Постанова

від 10.11.2020 по справі 911/3197/17

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" листопада 2020 р. Справа№ 911/3197/17

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Зубець Л.П.

Шаптали Є.Ю.

за участю секретаря судового засідання: Майданевич Г.А.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 10.11.2020 року у справі №911/3197/17 (в матеріалах справи).

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш"

на рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2020, повний текст якого складено 03.07.2020

у справі №911/3197/17 (суддя Саванчук С.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Фінпром"

про стягнення 3 425 986,00 грн.

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Фінпром" (далі відповідача) заборгованості у розмірі 3 425 986,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не в повному обсязі виконав свої зобов`язання згідно з усною домовленістю, досягнутою сторонами у листопаді 2016 року щодо поставки товару, а саме пшениці 3-го класу урожаю 2016 року, поставивши товар у меншій кількості, а тому зобов`язаний повернути попередньо оплачені кошти в сумі 3 425 986,00 грн, зокрема з підстав, передбачених ст.ст.670, 693 Цивільного кодексу України.

Справа розглядалась господарськими судами неодноразово.

13 грудня 2017 року рішенням Господарського суду Київської області позовні вимоги задоволено повністю та присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 3 425 986,00 грн.

13 березня 2018 року постановою Київського апеляційного господарського суду рішення Господарського суду Київської області від 13.12.2017 залишено без змін.

Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди виходили з доведеності невиконання відповідачем обов`язку щодо поставки позивачу 815,710 тон пшениці 3-го класу на суму 3 425 986,00 грн.

21 серпня 2018 року постановою Верховного Суду рішення Господарського суду Київської області від 13.12.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.03.2018 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Суд касаційної інстанції зазначив, що задовольняючи позовні вимоги з посиланням на приписи ст.ст. 670, 693 Цивільного кодексу України суди належним чином не з`ясували чи має місце порушення продавцем обов`язку щодо передачі товару, який був попередньо оплачений; суди не дослідили питання добросовісності поведінки покупця для встановлення належного виконання покупцем свого кореспондуючого обов`язку щодо прийняття товару, в даному випадку, враховуючи характерні властивості предмета поставки, шляхом самовивозу; чи вчинено покупцем належним чином всі дії, регламентовані законодавством, для уникнення неналежного виконання зобов`язань, що склалися між сторонами.

26 листопада 2018 року ухвалою Господарського суду Київської області провадження у справі №911/3197/17 закрито та відмовлено відповідачу в задоволенні заяви про поворот виконання рішення суду.

Ухвала мотивована тим, що у відповідача наявний обов`язок зі сплати позивачу 3 425 986,00 грн заборгованості, яка в процесі розгляду даної справи відповідачем повністю погашена у добровільному порядку безпосередньо на рахунок позивача до подання ним касаційної скарги на рішення судів першої та апеляційної інстанцій. Отже, предмет спору у справі припинив своє існування, наслідком чого є закриття провадження у справі відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

З огляду на встановлені обставини щодо обґрунтованості вимог позивача і відповідно сплатою відповідачем суми боргу, який був предметом спору у даній справі, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для повороту виконання рішення Господарського суду Київської області від 13.12.2018, скасованого постановою Верховного Суду від 21.08.2018, та відмовив у задоволенні відповідного клопотання відповідача.

26 вересня 2019 року постановою Північного апеляційного господарського суду ухвалу Господарського суду Київської області від 26.11.2018 скасовано та матеріали справи №911/3197/17 передано до Господарського суду Київської області для продовження розгляду.

