Постанова

від 27.10.2020 по справі 645/2994/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

27 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 645/2994/18

провадження № 61-2467св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі : ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю Рензо ,

треті особи : ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 травня 2019 року у складі судді Бабкової Т. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 27 серпня

2019 року у складі колегії суддів:Хорошевський О. М., Кіся П. В., Яцини В. Б.

ВСТАНОВИВ:

1 . Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю Рензо (далі -

ТОВ Рензо ), треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про витребування майна та визнання права власності.

Позовна заява обґрунтована тим, що відповідно до договору купівлі-продажу ОСОБА_1 отримав право власності на нежитлове приміщення літ. О-1 загальною площею 169,2 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 .

За рахунок власних матеріальних зусиль, шляхом проведення реконструкції власного нежитлового приміщення літ. О-1 та об`єднання його з нежитловими приміщеннями, що належали ОСОБА_4 літ. Л-1 збільшив площу нежитлових приміщень, якими неправомірно заволоділи ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , яка в свою чергу здійснила їхнє відчуження ОСОБА_6 , а та внесла

як внесок в ТОВ Рензо . Належні на праві власності нежитлові приміщення відповідачі неправомірно штучно перейменували іншими літерами, надали

їм нові поштові адреси, а в подальшому під виглядом новоствореного майна ввели в експлуатацію.

Просив витребувати у ОСОБА_3 на його користь нежитлову будівлю

літ. П/1-1 загальною площею 124,7 м. кв, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_3 ; визнати за ним право власності на нежитлову будівлю літ. П/1-1 , загальною площею 124,7 м. кв, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 зобов`язати ОСОБА_3 надати йому доступ до нежитлової будівлю літ. П/1-1 загальною площею 124,7 м. кв,

що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 та передати ключі від неї; витребувати у ТОВ Рензо на його користь нежитлову будівлю

літ. П-1 загальною площею 360,6 м. кв, що находиться за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати за позивачем право власності

на нежитлову будівлю літ. П-1 загальною площею 360,6 м. кв, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язати ТОВ Рензо надати позивачу доступ до нежитлової будівлі літ. П-1 загальною площею

360,6 м. кв, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та передати ключі від неї.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що у ОСОБА_1 відсутнє право власності на нерухоме майно, як обов'язкової умови для пред'явлення віндикаційного позову в порядку статтей 387, 388 ЦК України в результаті не дотримання ним адміністративного порядку введення закінченого будівництвом об 'єкту в експлуатацію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів У країни № 461 від 13 квітня

2011 року, а також не дотримання позивачем статті 376 ЦК України, яка

є нормою, що регулює правовідносини, які виникають у тих випадках, коли загальний порядок будівництва був порушений.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 645/2994/18, витребувано її з Фрунзенського районного суду м. Харкова.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У вересні 2019 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу до Верховного Суду,

у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач набув право власності

на нерухоме майно у порядку встановленому законом, і таке право наразі підтверджується актуальною інформацією з Єдиного державного реєстру власності на нерухоме майно та їх обтяжень. Судами не враховані докази наявні у матеріалах справи про те, що саме ОСОБА_1 , як замовником, здійснено будівництво спірного об`єкта. Окрім того, заявник просив передати справу

на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив

на касаційну скаргу, у якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Указував, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження факту знаходження спірного майна у власності позивача.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що на підставі договору купівлі-продажу від 27 жовтня 2008 року ОСОБА_1 набув право власності на нежитлову будівлю - торгівельний павільйон літ. О-1 , загальною площею 169,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

В результаті реконструкції збільшено площу будівлі до 490,1 кв. м.

Право власності на нежитлову будівлю літ. П-1 загальною площею 490,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 визнано рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 липня 2012 року

за ОСОБА_2 .

За договором купівлі-продажу від 12 березні 2013 року ОСОБА_2 передала ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини приміщень нежитлової будівлі

літ. П-1 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 249,4 кв. м.

У вересні 2014 року зареєстровано декларацію про готовність об`єкта реконструкції № 143142540495 щодо реконструкції нежитлових приміщень № 12 в літ. П-1 по АДРЕСА_1 під окрему нежитлову будівлю загальною площею 124,7 кв. м та зареєстровано право власності

на цю будівлю за ОСОБА_3 .

У цей же час зареєстровано декларацію про готовність об`єкта реконструкції

№ 143142540499 щодо реконструкції нежитлових приміщень в літ. П-1

по АДРЕСА_1 під окрему нежитлову будівлю, загальною площею 360,1 кв. м та зареєстровано право власності на цю будівлю за ОСОБА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 06 липня 2016 року №464 змінено адресу нежитлових будівель належних ОСОБА_2 на адресу:

АДРЕСА_2 , будівель ОСОБА_3 на адресу:

АДРЕСА_3 .

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 09 липня 2014 року залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року скасовано рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 06липня 2012 року та відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог про визнання права власності

на спірну нежитлову будівлю.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08 грудня

2014 року Фізичній особі-підприємцую ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на спірні нежитлові приміщення.

Суд при цьому посилався на недотримання передбаченого законом порядку вирішення цього питання.

ОСОБА_1 звертався до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу 1/2 частини нежитлових приміщень 7-:-12 загальною площею

249,4 кв. м. нежитлової будівлі П-1 за адресою: АДРЕСА_1 укладеного 12 березня 2013 року між ОСОБА_2

та ОСОБА_3 .

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 26 травня 2016 року залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області

від 28 грудня 2016 року позовні вимоги задоволено.

Постановою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Доказів того, що за позивачем зареєстровано право власності на спірні нежитлові будівлі суду надано не було.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-ІХ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ . Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги здійснюється Верховним Судом

у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня

2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно із положеннями частини другої статі 389 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною першою статті 388 ЦК України закріплено право власника

на витребування майна від добросовісного набувача у випадку, якщо майно

за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло

з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, однією з обов 'язкових умов для задоволення віндикаційного позову

є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у власності позивача, який указує

на порушення своїх прав, як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести

ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами

та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися

на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 не довів належними та безспірними доказами, що він є власником спірних приміщень.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що він звертався до Харківської міської ради із заявою про надання згоди на розробку проекту щодо відведення земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування громадського будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а також наявність у заявника доказів на підтвердження здійснення виключно ним, як замовником, будівництва спірного об`єкту не означає, що дане приміщення знаходиться у його власності.

У зазначених правовідносинах позивач не є власником спірного приміщення,

а тому немає правових підстав для звернення ОСОБА_1 до суду

із зазначеним позовом на підставі статті 388 ЦК України.

Крім того, колегія суддів зазначає, що у силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Частинами третьою, п`ятою, сьомою статті 376 ЦК України передбачено,

що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути

за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво

на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Доводи касаційної скарги відносно того, що судами не враховані докази наявні

у матеріалах справи про те, що саме ОСОБА_1 , як замовником, здійснено будівництво спірного об`єктане заслуговують на увагу, оскільки зводяться

до переоцінки доказів та направлені на вирішення питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншим,

що в силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до меж розгляду справи судом касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, судами попередніх інстанцій зроблена належна оцінка доказів.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести

до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд при вирішенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду визначені у статті 403 ЦПК України.

Наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п 'ятої статті 403 ЦПК України,

не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему та сприятимуть формуванню єдиної правозастосовчої практики, а тому в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Оскільки оскаржувані судові рішення залишено без змін, а скаргу без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається

на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 403, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 травня 2019 року

та постанову Харківського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

М. Є. Червинська