Рішення

від 09.11.2020 по справі 334/512/15-ц

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

Дата документу 09.11.2020

Справа № 334/512/15-ц

Провадження № 2/334/455/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2020 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді - Баруліної Т.Є.,

при секретарі - Панасюри Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Запорізької міської ради, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю Запорізьке міжміське бюро технічної інвен таризації , Друга державна нотаріальна контора про визнання незаконними розпоряджень Ленінської районної адміністрації та визнання права спільної власності подружжя,

ВСТАНОВИВ :

Позивач звернувся до суду із позовною заявою про визнання незаконною з моменту прийняття розпорядження Ленінської районної адміністрації №3403 від 20.10.1999 року, розпорядження Ленінської районної адміністрації №3670 від 11.11.1999 року, визнання недійсним свідоцтва про право власності №2259 від 29.11.1999 року, виданого ОСОБА_4 на 24/25 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , визнання недійсним свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 29.11.1999 року, виданого ОСОБА_5 на 1/25 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , визнання частково недійсним договору дарування 1/25 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 в частині розміру подарованої частки, визнання права особистої приватної часткової власності у спільній сумісній власності на домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 у розмірі 18/47 та за ОСОБА_1 у розмірі 29/47 часток.

Ухвалою суду від 26.01.2015 року відкрито провадження у справі.

Позивачем в процесі розгляду справи неодноразово подавались заяви та клопотання про уточнення (зміну) позовних вимог.

Протоколом автоматизованого розподілу справі між суддями від 03.12.2018 року справу передано на розгляд судді Баруліній Т.Є.

Ухвалою суду від 04.12.2018 року суддя Баруліна Т.Є. прийняла справу до свого провадження.

Після цього позивач ще двічі подавав клопотання про уточнення позовних вимог: 28.05.2019 року та від 15.01.2020 року. Ухвалою суду від 15.01.2020 року зазначені клопотання залишені без розгляду.

Враховуючи викладене, суд розглядає позовні вимоги у редакції, яка викладене в останній за часом уточненій позовній заяві від 04.12.2017 року (т.1 а.с. 223-230). Відповідно до неї позивач просить суд: визнати незаконними з моменту прийняття та скасувати розпорядження Ленінської районної адміністрації №3403 від 20.10.1999 року та розпорядження Ленінської районної адміністрації №3670 від 11.11.1999 року; визнати недійсними свідоцтво про право власності №2259 від 29.11.1999 року, виданого ОСОБА_4 на 24/25 частки домоволодіння АДРЕСА_1 та свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 29.11.1999 року, виданого ОСОБА_5 на 1/25 частки домоволодіння АДРЕСА_1 ; визнати право спільної сумісної власності подружжя на домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , яке складається з: жилого будинку літ. Ж-2, гаражем та підвалом літ. Пд., службових прибудов ж 1 та ж 2 , жилого будинку літ А, службової прибудови літ. а, гаража-майстерні літ з-2, виїзду у підвал літ. ж 3 , воріт №3,4,5, паркану №6, 7, 8, 9, замощення І, водопроводу №2.

В обґрунтування своїх вимог позивач вказує, що 17 квітня 2003 року ОСОБА_4 - дружина ОСОБА_1 -померла.

14 квітня 2004 року Друга державна нотаріальна контора видала свідоцтва про право власності в порядку спадкування на майно померлої. Не погодившись із розподілом часток у спадщині, ОСОБА_6 (далі за текстом - відповідач-2) та ОСОБА_3 (далі за текстом - відповідач-3) звернулись із відповідним позовом до суду.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 28.03.2007 року у справі №2-129/2007 позовні вимоги задоволено: визнано за позивачем, відповідачем-2 та відповідачем-3 в порядку спадкування за законом право особистої приватної власності за кожним на 1/3 частину домоволодіння АДРЕСА_1 .

Позивач вказує, що у зазначеному рішенні зроблено посилання на те, що він не звертався із позовною заявою про визнання права спільної сумісної власності подружжя на домоволодіння і не надав відповідних доказів суду.

У липні 2007 року позивач звернувся до Ленінського районного суду м. Запоріжжя із позовною заявою про визнання права спільної сумісної власності подружжя на домоволодіння. Проте, через неявку позивача зазначений позов залишено судом без розгляду.

У зв`язку із викладеними обставинами позивач вважає, що ним так і не було реалізовано право на визнання права частину домоволодіння АДРЕСА_1 , яке було суттєво поліпшено за час спільного життя.

В обґрунтування своїх тверджень щодо поліпшення майна позивач вказує на те, що він для здійснення будівництва 27.08.1995 року продав належну йому квартиру по АДРЕСА_2 та в подальшому отримав дивіденди від ТОВ АЛНІК (ЄДРПОУ 20494300), які розцінює як свої особисті кошти. Усі ці кошти він направив на будівництво та поліпшення домоволодіння АДРЕСА_1 .

Відповідач-2 та відповідач-3 проти позову заперечили, вказали, що позивач при подані позовної заяви у первісній редакції умисно не вказав про існування рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 28.03.2007 року у справі №2-129/2007. Також ними подано заяву про застосування строків позовної давності (т. 1, а.с. 36-37).

