Рішення

від 25.09.2020 по справі 911/2867/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" вересня 2020 р. м. Київ Справа № 911/2867/18

Розглянувши матеріали справи за позовом Васильківської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю Маяк

про визнання недійсним державного акта, скасування державних реєстрацій та скасування записів про право на постійне землекористування

Суддя Карпечкін Т.П.

Секретар судового засідання Беркут Я.О.

За участю представників:

від позивача : не з`явився;

від відповідача : Коваленко Д.Л. (ордер АА1043121 від 19.08.2020 року), Корнієнко С.В. (ордер № 786555 від 30.07.2020 року).

Обставини справи:

Рішенням Господарського суду Київської області від 18.03.2019 року у справі № 911/2867/18, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2019 року у справі № 911/2867/18, в задоволенні позову Васильківської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Маяк про визнання недійсним державного акта, скасування державних реєстрацій та скасування записів про право на постійне землекористування відмовлено повністю.

Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.09.2019 року у справі № 911/2867/18 касаційну скаргу Васильківської міської ради задоволено частково, постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2019 року та рішення Господарського суду Київської області від 18.03.2019 року у справі № 911/2867/18 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Відповідно до ст. 36 Господарського процесуального кодексу України суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, а так само у новому розгляді справи судом першої інстанції після скасування рішення суду або ухвали про закриття провадження в справі.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 911/2867/18 визначено суддю Карпечкіна Т.П.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 16.09.2019 року справу № 911/2867/18 прийнято до провадження та призначено до розгляду спочатку за правилами загального позовного провадження зі стадії підготовчого провадження. Підготовче засідання призначено на 16.10.2019 року.

08.10.2019 року відповідачем подано відзив на позов з врахуванням вказівок постанови Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.09.2019 року у справі № 911/2867/18.

15.10.2019 року позивачем подано до канцелярії суду пояснення про застосування строків позовної давності.

16.10.2019 року відповідачем подано до канцелярії суду клопотання про зупинення провадження у справі № 911/2867/18.

В підготовчому судовому засіданні 16.10.2019 року оголошувалась перерва на 28.10.2019 року.

В підготовчому судовому засіданні 28.10.2019 року суд розглянув подане відповідачем 16.10.2019 року до канцелярії суду клопотання про зупинення провадження у справі № 911/2867/18.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 28.10.2019 року зупинено провадження у справі № 911/2867/18 до набрання законної сили рішення Господарського суду Київської області у пов`язаній справі № 911/2514/19, від якого залежить вирішення справи.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2020 року апеляційну скаргу Васильківської міської ради на ухвалу Господарського суду Київської області від 28.10.2019 року у справі № 911/2867/18 задоволено, ухвалу від 28.10.2019 року у справі № 911/2867/18 скасовано, справу передано для подальшого розгляду до Господарського суду Київської області.

Після повернення матеріалів справи № 911/2867/18 до Господарського суду Київської області, справу 911/2867/18 передано для розгляду судді Карпечкіну Т.П.

Ухвалою Господарського суду Київської області 18.05.2020 року підготовче засідання у справі № 911/2867/18 призначено на 01.06.2020 року.

27.05.2020 року представником позивача подано заяву, якою останній просив підготовче засідання проводити без участі представника позивача та повідомив, що не заперечує проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Позивач, належним чином повідомлений про дату, час і місце підготовчого засідання, в судове засідання 01.06.2020 року не з`явився, уточнень позовних вимог не надав.

Представник відповідача в судовому засіданні 29.04.2020 року проти позову заперечував з підстав викладених у відзиві, поданому 08.10.2019 року.

Враховуючи те, що судом під час підготовчого судового засідання вирішено питання, зазначені в ч. 2 ст. 182 Господарського процесуального кодексу України та вчинено усі необхідні дії, передбачені ст. 177 Господарського процесуального кодексу України, з метою забезпечення правильного, своєчасного та безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи до судового розгляду по суті на 01.07.2020 року.

У зв`язку з відпусткою судді судове засідання 01.07.2020 року не відбулось і ухвалою від 20.07.2020 року було перенесено на 03.08.2020 року.

В судовому засіданні 03.08.2020 року розгляд справи по суті відкладався на 19.08.2020 року, про що зазначено в протоколі відповідного судового засідання. Окрім того, в наступне судове засідання сторін викликано ухвалою від 03.08.2020 року.