Постанова мотивована тим, що відповідач під час нового розгляду справи заперечував позовні вимоги позивача, а також наполягав на тому, що перерахування коштів здійснено ним не в добровільному порядку, а на виконання рішення місцевого господарського суду від 13.12.2017, яке на дату сплати цих коштів набрало законної сили після його перегляду в апеляційному порядку, однак в подальшому було скасовано судом касаційної інстанції за поданою саме відповідачем скаргою. Крім того, відсутність факту визнання відповідачем позову та наявність заперечень щодо добровільного погашення боргу підтверджується поданою відповідачем до місцевого господарського суду заявою про поворот виконання рішення суду від 13.12.2017 у даній справі, оскільки воно скасоване постановою Верховного Суду від 21.08.2018.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що кошти в загальному розмірі 3 477 375,79 грн були перераховані відповідачем на виконання рішення Господарського суду Київської області від 13.12.2017, яке в подальшому скасовано постановою Верховного Суду від 21.08.2018. Наведені відповідачем обставини у сукупності свідчать про невизнання ним боргу перед позивачем, про зацікавленість відповідача у прийнятті судом рішення як гарантії його прав на захист.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність предмета спору у даній справі внаслідок сплати відповідачем суми коштів на виконання судового рішення, яке в подальшому було скасоване, і як наслідок про закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

15 січня 2020 року постановою Верховного Суду касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" залишено без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2019 у справі №911/3197/17 - без змін.

Суд касаційної інстанції зазначив, що скаржник не спростував висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору та не довів неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права як необхідної передумови для скасування прийнятої судом апеляційної інстанцій постанови.

За результатами нового розгляду рішенням Господарського суду Київської області від 09.06.2020 у справі №911/3197/17 у задоволенні позову відмовлено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Фінпром" 181 785,26 грн судового збору, 29 000,00 грн витрат на правничу допомогу. Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Фінпром" про поворот виконання рішення суду шляхом повернення стягнутих грошових сум задоволено. В поворот виконання рішення Господарського суду Київської області від 13.12.2017 у справі № 911/3197/17 присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Фінпром" 3 425 986,00 грн заборгованості та 51 389,79 грн судового збору.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вказав на те, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи свої позовні вимоги. Крім того, оскільки судове рішення на виконання якого відповідачем було перераховано кошти було скасовано та за результатами розгляду даної справи відмовлено в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви про поворот виконання рішення суду шляхом повернення стягнутих грошових коштів.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2020 по справі №911/3197/17 та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю, а також відмовити у задоволенні заяви про поворот виконання рішення суду. Крім цього, скаржником заявлено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на те, що оскаржуване судове рішення є необґрунтованим, прийняте з неповним з`ясуванням та за недоведеності обставин, що мають значення для справи, а також з порушенням та неправильним застосуванням норм процесуального та матеріального права (ст.ст. 86, 236 ГПК України та ст.ст.665, 693 Цивільного кодексу України).

Крім того, скаржник стверджує, що висновки суду першої інстанції щодо направлення відповідачем листа-відповіді №0210 від 29.09.2017 на лист-вимогу позивача №88/09-2017 від 22.09.2017 та про безпідставне ухилення позивача від отримання поштової кореспонденції від відповідача не відповідають дійсності, не ґрунтуються на належних доказах.

Також скаржник стверджує, що суд першої інстанції дійшов до невірного висновку про відсутність у позивача права відмовитись від договору та вимагати повернення суми попередньої оплати.

До того ж, скаржник вказує, що висновки суду першої інстанції суперечать правовій позиції Верховного Суду, яка викладена у постанові від 09.02.2019 по справі №909/524/18.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2020, справу №911/3197/17 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Зубець Л.П., Шаптала Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.08.2020 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" на рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2020 у справі №911/3197/17 залишено без руху. Повідомлено Товариство з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" про те, що воно має право усунути встановлені при поданні апеляційної скарги недоліки протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

25.08.2020 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від скаржника надійшло клопотання про усунення недоліків у відповідності до вищезазначеної ухвали суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" на рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2020 у справі №911/3197/17, а також розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" на рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2020 у справі №911/3197/17 призначено на 06.10.2020 об 14:30 год.