Позивач заперечив проти заяви відповідачів - 2, 3 щодо застосування строків. Вказав про те, що предметом його позову є сімейні правовідносини, а відтак в силу приписів ст. 9 Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР та ст. 20 Сімейного кодексу України на них не розповсюджується позовна давність.

Запорізька міська рада (далі за текстом - відповідач-1) у своїх поясненнях від 22.05.2015 №19-10/05 (т. 1, а.с. 68-69) позов визнала частково. Вказала про те, що при підготовці, оскаржуваних позивачем, розпоряджень Ленінської районної адміністрації, остання не врахувала приписи статей 22 та 23 Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР, чинних на момент прийняття розпоряджень, та не запрошувала згоди позивача, як чоловіка ОСОБА_4 .

Позивач у судове засідання 09.11.2020 року не з`явився, надав заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку з карантином, однак раніше позивач надавав заяви, що в разі його неявки в судове засідання, він не заперечує проти винесення рішення.

Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та їх представник у судове засідання 09.11.2020 року не з`явилися, надали заяву про розгляд справи за їх відсутності, просили відмовити у позові та наполягали на застосуванні позовної давності.

Представник Запорізької міської ради у судове засідання 09.11.2020 року не з`явилася, надала заяву про розгляд справи за її відсутності, та у вирішенні справи поклалася на розсуд суду.

Представник Другої Запорізької державної нотаріальної контори у судове засідання 09.11.2020 року не з`явився, надав заяву про розгляд справи за їх відсутності,

Дослідивши матеріали справи та оцінивши надані сторонами докази, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що 20.10.1995 року ОСОБА_7 та ОСОБА_4 уклав шлюб, що підтверджується Свідоцтвом про укладення шлюбу, серія НОМЕР_2 . (а.с. 13).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується Свідоцтвом про смерть, серія НОМЕР_3 . (а.с. 14).

Після її смерті відкрилась спадщина у складі домоволодіння АДРЕСА_1 .

Спадкоємцями першої черги за законом є доньки померлої ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та її чоловік ОСОБА_8 .

ОСОБА_4 на момент смерті належали: 24/25 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Запорізьким міськжитлоуправлінням 11.11.1999 р. та зареєстрованого в ОП Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації 29.11.1999 р., які вона отримала у спадок від своїх батьків: батька ОСОБА_9 та матері ОСОБА_10 ; 1/25 частина домоволодіння на підставі договору дарування від 16.03.2001 р., який було укладено між нею та її братом ОСОБА_5 . (т.2 а.с.5, 19-20)

Позивач після смерті дружини звернувся до Другої Запорізької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

14.04.2004 року другою Запорізькою державною нотаріальною конторою видане свідоцтво про право на спадщину позивачу на спадкове майно на 24/50 частки домоволодіння, яке було видано йому як чоловіку померлої і вказане домоволодіння є спільною сумісною власністю і придбане ним разом із померлою дружиною під час шлюбу.

Інша частина домоволодіння - 24/50 частини домоволодіння, були визнані спадковим майном і розділені між спадкоємцями у рівних частках. Кожному із спадкоємців (позивачу, відповідачу-2, відповідачу-3) видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 8/50 частин домоволодіння.

В подальшому рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 28.03.2007 року у справі №2-129/2007 за позовом ОСОБА_6 (відповідач-2) та ОСОБА_3 (відповідач-3) до ОСОБА_7 (позивач) та ОСОБА_5 визнано недійсними зазначені вище свідоцтва про право на спадщину за законом, визнано недійсним договір дарування 1/25 частини домоволодіння, укладений між позивачем та ОСОБА_5 , визнано за ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 в порядку спадкування за законом право особистої приватної власності за кожним на 1/3 частину домоволодіння. (т.1 а.с.35)

Частиною четвертою статті 82 ЦПК України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд, враховуючи рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 28.03.2007 року у справі №2-129/2007, яке залишено без змін ухвалою суду від 25.07.2007 року, приходить до висновку, що у розгляді вказаної справи брали участь ті самі особи, що й при розгляді цієї, за виключенням ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (свідоцтво про смерть у т.1 а.с. 121), та стосувалось того самого майна, що і у цій справі, а відтак рішення суду від 28.03.2007 №2-129/2007 має преюдиційне значення для вирішення спору і не може бути проігноровано судом. (т. а.с. 18-20, 31).

Вирішуючи справу №2-129/2007 суд встановив, що первісно (під час оформлення спадщини) домоволодіння було визнано спільною сумісною власністю подружжя і на підставі цього позивачу видано відповідне свідоцтво на його 1/2 частину. Проте, під час розгляду тієї справи відповідні обставини було спростовано судом.

У тому числі, судом вже надавалась оцінка твердженням позивача щодо вкладення його особистих коштів у спільне будівництво за рахунок продажу квартири, машин та отримання кредитів (про останній факт позивач не вказував у позові, що розглядається). Суд дійшов висновку про те, що усі перелічені позивачем обставини не підтверджують його одноособового та суттєвого внеску у поліпшення спадкового майна. Так, судом було встановлено, що квартиру позивач продав ще до шлюбу із ОСОБА_4 та до отримання нею будинку у спадок, кредитні кошти позивач отримав через два з половиною роки після введення в експлуатацію будинку, так само як і автомобілі були продані ним вже після закінчення будівництва.

