Рішення

від 02.11.2020 по справі 600/1006/20-а

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2020 р. м. Чернівці Справа № 600/1006/20-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області, Шевченківського районного суду міста Чернівці про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області, Шевченківського районного суду міста Чернівці про зобов`язання вчинити дії.

Позивач, з урахуванням позовної заяви у новій редакції, просить суд:

- визнати протиправними дії відповідачів Шевченківського районного суду м. Чернівці та Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області щодо відмови у видачі наказу про нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі десяти місячних заробітних плат за штатною посадою судді районного суду, а також про нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі десяти місячних заробітних плат за штатною посадою судді районного суду;

- зобов`язати відповідача Шевченківський районний суд м. Чернівці видати наказ про нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі десяти місячних заробітних плат за штатною посадою судді районного суду, а відповідача Територіальне управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат за штатною посадою судді районного суду.

В обґрунтування позову зазначено, що при виході у відставку станом на 22 вересня 2016 року стаж роботи позивача на посаді судді складав більше 23 років. Однак відповідно до наказу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2016 року при відрахуванні зі штату суду у зв`язку з виходом у відставку їй не нараховано та не виплачено вихідну допомогу. Вказані дії не було вчинено також і після звернення позивача у 2016 році з письмовими зверненнями до Шевченківського районного суду м. Чернівці та Територіального управління ДСА у Чернівецькій області.

Зазначено і про те, що 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ, згідно з яким втратив чинність Закон України "Про судоустрій і статус суддів" у попередній редакції. Так, Законом №1402-VІІІ відновлено право на отримання вихідної допомоги і при виході судді у відставку, зокрема частиною першою статті 143 передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі трьох місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Поряд з цим Рішенням Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року у справі №2-р (ІІ)/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII, яким із Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 №2453-VI в редакції, що була чинною до внесення змін Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VІІІ, виключено статтю 136, частиною першою якої передбачалось право судді, який вийшов у відставку, на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Вказаним рішенням Конституційного Суду України, на думку позивача, відновлено право суддів, щодо яких в період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року прийнято рішення Верховною Радою України про звільнення з посади у відставку, до складу яких входить і позивач, на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

У зв`язку з наведеним позивач повторно зверталася до Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області із заявою про нарахування та виплату їй вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою у зв`язку виходом у відставку, а до Шевченківського районного суду м. Чернівці - із заявою про видачу наказу про нарахування і виплату такої допомоги. Однак відповідачами відмовлено у задоволенні вказаних заяв з огляду на те, що прийняття Конституційним Судом України рішення від 15 квітня 2020 року №2-р (ІІ) 2020 не є підставою для виплати вихідної допомоги, адже воно не поширюється на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Вказані дії позивач вважає протиправними, оскільки, зважаючи на рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020, положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону №1166-VII суперечать частині першій статті 8 Конституції України з огляду на його невідповідність принципу верховенства права. Відтак, на переконання позивача, вона має право на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Ухвалою суду від 05 серпня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; вирішено, що справа буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше; встановлено строки для подання до суду заяв по суті справи.

Відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області, не погоджуючись із позовними вимогами, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказував, що під час звільнення з посади судді позивачу не було нараховано та виплачено вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді, оскільки на день звільнення її з посади судді Шевченківського районного суду м. Чернівці у зв`язку із поданням заяви про відставку у Законі №2453-VІ була відсутня норма, яка б передбачала виплату вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку. Між тим, виплату вихідної допомоги судді у зв`язку з відставкою відновлено Законом України від 02 червня 2016 року №1402-VІІ "Про судоустрій і статус суддів", що набрав чинності 30 червня 2016 року, а її розмір відповідно до статті 143 вказаного Закону становить 3 місячні суддівські винагороди за останньою посадою. Стосовно посилань позивача на Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 як на підставу для задоволення позовних вимог відповідач зазначив, що у відповідності до змісту такого дія підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону №1166-VII втратила чинність 15 квітня 2020 року. Тому прийняте Конституційним Судом України рішення не є підставою для виплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді у зв`язку з виходом у відставку, адже воно не поширюється на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. На підставі наведеного, відповідач просив суд у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Правом подати відповідь на відзив позивач не скористалась.

Відповідачем - Шевченківським районним судом м. Чернівці подано до суду заяву про розгляд указаної справи без участі представника. Просив суд ухвалити рішення у відповідності до чинного законодавства.

Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з`ясувавши всі обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що на підставі Рішення ХІІ сесії Чернівецької обласної ради народних депутатів від 26 січня 1993 року ОСОБА_1 було обрано народним суддею Ленінського районного суду м. Чернівці.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 2004 року №2295-IV позивача обрано суддею Шевченківського районного суду м. Чернівці безстроково.

Вказані обставини підтверджуються записами з трудової книжки ОСОБА_1

Постановою Верховної Ради України "Про звільнення суддів" від 22 вересня 2016 року №1600-VIII у зв`язку з поданням заяви про відставку звільнено з посади судді ОСОБА_1 .

Наказом Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2016 року №54-К позивача відраховано зі штату названого суду з посади судді з 05 жовтня 2016 року у зв`язку з виходом у відставку.

Зі змісту наявного у матеріалах справи листа Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області від 28 жовтня 2016 року №01.04-2117 вбачається, що позивача було повідомлено про те, що оскільки її було звільнено з посади судді Шевченківського районного суду м. Чернівці Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 2016 року №1600-VIII "Про звільнення суддів", Територіальне управління в роботі керувалося законодавством, чинним на момент прийняття даної постанови. Станом на 22 вересня 2016 року норми статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI щодо виплати судді, який вийшов у відставку вихідної допомоги виключено ще у 2014 році на підставі Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII. Вказаний Закон набрав чинності з 01 квітня 2014 року, є чинним, рішення щодо його неконституційності в частині виключення статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Конституційним Судом України не приймалося, а, відтак, є обов`язковим до виконання. Вказано, що виплата позивачу вихідної допомоги на підставі норм частини першої статті 143 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII в розмірі трьох місячних суддівських винагород за останньою посадою не може бути проведена, оскільки набрання чинності даним законом відбулося 30 вересня 2016 року, тобто уже після прийняття Постанови Верховної Ради України від 22 вересня 2016 року №1600-VII "Про звільнення суддів".

В подальшому, у зв`язку з прийняттям Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VІІ, позивач звернулася до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області із заявою, в якій просила виплатити їй вихідну допомогу в розмірі 10 середньомісячних заробітних плат у зв`язку з виходом у відставку.

Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області листом від 03 червня 2020 року №01.04-861 повідомило позивача про те, що прийняття рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 не є підставою для виплати їй вихідної допомоги у розмірі 10 середньомісячних заробітних плат за останньою посадою судді у зв`язку з виходом у відставку, адже зазначене рішення не поширюється на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Крім цього, 02 липня 2020 року ОСОБА_1 зверталась до Шевченківського районного суду м. Чернівці із заявою аналогічного змісту, яка подавалась нею до Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області.

Однак у задоволенні вказаної заяви Шевченківським районним судом м. Чернівці також відмовлено листом від 03 липня 2020 року №К-3 з тих же підстав, які були зазначені у листі Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області від 03 червня 2020 року №01.04-861.

За таких обставин ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду із цим позовом.

Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

За приписами абзацу третього пункту 7 Указу Президента України від 10 червня 1997 року №503/97 "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття.

Отже, у даному випадку до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади судді.

Статтею 111 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною п`ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Згідно зі частинами першою, третьою, четвертою статті 120 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI (далі - Закон №2453-VI у редакції, що діяла на час звільнення позивача з посади судді) суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

Відповідно до статті 122 Закону №2453-VI порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, визначається цим Законом та Регламентом Верховної Ради України. Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.

Частиною першою статті 136 Закону №2453-VI (в редакції, чинній до 01 січня 2014 року) було встановлено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Отже, чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством визначено порядок реалізації права судді на звільнення у зв`язку з відставкою, яке починається з подання суддею відповідної заяви і закінчується прийняттям Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді, яка набирає чинності з моменту її прийняття.

Поряд з цим, Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII (далі - Закон №1166-VII), який набрав чинності 01 квітня 2014 року, було внесено зміни до Закону України №2453-VI, а саме: виключено статтю 136 даного Закону, якою було передбачено право судді, який вийшов у відставку, на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Рішення щодо неконституційності Закону №1166-VII у частині виключення статті 136 Закону №2453-VI Конституційним Судом України на час виникнення спірних правовідносин не ухвалювалось.

В подальшому, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VII, який набрав чинності, виплату вихідної допомоги судді у зв`язку з відставкою було відновлено, а її розмір відповідно до статті 143 вказаного Закону становить 3 місячних суддівських винагороди за останньою посадою.

