Рішення

від 28.10.2020 по справі 922/2012/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" жовтня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2012/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аюпової Р.М.

при секретарі судового засідання Васильєві А.В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави, в особі Харківської міської ради, м. Харків до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія 2017", м. Харків про стягнення коштів в розмірі 578066,64 грн. за участю представників:

прокуратури - Клейн Л.В., посвідчення № 051089 від 02.10.2018,

позивача - Мовчан М.В., розпорядження № 146/2к від 07.02.2019,

відповідача - Кузнецова А.А., адвокат.

ВСТАНОВИВ:

Керівник Харківської місцевої прокуратури № 3, в інтересах держави, в особі Харківської міської ради, м. Харків (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія 2017", м. Харків (відповідача), про стягнення безпідставно збережених коштів в сумі 578066,64 грн. Також просить суд покласти на відповідача судові витрати.

Ухвалою господарського суду від 30.06.2020 відкрито провадження у справі № 922/2012/20 та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 23.07.2020 о 12:30 год.

Ухвалою господарського суду від 23.07.2020 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів, до 30.09.2020. Відкладено підготовче засідання на 09.09.2020 об 11:00 год.

31.07.2020 відповідачем, через канцелярію суду, надано відзив на позовну заяву (вх. № 17535), в якому останній заперечує проти позову, зазначаючи про те, що спірна земельна ділянка не є сформованою, а розрахунок, поданий прокурором, не є обґрунтованим та належним.

12.08.2020 прокурором надано відповідь на відзив на позовну заяву (вх. № 18609) в якій заперечує проти доводів відповідача, викладених у відзиві.

23.09.2020 відповідачем надано клопотання про залишення позову прокурора без розгляду, на підставі ч. 2 ст. 226 ГПК України (вх. № 22038), у зв`язку з відсутністю законних підстав для представництва інтересів держави.

Ухвалою господарського суду від 23.09.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу № 922/2012/20 до судового розгляду по суті на 30.09.2020 о 10:45 год.

30.09.2020 прокурором надані до суду заперечення на клопотання відповідача про залишення позову без розгляду (вх. № 22586).

Протокольними ухвалами від 30.09.2020, 21.10.2020 у судових засіданнях оголошувалась перерва, в порядку ст. 216 ГПК України.

Протокольною ухвалою від 28.10.2020 відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позову прокурора без розгляду.

У судовому засіданні 28.10.2020 прокурор та представник позивача позов підтримали, наполягали на його задоволенні.

Представник відповідача у судовому засіданні 28.10.2020 проти позову заперечував, з підстав, викладених у відзиві на позов.

До матеріалів справи долучаються надані відповідачем, разом з клопотанням про поновлення строку на подання доказів (вх. № 25094), додаткові пояснення по справі (вх. № 24547).

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

В ході розгляду даної справи судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи - у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Присутні в судовому засіданні учасники судового процесу погодилися з тим, що судом досліджено всі докази, які надано сторонами у відповідності до ст. 74 ГПК України.

Враховуючи положення ст.ст. 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.

Відповідно до ст. 219 ГПК України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 28.10.2020, відповідно до ст. 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх представників, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

В обґрунтування позовних вимог, прокурор вказує, що у ході господарської діяльності ТОВ Мрія 2017 використовує частину земельної ділянки, площею 0,4559 га, з кадастровим номером 6310138200:02:004:0011, що розташована за адресою: пр. Московський, 277 у м. Харкові, для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. 2Ш-2 .

Департаментом територіального контролю Харківської міської ради вжито заходи самоврядного контролю щодо дотримання вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки, яка розташована за вищевказаною адресою, здійснено обстеження, визначення меж, площі та конфігурації земельної ділянки, що має кадастровий номер 6310138200:02:004:0011.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно нежитлова будівля літ. 2Ш-2 загальною площею 910,1 кв.м., яка розташована по пр. Московському, 277 у м. Харкові, належать ТОВ Мрія 2017 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 19.12.2017.

Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 16.09.2019 державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 6310138200:02:004:0011 проведено 23.12.2013 на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, виготовленого ТОВ Геокомплекс .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно відомості про зареєстровані права на земельну ділянку з кадастровим номером 6310138200:02:004:0011, що розташована за адресою: пр. Московський, 277 у м. Харкові відсутні.

Відповідно до інформації ГУ ДПС у Харківській області від 09.04.2020 ТОВ Мрія 2017 не значиться платником плати за землю.

Таким чином, прокурор зазначає, що ТОВ Мрія 2017 з часу набуття права власності на нерухоме майно та по теперішній час використовує частину земельної ділянки, площею 0,4559 га, по пр. Московському, 277 у м. Харкові, без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав та, відповідно, не сплачує платежів за її використання, згідно зі встановленого законодавчими актами розміру.

Разом з тим, з огляду на відсутність зареєстрованих за будь-якими юридичними або фізичними особами прав та з урахуванням ст.ст. 12, 80, 83 ЗК України, спірна земельна ділянка перебуває у власності територіальної громади міста Харкова.

Прокурор вказує, що ТОВ Мрія 2017 у період з 01.01.2018 по 31.12.2019 не сплачено за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі у сумі 578066,64 грн., внаслідок чого товариство зберегло у себе майно - грошові кошти.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.

Ч. 2 ст. 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З урахуванням положень ст. ст. 4, 42, 44, 46 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, є процесуальним правом.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.

Згідно ч. 3 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Ч. 4 цієї статті передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін, як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F. W. v. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, пункт 27).

Водночас, ЄСПЛ звертав увагу також на категорії справ, у яких підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської асамблеї ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не стосуються сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечення обмеження повноважень і функцій прокурорів сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему здійснення кримінального правосуддя, водночас для виконання будь-яких інших функцій має бути засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Зважаючи на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

За ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, за якою прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Згідно рішення Конституційного Суду України №3-рн/99 від 08.04.1999 під поняттям орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник, у кожному конкретному випадку, самостійно визначає, з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У Рішенні Трегубенко проти України від 02.11.2004, Європейський Суд з прав людини наголошує, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес . Позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний interalia, інтерес суспільства та умови, передбачені законом . Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав Суд, справедливий баланс має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини.

Також, Європейський Суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів, завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб, національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах Хендісайд проти Сполученого Королівства від 07 грудня 1976 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 січня 1986 року).

Для представництва у суді інтересів держави, прокурор, за законом, має визначити та описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а й відокремити ті ознаки, за якими його можна вважати винятком, повинен зазначити, що відбулося порушення або є загроза порушення економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що впиняються у відносинах між ними або з державою.

З огляду на викладене, необхідно зазначити, що закон не передбачає права прокурора на представництво інтересів суспільства загалом, у цілому.

Процесуальні та матеріальні норми, які регламентують порядок здійснення прокурором представництва у суді, чітко й однозначно визначають наслідки, які настають і можуть бути застосовані у разі, якщо звернення прокурора відбулося із порушенням установленого законом порядку.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 910/7813/18.

Звертаючись до господарського суду з даним позовом, прокурор зауважує, що його звернення до суду спрямовано саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - оплатності користування землями комунальної власності. Суспільний інтерес полягає у повному та своєчасному надходженні орендної плати до місцевого бюджету, що явно переважає приватний інтерес відповідача, який безоплатно використовує земельну ділянку комунальної власності, безпідставно використовує спірну земельну ділянку та зберігає кошти, не сплачуючи орендну плату у встановленому законодавчими актами розмірі.

При цьому, наявність вищезазначених обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 23 Закону, положеннями якої визначено, що прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта владних повноважень.

На виконання вказаної процесуальної норми, Харківською місцевою прокуратурою № 3 листом від 02.06.2020 №33-3158вих-20 повідомлено Харківську міську раду про вжиття прокуратурою заходів представницького характеру, шляхом звернення з позовною заявою до суду.

