Рішення

від 29.10.2020 по справі 319/1495/18

КУЙБИШЕВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

КУЙБИШЕВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 319/1495/18

Провадження №2/319/1/2020

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2020 року смт.Більмак

Куйбишевський районний суд Запорізької області у складі

головуючого судді Мальованого В.О.

за участі секретаря судового засідання Синякової О.І.

за участі представника позивача Наумович Т.В.,

відповідача-2 ОСОБА_1 ,

представника відповідача-1 ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Більмак, цивільну справу за позовом Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про виселення ,-

ВСТАНОВИВ:

05 листопада 2018 року до Куйбишевського районного суду Запорізької області надійшла позовна заява Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про виселення.

В своїй позовній заяві позивач прохає суд винести рішення про виселення відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з квартири НОМЕР_4 житлового будинку АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову позивач зазначив, що Куйбишевській районній державній лікарні ветеринарної медицини на праві власності належить двокімнатна квартира загальною площею 41,4 кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності.

У квартирі на даний час проживають ОСОБА_2 та його син ОСОБА_1 . Заселилась дана сім"я у вищевказану квартиру без жодних правових підстав. У жодних відносинах, в тому числі трудових, відповідачі з Куйбишевською районною державною лікарнею ветеринарної медицини не перебувають.

Керівництво РДЛВМ неодноразово зверталось до відповідача з пропозицією звільнити житлове приміщення в добровільному порядку, однак відповідачі відмовляються звільнити займане нежитлове приміщення.

09 листопада 2018 року відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження, роз`яснено учасникам справи порядок подання заяв по суті справи та наслідки їх неподання. Підготовче засідання призначено на 26 листопада 2018 року.

Відповідачу був встановлений п`ятнадцятиденний строк з дня вручення вказаної ухвали подати відзив на позовну заяву.

Відзив на позов відповідачем у визначений термін не надано.

Відповідно до положень ч. 8 ст. 178 ЦПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

22 січня 2019 року ухвалою суду у задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_1 про об`єднання в одне провадження цивільної справи №319/1495/18 за позовною заявою Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про виселення та цивільної справи №319/29/19 за позовною заявою ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини про визнання права на безоплатне отримання квартири у власність в порядку приватизації житлового фонду - відмовлено.

Провадження у цивільній справі №319/1495/18 за позовною заявою Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про виселення до набрання законної сили судовим рішенням в цивільній справі №319/29/19 за позовною заявою ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини про визнання права на безоплатне отримання квартири у власність в порядку приватизації житлового фонду - зупинено.

01 липня 2020 року ухвалою суду провадження у справі відновлено, справу призначено до підготовчого засідання на 06 серпня 2020 року.

Відповідач-1 в особі свого представника ОСОБА_3 подав відзив на позов, у якому просить відмовити в задоволенні позову. Зазначив, що ОСОБА_2 проживає в квартирі НОМЕР_4 будинку АДРЕСА_1 з 1969 року. ОСОБА_1 проживає в квартирі з 1986 року, з дня свого народження. Відповідач-1 заселився у спірну квартиру у віці 2 років, разом зі своїм батьком ОСОБА_4 , який у 1969 році обіймав посаду конюха та кочегара ветдільниці, та якому ця квартира була надана для проживання попередником позивача. Відповідач-2 у спірній квартирі народився та безперервно в ній проживає. Відповідачі понад 28 років утримують квартиру в належному стані, здійснюють її поточний ремонт, сплачують усі належні платежі і зараз продовжують мешкати в даній квартирі.

Рішенням №188 виконкому Куйбишевської селищної ради Запорізької області від 11 грудня 2003 року на ім"я позивача було видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру. З цього часу, 15 років, жодних претензій до відповідачів та жодних вимог щодо виселення з боку позивача не надходило, натомість надходили рахунки про сплату за оренду квартири. Таким чином, існує договір про надання приміщення в оренду відповідачам , адже позивач, як державна установа, не має правової підстави для стягнення коштів з наймача без договору найми або оренди.