Отже, з 01 квітня 2014 року судді, які вийшли у відставку, не мали права на отримання вихідної допомоги, а з 30 вересня 2016 року вони мають право на отримання вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Тобто, законодавством дійсно передбачена виплата вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку, однак Закон № 2453-VІ у редакції, яка була чинна на момент прийняття Верховною Радою України постанови від 22 вересня 2016 року №1600-VIII "Про звільнення суддів", якою позивача звільнено з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, не містив правових норм ані щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, ані щодо виплати вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку про те, що суддям, які виходили у відставку з 01 квітня 2014 року до 30 вересня 2016 року, виплату вихідної допомоги законодавством не передбачено.

Таким чином, оскільки станом на день виходу позивача у відставку виплату вихідної допомоги судді у зв`язку з відставкою законодавством передбачено не було, тому така вихідна допомога позивачу не виплачувалася.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку про те, що на час звільнення позивача з посади судді відповідачі не мали правових підстав для вчинення дій щодо нарахування та виплати їй вихідної допомоги у розмірі десяти місячних заробітних плат за штатною посадою судді районного суду, оскільки на день її звільнення з посади судді Шевченківського районного суду м. Чернівці у зв`язку із поданням заяви про відставку у Законі №2453-VІ була відсутня норма, яка передбачала би виплату вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку.

Стосовно посилань позивача на Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону №1166-VII, суд зазначає таке.

Пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 №2-р(ІІ)/2020 встановлено, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII, визнане неконституційним і втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У зв`язку з цим варто зазначити, що частиною другою статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Крім цього, Конституційний Суд України у рішенні від 24 грудня 1997 року №8-зп у справі №3/690-97 зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.

У рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі №1-45/2010 зазначав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, за змістом статті 152 Конституції України рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.

Згідно з частиною першою статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Беручи до уваги наведене суд приходить до висновку, що дія підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII втратила чинність 15 квітня 2020 року.

Тому, вказані вище положення застосовуються з 15 квітня 2020 року та не поширюють свою дію на правовідносини, які виникли до 15 квітня 2020 року.

За таких обставин, рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(П)/2020 не впливає на спірні правовідносини щодо нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді у зв`язку з виходом у відставку згідно постанови Верховної Ради України "Про звільнення суддів" від 22 вересня 2016 року №1600-VIII. Такі фактично виникли до прийняття вказаного вище рішення Конституційного Суду України. При цьому рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(П)/2020 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Отже, суд погоджується з позицією відповідачів про те, що рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 не є підставою для виплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді у зв`язку з виходом у відставку в первинній редакції, оскільки зазначене рішення не поширюється на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Також варто вказати, що Конституційним Судом України в пункті 3.2 рішення від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 зазначено, що за своєю юридичною природою така допомога є додатковою гарантією матеріального забезпечення судді у разі його виходу у відставку, а її розмір та порядок виплати підлягають регулюванню на законодавчому рівні. У свою чергу Рішенні від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013 Конституційним Судом України сформовано позицію, що за своєю юридичною природою "вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов`язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов`язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв`язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір" (абзац шостий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

Тому, на переконання суду, відмова відповідачів у нарахуванні й виплаті позивачу такої допомоги не є звуженням змісту та обсягу прав позивача, оскільки законодавство, чинне на момент виходу позивача у відставку, виплату такої допомоги не передбачало.

Враховуючи викладене, суд не вбачає протиправності у діях відповідачів по відношенню до позивача, а тому відсутні правові підстави для зобов`язання Шевченківського районного суду м. Чернівці видати наказ про нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі десяти місячних заробітних плат за штатною посадою судді районного суду, а Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області - нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат за штатною посадою судді районного суду.

Таким чином, позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають.

Вирішуючи цей спір судом враховані правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладені у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі №642/6354/17, від 30 квітня 2020 року у справі №826/15692/16, від 25 червня 2020 року у справі №802/2084/17-а, які відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України враховуються судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Особливості визначення шкоди, заподіяної протиправними (незаконними) індивідуальними актами та/або рішеннями, зазначеними у частині першій статті 266-1 цього Кодексу, встановлюються Законом України "Про банки і банківську діяльність" та Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно зі статтями 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з частинами першою-третьою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач не довела незаконність оскаржуваних дій. Натомість доводи відповідача - Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області, свідчать про безпідставність позову.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області, Шевченківського районного суду міста Чернівці про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії відмовити повністю.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 02 листопада 2020 року.

Повне найменування учасників процесу: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ); відповідачі - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області (вул. Хотинська, 3, м. Чернівці, код ЄДРПОУ 26311401); Шевченківський районний суд м. Чернівці (вул. Кафедральна, 4, м. Чернівці, код ЄДРПОУ 02885586).

Суддя О.П. Лелюк