У зв`язку з лікарняним судді Карпечкіна Т.П. судове засідання 19.08.2020 року не відбулося.

19.08.2020 року відповідачем подано пояснення по суті спору, в яких відповідач наполягав на застосуванні строків позовної давності.

Ухвалою від 08.09.2020 року розгляд справи по суті призначався на 25.09.2020 року.

В судове засідання 25.09.2020 року представник позивача не прибув, надіслав заяву про розгляд справи за його відсутності за наявними у справі доказами. Представники відповідача проти позову заперечували.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення та постанови приймаються, складаються і підписуються в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.

Відповідно до ч. 1 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України рішення суду проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд може проголосити лише вступну та резолютивну частини рішення.

У зв`язку з чим, в судовому засіданні 25.09.2020 року судом закінчено розгляд справи та за результатами оцінки поданих сторонами доказів, у нарадчій кімнаті, прийнято рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази та оцінивши їх в сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з викладених у позові обставин та підтверджується матеріалами справи, Рішеннями виконавчого комітету Васильківської міської ради народних депутатів від 21.05.1998 року № 41 та від 18.06.1998 року № 88 надано Акціонерному товариству Маяк у постійне користування земельні ділянки у м. Василькові по вул. Володимирській, 92 площею 0,03 га та по вул. Чехова, 8 площею 0,49 га, про що 16.11.2001 року видано Державний акт серія ІІ-КВ № 000487-33 на право постійного користування землею (площа 0,523 га), який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 33.

25.03.2003 року виконавчим комітетом Васильківської міської ради прийнято рішення № 152, яким затверджено графік переоформлення у встановленому порядку на право власності або оренди земельних ділянок, що знаходяться у постійному користуванні громадян та юридичних осіб і повинні бути переоформлені до 01.01.2005 року.

В подальшому рішенням Васильківської міської ради від 13.02.2004 року № 26-08-XXIV визнано таким, що втратив чинність Державний акт серія ІІ-КВ № 000487-33 на право постійного користування земельними ділянками АТ Маяк та вирішено передати в оренду вказаному товариству терміном на п`ять років земельні ділянки загальною площею 0,523 га, в тому числі по вул. Чехова, 8 площею 0,491 га для побутового приміщення та гаражу і по вул. Володимирській, 92 площею 0,032 га для адмінприміщення та складу.

Між позивачем, як орендодавцем, та відповідачем, як орендарем, згідно з вищевказаним рішенням від 13.02.2004 року № 26-08-XXIV укладено Договір оренди строком дії на 5 років, зареєстрований Васильківським відділом Київської філії центру ДЗК 21.03.2005 року за № 040532600091.

В подальшому, 23.02.2012 року між позивачем та відповідачем було укладено Договори оренди вищезгаданих земельних ділянок, які були зареєстровані відділом Держкомзему у м. Васильків за № 321070004000126 і № 321070004000127.

Відомості про реєстрацію за відповідачем права постійного користування земельними ділянками комунальної форми власності, розташованими у Київській області, Васильківському районі, м. Василькові по вул. Чехова,8, площею 0,4900 га, кадастровий номер 3210700000:10:023:0034, та по вул. Володимирській, 92, площею 0,0826 га, кадастровий номер 3210700000:10:0231:0017, містяться у Державному земельному кадастрі, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

У грудні 2018 року Васильківська міська рада звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Маяк , в якому просить:

- визнати недійсним Державний акт на право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 000487-33, виданий Акціонерному товариству Маяк 16.11.2001 року Васильківською міською радою народних депутатів;

- скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію від 28.04.2016 року за відповідачем щодо земельної ділянки площею 0,4900 га кадастровий номер 3210700000:10:023:0034, місце розташування: Київська область, м. Васильків, вул. Чехова, 8, а також земельної ділянки площею 0,0826 га кадастровий номер 3210700000:10:0231:0017, місце розташування: Київська область, м. Васильків, вул. Володимирська, 92;

- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про інше речове право № 19528764 та № 19528046 щодо права постійного користування земельними ділянками площею 0,49 га та 0,08 га за відповідачем.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що право постійного користування спірними земельними ділянками припинилось, оскільки рішенням позивача від 13.02.2004 року 326-08-XXIV визнано таким, що втратив чинність Державний акт серії ІІ-КВ № 000487-33 на право постійного користування землею, виданий Акціонерному товариству Маяк , та передано вказаному товариству в оренду терміном на п`ять років земельні ділянки площею 0,4900 га по вул. Чехова, 8 та площею 0,032 га по вул. Володимирська, 92 у м. Василькові, які використовувалися ним на підставі Договорів оренди з 21.03.2005 року по 23.02.2017 року.