Однак, як вказує прокурор, Харківською міською радою не направлено на адресу Харківської місцевої прокуратури № 3 жодної відповіді щодо результату розгляду вищевказаного листа.

Крім того, про намір ініціювання даного судового спору Харківська міська рада повідомлялася листом від 20.05.2020. Так Харківською місцевою прокуратурою № 3 на адресу Департаменту територіального контролю Харківської міської ради 20.05.2020 за №33-2863вих-20 направлявся лист про надання інформації про проведення Департаментом заходів самоврядного контролю за фактом використання фізичними та юридичними особами земельних ділянок, до яких також відноситься ТОВ Мрія 2017 . На вказаний лист Харківською міською радою до місцевої прокуратури направлено відповідний розрахунок разом з актом обстеження земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Харків, пр. Московський, 277, на якій знаходяться об`єкти нерухомості, що належать ТОВ Мрія 2017 на праві власності та оригіналом звіту з топографо-геодезичної зйомки земельної ділянки.

Таким чином, органами прокуратури вимоги ч. 4 ст. 23 Закону України Про прокуратуру виконано у повному обсязі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наголошено на те, що у разі, якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора з`ясувати причини незвернення його до суду з позовом в інтересах держави неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необгрунтованим (п. 43).

Прокурор, звертаючись до господарського суду з даним позовом, визначив позивачем Харківську міську раду, оскільки надходження до бюджету забезпечують соціальний та економічний розвиток України та її регіонів, створення умов для своєчасної виплати заробітної плати, стипендій, пенсій, інших соціальних виплат. Таким чином, недоотримання місцевим бюджетом значних коштів за використання земельної ділянки порушує суспільний інтерес та викликає необхідність захисту саме інтересів територіальної громади.

А, отже, у органів прокуратури наявні підстави для представництва інтересів Харківської міської ради в суді.

Відповідно до ст. 80 ЗК України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. ст. 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі - продажу права оренди земельної ділянки.

За приписами ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (п.п. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 ПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п.п. 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 ПК України у вказаній редакції).

З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності".

Суд зазначає, що відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдино можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача, є - орендна плата (п.п. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 ПК України).

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням ч. 1 ст. 21 ЗУ "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з п. "д" ч. 1 ст. 156 цього Кодексу власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За змістом вказаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК України).

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях.

Натомість, для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Тобто, незалежно від наявності вини в поведінці відповідача, сам факт несплати відповідачем за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під визначення Європейського суду з прав людини "виправдане очікування" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

При цьому, суд зазначає, що відновлення порушених прав позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює для відповідача жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які останній мав би сплатити за звичайних умов як і фактичний добросовісний землекористувач.

Навіть за умови правомірної поведінки відповідача у спірних правовідносинах, в обраний позивачем спосіб захисту відбувається відновлення справедливої рівноваги між правами та обов`язками сторін спору, встановлення якої ґрунтується на визначеній нормами земельного законодавства умові платності використання земельної ділянки.

Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів статей 1212-1214 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17.

Ч. 1 ст. 93 ЗК України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (п. "в" ч. 1 ст. 96 ЗК України).

Згідно зі ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Водночас, за змістом ст. 125 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Прокурор, в обгрунтування позовних вимог, посилається на належність відповідачу на праві власності (згідно довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно) нежитлової будівлі літ. 2Ш-2 , загальною площею 910,1 кв.м., яка розташована по пр. Московському, 277 у м. Харкові.

При цьому, суд зазначає, що відповідач не заперечує факту володіння ним зазначеними майном.

Предметом позову у даній справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна (ТОВ "Мрія 2017") безпідставно збережених коштів - орендної плати, на підставі ст. ст. 1212, 1214 ЦК України за фактичне користування, без належних на те правових підстав, земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено.

