Постанова

від 22.11.2020 по справі 906/43/19

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 листопада 2020 року Справа № 906/43/19

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Крейбух О.Г. , суддя Бучинська Г.Б.

при секретарі судового засідання Першко А.А.

розглянувши апеляційну скаргу Міністерства оборони України за №891 від 29 липня 2020 року та апеляційну скаргу першого заступника військового прокурора Житомирського гарнізону від 30 липня 2020 року за №33-4021 вих.-20 на рішення Господарського суду Житомирської області від 1 липня 2020 року в справі № 906/43/19 (суддя Вельмакіна Т.М.)

час та місце ухвалення: 1 липня 2020 року; м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65; повний текст рішення складено 13 липня 2020 року

за позовом Військової прокуратури Житомирського гарнізону в інтересах держави в особі

Позивача 1: Міністерства оборони України

Позивача 2: Військової частини НОМЕР_1

до відповідача Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:

Третя особа 1: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Житомира

Третя особа 2: Центральне територіальне управління внутрішнього аудиту Міністерства оборони України

Третя особа 3: 643 Управління начальника робіт Міністерства оборони України

про заборону ведення лісового господарства, використання лісового фонду на землях Міністерства оборони України

за участю представників сторін:

від Прокурора - Конончук В.В.;

від Позивача 1- Панасюк В.М.;

від Позивача 2 - Розмаїта О.В.;

від Відповідача - Мозговий В.В.;

від Третьої особи 1 - Бобер А.В.;

від Третьої особи 2 - не з`явився;

від Третьої особи 3 - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

Заступник військового прокурора Житомирського гарнізону (надалі Прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (надалі Позивач 1) та Військової частини НОМЕР_1 (надалі Позивач 2) звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовною заявою до Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство" про заборону ведення лісового господарства та використання лісового фонду на земельних ділянках загальною площею 2177,79 га, що належать на праві постійного користування Позивачу 2.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Позивач 2, згідно державних актів на право постійного користування земельними ділянками від 19 жовтня 2006 року є постійним землекористувачем земельних ділянок загальною площею 2177,79 га. Зазначені земельні ділянки належать до земель оборони та безпосередньо використовуються, відповідно до їх цільового призначення Позивачем 2. За цільовим призначенням земельні ділянки, на яких Відповідач веде лісове господарство - землі оборони, що, на переконання Прокурора, визначає особливий правовий режим використання цих земель.

При цьому, як вказує Прокурор у Відповідача відсутні правові підстави ведення ним лісового господарства та використання лісового фонду на спірних земельних ділянках, оскільки Державні акти на право постійного користування видані Позивачу 2 є чинними.

Прокурор вважає, що Відповідач своїми діями, а саме вирубкою лісів на земельних ділянках, які належать до земель оборони та безпосередньо використовуються для розміщення та діяльності Позивача 2, який є постійним землекористувачем, порушує оборонні інтереси держави, а вирубка лісів Відповідачем на спірних земельних ділянках, позбавляє можливості військову частину виконувати свої завдання за призначенням.

Зважаючи на те, що уповноважені органи Позивач 1 та Позивач 2 неналежно здійснюють свої функції щодо захисту інтересів держави, до суду з позовом про заборону ведення лісового господарства та використання лісового фонду на землях оборони не звертаються, Прокурор самостійно звернувся до суду за захистом інтересів держави, оскільки на його переконання захисту потребують державні інтереси та майно держави.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 12 лютого 2019 року було залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Житомира (надалі Третя особа 1); Центральне територіальне управління внутрішнього аудиту Позивача 1 (надалі Третя особа 2; том 1, а.с. 172-173).

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 12 лютого 2019 року було залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 643 Управління начальника робіт Позивача 1 (надалі Третя особа 3; том 1, а.с. 240-241).

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 14 травня 2019 року (том 2, а.с. 165-169), яке постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 30 вересня 2019 року залишено без змін (3, а.с. 123-130), позов було задоволено.

Постановою Верховного Суду від 10 грудня 2019 року рішення господарського суду Житомирської області від 14 травня 2019 року та постанову Північно-Західного апеляційного господарського суду від 30 вересня 2019 року по справи №906/43/19 скасовано. Справу передано на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області.

