Ухвала

від 04.11.2020 по справі 916/2389/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

04 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 916/2389/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.

розглянувши матеріали касаційної скарги Южненської міської ради Одеської області

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 липня 2020 року (головуючий - Принцевська Н. М., судді: Діброва Г. І., Ярош А. І.) і рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2019 року (суддя Желєзна С. П.) у справі

за позовом Южненської міської ради Одеської області

до: 1. Приватного підприємства "Бест компліт", 2. Державного підприємства "Агенція з державної реєстрації"

про скасування державної реєстрації права власності та витребування земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Южненської міської ради Одеської області (далі - Южненська міськрада, позивач) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 липня 2020 року і рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2019 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

У серпні 2019 року Южненська міськрада області звернулося до суду з позовом до Приватного підприємства "Бест компліт" (далі - ПП "Бест компліт", відповідач-1) та Державного підприємства "Агенція з державної реєстрації", у якому просило: (1) скасувати державну реєстрацію права власності за ПП "Бест компліт" на незавершене будівництво "Кафе на 75 посадочних місць" (27% готовності) у м. Южному, Приморський парк, від 26.03.2019 реєстраційний номер 30878525; (2) витребувати на користь позивача із незаконного володіння ПП ""Бест компліт" земельну ділянку площею 0,09 га з кадастровим номером 5111700000:02:007:0301.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що: (1) державна реєстрація права власності відповідача-1 на об`єкт незавершеного будівництва відбулася незаконно, за відсутності визначених законодавством документів, зокрема дозволу на виконання будівельних робіт; (2) внаслідок невиконання відповідачем-1 умов договору оренди земельної ділянки від 06.03.2003 щодо строків її забудови позивач прийняв рішення про одностороннє розірвання договору оренди і у зв`язку з односторонньою відмовою від договору оренди земельна ділянка має бути повернута позивачу шляхом її витребування з незаконного володіння відповідача-1.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 липня 2020 року, позов задоволений частково. Скасовано державну реєстрацію права власності відповідача-1 на незавершене будівництво "Кафе на 75 посадочних місць" (27% готовності) у м. Южному, Приморський парк, від 26.03.2019 реєстраційний номер 30878525. В іншій частині позову відмовлено.

Суди встановили наступні обставини:

- 06.03.2003 між Южненською міською радою (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки площею 0,09 га у Приморському парку в м. Южний Одеської області під будівництво кафе на 75 місць строком дії 25 років (державна реєстрація проведена 13.03.2003 за №95);

- внаслідок укладення нотаріально посвідченої додаткової угоди від 27.12.2017 ПП "Бест компліт" набув статусу орендаря у договорі оренди від 06.03.2003 та зобов`язався протягом року після реєстрації даної додаткової угоди розпочати будівництво та закінчити його протягом трьох років з моменту державної реєстрації додаткової угоди;

- додатковою угодою від 16.02.2018 №3, яка нотаріально посвідчена не була, безумовною підставою розірвання в односторонньому порядку договору оренди від 06.03.2006 визначено порушення орендарем строків початку та завершення будівництва;

- 28.03.2019 за №1357-VII позивач прийняв рішення про розірвання договору оренди земельної ділянки від 06.03.2003;

- листом від 19.07.2019 №147/21-01-15 відділ Державного архітектурно-будівельного контролю Управління архітектури та містобудування Южненської міської ради повідомив, що дозвільні документи на початок виконання будівельних робіт за адресою м. Южне, Приморський парк, ПП „Бест компліт" не видавались;

Судові рішення в частині відмови в позові (щодо витребування земельної ділянки з володіння відповідача-1) мотивовані наступним:

- позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушених прав, оскільки наявність між сторонами спору договірних правовідносин оренди виключає захист прав орендодавця шляхом заявлення віндикаційного позову. Враховуючи підстави заявленого позову, позивач наполягає на поверненні йому земельної ділянки, вважаючи, що ця ділянка знаходиться у фактичному користуванні відповідача-1 без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права позивача є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення земельної ділянки;

- стосовно посилань позивача на розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку, то відповідне право позивача не передбачено умовами договору оренди від 06.03.2003. Додаткова угода 16.02.2018 №3, на яку посилається позивач у підтвердження наявності такого права, є нікчемною в силу частини 1 статті 220 та статті 654 Цивільного кодексу України - у зв`язку з недотриманням сторонами нотаріальної форми при її укладенні.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в частині відмови в позові з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача-1 спірної земельної ділянки.

