Постанова

від 11.11.2020 по справі 815/1888/15

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 815/1888/15

адміністративне провадження № К/9901/39727/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Юрченко В.П.,

суддів: Васильєвої І.А., Пасічник С.С.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09.11.2015 року (суддя Потоцька Н.В.) та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.03.2017 року (головуючий суддя Романішин В.Л., судді: Запорожан Д.В., Шляхтицький О.І.) у справі №815/1888/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Бревіс-Од до Державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Бревіс-Од (надалі - позивач, підприємство, товариство, платник податків) звернулось до Одеського окружного адміністративного суду із позовом до Державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області (надалі відповідач, податковий орган, контролюючий орган), в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 11.03.2015 року №0000011505, яким позивачу зменшено розмір від`ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 2 458 514,25 грн. та №0000021505, яким товариству збільшено суму грошового зобов`язання з податку на додану вартість на суму 495 909,44 грн., у тому числі за основним платежем у сумі 454 720 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 41 189,44 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані реальністю господарських операцій підприємства з його контрагентами. Зазначає, що добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення з боку його контрагентів. Вважає, що відсутні підстави для висновків щодо правомірності спірних податкових повідомлень-рішень, оскільки податковим органом не обґрунтовано склад правопорушень позивача та такі порушення не підтверджені матеріалами справи.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 09.11.2015 року адміністративний позов задоволено повністю, визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 11.03.2015 року №0000011505 про зменшення розміру від`ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 2 458 514,25 грн. та №0000021505 про збільшення грошового зобов`язання з податку на додану вартість у сумі 495 909,44 грн., з яких за основним платежем в сумі 454 720 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями в сумі 41 189,44 грн.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.03.2017 року скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09.11.2015 року та прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 11.03.2015 року №0000021505 та №0000011505 в частині зменшення розміру від`ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 2 385 558,72 грн.

Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09.11.2015 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.03.2017 року і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Відповідач вказує на невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи, які, на думку податкового органу, полягають у неврахуванні судом нереальності здійснення господарських операцій, відсутності належного податкового обліку у контрагентів позивача, наявності недоліків у первинних документах платника податків, ненаданні контрагентами документів в підтвердження господарських операцій з позивачем.

Верховний Суд, переглянувши рішення попередніх інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що податковим органом проведено документальну позапланову виїзну перевірку правомірності нарахування товариством від`ємного значення різниці між сумою податкового зобов`язання та сумою податкового кредиту у сумі 2 672 274,00 грн., відображеного у податковій декларації з податку на додану вартість за грудень 2014 року.

За наслідками проведеної перевірки складений акт від 14.02.2015 року №14/15-510/39166590 (надалі - акт перевірки), яким встановлено порушення пункту 187.1 статті 187, пункту 198.1, 198.2, 198.3, 198.6 статті 198, пункту 201.2 статті 201 Податкового кодексу України, внаслідок чого платником податків занижено податкові зобов`язання з податку на додану вартість у розмірі 301 220,19 грн., завищено податковий кредит на суму 2 913 513,73 грн., занижено позитивне значення різниці між сумою податкового зобов`язання та сумою податкового кредиту на суму 542 460 грн., завищено від`ємне значення різниці між сумою податкового зобов`язання та сумою податкового кредиту у розмірі 2 672 274 грн., завищено залишок від`ємного значення з податку на додану вартість, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду на суму 87 740 грн., занижено суму податку на додану вартість, що підлягає сплаті у розмірі 454 720 грн.

На підставі акту перевірки податковим органом прийнято податкові повідомлення-рішення від 11.03.2015 року №0000011505, яким зменшено розмір від`ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 2 760 014,00 грн.; №0000021505, яким збільшено суму грошового зобов`язання за платежем податок на додану вартість на суму 568 400,00 грн., з яких за основним платежем 454 720, 00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями 113 680,00 грн.

Вважаючи, що перелічені рішення податкового органу прийняті всупереч вимогам чинного законодавства та порушують права позивача, останній звернувся до суду з вказаним позовом.