Однак, позивач зазначає, що з витягів з Державного земельного кадастру від 28.09.2018 року довідався, що спірні земельні ділянки 28.04.2016 року зареєстровані за відповідачем на праві постійного користування відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 000487-33, виданого Акціонерному товариству Маяк 16.11.2001 року Васильківською міською радою народних депутатів.

Позивач вважає Державний акт на право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 000487-33 недійсним, оскільки він втратив чинність, тому проведені на його підставі реєстраційні дії безпідставні і за ним зареєстровано право постійного користування землею, на якому відповідач не може мати земельних ділянок.

Під час попереднього розгляду спору суд першої інстанції рішенням від 18.03.2019 року у даній справі № 911/2867/18 відмовив в задоволенні позовних вимог. Відповідне рішення суду було підтримано постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2019 року у даній справі.

Судові рішення мотивовано тим, що Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою є правочином і підставами його недійсності відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Однак під час розгляду справи суди не встановили підстав недійсності правочину, передбачених приписами наведених статей, а позивач відповідних доказів не надав.

Крім цього, суди попередніх інстанцій вказали, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Також суди зазначили, що державна реєстрація не є способом набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, а є лише засобом підтвердження таких фактів, а вимоги про скасування державної реєстрації за відповідачем права постійного користування земельними ділянками, є похідними від вимоги про визнання недійсним державного акта.

Однак, під час касаційного перегляду рішень суду у справі № 911/2867/18, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 28.08.2019 року у справі № 911/2867/18 не погодився з висновками судів попередній інстанцій, рішення судів були скасовані, а справу № 911/2867/18 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зокрема, касаційний суд зауважив, що суди дійшли помилкового висновку в частині визначення правової природи Державного акту на право постійного користування як правочину, оскільки останній не є дією, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав на обов`язків, з нього не виникають та не можуть виникнути цивільні права та обов`язки, оскільки актом лише оформлюється відповідне право, яке виникає внаслідок правочину чи акта індивідуальної дії - у цьому випадку рішення міської Ради народних депутатів.

Таким чином, до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою не можуть бути застосовані підстави недійсності, наведені у ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Також суд касаційної інстанції звернув увагу, що Державний акт на право постійного землекористування лише фіксує факт наявності відповідного права, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється.

Внаслідок укладання сторонами договору оренди земельних ділянок відбулася зміна титулу користування майном - з права постійного користування на право оренди і у зв`язку з цим відбулося погашення документа, що фіксував факт наявності відповідного права, тобто державного акта на право постійного користування землею.

Щодо припинення права постійного користування Верховний Суд визначив, що 25.10.2001 року набув чинності Земельний кодекс України (№ 2768-ІІІ), яким, зокрема, було змінено коло суб`єктів, що мають право на оформлення права постійного користування щодо земель комунальної власності. Судами правомірно встановлено, що відповідач до такого кола землекористувачів не увійшов.

У пункті 6 Перехідних положень Земельного кодексу України (№ 2768-ІІІ) в редакції від 15.10.2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Суди встановили, що 25.03.2003 року рішенням виконавчого комітету Васильківської міської ради № 152 Про затвердження графіку переоформлення права постійного користування земельними ділянками громадян та юридичних осіб , було затверджено графік переоформлення документів на право власності або право оренди земельних ділянок, які знаходяться у постійному користуванні громадян та юридичних осіб.

Рішенням сесії Васильківської міської ради від 13.02.2004 року № 26-08-XXIV було визнано таким, що втратив чинність Державний акт ІІ-КВ № 000487-33 від 16.11.2001 року на право постійного користування земельними ділянками АТ Маяк та вирішено передати в оренду вказаному товариству терміном на п`ять років земельні ділянки загальною площею 0,523 га, в тому числі по вул. Чехова, 8 площею 0,491 га для побутового приміщення та гаражу і по вул. Володимирській, 92 площею 0,032 га для адмінприміщення та складу.