Крім того, існувало рішення про надання службового приміщення ОСОБА_4 членам сім"ї якого є відповідачі у справі, які набули права користування цією квартирою, враховуючи законність заселення останнього. На підставі зазначеного рішення виконавчим комітетом Куйбишевської селищної ради був виданий спеціальний ордер на заселення ОСОБА_4 та членів його сім"ї у спірну квартиру в порядку ст.122 ЖК УРСР.

Таке рішення та ордер у відповідачів відсутній, тому відповідачі будуть клопотати про їх витребування в разі ненадання їх копій позивачем за вимогами відзиву.

Позивач надав відповідь на відзив представника відповідача-1, де зазначив, що не погоджується з доводами приведеними представником відповідача-1, оскільки вони не підтверджуються відповідними доказами та факт відсутності у відповідачів правових підстав на проживання у спірній квартирі встановлений судовими рішеннями, які набули законної сили.

02 жовтня 2020 року підготовче провадження у цивільній справі було закрито, призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 29 жовтня 2020 року.

В судовому засіданні представник позивача просив задовольнити позов з підстав, викладених у позовній заяві. Зазначив, що 14 вересня 2018 року ними було направлено листа до відповідачів з вимогою добровільно, відповідно до ч.1 ст.109 ЖК УРСР, виселитись з незаконно займаної квартири до 15 жовтня 208 року. Відповідачі на їх заяву не відреагували, відповіді не надали, у добровільному порядку вказане приміщення не звільнили, у зв"язку з чим РДЛВМ вимушена звернутись до суду із зазначеним позовом.

В судове засідання відповідач-1 ОСОБА_2 не з"явився про час і місце розгляду повідомлений належним чином.

Представник відповідача-1 ОСОБА_3 прохав відмовити в задоволенні позову, з підстав викладених у відзиві на позов, прохав врахувати практику Європейського суду з прав людини та практику Верховного суду, зокрема постанови від 15 січня 2020 року №754/613/18. Крім того представник відповідача-1 ОСОБА_3 прохав застосувати наслідки спливу позовної давності.

В судовому засіданні відповідач-2 ОСОБА_1 позов не визнав з підстав зазначених представником відповідача-1.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши у судовому засіданні матеріали справи та надані докази, з`ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст.12 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до постанови Верховної Ради України "Про перейменування деяких населених пунктів" від 12 травня 2016 року № 1353-VIII, Куйбишевський район перейменовано на Більмацький район; селище міського типу Куйбишеве Куйбишевського району - на селище міського типу Більмак.

Судом встановлені наступні обставини у справі та відповідні їм правовідносини.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Судом встановлено, що двокімнатна квартира НОМЕР_4 по АДРЕСА_1 належить Куйбишевській районній лікарні ветеринарної медицини, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 листопада 2004 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (а.с. 6,7).

Згідно вказаного свідоцтва про право власності, двокімнатна квартира загальною площею 41,4 кв.м., житловою 19,6 кв.м. має такі технічні характеристики : кухня №1 пл.9,0 кв.м., житлова №2 пл. 9,2 кв.м., житлова №3 пл. 10,4 кв.м., коридор №4 пл. 5,9 кв.м., коридор №5 пл. 4,4 кв.м., коридор №6 пл. 2,5 кв.м., сарай літ.Б - 1/2 частина, сарай літ.В 1/2 частина, погріб. ( а.с.6).

З пояснень представника відповідача-1 слідує, що ОСОБА_2 заселився у спірну квартиру разом зі своїм батьком ОСОБА_4 , який у 1969 році обіймав посаду конюха та кочегара ветдільниці, та якому ця квартира була надана для проживання попередником позивача. Відповідачі понад 28 років утримують квартиру в належному стані, здійснюють її поточний ремонт, сплачують усі належні платежі і зараз продовжують мешкати в даній квартирі. Після отримання позивачем в 2003 році свідоцтва про право власності на спірну квартиру, протягом 15 років, жодних претензій до відповідачів з боку позивача та жодних вимог щодо виселення з боку позивача не надходило. При тому, відповідачі регулярно сплачували позивачу плату за квартиру.

За даними реєстраційних органів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 1999 і 2005 року відповідно проживають і зареєстровані в будинку АДРЕСА_1 . Номер квартири, в якій вони зареєстровані, в паспортах не зазначено. ( а.с. 116, 130).