Спірні правовідносини регулюються Податковим кодексом України.

Положеннями пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України встановлено, що об`єктом оподаткування є операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у чому числі операції з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/ орендарю.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв`язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

За приписами пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг.

Пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом положень пункту 198.6 цієї ж статті не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Таким чином, законодавцем визначено підстави за яких платник податків має право на віднесення понесених витрат, у зв`язку з придбаванням товарів (робіт, послуг), до складу валових витрат та сплачених сум податку на додану вартість, у вартості товарів (робіт, послуг), до складу податкового кредиту підприємства. До таких підстав віднесено: наявність господарської операції, наслідок якої є поставка товару (робіт, послуг), понесення витрат, у зв`язку з господарською діяльністю платника, сплата (нарахування) податку на додану вартість у вартості товарів (робіт, послуг), факт понесення витрат та сплати податку на додану вартість має підтверджуватися відповідними первинними документами.

Відповідно до статті 1 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні від 16.07.1999 року №996-XIV (надалі - Закон №996-XIV) первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно з частинами першою та другою статті 9 Закону №996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

Тобто, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Водночас, за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку, відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Тобто, факт вчинення певних господарських операцій, та правомірність подальшого відображення їх у бухгалтерському та податковому обліку, можливо досліджувати лише на підставі вивчення первинних документів платника податків. Для правильного вирішення спору встановленню, також, підлягає факт реальності поставки товару із з`ясуванням, зокрема, обставин щодо правосуб`єктності сторін господарського договору, можливості реальної поставки тощо.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.07.2014 року між товариством (покупцем) та Товариствами з обмеженою відповідальністю САТТОН , НАНТА та САРЛЕЙ (продавцями) укладено договори поставки №СТ-62, №Н-62 та №СР-62, за умовами яких Продавець зобов`язується передати у власність Покупцеві товари спортивного призначення в асортименті та кількості, встановленими Договором, а Покупець зобов`язується прийняти цей Товар та сплатити за нього певну грошову суму, визначену Договором.

Виконання зазначених договорів підтверджується податковими накладними, видатковими накладними, товарно-транспортними накладними, які відповідають вимогам Закону №996-XIV та Положенню про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88.

Отже, податковий кредит сформовано платником податків з дотриманням вимог пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України.

Верховний Суд не приймає посилання скаржника на те, що у видаткових накладних і товарно-транспортних накладних у графі Отримав/Прийняв не зазначено посаду і прізвище, а також відсутній підпис осіб, які відповідальні за отримання товарів, у зв`язку з чим неможливо підтвердити факт отримання товару, з огляду на таке.

Законом №996-XIV передбачено, що первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у видаткових та товарно-транспортних накладних міститься підпис особи, відповідальної за отримання товару згідно виданих позивачем довіреностей, в окремих накладних міститься, окрім підпису, також прізвище особи, яка безпосередньо отримала товар, та посилання на довіреність, якою така особа уповноважена на здійснення відповідних дій.

Верховний Суд погоджується з висновками попередніх судів, що посилання на окремі недоліки в оформленні видаткових чи товарно-транспортних накладних не може бути єдиною підставою для висновків про відсутність підтвердження реальності здійснення господарських операцій, якщо з інших доказів вбачається фактичне здійснення таких господарських операцій.

Ненадання до перевірки Журналу реєстрації довіреностей на отримання товарно-матеріальних цінностей чи відсутність записів у такому журналі, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, не є підставою для визнання господарських операцій такими, що не відбулися, за наявності інших первинних документів. Недотримання вимог Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 року №99, може стати підставою для притягнення платника податків до відповідальності за порушення ведення бухгалтерського обліку, проте жодним чином не може свідчити про безтоварність господарських операцій з контрагентами-постачальниками.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що виконання наведених вище договорів підтверджується також договорами оренди складських приміщень, де зберігався придбаний товариством товар, договорами перевезень товарно-матеріальних цінностей та подальшою реалізацією товару іншими контрагентами та фіскальними чеками.

