Постанова

від 20.10.2020 по справі 423/445/20

ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 423/445/20

Провадження № 22-ц/810/629/20

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2020 року м. Сєвєродонецьк

Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.

суддів - Кострицького В.В., Назарової М.В.

за участю секретаря судового засідання -Лобанцева С.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на заочне рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 13 серпня 2020 року ухваленого судом у складі судді Лизенко І. В.

у справі про надання дозволу на в`їзд/виїзд неповнолітньої дитини на тимчасово окуповану території України без згоди та супроводу матері

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

третя особа - Служба у справах дітей Попаснянської РДА

встановив:

У лютому 2020 року позивач звернувся до суду з даним позовом, в якому просив надати дозвіл на перетин лінії розмежування з тимчасово окупованою територією Луганської та Донецької областей України малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі батька ОСОБА_1 без згоди та супроводу матері дитини ОСОБА_2 до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку.

Позов мотивований тим, що сторони з 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають малолітню дитину доньку ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , спільно мешкали та були зареєстровані за адресою: м. Гірське Попаснянського району Луганської області.

Починаючи з листопада 2014 року шлюбні стосунки між сторонами припинені, відповідачка виїхала за межі України до Російської Федерації, малолітню доньку ОСОБА_3 залишила на виховання своїй матері ОСОБА_5 , яка проживає у м. Кадіївка Луганської області, що на даний час є тимчасово окупованою Україні територією.

Посилаючись на те, що відповідачка фактично не займається вихованням їхньої дитини, і не цікавиться її розвитком, позивач не має можливості постійно відвідувати дитину, оскільки мешкає та працює у м. Гірському, а відповідачка не надає згоди на перетин лінії розмежування дитини у його супроводі.

Заочним рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 13 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване заочне рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову посилаючись на незаконність рішення суду порушення судом норм матеріального та процесуального права. На підтвердження обставин зазначених у позові скаржником надано акт Гірської міської ради, а також зазначає, що обставини стосовно проживання доньки Кіри на тимчасово окупованій території України можуть підтвердити свідки.

Відповідно до ч. 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду вказаним вимогам відповідає.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не доведено обставин, на які він посилається у позові як на підставу своїх вимог.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що з квітня 2011 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого мають малолітню дитину доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі М. С. проти України від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) Європейський суд з прав людини, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Разом з цим, позивачем не доведено обставин, які б підтверджували виїзд відповідачки за межі України зокрема до Російської Федерації на постійне місце проживання, факт ухилення останньої від виховання та утримання спільної малолітньої дитини сторін, і проживання дитини окремо від матері на тимчасово окупованій території України, зокрема у м. Кадіївка Луганської області.

Отже, висновок суду про відмову у задоволенні позову є вірним.

Посилання скаржника на акт Гірської міської ради додатково долучений до матеріалів справи, а також щодо допиту свідків на підтвердження обставин які зазначені у позові, колегія суддів не приймає, оскільки ці докази не були подані до суду першої інстанції, і скаржником не зазначено про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, що передбачено частиною 3 статті 367 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують, і не дають підстав дійти висновку про неправильне застосування судом норм матеріального, порушення норм процесуального права.

У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване заочне рішення суду без змін.

Керуючись ст.ст. 367 374,375,383,384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 13 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова Луганського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Дата складення повної постанови 26 жовтня 2020 року.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді: В.В. Кострицький

М.В. Назарова