За договором купівлі-продажу від 25 вересня 2002 року ОСОБА_2 набув право власності на 1/6 частки квартири НОМЕР_5 , розташованої в цьому ж будинку ( а.с.72). Згідно вказаного договору , у власність покупця переходить кімната в„–4 , житловою площею 8,5 кв.м.

Листом № 326 від 14.09.2018 начальник Куйбишевської РДЛВМ Наумович Т.В. звернулась до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з пропозицією в добровільному порядку звільнити житлове приміщення в строк до 15 жовтня 2018 року (а.с. 15).

Відповідно до вимог ст.ст. 316, 319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яким власник володіє, користується, розпоряджається на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статей 52, 58 ЖК УРСР жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів.

На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Отже, зазначені норми закону регулюють забезпечення громадян жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду.

Разом з тим, статтею 122 ЖК УРСР врегульовано питання видачі ордеру на службове жиле приміщення.

Згідно положень зазначеної норми ЖК України на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Таким чином єдиною підставою для вселення в жиле приміщення (житлового фонду/службове жиле приміщення) є ордер, або спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане житло.

Відповідачами не надано доказів отримання їхнім батьком та дідусем відповідно ордеру для вселення в будинок державного і громадського житлового фонду, або спеціального ордеру для вселення у надане службове жиле приміщення.

Згідно відповіді Більмацької селищної ради Більмацького району Запорізької області від 14.09.2020 вих.№ 08-02/6051, у виконавчому комітеті відсутня інформація та підтверджуючі документи щодо видання виконавчим комітетом Куйбишевської селищної ради спеціального ордеру на заселення ОСОБА_4 та членів його сім"ї або інших осіб у квартиру НОМЕР_4 будинку АДРЕСА_1 ( а.с.111).

Згідно відповіді Державного архіву Запорізької області від 29.09.2020 вих.№01-32/с-2097, в протоколах засідань виконавчого комітету Куйбишевської селищної ради депутатів трудящихся ( з 1977 р. - народних депутатів) Куйбишевського району Запорізької області за 1969-1997р.р. рішення про надання спеціального ордеру на заселення ОСОБА_4 та членів його сім"ї або інших осіб у квартиру НОМЕР_4 будинку АДРЕСА_1 відсутнє. ( а.с.120, 128).

Згідно відповіді завідувача Більмацького РС УДМС України в Запорізькій області від 18.09.2020 вих.№2330-207/2330.1-20, відповідно до обліків Більмацького РС УДМС значиться померлим ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець смт.Куйбишеве Запорізької області. На момент смерті був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . ( а.с.124)

Згідно відповіді т.в.о.завідувача Більмацького РС УДМС України в Запорізькій області від 20.10.2020 вих.№2330-236/2330.1-20, відповідно до обліків Більмацького РС УДМС ОСОБА_2 значиться зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 з 22 січня 1999 року, ОСОБА_1 значиться зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 з 02 листопада 2005 року. ( а.с.130).

Згідно інформації наданої Куйбишевською РДЛВМ на виконання ухвали про витребування доказів, ОСОБА_4 , 1943 року народження був зарахований на посаду конюха Кобилянського ветеринарного відділу 02.12.1969 року (наказ № 132 від 04.12.1969); переведений кочегаром ветстанції з 01.01.1970 (наказ № 139 від 31.12.1969); звільнений з займаної посади згідно поданої заяви з 01.04.1970 (наказ № 36 від 30.03.1970). Відповідно до довідки Більмацької селищної ради вих.№ 02-01/126 від 12.09.2018, ОСОБА_2 зареєстрований в житловому будинку АДРЕСА_1 з 22 січня 1999 року, ОСОБА_5 була зареєстрована за вищевказаною адресою з 22 січня 1999 року по 20 липня 2004 року. Щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_1 в зазначеній вище будинковій книзі інформація про дату та місце реєстрації відсутня, є тільки наявний запис №109 - ОСОБА_6 , дата народження, син. ( а.с.114,115).

