Постанова

від 04.11.2020 по справі 204/9549/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 204/9549/18

провадження № 61-10580св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зєнікова Марина Сергіївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Павловська Ганна Олегівна, ОСОБА_4 , орган опіки та піклування Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, у складі судді Книш А. В., від 24 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О., від 01 липня 2020 року.

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом

до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зєнікова М. С., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Павловська Г. О., ОСОБА_4 , орган опіки

та піклування Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, ОСОБА_5 ,

про визнання договорів позики та іпотеки недійсними, скасування записів

у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності, визнання договору позики неукладеним.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 03 листопада 2017 року між нею та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, згідно якого вона передала в іпотеку відповідачу квартиру з метою забезпечення належного виконання зобов`язань, що випливають з договору позики від 03 листопада 2017 року, якого на момент підписання цього договору не існувало.

ОСОБА_1 вказувала, що фактично 04 листопада 2017 року між тими ж сторонами був укладений договір позики, датований 03 листопада 2017 року, відповідно до умов якого позикодавець нібито надав у власність, а позичальник нібито прийняв грошові кошти у сумі 754 040, 00 грн, що еквівалентно 28 000 доларів США строком до 03 листопада 2018 року.

Зазначений договір позики вважає недійсним, як такий, що вчинений під впливом обману, а договір іпотеки - таким, що вчинений під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах.

Позивач стверджувала, що влітку 2017 року у її доньки ОСОБА_5 , виникли значні фінансові проблеми у господарській діяльності, через що остання була вимушена укласти інвестиційний договір з відповідачем, умови якого передбачали надання коштів у сумі 500 тис. грн. У листопаді 2017 року до ОСОБА_5 через фінансові проблеми почали надходити погрози та чинився інший тиск, про що вона повідомила відповідача, при цьому відповідач, за умови забезпечення своїх зобов`язань майном, запропонувала надати додаткові кошти у розмірі 250 тис. грн. ОСОБА_5 попросила свою матір, якій було відомо про її скрутне фінансове становище, про допомогу шляхом надання квартири в якості забезпечення виконання зобов`язань перед відповідачем ОСОБА_2 . Проте відповідач вирішила підписати з нею договір позики, за умовами якого вона нібито взяла у відповідача ОСОБА_2 у позику 750 тис. грн, та договір іпотеки. Позивач вважала, що відповідач ОСОБА_2 вчинила обман, оскільки вона була впевнена, що забезпечує виконання зобов`язань своєї доньки ОСОБА_5 .

Позивач стверджувала, що не пам`ятає про підписання 03 листопада 2017 року будь-якого договору, окрім договору іпотеки, який був підписаний нею під впливом тяжких обставин. Наголошує на тому, що надана в іпотеку квартира є її єдиним житлом, при цьому вона є пенсіонером, а на момент підписання договору в квартирі фактично проживала неповнолітня дитина. Жодної домовленості про те, що відповідач надасть будь-які кошти позивачу не існувало, остання була впевнена, що допомагає своїй доньці ОСОБА_5 .

Враховуючи викладене, позивач просила суд позов задовольнити: визнати недійсними договір позики від 03 листопада 2017 року та договір іпотеки від 03 листопада 2017 року, укладені між нею та відповідачем ОСОБА_2 ; скасувати запис про іпотеку № 23177193 від 03 листопада 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо квартири АДРЕСА_1 , вчинений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зєніковою М. С.; скасувати запис про обтяження № 23177642 від 03 листопада 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо зазначеної квартири, вчинений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зєніковою М. С.; визнати протиправною та скасувати проведену 22 січня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. державну реєстру права власності за відповідачем ОСОБА_2 на зазначену квартиру; скасувати запис про право власності № 29975411 від 22 січня 2019 року на вказану квартиру; визнати неукладеним договір позики від 03 листопада 2017 року між нею та відповідачем ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська

від 24 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки обставини укладення правочину з метою приховати інший правочин не знайшли свого підтвердження . Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що 03 листопада 2017 року між сторонами замість спірного договору про надання позики в дійсності було укладено договір поруки з метою забезпечення виконання позивачем грошових зобов`язань третьої особи ОСОБА_5 перед відповідачем, на забезпечення виконання яких між сторонами також було укладено спірний договір іпотеки.

Суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів введення її відповідачем в оману стосовно обставин, які впливали на вчинення спірного договору поруки, наявності умислу в діях відповідача, істотності значення обставин, щодо яких позивача введено в оману, і самого факту обману.

Неповнолітня ОСОБА_4 на час укладення спірного договору іпотеки і до цього часу не мала і не має права власності на вищезазначену квартиру, також не має і мала права власності на цю квартиру і її матір ОСОБА_5 , отже укладення оспорених правочинів не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права ОСОБА_4 на користування спірним житлом. Позивач під час укладення спірного договору іпотеки знала про проживання ОСОБА_4 в її квартирі, але все одно свідомо його уклала. ОСОБА_5 , яка є матір`ю ОСОБА_4 , також була присутня у приватного нотаріуса під час укладення спірного договору іпотеки і також не заперечувала проти його вчинення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2020 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що дійсна воля сторін була спрямована на укладення договору поруки, обставини укладення цього правочину з метою приховати інший правочин не знайшли свого підтвердження. Встановлено, що з метою забезпечення виконання позивачем грошових зобов`язань третьої особи ОСОБА_5 перед відповідачем між сторонами також було укладено спірний договір іпотеки. Доводи позивача про те, що договір поруки є недійсним, як такий, що вчинений під впливом обману, а договір іпотеки - як такий, що вчинений під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах, не знайшли свого підтвердження.

Позивачем також не доведено, що укладення спірних правочинів призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права неповнолітньої особи ОСОБА_4 на користування спірною квартирою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня

2020 рокуі ухвалити нове судове рішення про задоволення позову , посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник стверджує , що між сторонами виникли правовідносини з приводу укладення договору позики та іпотеки. Однак, кошти за договором позики відповідач ОСОБА_2 не передавала, а позивач їх не отримувала. Оскільки факт не передання коштів від відповідача позивачу було встановлено, судами попередніх інстанцій було визнано спірні правовідносини, як правовідносини, які склалися з приводу укладення договору поруки. Однак висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що між сторонами фактично було укладено договір поруки, суперечать обставинам справи та не відповідають дійсності.

Судами при вирішенні спору не було застосовано норми матеріального права, які підлягали застосуванню.

Договір іпотеки, який було укладено між сторонами спору, є недійсним, оскільки укладався з метою забезпечення неукладеного договору позики, за яким кошти не передавалися. Відповідачем було підписано договір позики та договір іпотеки, проте грошові кошти у позику не передавалися, про що відповідач не заперечувала у судовому засіданні. Отже, мав місце обман.

Також позивач посилається на те, що недотримання під час укладення іпотечного договору вимог законодавства щодо погодження у встановленому порядку законом порядку з органом опіки та піклування передачі в іпотеку квартири, право користування якою на час укладення договору іпотеки мали неповнолітні діти, а саме ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має наслідком нікчемність такого правочину.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зєнікова М. С., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Павловська Г. О., ОСОБА_4 , орган опіки та піклування Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, ОСОБА_5 , про визнання договорів позики та іпотеки недійсними, скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності, визнання договору позики неукладеним призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 посилається на те, що оскаржені судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій. Підписуючи договір іпотеки від 03 листопада 2017 року та погоджуючись з визначеними ним умовами, позивач підтверджувала, що договір не був укладений під впливом тяжкої для неї обставини, а укладався на вигідних для неї умовах. Під час посвідчення договору іпотеки ОСОБА_1 було складено на ім`я приватного нотаріуса заяву від 03 листопада 2017 року, в якій вона зазначила про відсутність прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування квартирою, яка надавалась в іпотеку.