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до такого:

- незастосування судами до спірних правовідносин положень статті 416 Цивільного кодексу України та статті 120-1 Земельного кодексу України протирічить висновку Верховного Суду у справі №910/5963/17. Так, відповідно до умов договору оренди від 06.03.2003 метою використання земельної ділянки було будівництво кафе, а отже такий договір є класичним договором суперфіцію. Отже, в силу наведених положень законодавства невикористання спірної земельної ділянки за призначенням протягом 14 років має наслідком автоматичне припинення права землекористування ПП "Бест компліт";

- висновок судів про те, що додаткова угода від 16.02.2018 №3 є нікчемною внаслідок недотримання сторонами нотаріальної форми правочину є наслідком неправильного застосування статей 638, 640 Цивільного кодексу України, відповідно до яких договір є укладеним у разі дотримання письмової форми та досягнення між сторонами згоди щодо всіх його істотних умов, а в силу вимог статті 125 ЗК України, та статті 18 Закону України "Про оренду землі" право оренди землі виникає після укладення договору оренди та його державної реєстрації. Зазначене підтверджується і висновком Верховного Суду у справі №696/1883/15-ц. Державна реєстрація внесених додатковою угодою від 16.02.2018 №3 змін в договір оренди земельної ділянки проведена 14.03.2018, а отже сторони набули відповідних прав та обов`язків за такою угодою.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden ).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Так, постанова Верховного Суду у справі №910/5963/17 прийнята у спорі про визнання недійсним рішення міської ради (орендодавця) про розірвання укладеного з позивачем (орендарем) договору оренди земельної ділянки з підстав нездійснення забудови земельної ділянки протягом трьох років підряд, що мало наслідком автоматичне припинення права землекористування в силу закону.

Висновки Верховного Суду у справі №696/1883/15-ц стосувалися визначення початку перебігу та закінчення строку дії укладеного до 01.01.2013 договору оренди землі (з моменту укладення чи з моменту державної реєстрації) у разі, якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору. При цьому судами у наведеній справі не вирішувалось питання нікчемності договору оренди землі внаслідок недотримання нотаріальної форми правочину, а досліджувались зовсім інші обставини і висновки Верховного Суду стосувались виключно порядку відліку строку дії договору оренди.

Натомість у справі, що переглядається, позивач, як власник земельної ділянки, заявив позовну вимогу про витребування з незаконного володіння орендаря земельної ділянки, тобто віндикаційний позов, посилаючись на одностороннє розірвання договору оренди внаслідок порушення орендарем умов договору - недотримання строків забудови земельної ділянки. При цьому підставами для відмови в задоволенні таких позовних вимог стало: (1) невірне обрання позивачем способу захисту порушеного права та (2) нікчемність правочину, яким передбачено право позивача на одностороннє розірвання договору оренди, у зв`язку з недотриманням сторонами нотаріальної форми правочину.

При цьому суди встановили, що між сторонами спору укладено саме договір оренди землі, що відповідно до усталених правових висновків Верховного Суду виключає застосування до спірних правовідносин положень статті 416 Цивільного кодексу України, які врегульовують виключно відносини, що виникають з договору суперфіцію (надання права користування чужою земельною ділянкою для забудови) і не можуть бути застосовані до договору оренди земельної ділянки.

З огляду на зміст зазначених постанов Верховного Суду правовідносини у цих справах не є подібними до справи, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин та сферу правового регулювання, а тому застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у цих постановах, до правовідносин у справі, що розглядається, є некоректним, а зазначені висновки не є релевантними.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою.

Керуючись статтями 234, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Южненської міської ради Одеської області на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 липня 2020 року і рішення Господарського суду Одеської області від 13 грудня 2019 року у справі №916/2389/19.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Суховий В.Г.