Скасовуючи судові рішення в даній справі Верховний Суду вказав, що: суди не надали оцінку твердженням ДП "Зарічанський лісгосп", викладеним у відзиві на позовну заяву (т.1, а.с.91), що розпорядження Адміністрації від 19 жовтня 2006 року №450, яким видані Державні акти, скасовано розпорядженням Адміністрації від 16 листопада 2007 року № 531 (т.1, а.с.110), а також твердженням, викладеним у апеляційній скарзі (т.2, а.с.191), що розпорядження Адміністрації від 19 жовтня 2006 року №450 видано незаконно та суперечить приписам ЗК України. Однак зазначив, що суди натомість не вказали, яке значення для цієї справи має розпорядженням Адміністрації від 16 листопада 2007 року №531 і яким чином воно впливає на права ВЧ, за захистом яких поданий позов у цій справі.

Поряд з цим Верховний Суд вказав, що висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову, у зв`язку з порушенням права постійного землекористування Позивача 2 земельними ділянками, передчасні та не ґрунтуються на дослідженні усіх наданих учасниками справи доказів та надання їм оцінки.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 1 липня 2019 року в справі №906/43/19 в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Такий висновок суду ґрунтується на тому, що основою для організації ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів є матеріали лісовпорядкування. Однак в ході вирішення спору місцевим господарським судом було з`ясовано, що як у Третьої особи 3 так і у позивачів станом на момент звернення до суду та на час вирішення спору відсутні матеріали лісовпорядкування, що виключає можливість ведення останніми лісового господарства у межах визначених ЛК України.

Місцевий господарський суд здійснивши аналіз норм чинного законодавства та підзаконних актів, в оскаржуваному рішенні зазначив, що права землекористувача та права лісокористувача є не тотожними, а факт належності Позивачу 2 на праві постійного користування земельної ділянки не є безумовною підставою і для ведення на вказаній земельній ділянці лісового господарства.

З огляду на встановлені обставини щодо наявності у Відповідача правових підстав для ведення лісового господарства, місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні дійшов до висновку, що Прокурор та Позивач не довели порушення прав та інтересів позивачів саме як постійного користувача земельною ділянкою внаслідок ведення Відповідачем лісового господарства, що є підставою для відмови у задоволені позову.

Не погоджуючи з зазначеним рішенням місцевого господарського суду, Позивач 1 звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Житомирської області у справі № 906/43/19 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким задоволити позовні вимоги (том 5, а.с. 68-72).

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Скаржник зазначає, що Відповідач не являється спеціалізованим лісогосподарським підрозділом Позивача 1 та не має жодних правовстановлюючих документів на земельні ділянки Позивача 2, відтак на його переконання, правових підстав ведення лісового господарства та використання лісового фонду на землях оборони Відповідач не має.

Також, Позивач 1 вказує, що розпорядження голови районної державної адміністрації від 16 листопада 2007 року №531 було визнано розпорядження від 19 жовтня 2006 року №450 таким, що втратило чинність, тобто вичерпало строк його дії. Однак, рішенням Господарського суду Житомирської області у справі №906/128/19 встановлено, що право ведення лісового господарства у лісах на землях оборони та використовувати лісові ресурси мають постійні лісокористувачі Позивача 1.

Також, Позивач 1 звертає увагу, що землекористувачі (в даному випадку Позивач 2) мають право самостійно господарювати на землі, використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці ліси та інші корисні копалини.

Не погоджуючи з зазначеним рішенням місцевого господарського суду, Прокурор звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив рішення Господарського суду Житомирської області від 1 липня 2020 року у справі № 906/43/19 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким задоволити позовні вимоги (том 5, а.с. 105-110).

Прокурор зазначає, що матеріалами справи не спростовано, а Відповідачем не доведено, що земельні ділянки вилучались із користування Позивача 1 та передавались Державному агентству лісових ресурсів.

Прокурор наголошує на тому, що Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 4 вересня 2013 року за № 773-р "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів" , передавався саме цілісний майновий комплекс Державного підприємства "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат" та Державного підприємства "Житомирський військовий лісгосп" із сфери управління Міністерства оборони до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів.