Крім того, відповідно до ч.2 ст.123 ЖК УРСР до користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення. Так, за змістом ч.2 ст.61ЖК УРСР договір найму жилого приміщення укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Доказів правомірного вселення у спірну квартиру, укладання договору найму з власником житла відповідачі суду не надавали.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

За змістом статей 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи в межах заявлених фізичними або юридичними особами вимог і на підставі наданих ними доказів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об"єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 263 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі Кривіцька і Кривіцький проти України , в контексті вказаної Конвенції поняття житло не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі Прокопович проти Росії , заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі МакКенн проти Сполученого Королівства , заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі Прокопович проти Росії Європейський суд з прав людини визначив, що концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. Житло - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом , що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі Баклі проти Сполученого Королівства від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Заперечуючи проти позову, відповідач ОСОБА_1 посилався на те, що його виселення покладе на нього надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки відповідач ОСОБА_1 фактично буде позбавлений житла.

Хоча відповідач ОСОБА_2 придбав у власність кімнату № 4 в квартирі НОМЕР_5 в житловому будинку АДРЕСА_1 , проте загальна житлова площа вказаної кімнати не відповідає нормам мінімальної житлової площі на одну людину, встановленої ст.47 Житлового кодексу УРСР та п.2.24 ДБН В.2.2-15-2005.

Відповідно до ст.47 Житлового кодексу УРСР, норма жилої площі в Українській РСР встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.

Відповідно до п.2.24 Державних будівельних норм "Будинки і споруди. ЖИТЛОВІ БУДИНКИ. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ. ДБН В.2.2-15-2005", площа загальної кімнати в однокімнатній квартирі повинна бути не меншою 15 кв.м, в інших квартирах - не менше 17 кв.м. Мінімальна площа спальні на одну особу - 10 кв.м, на дві - 14 кв.м. Мінімальна площа кухні в однокімнатній квартирі - 7 кв.м, у дво- та більше кімнатних - 8 кв.м. Мінімальна площа робочої кімнати або кабінету - 10 кв.м.

Як слідує з пояснень представника відповідача-1 ОСОБА_3 , ОСОБА_2 проживає в будинку АДРЕСА_1 з 1969 року, заселився у спірну квартиру у віці 2 років, разом зі своїм батьком ОСОБА_4 , який у 1969 році обіймав посаду конюха та кочегара ветдільниці, та якому ця квартира була надана для проживання попередником позивача.

З даних реєстраційних органів та копій паспорта громадянина України судом встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрований в будинку АДРЕСА_1 з 22 січня 1999 року, ОСОБА_1 зареєстрований в вказаному будинку з 02 листопада 2005 року. ( а.с.69,70, 116, 130).

На момент реєстрації місця проживання відповідача-1 ОСОБА_2 ( 22 січня 1999 року), реєстрація місця проживання проводилася на підставі Тимчасової інструкції про порядок документування і прописки (реєстрації) громадян України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України за № 66-дск від 03 лютого 1992 року (надалі по тексту - Тимчасова інструкція) та Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України за № 700 від 10 жовтня 1994 року (надалі по тексту - Положення).

Підставою для реєстрації місця проживання особи за певною адресою є заява про реєстрацію місця проживання (форма № 15 до п. 49 Тимчасової інструкції). Така заява повинна містити відомості про підстави для реєстрації місця проживання заявника за зазначеною ним адресою (ордер, свідоцтво про право власності - документи, що підтверджують право власності) або договір найму (піднайму, оренди) разом з обов`язковою письмовою згодою власника житла на реєстрацію місця проживання заявника у разі відсутності документів, зазначених як підстава для реєстрації вище. Таким чином, згода власника будинку на реєстрацію місця проживання в цьому будинку іншої особи не потрібна лише у разі, якщо в особи, яка має намір зареєструвати своє місце проживання, наявний документ, який підтверджує її право власності (ордер або свідоцтво про право власності), який є достатньою підставою для здійснення реєстрації її місця проживання за відповідною адресою.