В подальшому між позивачем, як орендодавцем, та відповідачем, як орендарем, згідно з вищевказаним рішенням від 13.02.2004 року № 26-08-XXIV, укладено договір оренди земельних ділянок строком дії на 5 років, зареєстрований Васильківським відділом Київської філії центру ДЗК 21.03.2005 року за № 040532600091.

Пізніше рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними), положення пункту 6 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Проте, як зазначає суд касаційної інстанції, правові відносини з переоформлення права постійного користування між сторонами даного спору розпочалися та закінчилися ще до прийняття відповідного рішення Конституційного Суду України.

В порядку obiter dictum Суд зазначає, що відповідно до пункту а) частини 1 статті 141 Земельного кодексу України (№ 2768-ІІІ) однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 наведене положення статті 141 Земельного кодексу України неконституційним не визнавалось, а отже і навіть після прийняття рішення № 5-рп/2005 раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними, однак підлягають заміні в разі добровільного звернення осіб.

Верховний Суд також зауважив, що відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори.

Одним з ключових елементів цивільного права є автономія волі учасників цивільних відносин, яка знаходить своє втілення в їх вільному волевиявленні, що спрямоване на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з положеннями, зокрема, статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 18 Закону України Про оренду землі (в редакції чинній на час укладення договору оренди земельних ділянок строком дії на 5 років) встановлено, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Відповідно ж до статті 20 цього Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 року № 2073 Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі (була чинною на момент укладення договору оренди) передбачалося, що державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок.

Враховуючи наведені правові норми, а також встановлені судами обставини, Верховний Суд вважає, що з моменту державної реєстрації договору оренди земельних ділянок, тобто з 21.03.2005 року, у спосіб та з дотриманням вимог статей 11, 627 Цивільного кодексу України, статей 18, 20 Закону України Про оренду землі , статей 141, 142 Земельного кодексу України, постанови КМУ № 2073 відбулось переоформлення права постійного користування на строкове право оренди, тобто офіційне визнання і підтвердження державою факту виникнення у відповідача права оренди земельних ділянок.

Така трансформація правових відносин користування є об`єктивним наслідком волевиявлення сторін та наслідком їх свідомих дій.

Щодо застосування судами попередніх інстанцій ст.142 Земельного кодексу України, Верховний Суд зауважив, що вирішуючи даний спір суди в першу чергу мали б взяти до уваги усталену практику відносин між сторонами, подальшу поведінку сторін та інші обставини, що мають значення, оскільки одним з основних завдань судів при вирішенні спору є індивідуалізація абстрактних приписів норми права стосовно поведінки конкретних суб`єктів у конкретних життєвих обставинах. Судове рішення є логічним висновком з аналізу встановлених фактів та юридичних підстав.

Поза оцінкою судів у цій частині залишилася поведінка відповідача, яка не відповідає принципу добросовісності, зокрема, з наступних аргументів.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України принципи справедливості, добросовісності та розумності є одними із фундаментальних засад цивільного права, спрямованими, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Так, відповідач добровільно уклав договір оренди земельних ділянок, не повернув державний акт на право постійного користування, як цього вимагали приписи діючого на той момент законодавства, що унеможливило погашення акта у встановленому законом порядку, виконував умови такого договору, звертався до позивача з ініціативою щодо продовження дії такого договору, перебуваючи з позивачем в орендних відносинах більше 10 років. Однак, базуючись виключно на наявності Державного акту на право постійного користування, достеменно знаючи про наявність рішення позивача про визнання такого акта нечинним, фактично, своїми свідомими діями змінивши правовий режим землекористування з постійного на орендне, все ж вніс відповідні дані про право, якого юридично не існує, до державного реєстру речових прав та кадастру.