Прокурор зазначає, що розпорядженням КМУ №773-р від 4 вересня 2013 року передано цілісний майновий комплекс, до якого не можуть входити земельні ділянки, які відносяться до земель оборони та перебувають на праві постійного користування у Позивача 2.

Рішеннями судів у справі №906/1704/13 та №278/1283/14-ц встановлено, що саме по собі зазначення у Статуті ДП "Житомирський військовий лісгосп" про те, що підприємству перейшли за розподільчим балансом у відповідній частині майно, права і обов`язки реорганізованого ДП "Івано-Франківський ліспромкомбінат", за відсутності розподільчого балансу, не свідчить про правонаступництво прав на земельні ділянки.

Прокурор вказав, що Відповідач помилково відносить вказані земельні ділянки до земель лісогосподарського призначення та в свою чергу невірно зазначає про наявність прав на ведення лісового господарства на них.

На переконання Прокурора, земельні ділянки загальною площею 2177,79 га, котрі надані Позивачу 2 у постійне користування на підставі розпорядження Чуднівської районної державної адміністрації № 450 від 19 жовтня 2006 року належать до земель Міністерства оборони України та використовуються Позивачем 2 за призначенням.

Разом з тим, Прокурор в своїй апеляційній скарзі зауважує, що право ведення лісового господарства у лісах на землях оборони та використання лісових ресурсів, мають постійні лісокористувачі Позивача 1, в той же час, Відповідач не входить до сфери відання Позивача 1, а тому не має права здійснювати ведення лісового господарства та використання лісового фонду на землях оборони.

Розпорядженням керівника апарату суду від 18 серпня 2020 року за №01-04/454, на підставі службової записки секретаря судової палати № 1 від 18 серпня 2020 року, було призначено повторний автоматичний розподіл справи №906/43/19. Відповідно до Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 серпня 2020 року було визначено колегії суддів для розгляду даної справи у складі: Василишина А.Р., головуючого судді; суддів Крейбух О.Г., Олексюк Г.Є..

Розпорядженням керівника апарату суду від 18 серпня 2020 року за №01-04/453, на підставі службової записки головуючого судді по справі №906/43/19 від 18 серпня 2020 року, було призначено заміну судді-члена колегії у справі №906/43/19. Відповідно до Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 серпня 2020 року було визначено колегії суддів для розгляду даної справи у складі: Василишин А.Р., головуючого судді; суддів Крейбух О.Г., Бучинської Г.Б..

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2020 року справу №906/43/19 було прийнято до провадження суду в складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., суддів Крейбух О.Г., Бучинська Г.Б.. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Прокурора та запропоновано сторонам, в строк протягом 10 днів з дня вручення даної ухвали, надати до відділу канцелярії та документообігу суду, відзив на апеляційну скаргу з доказами його надсилання Позивачу.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2020 року справу №906/43/19 було: відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача 1; прийнято апеляційну скаргу Позивача 1 на рішення господарського суду Житомирської області від 1 липня 2020 року у справі № 906/43/19 для спільного розгляду з апеляційною скаргою Прокурора; запропоновано сторонам та учасникам, в строк протягом 10 днів з дня вручення даної ухвали, надати до відділу канцелярії та документообігу суду, відзив на апеляційну скаргу з доказами його надсилання Прокурору.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 1 вересня 2020 року було призначено розгляд апеляційних скарг на 21 жовтня 2020 року об 14:00 год..

На адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 8 вересня 2020 року від Відповідача надійшов відзив, в котрому Відповідач просив залишити рішення суду без задоволення, а апеляційну скаргу без змін. Відповідач зауважив, що Державне підприємство "Зарічанське лісове господарств" є правонаступником Державного підприємства "Івано-Франківський військовий лісокомбінат", а тому, відповідно до вимог статті 104 Цивільного кодексу України, всі права і обов`язки перейшли від Державного підприємства "Івано-Франківський військовий лісокомбінат" до Відповідача, підтвердженням чого вважає витяг з Єдиного державного реєстру та Статут Відповідача. Відповідно, земельні ділянки, які є предметом спору в даній справі за актами передачі Чуднівського військового лісництва від 30 червня 2009 року передані ДП "Івано- Франківський військовий лісокомбінат" та знаходяться в користуванні правонаступника Відповідача. Також Відповідач вважає, що правомірно користується земельною ділянкою, так як останні були передані у користування відповідно до розпорядження КМ України №773-р від 4 вересня 2013 року Державному підприємству лісових ресурсів України, яке є органом управління Відповідача.