05.10.2020 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, як таке, що прийнято у повній відповідності до вимог законодавства України.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2020 розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" на рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2020 у справі №911/3197/17 відкладено на 10.11.2020 на 11:30 год.

10.11.2020 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від скаржника надійшли додаткові пояснення, в яких звертає увагу на правові висновки Верховного Суду, які викладенні у постановах від 21.02.2018 по справі №910/12382/17, від 22.09.2020 по справі №918/631/19, від 27.10.2020 по справі №905/1531/19.

10.11.2020 в судовому засіданні представник скаржника підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, а оскаржуване судове рішення скасувати.

В свою чергу, представник відповідача заперечив проти вимог апеляційної скарги та підтримав доводи викладенні у відзиві на апеляційну скаргу.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду першої інстанції, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення не підлягає скасуванню чи зміні, з наступних підстав.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ст.203 Цивільного кодексу України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).

Статтею 205 Цивільного кодексу України передбачено можливість вчиняти правочини усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Відповідно до ст.206 Цивільного кодексу України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

Згідно з ст.181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ч.1 ст.218 Цивільного кодексу України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, між позивачем, як покупцем, та відповідачем, як постачальником, досягнуто усної домовленості про постачання оптової партії зерна, а саме: пшениці 3 класу в кількості 2000 тонн за ціною 4200,00 грн. за тонну.

Так, на виконання вказаної домовленості, відповідач виставив відповідачу до оплати рахунок № 011101 від 01.11.2016 на суму 8 400 000,00 грн, з ПДВ. В даному рахунку вказано: найменування товару - пшениця; кількість - 2000 тонн; ціна без ПДВ - 3500,00 грн; сума без ПДВ - 7 000 000,00 грн; ПДВ - 1 400 000,00 грн; рахунок дійсний - один день.

Матеріали справи не містять доказів повної оплати вказаного рахунку.

Позивач перерахував відповідачу лише грошові кошти у сумі 4 000 000,00 грн згідно з платіжним дорученням №1878 від 02.11.2016, зазначивши у графі "Призначення платежу": "Договор поставки 2607-1 За пшеницу. согл. сч. №011101 от 01.11.2016 у т. ч. ПДВ 20% 666 666,67 грн."

За фактом надходження даних коштів відповідач 02.11.2016 виписав на користь позивача податкову накладну №2/2, в якій вказав суму ПДВ у розмірі 666 666,67 грн і зареєстрував відповідну накладну в органах Державної фіскальної служби та відобразив її у своїй декларації ПДВ за листопад 2016 року.

02.11.2016 відповідач відвантажив зі свого складу позивачу 136,56 тонн пшениці, що підтверджується видатковою накладною від 02.11.2016 № 021101 та товарно-транспортними накладними від 02.11.2016 №№1-6, а також не заперечується сторонами.

Тобто, виходячи із суми передоплати за товар у розмірі 4 000 000,00 грн, недопоставленими залишились 815,710 тонн товару на суму 3 425 986,00 грн.

22.09.2017 позивач звернувся до відповідача з вимогою в порядку ст.530 Цивільного кодексу України, в якій просив не пізніше 7 робочих днів від дня отримання відповідачем цього листа поставити йому 815,710 тонн пшениці 3-го класу на суму 3 425 986,00 грн.

29.09.2017 відповідачем направлено відповідь №0210 на лист від 22.09.2017 №88/09-2017, у якій просив позивача негайно направити транспорт за адресою місцезнаходження складу (с. Попелюхи, Піщанського району, Вінницької області) для одержання (відвантаження) оплаченої партії зерна кількістю 815,710 тонн пшениці 3-го класу та зазначив, що усі необхідні супровідні документи будуть надані при відвантаженні вказаної партії зерна.

11.10.2017 позивач листом №113/10-2017 повідомив відповідача про односторонню відмову від договору поставки товару та вимагав не пізніше 7 днів від дня отримання цього листа повернути вартість оплаченого та непоставленого товару у сумі 3 425 986,00 грн шляхом перерахування на його банківський рахунок згідно із зазначеними у листі реквізитами.

Відсутність протягом встановленого строку виконання вимоги позивача стало підставою для звернення до господарського суду з вимогою про стягнення з відповідача суми вартості непоставленого товару у розмірі 3 425 986,00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вказав на те, що саме позивач як зобов`язана сторона договору - у частині обов`язку вчинити дії для належного отримання товару, повинен був вчинити необхідні дії для належного виконання своїх зобов`язань, а саме: здійснити отримання товару шляхом самовивозу зі складу відповідача, проте, зазначені дії ним не було вчинено.

Надаючи юридичну оцінку встановленим судом першої інстанції фактичним обставинам, колегія суддів дійшла до наступних висновків.

Між сторонами був укладений договір, який оформлено у спрощений спосіб, що не суперечить приписам ст.205 Цивільного кодексу України та ст.181 Господарського кодексу України, а також який підпадає під правове регулювання глави 54 Цивільного кодексу України та глави 30 Господарського кодексу України.

Факт виникнення між сторонами правовідносин купівлі-продажу (поставки) товару встановлений під час розгляду справи №911/4204/16, а саме: рішенням Господарського суду Київської області від 09.03.2017 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.05.2017, що залишені без змін постановою Вищого господарського суду України від 15.08.2017.

Також факт виникнення вказаних правовідносин не заперечується сторонами та визнається останніми, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Тобто, в силу ч.ч.1, 4 ст. 75 ГПК України вказані обставини не підлягають доказуванню при розгляді даної справи.

Положеннями статті 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У відповідності до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 статті 662 Цивільного кодексу України встановлено загальний порядок, за яким продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Відповідно до ст.663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Згідно з ч.2 ст.664 Цивільного кодексу України, якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов`язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв`язку для доставки покупцеві.

Як встановлено вище, 02.11.2016 позивачем відвантажено відповідачу зі свого складу 136,56 тонн пшениці.

Даний факт сторонами не оспорюється.

Тобто, поставка у розмірі 136,56 тонн пшениці відбулася шляхом самовивозу товару зі складу відповідача власним автотранспортом позивача.

Крім того, як зазначає сам позивач в позовній заяві (а.с.2 т.1), поставка відбувалась шляхом самовивозу товару зі складу відповідача автотранспортом позивача. Таким чином, на його думку умови поставки оплаченої партії товару були узгодженні сторонами.

Отже, вказані дії сторін свідчать про те, що останніми узгоджено здійснення поставки шляхом самовивозу товару покупцем (позивачем) зі складу продавця (відповідача).

Матеріали справи не містять докази, які б свідчили про погодження сторонами іншого способу поставки товару.

Статтею 689 Цивільного кодексу України встановлено обов`язок покупця щодо прийняття товару, зокрема, покупець зобов`язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

З огляду на встановлене вище та за аналізом зазначеної статті покупець для виконання продавцем обов`язку із передачі товару, відповідно до вимог, що склалися між сторонами, зобов`язаний був забезпечити вивезення товару власним автотранспортом зі складу продавця.

Тобто укладений між сторонами договір є взаємно зобов`язуючим, де кожна із його сторін наділена взаємними правами та обов`язками.

У відповідності до ст.613 Цивільного кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у випадках, встановлених частиною четвертою статті 545 цього Кодексу. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов`язок, виконання зобов`язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Також за принципом сontra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які "не були індивідуально узгоджені" (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір "під переважним впливом однієї зі сторін" (under the dominant influence of the party).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення Воловік проти України від 06.12.2007).

З огляду на принципи contra proferentem , non concedit venire contra factum proprium , позивач повинен нести ризик, пов`язаний з неясністю умов поставки товару, не включення обов`язку продавця забезпечити транспортування товару, а також відповідач мав право очікувати на повторення попередньої поведінки позивача щодо отримання товару.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач як зобов`язана сторона договору - у частині обов`язку вчинити дії для належного отримання товару, повинен був вчинити необхідні дії для належного виконання зобов`язання, а саме: здійснити отримання товару шляхом самовивозу (зважаючи на вид товару - зерно, його обсяги та умови його зберігання, а також з урахуванням попередніх дій позивача) зі складу відповідача, проте, зазначені дії ним не було вчинено.

Доказів протилежного матеріали справи не містять та сторонами не надано, а також відсутні докази вчинення позивачем дій щодо виконання свого зобов`язання шляхом самовивозу товару зі складу відповідача. Також матеріали справи не містять доказів того, що відповідач вчиняв дії, які б свідчили про порушення зобов`язань щодо передачі товару та про перешкоджання позивачу вивезти товар з його складу.

Тобто, вказане вище свідчить про неналежне виконання зобов`язань саме позивачем, які були погодженні сторонами своїми діями.

Стосовно тверджень скаржника про те, що суд першої інстанції дійшов до невірного висновку про відсутність у позивача права відмовитись від договору та вимагати повернення суми попередньої оплати, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено вище, 22.09.2017 позивач звернувся до відповідача з вимогою №88/09-2017 в порядку ст.530 Цивільного кодексу України, в якій просив не пізніше 7 робочих днів від дня отримання відповідачем цього листа поставити йому 815,710 тонн пшениці 3-го класу на суму 3 425 986,00 грн.

При цьому, у вказаному листі позивач не вказав, яким саме способом має відбуватися поставка йому товару, а також адреси такої поставки.

Більше того, матеріали справи не містять доказів того, що погодженні умови поставки щодо самовивозу товару були зміненні сторонами.

В свою чергу, 29.09.2017 відповідачем було направлено позивачу відповідь №0210 на лист від 22.09.2017, у якій просив позивача негайно направити транспорт за адресою місцезнаходження складу (с. Попелюхи, Піщанського району, Вінницької області) для одержання (відвантаження) оплаченої партії зерна кількістю 815,710 тонн пшениці 3-го класу та зазначив, що усі необхідні супровідні документи будуть надані при відвантаженні вказаної партії зерна.

Однак, 11.10.2017 позивач листом №113/10-2017 повідомив відповідача про односторонню відмову від договору поставки товару та вимагав не пізніше 7 днів від дня отримання цього листа повернути вартість оплаченого та непоставленого товару у сумі 3 425 986,00 грн шляхом перерахування на його банківський рахунок згідно із зазначеними у листі реквізитами.

Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обовязку.

Згідно з частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Дана норма кореспондується зі ст.193 Господарського кодексу України.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Матеріали справи не містять доказів неналежного виконання відповідачем умов договору.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, у даному випадку, що направлення позивачем на адресу відповідача листа № 113/10-2017 від 11.10.2017 про односторонню відмову від договору поставки товару з вимогою не пізніше 7 днів від дня отримання цього листа повернути вартість оплаченого та непоставленого товару у сумі 3 425 986,00 грн не є підставою для виникнення у відповідача обов`язку з повернення грошових коштів за непоставлений товар, з огляду на вищевстановлене, а також на те, що нормами чинного законодавства визначено, що розірвання договору в односторонньому порядку забороняється, крім випадків, прямо передбачених відповідним законом або договором.

У відповідності до ст.188 Господарського процесуального кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

При розірванні договору за позовом сторони на підставі статті 651 Цивільного кодексу України суд повинен встановити істотне порушення цього договору іншою стороною, при цьому позивач повинен довести, що таке істотне порушення завдало йому шкоди, внаслідок чого він значною мірою позбавляється того, на що розраховував при укладенні договору.

Невиконання умови договору - транспортування товару, яка, по-перше, не є істотною умовою для даного виду договору, а, по-друге, як встановлено вище порушень цієї умови з боку відповідача не відбулось, а тому не може бути підставою для розірвання спірного договору.