Позивачем подано заперечення на відзив відповідача на касаційну скаргу, доводи якого зводяться до обґрунтованості касаційної скарги та безпідставності доводів поданого відзиву.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі розписок від 18 серпня 2017 року, 21 серпня 2017 року, 22 серпня 2017 року, 29 серпня 2017 року та 31 серпня 2017 року третя особа ОСОБА_6 отримала від відповідача ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 500 тис. грн.

Згідно розписки, наданої ОСОБА_5 , вона 06 листопада 2017 року отримала за договором від відповідача 6 935 доларів США, що еквівалентно 187 245, 00 грн, та 07 листопада 2017 року отримала ще 75 доларів США.

03 листопада 2017 року між сторонами спору укладено договір про надання позики, відповідно до умов якого відповідач передала у власність позивачу грошові кошти у розмірі 754 040, 00 грн, що становить еквівалент 28 тис. доларів США, строком до 03 листопада 2018 року.

Пунктом 2.1 зазначеного договору передбачено, що в якості забезпечення виконання зобов`язань за цим договором позичальник не пізніше 1 календарного дня після укладення та підписання цього договору надає (забезпечує надання) позикодавцю в іпотеку об`єкт нерухомого майна, який значиться згідно з правовстановлюючим документом, як квартира АДРЕСА_1 .

Згідно пункту 3.1 договору про надання позики від 03 листопада 2017 року позика передана в повному обсязі у готівковій формі до підписання цього договору.

Станом на 03 листопада 2017 року позивач була власником квартири АДРЕСА_1 .

03 листопада 2017 року між позивачем та відповідачем укладено договір іпотеки, згідно якого позивач передала в іпотеку об`єкт нерухомого майна, який значиться згідно з правовстановлюючим документом, як квартира АДРЕСА_1 , з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з договору позики від 03 листопада 2017 року, за умовами якого ОСОБА_1 зобов`язана повернути позику у розмірі 754 040, 00 грн, що становить еквівалент 28 тис. доларів США, зі строком повернення не пізніше 03 листопада 2018 року.

Відповідно до пункту 1.4 зазначеного договору, у разі невиконання іпотекодавцем зобов`язань за договором позики іпотекодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмету іпотеки переважно перед іншими кредиторами відповідно до законодавства України та цього договору.

Пунктом 2.10 зазначеного договору передбачено, що сторони за цим договором стверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину та укладається на вигідних для них умовах і не під впливом помилки, обману або насильства, і не є результатом впливу тяжких для сторін обставин.

Під час укладання договору іпотеки позивачем нотаріусу була надана заява, згідно якої вона повідомила, що відсутні особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на квартиру АДРЕСА_1 , у тому числі відповідно до частини п`ятої статті 61, статей 65, 74 та 95 СК України, а також відсутні права малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування вищезазначеною квартирою.

03 листопада 2017 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо квартири АДРЕСА_1 , приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зєніковою М. С. внесені запис про іпотеку № 23177193 та запис про обтяження № 23177642.

21 листопада 2018 року відповідач надіслала на адресу позивача письмову вимогу про усунення порушення зобов`язань за договором позики від 03 листопада 2017 року.

22 січня 2019 року квартира АДРЕСА_1 , зареєстрована на праві власності приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45182552 від 23 січня 2019 року, за відповідачем ОСОБА_2 . Підстава виникнення права власності: договір іпотеки, серія та номер: 1697, виданий 03 листопада 2017 року, видавник приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зєнікова М. С., про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно також внесено запис про право власності № 29975411 від 22 січня 2019 року на вказану квартиру.

Відповідно до довідки № 103 від 01 листопада 2017 року, виданої ДП ДПІ , за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані позивач, третя особа ОСОБА_5 та третя особа ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дій стосовно зняття з реєстрації або реєстрації по домовій книзі не було.

Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи, виданої 25 квітня 2016 року відділом формування та ведення реєстру територіальної громади ДАДП Дніпропетровської ради, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована у кв. АДРЕСА_1 .

Під час укладення спірного договору іпотеки 03 листопада 2017 року приватному нотаріусу була надана довідка № б/н від 03 листопада 2017 року, видана ДП ДПІ за підписом заступника директора Пономаренка А. С., відповідно до якої у кв. АДРЕСА_1 , зареєстровані лише позивач та третя особа ОСОБА_5 .