Таким чином, виходячи з вищенаведеного, суд зазначає, що для вирішення даного спору, встановленню підлягають обставини, зокрема, чи є земельна ділянка, за користування якою прокурор просить стягнути безпідставно збережені кошти об`єктом цивільних прав та обґрунтованість порядку та підстав здійснення нарахування орендної плати за користування такою.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №922/391/18 від 11.02.2019.

Правовий механізм переходу прав на землю, пов`язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.

За приписами ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Відповідно до ст. 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Отже, за змістом вказаних положень виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду, не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Проте з огляду на приписи ч. 2 ст. 120 ЗК України, не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

З огляду на вищевказані законодавчі приписи, предметом доказування у даному спорі є, зокрема, обставини щодо земельної ділянки, площі, меж та кадастрового номеру земельної ділянки, право на яку перейшло до набувача будівлі за договором купівлі - продажу.

Визначення земельної ділянки наведено в ч. 1 ст. 79 ЗК України, відповідно до положень якої земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Як встановлено приписами ч. ч. 1, 3, 4, 9 ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Зазначені обставини, з урахуванням вимог ст. 77 ГПК України, повинні бути підтверджені певними засобами доказування, відповідно до земельного законодавства і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Прокурор або Харківська міська рада, як позивач у даній справі, мали надати докази існування протягом зазначеного в позові періоду земельної ділянки, як об`єкту цивільних прав, у розумінні та визначенні земельного законодавства, реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду, відповідно до ЗУ "Про оренду землі" у зазначений період, а також обґрунтованість розрахунку стягуваної суми (збереженого відповідачем за рахунок позивача майна (коштів).

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.02.2019 у справі №922/3639/17, від 06.02.2018 у справі № 923/921/17.

Як вбачається із матеріалів справи, прокурор визначає площу земельної ділянки, якою, на думку останнього, безпідставно користується відповідач та відповідно здійснює розрахунок орендної плати, який підлягає стягненню з ТОВ Мрія 2017 на підставі акту обстеження, визначення меж, площі та конфігурації земельної ділянки за адресою: м. Харків, пр. Московський, 277 від 27.02.2020, а саме 0,4559 га.

Проте, із наданої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 26.05.2020 № 210198359 вбачається про присвоєння кадастрового номеру 6310138200:02:004:0011, земельній ділянці площею 11,5278 га по пр. Московському, 277 у м. Харкові.

Разом з тим, матеріали справи не містять відомостей про внесення спірної земельної ділянки площею 0,4559 га по пр. Московському, 277 у м. Харкові до Державного земельного кадастру.

Отже, ані прокурором, ані позивачем не надано доказів того, що земельна ділянка загальною площею 0,4559 га по пр. Московському, 277 у м. Харкові, за користування якою прокурор, в інтересах Харківської міської ради, просить стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти, була сформована, як об`єкт цивільного права протягом зазначеного періоду: 01.01.2018 по 31.12.2019.

Крім того, ані прокурором, ані позивачем жодних належних та допустимих доказів того, що земельна ділянка визначена в акті обстеження від 27.02.2020 знаходиться в межах земельної ділянки кадастровий номер 6310138200:02:004:0011 суду не надано.

Враховуючи зазначене вище, суд дійшов висновку, що земельна ділянка, визначена в акті обстеження площею 0,4559 га, не сформована в натурі в розумінні ст. ст. 79, 79-1 ЗК України, у зв`язку з чим, вказана земельна ділянка, не є об`єктом цивільних прав.

Крім того, надані до позовної заяви докази на підтвердження займаної відповідачем площі земельної ділянки - топографічний план та акт обстеження земельної ділянки, є недопустимим доказами, оскільки чинним законодавством не передбачено формування земельних ділянок на підставі таких документів, які не є документацією з землеустрою.