Посилання скаржника на положення ст.ст.665, 693 Цивільного кодексу України як на підставу для задоволення позовних вимог, колегією суддів відхиляються, оскільки виходячи з аналізу положень вказаних статей цього Кодексу умовою їх застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю, проте як встановлено вище саме позивач не вчинив дії щодо виконання умов договору шляхом самовивозу товару зі складу відповідача.

Посилання позивача на те, що відсутність відповіді на його лист про поставку товару від 22.09.2017 є відмовою відповідача від договору не відповідає викладеним вище обставинам справи та вимогам чинного законодавства, оскільки одностороння відмова від спірного договору у даному випадку не допускається для обох сторін, натомість мова може йти лише про прострочення виконання зобов`язання відповідачем з поставки товару або про відмову від його виконання, що, як встановлено вище, не відбулось, з огляду на відсутність дій позивача із надання транспорту для отримання товару шляхом самовивозу.

Більше того, саме дії позивача у спірних правовідносинах є простроченням кредитора (ч.1 ст.613 ЦК України), відтак, встановлений у вимозі строк поставки - протягом 7 днів з дня вимоги (шляхом самовивозу зі складу продавця) - може бути відстроченим на час прострочення кредитора, в порядку ч.2 ст.613 Цивільного кодексу України.

Твердження скаржника про те, що висновки суду першої інстанції не відповідають дійсності та не ґрунтуються на належних доказах щодо направлення відповідачем листа-відповіді №0210 від 29.09.2017 на лист-вимогу позивача №88/09-2017 від 22.09.2017 та про безпідставне ухилення позивача від отримання поштової кореспонденції, колегією суддів відхиляються як підстава для скасування оскаржуваного судового рішення та задоволення позовних вимог, оскільки не направлення відповідачем відповіді на вказану вимогу позивача не являється простроченням боржника, оскільки не перешкоджає кредитору/покупцю (позивачу) в отриманні товару за попереднім порядком його отримання, який був погоджений сторонами вчиненням відповідних дій.

Також, з огляду на викладене відхиляються посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 27.10.2020 по справі №905/1531/19.

При цьому, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що як свідчать матеріали справи лист-відповідь відповідачем направлено на адресу за місцезнаходженням позивача, яка відображена в ЄДРПОУ, а саме: 02002, м.Київ, вул. Євгена Сверстюка, буд.2А, офіс 510.

Відповідачем надано для долучення до матеріалів справи в якості доказів надсилання листа-відповіді №0210 від 29.09.2017 копію описів вкладення у цінний лист з відбитком штемпелю поштового відділення, фіскального чека, поштового конверту, заповненого бланка рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с.12-16 т.2).

Як свідчить матеріали справи (СD-R диск (а.с.239 т.3), під час нового розгляду даної справи судом першої інстанції досліджувались в судовому засіданні, яке відбулося 09.06.2020, оригінал листа-відповіді №0210 від 29.09.2017, опису вкладення у цінний лист з відбитком штемпелю поштового відділення та фіскального чека.

Відповідності до п.2 Правил надання послуг поштового зв`язку , затверджених постановою КМ України від 05.03.2009 р. № 270, розрахунковий документ - документ встановленої відповідно до Закону України Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг форми та змісту (касовий чек, розрахункова квитанція тощо), що підтверджує надання послуг поштового зв`язку. В свою чергу п.19 Правил визначено, що внутрішні поштові відправлення з оголошеною цінністю можуть прийматися для пересилання з описом вкладення та/або з післяплатою.

Відповідно до п. 61 Правил надання послуг поштового зв`язку , у разі приймання внутрішніх поштових відправлень з оголошеною цінністю з описом вкладення, бланк опису заповнюється відправником у двох примірниках. Працівник поштового зв`язку повинен перевірити відповідність вкладення опису, розписатися на обох його примірниках і поставити відбиток календарного штемпеля. Один примірник опису вкладається до поштового відправлення, другий видається відправникові. На примірнику опису, що видається відправникові, працівник поштового зв`язку повинен зазначити номер поштового відправлення. За бажанням відправника на примірнику опису, що вкладається до поштового відправлення, вартість предметів може не зазначатися.