Листом від 05 серпня 2019 року директор ДП ДПІ ОСОБА_7 повідомив слідчого слідчого відділення ГУ Національної поліції в Дніпропетровській області Шевченківського відділення поліції, що така довідка позивачу не видавалася, а печатка і підпис сфальсифіковані із застосуванням комп`ютерних технологій.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою , третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статті 6, частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до частини першої статті 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частинами першою та другою статті 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Поняття поруки закріплено у статті 553 ЦК України, відповідно до якої порукою є договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Частиною третьою статті 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У частині першій цієї ж статті зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені у частинах першій-третій, п`ятій та шостій статті 203 ЦК України.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України.

Згідно частини першої статті 233 ЦК України умовами, існування яких надає підстави особі звертатися до суду, а суду - виносити рішення про визнання правочину недійсним є:

а) наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин;

б) вчинення правочину на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника і , за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Судами встановлено, що позивач та відповідач підписали 03 листопада 2017 року договір позики. Також судами підтверджено наявність зобов`язання по поверненню позики на користь ОСОБА_2 . Обману з боку ОСОБА_2 судами не встановлено.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку обставинам справи, правовідносинам, які склалися між сторонами спору, дійшов загалом обґрунтованого висновку, що доводи ОСОБА_1 про укладення спірних договорів під впливом обману та тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах не знайшли свого підтвердження .

Позивачем не надано доказів на підтвердження введення її відповідачем в оману стосовно обставин, які впливали на вчинення спірного договору позики, наявності умислу в діях відповідача, істотності значення обставин, щодо яких позивача введено в оману, і самого факту обману. Спірний договір про надання позики особисто підписаний позивачем.

Також позивачем не доведено вчинення нею спірного договору іпотеки під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах.

Нас час укладення спірного договору іпотеки волевиявлення позивача було спрямовано на його укладення, позивач не заперечувала існування оспорюваного зобов`язання розуміла наслідки укладення договору іпотеки, про що зокрема свідчать пункти 2.9, 2.10, 7.6 договору іпотеки від 03 листопада 2017 року.

Підписуючи договір іпотеки від 03 листопада 2017 року та погоджуючись з визначеними умовами, позивач вказувала, що договір іпотеки не був укладений нею під впливом тяжкої обставини і укладався на вигідних для неї умовах.

Договір іпотеки було укладено між сторонами 03 листопада 2017 року з метою забезпечення виконання грошових зобов`язань перед відповідачем. Реальність цих зобов`язань не спростована.

Стосовно доводів позивача про те, що договір іпотеки був вчинений без відповідного дозволу органу опіки та піклування слід зазначити наступне.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України Про охорону дитинства та статтею 12 Закону України Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування є порушенням установленої статтею 177 СК України заборони. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками (іншими особами) без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Частиною першою статті 3 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні передбачено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно із статтями 150, 156 Житлового кодексу Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником) або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 520/258/16-ц (провадження № 61-5653св18).

Судами встановлено, що під час укладення договору іпотеки позивачем нотаріусу була надана заява, згідно якої вона повідомила, що відсутні особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на квартиру АДРЕСА_1 , у тому числі відповідно до частини п`ятої статті 61, статей 65, 74 та 95 СК України, а також відсутні права малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування вищезазначеною квартирою.

Вирішуючи спір суди дійшли обґрунтованих висновків, що укладенням оспорюваного договору іпотеки майнові права неповнолітньої дитини не порушені, оскільки на час укладення договору іпотеки дитина не була власником спірного жилого приміщення, а про порушення свого права користування спірною квартирою ОСОБА_4 , яка станом на момент вирішення судами спору була повнолітньою, не заявляла.

Вказані обставини свідчать про те, що висновки суду апеляційної інстанції щодо застосування норм матеріального права не суперечать правовим висновкам Верховного Суду.

Колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не даютьпідстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій та судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року залишити без змін .

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников Судді О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович