 року згаданий об`єкт нерухомого майна перейшов у приватну власність Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайм Естйт".

Позивач вважає, що спірна земельна ділянка протягом тривалого часу використовувалась відповідачами без належної сплати орендної плати, тому позивач був змушений звернутись до господарського суду із даним позовом.

Свою позицію обґрунтовує посиланням на норми цивільного та земельного законодавства ,які визначають, що до особи, яка набула право власності на будівлю переходить право користування на земельну ділянку, на якій вона розміщена, без зміни її цільового призначення.

Тобто підставою позову слугує стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою по вулиці Мироносицькій, будинок 52, у місті Харкові відповідно до договору оренди землі від 18 жовтня 2005 року.

Вважає, що після відчуження до відповідачів об`єкта нерухомості, розташованого на орендованій земельній ділянці, договір оренди землі у відповідній частині припиняється щодо відчужувача (в даному разі щодо Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія"), однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості (як Товариства з обмеженою відповідальністю "АБ Українські інвестиції" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайм Естейт"), якими, з моменту набуття такого права, набувається також право оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 3 статті 7 Закону України «Про оренду землі» до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Тобто особа, яка набула права власності на це нерухоме майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно. Ця правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 915/672/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 922/2883/17, від 30 травня 2018 року у справі № 908/1990/17, від 05 червня 2018 року у справі № 920/717/17, від 20 червня 2018 року у справі № 913/661/17, від 27 червня 2018 року у справі № 921/613/17-г/17, від 05 вересня 2018 року у справі № 904/9027/17, від 04 жовтня 2018 року у справі № 904/326/18, від 04 червня 2019 року у справі № 914/1925/18, від 26 листопада 2019 року у справі № 917/92/19.

Подібна правова позиція, що у розумінні наведених положень законодавства при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки, відповідно, новий власник об`єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов`язанні, викладена у постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі №922/3655/17, від 05 вересня 2018 року у справі № 904/9027/17, від 07 листопада 2018 року у справі №910/20774/17, від 29 листопада 2018 року у справі № 915/1416/17, від 06 грудня 2018 року у справі № 902/1592/15, від 27 лютого 2019 року у справі №913/661/17 від 06 березня 2019 року у справі №914/2687/17, від 04 червня 2019 року у справі № 914/1925/18, від 26 листопада 2019 року у справі № 917/92/19.

Водночас за змістом статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Отже, за змістом указаних приписів, виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди (користування) земельної ділянки, на якій вони розміщені. Право оренди (користування) земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору (тощо) з моменту державної реєстрації цього права. Аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, а також у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 922/1008/15, від 07 грудня 2016 року у справі № 922/1009/15, від 12 квітня 2017 року у справах № 922/207/15, № 922/5468/14.

Суд встановив, що рішенням Господарського суду Харківської області від 26 березня 2015 року у справі № 922/3386/14, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03 червня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 23 вересня 2015 року, в задоволенні позову Харківської міської ради про внесення змін до договору оренди землі від 18 жовтня 2005 року, укладеного між Харківською міською радою та Акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк"), зареєстрованого у Харківській регіональній філії "Центр державного земельного кадастру при державному комітеті України по земельних ресурсах", шляхом визнання укладеної додаткової угоди до договору оренди землі в редакції, яка викладена у позовній заяві, відмовлено з підстав того, що договір оренди землі від 18 жовтня 2005 року припинив свою дію з моменту укладення договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 19 листопада 2013 року, а отже, зобов`язання по даному договору між його сторонами - Харківською міською радою та Акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк") також припинились.

Тобто, в даному рішенні суду було констатовано припинення договірних зобов`язані між Харківської міською радою та Акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк").

Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Факти, передбачені наведеною нормою, мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, позаяк їх вже встановлено у рішенні, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву законність судового акту, який вступив в законну силу.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо (роз`яснення, які містяться у п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Отже, преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 129-1 Конституції України визначають обов`язковість виконання усіма суб`єктами судового рішення.

Згідно преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Тобто обставини, які були встановлені під час розгляду справи № 922/3386/14, не підлягають доказуванню в межах даної справи № 922/2438/20.