Окремо суд наголошує, що відповідно до п. 2.1. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18.05.2010 № 376, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16.06.2010 за № 391/17686, встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі розробленої та затвердженої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок або проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Водночас, ані вказаною Інструкцією, ані ЗК України, не передбачено визначення площі земельної ділянок згідно актів обстеження, який, в якості доказів, додано до позовної заяви, у зв`язку з чим, суд вважає, що акт обстеження від 27.02.2020, не є належним та допустимим доказом, який підтверджує розмір площі земельної ділянки, яку використовує відповідач та безпосередньо обставини щодо її фактичного використання відповідачем, що ставить під обґрунтований сумнів розрахунок розміру орендної плати, що збережений за її використання.

Крім того, обстеження земельної ділянки відбувалось 27.02.2020, проте нарахування безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за земельну ділянку по пр. Московському, 277 у місті Харкові, на якій знаходиться належне відповідачу на праві власності нерухоме майно, здійснюється з 01.01.2018, без надання доказів правомірності такого нарахування.

Доказів будь-яких обстежень в період з 01.01.2018 по 31.12.2019 до позовної заяви не надано, а розрахунки, додані до позовної заяви, виконані виходячи з припущення, що площа частини земної поверхні, займана відповідачем, була незмінною та дорівнює площі, яку позивач вважає займаною станом на 27.02.2020.

Таким чином, прокурор не надав суду належних та допустимих доказів зайняття відповідачем земельної ділянки площею 0,4559 га в період з 01.01.2018 по 31.12.2019.

Разом з тим, суд зазначає, що відповідно до ст. 3 ЗУ "Про оренду землі", об`єктами оренди є - земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (ч. 1 ст. 21 ЗУ "Про оренду землі").

Ч. 1 ст. 13 ЗУ "Про оцінку земель", передбачено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться, зокрема, у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Підставою для проведення оцінки земель згідно ст. 15 ЗУ "Про оцінку земель", є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Крім того, суд звертає увагу, що основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки, є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями п. 288.5.1 ст. 288 ПК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17).

Відповідно до ч. 2 ст. 20 і ч. 3 ст. 23 ЗУ "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Крім того, за змістом ст. ст. 15, 20, 21 ЗУ "Про Державний земельний кадастр" (який набрав чинності 01.01.2013) до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки як нормативна грошова оцінка. Внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про об`єкти Державного земельного кадастру є обов`язковим. Відомості про нормативну грошову оцінку земель вносяться до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації з такої оцінки.

Тобто, нормативна грошова оцінка земель, є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати. Позаяк, для вирішення даного спору, встановленню підлягають обставини щодо площі спірної земельної ділянки, за користування якою позивач просить стягнути безпідставно збережені кошти, та нормативна грошова оцінка, яка є необхідною для визначення розміру позовних вимог та їх обґрунтованості.

Водночас, як вбачається з розрахунків щодо розміру плати за використання земельної ділянки комунальної власності, який здійснено Департаментом територіального контролю Харківської міської ради, виходячи з площі земельної ділянки 0,4559 га, визначеної згідно акту обстеження від 27.02.2020, розрахунок здійснений виходячи з базової вартості 1 кв. м. земель міста Харкова, з урахуванням наведених коефіцієнтів, без надання документів, на підставі яких запроваджено відповідну нормативну грошову оцінку і правомірності застосування відповідних коефіцієнтів.

Оцінюючи вказаний доказ, суд зазначає, що, відповідно до ст. 13 ЗУ "Про оцінку земель", для визначення, зокрема, розміру орендної плати за земельні ділянки комунальної власності проводиться нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Згідно зі ст. 20 ЗУ "Про оцінку земель", дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки оформляються, як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

У позовній заяві зазначено, що розрахунки виконано Департаментом територіального контролю Харківської міської ради. Однак, у самих розрахунках такої інформації немає. Зазначено лише: "Виконав ОСОБА_1 , погодив Коваль Г.Ю.".

Натомість, посади цих осіб та їх місце роботи не зазначено, розрахунок ніким не підписано. Відповідно, неможливо встановити, яким органом насправді виконано розрахунки, наявність у осіб, які його виконали, відповідних повноважень.