Щодо обраного позивачем способу захисту касаційна інстанція визначила, що у постанові від 12 грудня 2018 року по справі № 2-3007/11 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію про те, що оскільки, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Керуючись в першу чергу принципом верховенства права та справедливості колегія суддів Касаційного господарського суду у даній справі дійшла близького за змістом по відношенню до наведеної вище правової позиції Великої Палати висновку, який полягає в такому.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, за частиною 3 якої суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Водночас законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням основних принципів судочинства та положень статей 55, 124 Конституції України відповідно до яких кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки позивач, як особа, що уповноважена у спірних правовідносинах представляти інтереси власника (відповідної громади) не може реалізувати свої права (у даному випадку отримувати орендну плату з належних йому земельних ділянок, а в цілому й інші правомочності) у зв`язку з існуванням документа, в якому зазначено про вже неіснуюче право постійного користування іншої особи - відповідача, Верховний Суд вважає, що права та інтереси позивача, враховуючи також правосвідомість, правову культуру та реалії сучасного українського суспільства, можуть бути ефективно захищені виключно у спосіб, що визначено останнім, а саме шляхом визнання державного акта про право постійного користування недійсним і саме такий спосіб гарантуватиме не тільки відновлення прав позивача, а й убезпечить їх від порушень в майбутньому, адже унеможливить використання оспорюваного акта для здійснення реєстраційних та будь-яких інших дій.

За таких обставин, Верховний Суд зазначив, що висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсним державного акту про право постійного користування є помилковими, оскільки надані такі висновки при неправильному застосуванні норм матеріального права, водночас доводи касаційної скарги Васильківської міської ради у цій частині Суд вважає обґрунтованими.

Щодо записів про державну реєстрацію права, суд касаційної інстанції зазначив, що вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами (пункти 6, 13 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України).

Якщо саме в результаті державної реєстрації права постійного користування за відповідачем - суб`єктом звернення за такою послугою порушується (не визнається, оспорюється) право позивача, то має місце спір позивача про цивільне право з цією особою, яка і має бути належним відповідачем у спорі про скасування запису про проведену державну реєстрацію речового права за особою, адже наслідки вирішення такого спору судом безпосередньо впливають на зміст та стан речового права саме цієї особи.

До того ж навіть у випадку, коли суб`єкт державної реєстрації прав не допустив порушень законодавства при проведенні державної реєстрації права, це не є перешкодою для розгляду спору за цивільним позовом, задоволення якого є підставою для вчинення реєстраційних дій.

У вказаному висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 02.10.2018 року у справі № 911/488/18.

Таким чином, оскільки записи у Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно внесені саме на підставі Державного акта ІІ-КВ № 000487-33, який, з огляду на наведене вище обґрунтування, вже не є правопосвідчувальним документом, оскільки право постійного користування відповідача припинилось, то не є він і підставою для внесення відповідних змін до реєстру речових прав, а тому вимоги про скасування таких записів є законними та обґрунтованими і можуть бути вирішені в рамках даного провадження.

Оскільки під час касаційного провадження Верховним Судом встановлено неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, яке в результаті призвело до прийняття неправильного рішення, оскаржувані судові рішення були скасовані, при цьому, Верховний Суд дійшов висновку, що позовні вимоги Васильківської міської ради є законними та обґрунтованими, а тому мають бути задоволені.

Проте, поряд із цим Верховним Судом встановлено, що відповідачем до місцевого господарського суду подавалася заява про застосування строків позовної давності, яка залишилася нерозглянутою судами внаслідок їхнього помилкового висновку про відсутність порушених прав позивача і відповідно відсутність підстав для задоволення позову.

Під час нового розгляду господарському суду слід взяти до уваги наведене в постанові Верховного Суду, всебічно, повно, об`єктивно та безсторонньо дослідити наявні у справі докази і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, прийняти відповідне рішення.

Статтею 316 Господарського процесувального кодексу України закріплено, що вказівки, які містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (ч. 1). Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої інстанції або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи (ч.2).

Під час нового розгляду спору з врахуванням вказівок постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в від 28.08.2019 року у справі №911/2867/18, судом досліджено та встановлено наступне.

Матеріалами справи підтверджується, що рішеннями виконавчого комітету Васильківської міської ради народних депутатів від 21.05.1998 року № 41 та від 18.06.1998 року № 88 надано Акціонерному товариству Маяк у постійне користування земельні ділянки у м. Василькові по вул. Володимирській, 92 площею 0,03 га та по вул. Чехова, 8 площею 0,49 га, про що 16.11.2001 року видано Державний акт серія ІІ-КВ № 000487-33 на право постійного користування землею (площа 0,523 га), який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 33.

25.03.2003 року виконавчим комітетом Васильківської міської ради прийнято рішення № 152, яким затверджено графік переоформлення у встановленому порядку на право власності або оренди земельних ділянок, що знаходяться у постійному користуванні громадян та юридичних осіб і повинні бути переоформлені до 01.01.2005 року.

В подальшому рішенням Васильківської міської ради від 13.02.2004 року № 26-08-XXIV визнано таким, що втратив чинність Державний акт серія ІІ-КВ № 000487-33 на право постійного користування земельними ділянками АТ Маяк та вирішено передати в оренду вказаному товариству терміном на п`ять років земельні ділянки загальною площею 0,523 га, в тому числі по вул. Чехова, 8 площею 0,491 га для побутового приміщення та гаражу і по вул. Володимирській, 92 площею 0,032 га для адмінприміщення та складу.

Між позивачем, як орендодавцем, та відповідачем, як орендарем, згідно з вищевказаним рішенням від 13.02.2004 року № 26-08-XXIV укладено Договір оренди строком дії на 5 років, зареєстрований Васильківським відділом Київської філії центру ДЗК 21.03.2005 року за № 040532600091.

В подальшому, 23.02.2012 року між позивачем та відповідачем було укладено Договори оренди вищезгаданих земельних ділянок, які були зареєстровані відділом Держкомзему у м. Васильків за № 321070004000126 і № 321070004000127.

Відомості про реєстрацію за відповідачем права постійного користування земельними ділянками комунальної форми власності, розташованими у Київській області, Васильківському районі, м.Василькові по вул.Чехова,8, площею 0,4900 га, кадастровий номер 3210700000:10:023:0034, та по вул. Володимирській, 92, площею 0,0826 га, кадастровий номер 3210700000:10:0231:0017, містяться у Державному земельному кадастрі, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Позивач звернувся до суду з даним позовом у зв`язку з тим, що з витягів з Державного земельного кадастру від 28.09.2018 року довідався, що спірні земельні ділянки 28.04.2016 року зареєстровані за відповідачем на праві постійного користування відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 000487-33, виданого Акціонерному товариству Маяк 16.11.2001 року Васильківською міською радою народних депутатів.

Позивач вважає Державний акт на право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 000487-33 недійсним, оскільки він втратив чинність, тому проведені на його підставі реєстраційні дії безпідставні і за ним зареєстровано право постійного користування землею, на якому відповідач не може мати земельних ділянок.

В ході нового розгляду спору відповідач наполягав на безстроковості права постійного користування і стверджував, що таке право може бути припинено лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Також відповідач наголошував на неконституційності п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу України (№ 2768-ІІІ) в редакції від 15.10.2001 року та стверджував про наявність у нього законного права постійного користування спірними земельними ділянками.

Щодо судового захисту, відповідач наполягав на неправильності обраного позивачем способу захисту та на пропуску строку давності на звернення до суду з вимогою про визнання недійсним Державного акту ІІ-КВ № 000487-33 від 16.11.2001 року на право постійного користування земельними ділянками АТ Маяк , стверджував, що в задоволенні відповідної вимоги має бути відмовлено і оскільки решта вимог є похідними, в їх задоволенні також має бути відмовлено.

З врахуванням обставин справи та заперечень відповідача судом встановлено, що відповідач набув право постійного користування земельною ділянкою ще за Земельним кодексом УРСР. З прийняттям в 2001 році нового Земельного кодексу України, ст. 92 було визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Також, відповідною нормою було обмежено коло осіб, які можуть набувати земельні ділянки на праві постійного користування і відповідач до такого кола не ввійшов.

Пунктом 6 Розділу X Перехідних положень (в редакції на момент прийняття нового Земельного кодексу України) було одночасно визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. В жовтні 2004 року були внесені зміни, за яким строк переоформлення було продовжено до 1 січня 2008 року.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 року N 5-рп/2005 положення пункту 6 Розділу X щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Однак, відповідачем вчинено правочин - укладено Договір оренди строком дії на 5 років, зареєстрований Васильківським відділом Київської філії центру ДЗК 21.03.2005 року за № 040532600091. В подальшому, 23.02.2012 року між позивачем та відповідачем було укладено Договори оренди вищезгаданих земельних ділянок, які були зареєстровані відділом Держкомзему у м. Васильків за № 321070004000126 і № 321070004000127.