Тимчасовим порядком реєстрації фізичних осіб за місцем проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 року N 35, який діяв на момент реєстрації (2005 рік) відповідача-2 ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , було передбачено, що реєстрація передбачає внесення до паспортного документа та адресно-довідкової картотеки, яку веде уповноважений орган, відомостей про місце проживання фізичної особи ( п.5). Місцем проживання фізичної особи є місце, де вона постійно або переважно проживає як власник житлового будинку (приміщення), за договором його наймання, піднаймання, оренди або на інших підставах, передбачених законодавством України. (п.3).

Такі ж вимоги встановлені і п.4 ч.1 ст.18 постанова КМУ № 207 від 02.03.2016 "Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру", ( які діють на час розгляду справи в суді) у разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).

З наведеного слідує, що відповідачі проживають та були зареєстровані в житловому будинку АДРЕСА_1 на підставах, що не суперечили чинному законодавству. Реєстрація місця проживання відповідача-2 за вищевказаною адресою була проведена в 2005 році, проведена на підставі діючого на той час Тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання, вже після отримання позивачем права власності на нерухоме майно (01.11.2004); вказаним Тимчасовим порядком було передбачено обов`язкову згоду власника нерухомого майна; з моменту реєстрації відповідачів у вказаному будинку і до моменту звернення до суду власник нерухомого майна не порушував питання скасування реєстрації місця проживання відповідачів чи визнання недійсною реєстрацію їх місця проживання.

Посилання представника позивача на той факт , що реєстрацію відповідачів за адресою АДРЕСА_1 слід розуміти , як їх зареєстроване місце проживання в кімнаті в„– 4 квартири НОМЕР_5 в будинку АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 , суд не приймає до уваги , оскільки ці доводи базуються на припущеннях і не підтверджені доказами. Натомість спростовуються тим фактом, що ОСОБА_2 зареєстрований за вище вказаною адресою з 22 січня 1999 року , а кімнату № 4 , згідно договору купівлі-продажу придбав 25 грудня 2002 року.

Таким чином, тривалий час проживання ОСОБА_2 ( з 1969року) та ОСОБА_1 ( з 2005 року) у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідачів в розумінні статті 8 Конвенції. Крім того, ОСОБА_1 не має іншого житла, а отже, у разі задоволення вимог позивача, стане безхатьком, а спільне проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 у кімнаті №4 квартири НОМЕР_5 будинку АДРЕСА_1 не відповідатиме встановленим нормативам для мінімальної житлової площі на одну особу.

Таким чином, суд приходить до висновку, що виселення відповідачів зі спірної квартири стане порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, якою визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції; втрата житла є крайньою формою втручання у права на житло.

Позивачем не надано суду переконливих доводів , того що для захисту своїх майнових прав на даний час для державного підприємства Куйбишевська районна державна лікарня ветеринарної медицини є нагальна потреба у виселенні відповідачів зі спірної квартири .

При вирішенні даної справи, встановлюючи баланс між інтересами, зареєстрованих у спірній квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у збереженні житла та інтересами держави в особі власника, оцінивши у сукупності з іншими доказами у справі доводи про те, що відповідачі тривалий час проживають у квартирі, сплачують витрати на її утримання, квартплату (а.с.76, 77), ремонт майна та інші платежі, з`ясувавши зв`язок відповідачів із спірною квартирою як із житлом, існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем, що є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення їх з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла, тому суд дійшов висновку, що правових підстав для задоволення позовних вимог Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про виселення не має.

Вирішуючи клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог позивача, заявленого представником відповідача-1 ОСОБА_3 суд виходить з наступного.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Крім того, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.

Аналогічний висновок міститься і в постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року ( 14-96цс18).

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись статтями 12, 13, 76-83, 141, 258, 259, 264, 265, 268 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

В задоволенні позовних вимог Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про виселення - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Запорізького апеляційного суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвалу суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Повний текст рішення складено 02 листопада 2020 року.

Учасники справи:

Позивач - Куйбишевська районна державна лікарня ветеринарної медицини, ЄДРПОУ 00699365, юридична адреса вул. Миколи Шумейка, 96 смт.Більмак Запорізької області.

Відповідач-1 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ,

Відповідач-2 - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ,

Представник відповідача-1 - ОСОБА_3 , адреса робочого місця: вул.Запорізька, 36 оф.16 смт.Більмак Запорізької області.

Суддя: В.О.Мальований