Рішення Господарського суду Харківської області від 26 березня 2015 року у справі № 922/3386/14, залишено без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03 червня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 23 вересня 2015 року, тобто набрало законної сили та є обов`язковим на всій території України відповідно до статті 326 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи викладене, посилання позивача про наявність між сторонами у справі орендних відносин за договором у спірному періоді (з 01 серпня 2017 року по 15 серпня 2018 року з першим відповідачем та з 16 серпня 2018 року по 19 березня 2019 року з другим відповідачем) та можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України є помилкові, оскільки договір оренди землі від 18 жовтня 2005 року є припиненим, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Посилання позивача на правову позицію Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц про те, що внаслідок відчуження нерухомого майна, розташованого на орендованій земельній ділянці, відчужувач повністю вибуває з орендних правовідносин за відповідним договором оренди, а його подальші дії як їх учасника, спрямовані на припинення цих правовідносин, не тягнуть настання правових наслідків для нового власника майна як орендаря земельної ділянки, суд вважає недоречними, оскільки вказані дії та їх наслідки мали бути оцінені під час розгляду Господарським судом Харківської області справи № 922/3386/14, в якій констатовано про припинення договору оренди землі від 18 жовтня 2005 року, що набрало законної сили та не може бути поставлене під сумнів.

Укладення угоди про розірвання договору оренди землі від 18 жовтня 2005 року є похідним від судового рішення, яким визнано припиненим даний договір та не впливає на вирішення спору у даній справі.

Отже, укладення угоди про розірвання договору оренди землі лише 11 березня 2019 року не тягне будь-яких правових наслідків для нового власника майна (першого та другого відповідачів), оскільки як вже було констатовано вище, з 19 листопада 2013 року даний договір є припинений та орендар втратив свій договірний статус, як учасника правовідносин з оренди земельної ділянки по вулиці Мироносицькій, будинок 52.

Враховуючи викладене, суд у даній справі визнає, що договір оренди землі від 18 жовтня 2005 року вважається припиненим з моменту укладення договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 19 листопада 2013 року, що констатовано у рішенні господарського суду Харківської області від 26 березня 2015 року у справі № 922/3386/14, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03 червня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 23 вересня 2015 року, а отже саме з 19 листопада 2013 року орендні зобов`язання припинились, що в свою чергу зумовлює відсутність обов`язку у першого та другого відповідача сплати орендної плати за заявлені періоди, оскільки відсутня правова підстава для нарахування саме орендної плати за земельну ділянку.

Більш того, в пункті 40 договору оренди землі від 18 жовтня 2005 року зазначено, що перехід права власності на будівлі та споруди, які розташовані на орендованій земельній ділянці до другої особи є підставою для розірвання договору та укладення договору оренди з новим власником будинків та споруд.

Тобто, сам позивач, підписуючи договір оренди землі від 18 жовтня 2005 року був обізнаний про договірне застереження стосовно нового власника будівлі та споруди, які розташовані на орендованій земельній ділянці.

Доказів укладення договору оренди землі із новими власниками (першим та другим відповідачами), якими б охоплювались заявлені до стягнення періоди суми боргу, позивачем не представлено.

За чинним цивільним законодавством, зобов`язання за підставами виникнення поділяються на договірні та позадоговірні. При цьому, позадоговірні зобов`язання в свою чергу поділяються на деліктні та безділіктні.

Відсутність укладених з першим та другим відповідачами договорів оренди земельної ділянки та/або іншого договору виключає договірні зобов`язання зі сплати орендної плати.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами за своїм правовим статусом є бездоговірними та безділіктними, та охоплюються регулюванням статтями 1212-1214 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Частина 1 статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відтак, до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Відповідачі, як фактичні користувачі земельної ділянки (по кожному з заявлених періодів), що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберегли у себе кошти, які мали заплатити за користування нею, зобов`язані повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Таким чином, обов`язок відповідачів сплатити суму безпідставно збережених коштів виникає в силу самого факту користування земельною ділянкою без достатньої правової підстави та без сплати орендної плати і не залежить від того, чи сталося це внаслідок поведінки набувача, потерпілого чи інших осіб, або сталось поза їх волею.

Інакше кажучи, відносини, що склались між сторонами підпадають під ознаки позадоговірних зобов`язань, що додатково унеможливлює застосування положень статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України.

Виходячи з вищенаведеного, з огляду, що позивачем в установленому ГПК України порядку не надано допустимих та належних доказів, які б підтверджували обставини на які останній посилається в якості підстав позову, суд вважає, що у суду відсутні підстави для задоволення позову про стягнення заборгованості з орендної плати за заявлені до стягнення періоди, оскільки правильним способом захисту порушеного права позивача є позов до відповідачів за нормами ст. 1212 ЦК України.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II). У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено підстав для стягнення з першого відповідача 146 851, 28 грн. та другого відповідача 89 862,97 грн. орендної плати, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог з урахуванням наведеного.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194 - 196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в позові повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень цього Кодексу.

Повне рішення складено "21" жовтня 2020 р.

Суддя Н.В. Калініченко

cправа № 922/2438/20