Так, в описі вкладення у цінний лист вказано, що лист №0210 від 29.09.2017 направляється на адресу позивача, а саме: 02002, м.Київ, вул. Євгена Сверстюка, буд.2А, офіс 510. Крім того, вказаний опис містить підпис працівника поштового зв`язку та відбиток календарного штемпеля.

При цьому, проставлення на описі вкладення у цінний лист номеру поштового відправлення є обов`язком, який покладається на працівника поштового зв`язку, тому відповідач не може нести відповідальність за відсутність на ньому відповідного номеру. Крім того, вказане не може свідчити про не направлення відповідачем позивачу листа №0210 від 29.09.2017. Також з вказаних обставин відхиляються твердження скаржника про те, що дата на фіскальному чеку (03.10.2017) є відміною від дати вказаної у описі вкладенні у цінний лист (04.10.2017). До того ж, колегія суддів враховує, що судом першої інстанції було досліджено оригінал фіскального чеку та опису вкладення, однак скаржник під час дослідження не вказував, що дати є відмінними, а лише загострював увагу на відсутності в описі вкладенні номеру поштового відправлення.

Більше того, як вбачається з фіскального чеку, цінний лист (0860602607886) було направлено позивачу та вказано адресу: 02002 Київ . Крім того, з копії поштового конверта вбачається, що він містить трек номер (0860602607886), а копія бланку рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення містить адресу позивача, на яку було направлено вказаний конверт, а саме: 02002, м.Київ, вул. Євгена Сверстюка, буд.2А, офіс 510.

Як свідчать матеріали справи, вказане вище поштове відправлення було повернуто відповідачу у зв`язку з закінченням терміну зберігання (а.с.17-18 т.2).

В той же час, сам лише факт неотримання позивачем поштового відправлення, яке було надіслано відповідачем за належною адресою та яке повернулося у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань, оскільки зазначені обставини залежали від волевиявлення самого скаржника та на нього як на суб`єкта підприємницької діяльності покладається організація належного отримання поштової кореспонденції, пов`язаної із здійснюваною ним господарською діяльністю.

Враховуючи вище встановлене в сукупності, колегія суддів вважає, що опис вкладення є достатнім підтвердженням направлення позивачу листа №0210 від 29.09.2017.

Таким чином, враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин та положення ст.ст.75-79, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Посилання скаржника на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 22.09.2020 по справі № 918/631/19, колегією суддів відхиляються, оскільки перегляд рішень судів попередніх інстанцій здійснювався по суті лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги - в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних.

Крім того, посилання скаржника на правові висновки, зроблені Верховним Судом у постановах від 21.02.2018 року у справі № 910/12382/17, від 09.02.2019 року у справі № 909/524/18, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини, встановлені судами у вказаних справах та у цій справі, є різними.

Стосовно заяви відповідача (вх. № 30436/18 від 22.10.2018) про поворот виконання рішення суду шляхом повернення стягнутих грошових коштів, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції в цій частині, враховуючи наступне.

В силу положень ч.2 ст.333 ГПК України, якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернуто на новий розгляд, суд, ухвалюючи рішення, вирішує питання про поворот виконання, якщо при новому розгляді справи він: 1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.

Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони. До заяви про поворот виконання рішення шляхом повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості додається документ, який підтверджує те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним або приватним виконавцем. За подання заяви про поворот виконання судовий збір не сплачується. Якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до частин першої - третьої цієї статті, заява відповідача про поворот виконання рішення розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Заява про поворот виконання може бути подана протягом одного року з дня ухвалення відповідного рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції або з дня ухвалення рішення при новому розгляді справи. Така заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника у двадцятиденний строк з дня надходження заяви, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду (ч.ч.5, 6, 7, 9, 10 ст.333 ГПК України).