Таким чином, у даному випадку, не містить правового обґрунтування не тільки вимога про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді саме орендної плати, а й розмір цих коштів.

У будь-якому випадку, розрахунок орендної плати має бути виконаний на підставі даних про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, яких до матеріалів справи не було надано.

Так, зі змісту ст. ст. 14, 288 ПК України вбачається, що основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.

Також суд ставить під сумнів і сам акт обстеження ділянки, як належний доказ у справі, оскільки в акті обстеження земельної ділянки від 27.02.2020 зазначено, що здійснювалося обстеження саме земельної ділянки площею 11,5278 га з кадастровим номером 6310138200:02:004:0011. Обстеженням встановлено, що на цій земельній ділянці розташовано 17 нежитлових будівель і вона використовується сімома суб`єктами господарювання (у тому числі й відповідачем) для їх обслуговування. При цьому, акт обстеження не містить відомостей стосовно меж земельної ділянки, яку використовує саме відповідач та щодо її площі. До акту обстеження мали додаватися ситуаційна схема розміщення земельної ділянки на 1 аркуші, графічний матеріал на 1 аркуші та фото на 1 аркуші, чого, натомість, надано не було.

Прокурор у своєму позові говорить про використання відповідачем земельної ділянки площею 0,4559 га, яка є частиною земельної ділянки площею 11,5278 га з кадастровим номером 6310138200:02:004:0011, однак яким чином встановлено межі цієї земельної ділянки та її площу - прокурор не зазначає, будь-яких доказів, що підтверджували б ці обставини, до матеріалів справи не надано.

Вирішуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у рішенні, суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Ст. 129 Конституції України унормовано, що до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ст. 73 ГПК України: доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Згідно ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінивши в сукупності надані докази, суд, з урахуванням вищевикладеного, дійшов до висновку, що вони не є беззаперечними у взаємному зв`язку та не дають змогу повно, чітко, об`єктивно та достовірно встановити ті обставини, на підтвердження яких вони надані.

Так, суд зазначає, що позовні вимоги у справі документально не обґрунтовані, оскільки прокурором не надано належних та допустимих доказів, в обґрунтування займаної площі земельної ділянки, яка використовується відповідачем.

Також судом встановлено, що земельна ділянка площею 0,4559 га під нерухомим майном не сформована, як об`єкт цивільних прав, в розумінні ст. 79-1 ЗК України, що виключає можливість обчислення розміру безпідставно збережених коштів, у вигляді орендної плати за землю, оскільки об`єктом оренди може бути тільки земельна ділянка, як сформований у встановленому законодавством порядку об`єкт цивільних прав. Розрахунок нормативної грошової оцінки землі ґрунтується на припущеннях, оскільки будь-яких обставин, які б свідчили про те, що спірна земельна ділянка площею 0,4559 га є об`єктом права, належними і допустимими доказами доведено не було.

За обставин недоведеності розміру земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно відповідача, а також недоведеності розміру заявленої до стягнення з відповідача суми безпідставно збережених коштів в розмірі 578066,64 грн., суд зазначає про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у даній справі, у зв`язку з чим, у позові слід відмовити.

Судовий збір за подання позовної заяви, відповідно до приписів ст. 129 ГПК України, залишається судом за прокуратурою.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 124, 129-1 Конституції України, ст. ст. 1, 4, 5, 20, 53, 73, 74, 76-79, 86, 126, 129, 130, 185, ст. ст. 236-239 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Згідно із ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга, відповідно до ст. 256 ГПК України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області (п.17.5 Перехідних положень ГПК України).

Прокурор - Керівник Харківської місцевої прокуратури № 3 (61075, м. Харків, пр. Індустріальний, 40).

Позивач - Харківська міська рада (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243).

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Мрія 2017" (61099, м. Харків, пр. Московський, 248, корпус А, кв. 48, код ЄДРПОУ 41530879).

Повне рішення складено 09.11.2020.

Суддя Р.М. Аюпова

справа № 922/2012/20