На підставі цих фактів суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_7 не надав суду належних та допустимих доказів про вкладення грошових коштів у збільшення спадкового будинку, у його добудову, суд вважає, що зазначені у свідоцтві про право власності на домоволодіння від 29.11.1999 р. 24/25 частини домоволодіння належать на праві особистої приватної власності ОСОБА_4 .

Таким чином, ОСОБА_4 була одноособовим власником всього домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим на підставі ст. 529 ЦК України (1963 р.) кожен із спадкоємців за законом повинен був успадкувати 1/3 частину вказаного домоволодіння і державний нотаріус не мала права видавати ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на 24/50 частини домоволодіння .

Отже, по суті, твердження позивача щодо визнання домоволодіння спільною сумісною власністю вже були оцінені судом при вирішенні справи №2-129/2007.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є вимога щодо юридичної визначеності, згідно з якою у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа Брумареску проти Румунії (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII). Юридична визначеність вимагає поваги до принципу resjudicata (див. там же, п. 62), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

Позивач, звертаючись до суду із позовною заявою про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю через сім років після набуття статусу остаточного рішення у справі №2-129/2007 та надаючи майже ті самі докази, що й у вказаній справі, фактично бажає переглянути висновки, викладені у рішенні суду від 28.03.2007 року. При цьому жодних пояснень стосовно своєї поведінки стосовно подання аналогічного позову у липні 2007 року і повторного звернення із ним вже у 2015 році він не надає.

Зважаючи на викладене, суд не знаходить підстав для здійснення переоцінки доводів судів, зроблених у справі №2-129/2007, та відповідно підстав для задоволення вимог щодо визнання домоволодіння спільною сумісною власністю.

Щодо вимог про скасування розпоряджень районної адміністрації та виданих на його підставі свідоцтв про право власності слід вказати про таке.

У рішенні Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року N7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) Суд дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи суспільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Оскаржувані позивачем розпорядження Ленінської районної адміністрації №3403 від 20.10.1999 року Про оформлення права власності на житловий будинок домоволодіння АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_4 та розпорядження Ленінської районної адміністрації №3670 від 11.11.1999 року Про зміну ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1 є за своєю суттю є актами індивідуальної дії. А відтак, обидва розпорядження вичерпали свою дію після їх прийняття.

Отже, у цій частині підстав для задоволення позову також немає.

Суд також зазначає про те, що вимоги позивача щодо скасування свідоцтв про право власності, які видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є похідними від вимог про скасування вищевказаних розпоряджень, оскільки видані на їх підставі.

Проте, у контексті оспорювання свідоцтв про право власності слід також вказати й проте, що суд не погоджується із твердженням позивача, що вони виникли із сімейних правовідносин. Так, у відповідності до приписів Цивільного кодексу УРСР та Закону України Про власність право власності виникало на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

У даному випадку розпорядження районної адміністрації про оформлення права власності прийняті на підставі: заяви власника, позитивного висновку відповідного контролюючого органу державної влади, документу, що підтверджує право власності земельною ділянкою, технічного паспорту на об`єкт нерухомості. З аналізу вказаного переліку слід зробити висновок, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , звертаючись до районної адміністрації, реалізовували свої права щодо майна, яке було отримано ними у спадщину та щодо якого було здійснено поліпшення. Більш того, навіть само коло суб`єктів, які приймали участь у в переоформлені своїх прав власності є ширшим за шлюбні, оскільки включає в себе не тільки подружжя ОСОБА_11 , але й брата ОСОБА_4 - ОСОБА_5 .

При цьому суд враховує той факт, що позивач був обізнаний про існування оспорюваних свідоцтв про право власності як мінімум з 14.04.2004 року (дати отримання ним свідоцтва про право власності у порядку спадкування (т.2 а.с. 31).

У відповідності зі ст. ст. 10, 11 ЦПК України, суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності, у межах заявлених позовних вимог на підставі доказів, наданих сторонами.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Враховуючи, той факт, що оспорювані свідоцтва про право власності, які видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не можуть вважатись такими, що отримані в межах шлюбних відносин, суд вважає за можливе задовольнити заяву відповідача - 2 та відповідача - 3 про застосування строків позовної давності в частині вимог щодо визнання недійсними свідоцтв про право власності та відмовити у задоволені відповідних вимог з цих підстав.

Згідно із приписами статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.

Сторони не подавали заяв до суду щодо відшкодування витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді.

Керуючись ст. ст. 10, 12, 13, 18, 76, 81, 83, 89, 141, 206, 247, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

У задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Запорізької міської ради, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації , Друга державної нотаріальної контори про визнання незаконними розпоряджень Ленінської районної адміністрації та визнання права спільної власності подружжя - відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 16.11.2020.

Суддя: Баруліна Т. Є.