У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2011 справі № 13-рп/2011 (справа № 1-25/2011) зазначено, що поворот виконання рішення - це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням. Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна і виконання дій) відпала.

Як свідчать матеріали справи та вірно встановлено судом першої інстанції, рішення Господарського суду Київської області від 13.12.2017 у справі №911/3197/17 було виконано відповідачем, що підтверджується платіжними дорученнями: №16804 від 03.04.2018 на суму 500 000,00 грн, №16836 від 05.04.2018 на суму 500 000,00 грн, випискою за 17.04.2018 на суму 2 477 375,79 грн.

Питання про поворот виконання рішення суду, під час попереднього перегляду судами не вирішено.

Таким чином, оскільки за результатом перегляду справи суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, тому наявні підстави для задоволення заяви (вх. № 30436/18 від 22.10.2018) про поворот виконання рішення суду шляхом повернення стягнутих грошових коштів.

Щодо заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції в цій частині, враховуючи наступне.

У відповідності до ч.2 ст.126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі та на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, а також узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 13.08.2019 у справі №925/1090/18.

Згідно з ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

На підтвердження понесення витрат на правову допомогу відповідачем додано: договір про надання правової допомоги від 31.10.2016, акт наданих послуг від 04.01.2018, рахунок № 33 від 04.01.2018, банківську виписку АТ УкрСиббанк за період 05.01.2018, акт наданих послуг від 03.04.2018, рахунок № 42 від 03.04.2018, банківську виписку АТ УкрСиббанк за період 18.04.2018, акт наданих послуг від 04.09.2018, рахунок № 52 від 04.09.2018, банківську виписку АТ УкрСиббанк .

Матеріалами справи підтверджується надання відповідачу правничих послуг на загальну суму 29 000,00 грн.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п.1 ч.2 ст.126 ГПК України).

Аналогічної правової позиції дотримується об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду в постанові від 03.10.2019 по справі №922/445/19.

Дослідивши матеріали справи та проаналізувавши зазначені вище докази виконаних робіт, колегією суддів встановлено, що в останніх міститься детальний опис виконаних адвокатами робіт (наданих послуг), а також те, що розмір витрат на оплату цих робіт є співмірним із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг та затраченим ним часом на надання таких послуг.

Тобто, матеріали справи містять всі необхідні докази в розумінні п.1 ч.2 ст.126 та ст.129 ГПК України, які підтверджують обсяг наданих послуг і виконаних робіт та їх вартість, що мають бути сплачені.

Враховуючи наведене, колегією суддів дійшла висновку про доведеність обставин надання адвокатом відповідача послуг з професійної правничої допомоги у розмірі 29 000,00 грн.

Відповідно до ч.4 ст.129 ГПК України витрати пов`язані з розглядом справи у разі відмови в позові покладаються на позивача.

З огляду на що, судом першої інстанції правомірно та з дотриманням норм ст.ст.123, 126, 129 ГПК України дійшов до висновку про присудження до стягнення з позивача на користь відповідача 29 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права колегією суддів під час перегляду справи не встановлено.

Доводи, наведені скаржником в апеляційній скарзі, колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи. Також, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення в розумінні ст.277 ГПК України з викладених в апеляційній скарзі обставин.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає законодавству та матеріалам справи, а тому відсутні підстави для його скасування чи зміни. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судові витрати на підставі ст.129 ГПК України покладаються на скаржника.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш" на рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2020 у справі №911/3197/17 залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2020 у справі №911/3197/17 залишити без змін.

3.Судові витрати покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Зернокомплекс "Сиваш".

4.Матеріали справи №911/3197/17 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 17.11.2020.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Л.П. Зубець

Є.Ю. Шаптала