Верховний Суд не приймає посилання податкового органу на віднесення позивачем до складу податкового кредиту податкових накладні без їх наявності, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено наявність всіх податкових накладних, що підтверджують правомірність декларування податкового кредиту в грудні 2014 року.

Вказані податкові накладні були оформлені на виконання господарських операцій на підставі договору поставки від 01.07.2014 року №СР-62.

Відповідно до пункту 44.6 статті 44 Податкового кодексу України відповідно до якого у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності. Якщо платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надає документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, не надані під час перевірки (у випадках, передбачених абзацами другим і четвертим пункту 44.7 цієї статті), такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення.

Наведена норма Кодексу лише визначає статус показників податкової звітності, які не підтверджені необхідними документами під час перевірки, та порядок використання цих документів податковим органом у разі їх подання платником до прийняття рішення, однак жодним чином не обмежує право платника довести у судовому процесі обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, поданням виключно тих доказів, що надавались ним під час проведення податкової перевірки (крім випадків, коли законом прямо передбачено необхідність подання конкретних документів під час перевірки).

Право надавати заперечення щодо висновків податкового органу та долучати до матеріалів справи докази на підтвердження таких заперечень надається платнику як на усіх стадіях податкового контролю, так і на стадіях судового процесу, на яких допускається подання учасником процесу нових доказів. Завдяки цьому забезпечується збір та дослідження доказів судом під час вирішення податкового спору.

Верховний Суд не приймає посилання скаржника на те, що податкові та видаткові накладні на товар виписані раніше, ніж фактично отримано товарно-матеріальні цінності відповідно до товарно-транспортних накладних, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем до податкового кредиту за грудень 2014 року включено податкові накладні від Товариств з обмеженою відповідальністю САТТОН , НАНТА , САРЛЕЙ де першою подією для виникнення права на віднесення сум до податкового кредиту є придбання товарів.

Судами встановлено, що позивачем було задекларовано податковий кредит відповідно до другої події.

Певні недоліки в заповненні видаткових та товарно-транспортних накладних, виявлені податковим органом не дають підстав визнавати такі накладні недійсними та не свідчать про їх неналежність та недопустимість як доказів. Ці накладні могли бути підставою для висновку суду першої та другої інстанцій, зробленого в результаті оцінки всіх доказів, про можливість ідентифікації контрагентів позивача, про достовірність підтвердження фактичності здійснення господарських операцій, сплати податку на додану вартість та його сум.

Недотримання позивачем встановленого порядку, не є підставою для висновку про неправомірність віднесення понесених позивачем витрат до податкового кредиту та не свідчить про обґрунтованість рішення податкового органу.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про правомірність формування товариством в грудні 2014 року податкового кредиту на підставі податкових накладних, виписаних контрагентами позивача.

Надіючи правову оцінку наведеному, Верховний Суд зазначає, що за вимогами частин першої та другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, Касаційний Суд наведені правовідносини розглядає в межах доводів та вимог касаційної скарги.

Таким чином, Верховний Суд не розглядає питання віднесення позивачем до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, по яких не надано до перевірки податкові накладні, зокрема, по господарських операціях з контрагентами на загальну суму податку на додану вартість у розмірі 61 854,93 грн.

З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, спростовуються матеріалами справи та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного судового рішення, судом апеляційної інстанції було порушено норми матеріального права.

Враховуючи викладене, зважаючи на встановлені обставини, що підтверджуються доказами, судом апеляційної інстанції виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності з нормами матеріального права, постановлено обґрунтоване рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для справи. Висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності, а тому підстав для їх перегляду з мотивів, викладених в касаційній скарзі, не вбачається.

За правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтоване рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішення суду апеляційної інстанції не встановлено.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09.11.2015 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.03.2017 року у справі №815/1888/15 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.П. Юрченко І.А. Васильєва С.С. Пасічник