Наведені Договори засвідчують волевиявлення відповідача на зміну правовідношення. Такі Договори укладені і породжують обумовлені ними правові наслідки, відповідачем не заперечувались і не визнавались недійсними.

Як визначено ст. 604 Цивільного кодексу України, зобов`язання може припинятися за домовленістю сторін. Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація).

Щодо посилання відповідача на недотримання ст.ст. 141, 142 Земельного кодексу України, слід враховувати, що норма ст. 141 Земельного кодексу України визначає підстави припинення права користування земельною ділянкою, яке може виражатись як в постійному користуванні, так і в оренді. Відповідна норма регулює випадки припинення будь-якого права користування, а не лише права постійного користування.

Оскільки, у зв`язку зі зміною титулу користування майном - з права постійного користування на право оренди, відбулося погашення документа, що фіксував факт наявності відповідного права, тобто Державного акта на право постійного користування землею, однак подальше землекористування відбувалось на підставі договорів оренди. Тобто, право землекористування відповідача фактично не припинялось.

Щодо посилання відповідача на неконституційність положення пункту 6 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України, як також звертає увагу касаційна інстанція, правові відносини з переоформлення права постійного користування між сторонами даного спору розпочалися та закінчилися ще до прийняття відповідного рішення Конституційного Суду України і після зміни обставин (визнання неконституційним обов`язку переоформлення), відповідач не виявив наміру захищати своє право постійного землекористування, не заявив про його порушення, чим погодився з правомірністю свого волевиявлення щодо укладення договорів оренди землі.

Рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 наведене положення статті 141 Земельного кодексу України неконституційним не визнавалось, а отже і навіть після прийняття рішення № 5-рп/2005 раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними, однак підлягають заміні в разі добровільного звернення осіб.

Як наголошує суд касаційної інстанції, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, за частиною 3 якої суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Водночас законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням основних принципів судочинства та положень статей 55, 124 Конституції України відповідно до яких кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки позивач, як особа, що уповноважена у спірних правовідносинах представляти інтереси власника (відповідної громади) не може реалізувати свої права (у даному випадку отримувати орендну плату з належних йому земельних ділянок, а в цілому й інші правомочності) у зв`язку з існуванням документа, в якому зазначено про вже неіснуюче право постійного користування іншої особи - відповідача, права та інтереси позивача, враховуючи також правосвідомість, правову культуру та реалії сучасного українського суспільства, можуть бути ефективно захищені виключно у спосіб, що визначено останнім, а саме шляхом визнання державного акта про право постійного користування недійсним і саме такий спосіб гарантуватиме не тільки відновлення прав позивача, а й убезпечить їх від порушень в майбутньому, адже унеможливить використання оспорюваного акта для здійснення реєстраційних та будь-яких інших дій.

Таким чином, вимога про визнання недійсним Державного акту на право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 000487-33, виданого Акціонерному товариству Маяк 16.11.2001 року, підлягає задоволенню.

Оскільки, право постійного користування, яке оспорюється позивачем, у відповідача виникло на підставі Державного акту на право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 000487-33, який втратив чинність і є недійсним, реєстрація за відповідачем в 2016 році відповідного права постійного користування, та ще й за наявності договорів оренди щодо спірних земель, є такою, що здійснена без жодних правових підстав і незаконно.

Якщо саме в результаті державної реєстрації права постійного користування за відповідачем - суб`єктом звернення за такою послугою порушується (не визнається, оспорюється) право позивача, то має місце спір позивача про цивільне право з цією особою, яка і має бути належним відповідачем у спорі про скасування запису про проведену державну реєстрацію речового права за особою, адже наслідки вирішення такого спору судом безпосередньо впливають на зміст та стан речового права саме цієї особи.

До того ж навіть у випадку, коли суб`єкт державної реєстрації прав не допустив порушень законодавства при проведенні державної реєстрації права, це не є перешкодою для розгляду спору за цивільним позовом, задоволення якого є підставою для вчинення реєстраційних дій.

Таким чином, оскільки записи у Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно внесені щодо неіснуючого у відповідача права постійного користування землею, яке посвідчувалось Державним актом ІІ-КВ № 000487-33 і такий Державний акт вже не є правопосвідчувальним документом, на момент здійснення спірної державної реєстрації права постійного користування були відсутні підстави для внесення реєстраційних записів, тому вимоги про скасування таких записів є законними та обґрунтованими і підлягають вирішенню в рамках даного провадження.

Таким чином, підлягають задоволенню позовні вимоги про:

- скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації від 28.04.2016 року за відповідачем щодо земельної ділянки площею 0,4900 га кадастровий номер 3210700000:10:023:0034, місце розташування: Київська область, м. Васильків, вул. Чехова, 8, а також земельної ділянки площею 0,0826 га кадастровий номер 3210700000:10:0231:0017, місце розташування: Київська область, м. Васильків, вул. Володимирська, 92;

- скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про інше речове право № 19528764 та № 19528046 щодо права постійного користування земельними ділянками площею 0,49 га та 0,08 га за відповідачем.

При цьому, відповідне скасування записів Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно пов`язано саме з відсутністю у відповідача такого права, тому відповідні позовні вимоги є такими, що випливають зі спору про право і правомірно заявлені в межах позову.

Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, суд зазначає, що сам по собі Державний акт на право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 000487-33, виданий Акціонерному товариству Маяк 16.11.2001 року, не містить ознак незаконності і його видача не порушує прав позивача. Відповідний Державний акт був протиправно використаний в якості підстави для розроблення в 2010 році нової технічної документації щодо права постійного користування землею, на підставі якої відповідач вчинив дію - провів державну реєстрацію за собою неіснуючого права постійного користування землею і саме така дія визначає факт порушення прав позивача.

Оскільки порушення прав позивача полягає в проведенні 28.04.2016 року в Державному земельному кадастрі державної реєстрації за відповідачем права постійного користування щодо земельної ділянки площею 0,4900 га кадастровий номер 3210700000:10:023:0034, місце розташування: Київська область, м. Васильків, вул. Чехова, 8, а також земельної ділянки площею 0,0826 га кадастровий номер 3210700000:10:0231:0017, місце розташування: Київська область, м. Васильків, вул. Володимирська, 92 та внесенні до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про інше речове право № 19528764 та № 19528046 щодо права постійного користування земельними ділянками площею 0,49 га та 0,08 га за відповідачем, на момент його звернення до суду в 2018 році строк давності для захисту права не пропущено.

Як визначено ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Проаналізувавши вищезазначені норми чинного законодавства України, повно та всебічно розглянувши матеріали справи господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відшкодування витрат по сплаті судового збору відповідно до статей 123, 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються судом на відповідача в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

вирішив:

1. Позовні вимоги Васильківської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Маяк про визнання недійсним державного акта серія ІІ-КВ №000487-33, скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації та скасування в Державному реєстрі речових прав записів про права на постійне землекористування задовольнити в повному обсязі.

2. Визнати недійсним Державний акт на право постійного користування землею серія ІІ-КВ №000487-33, виданий Акціонерному товариству Маяк 16.11.2001 року Васильківською міською радою народних депутатів.

3. Скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію від 28.04.2016 року про право постійного користування Товариством з обмеженою відповідальністю Маяк на земельну ділянку площею 0,4900га кадастровий номер 3210700000:10:023:0034, місце розташування: Київська область, м.Васильків, вулиця Чехова, 8.

4. Скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію від 28.04.2016 року про право постійного користування Товариством з обмеженою відповідальністю Маяк на земельну ділянку площею 0,0826га кадастровий номер 3210700000:10:0231:0017, місце розташування: Київська область, м.Васильків, вулиця Володимирська, 92.

5. Скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про інше речове право №19528764 щодо права постійного користування земельною ділянкою площею 0,49га за Товариством з обмеженою відповідальністю Маяк .

6. Скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про інше речове право №19528046 щодо права постійного користування земельною ділянкою площею 0,08га за Товариством з обмеженою відповідальністю Маяк .

7. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Маяк (08600, Київська обл., м. Васильків, вул. Володимирська, 92, код 13723556) на користь Васильківської міської ради (08600, Київська обл., м. Васильків, вул. Володимирська, 2, код 34627780) 8 810 (віс тисяч вісімсот десять) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

8. Наказ видати після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання апеляційної скарги відповідно до ст. ст. 256-257 Господарського процесуального кодексу України з врахуванням п. 17.5 розділу ХІ Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 21.10.2020 р.

Суддя Т.П. Карпечкін