Окрім того, Відповідач вказує, що ведення лісового господарства Третьою особою 2 та Третьою особо 3 буде суперечити вимогам статті 57 Земельного кодексу України, оскільки останні не мають відповідних документів та дозволів, натомість у Відповідача є видані лісорубні квитки, що підтверджують право на ведення постійного лісокористування (том 5, а.с. 155-168).

На адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 6 жовтня 2020 року від Позивача 2 надійшли письмові пояснення, в яких Позивач 2 зазначив, що ліси які зростають на землях оборони мають статус військового майна, а право вести лісове господарство у лісах на землях оборони та використовувати лісові ресурси мають постійні лісокористувачі Позивача 1, до яких Відповідач не відноситься (том 5, а.с. 182-188).

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2020 року, з підстав, зазначених у даній ухвалі, було оголошено перерву до 28 жовтня 2020 року об 17:00 год. (том 5, а.с. 220).

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2020 року було задоволено клопотання Позивача 1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції (том 5, а.с. 225).

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2020 року, з підстав, зазначених у даній ухвалі, було відкладено розгляд апеляційних скарг на 13 листопада 2020 року об 14:00 год. (том 5, а.с. 229).

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 9 листопада 2020 року було задоволено клопотання Позивача 1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції (том 5, а.с. 235).

В судовому засіданні від 13 листопада 2020 року, яке було проведено в режимі відеоконференції, представник Позивача 1 підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, та з підстав, висвітлених в ній, просив суд її задоволити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задоволити позовні вимоги. Зазначивши, що Відповідач не є спеціалізованим лісогосподарським підрозділом Позивача 1 та не має жодних правовстановлюючих документів на земельні ділянки Позивача 2, відтак правових підстав ведення лісового господарства та використання лісового фонду на землях оборони Позивача 2 не має.

В судовому засіданні від 13 листопада 2020 року, яке було проведено в режимі відеоконференції, Прокурор підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, та з підстав, висвітлених в ній, просив суд її задоволити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задоволити позовні вимоги. Прокурор зауважив, що розпорядження голови районної державної адміністрації від 16 листопада 2007 року №531 було визнано розпорядження від 19 жовтня 2006 року №450 таким, що втратило чинність, тобто вичерпало строк його дії. Однак, рішенням Господарського суду Житомирської області у справі №906/128/19 встановлено, що право ведення лісового господарства у лісах на землях оборони та використовувати лісові ресурси мають постійні лісокористувачі Позивача 1. Також, Прокурор зазначив, що землекористувачі (в даному випадку Позивач 2) мають право самостійно господарювати на землі, використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці ліси та інші корисні копалини.

В судовому засіданні від 13 листопада 2020 року представник Відповідача заперечив проти доводів, наведених в апеляційних скаргах, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення. Вказав, що Відповідач правомірно користується земельною ділянкою, яка була передана у користування відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України №773-р від 4 вересня 2013 року Державному підприємству лісових ресурсів України, яке є органом управління Відповідача. Вказує, що ведення лісового господарства Третьою особою 2 та Третьою особо 3 буде суперечити вимогам статті 57 Земельного кодексу України, оскільки останні не мають відповідних документів та дозволів, натомість у Відповідача є видані лісорубні квитки, що підтверджують право на ведення постійного лісокористування.

В судовому засіданні від 13 листопада 2020 року, яке було проведено в режимі відеоконференції, представник Позивача 2 підтримав доводи, наведені в апеляційних скаргах Прокурора та Позивача 1, та просив суд задоволити апеляційні скарги, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задоволити позовні вимоги. Позивач 2 вказав, що він є постійним землекористувачем земельних ділянок, оскільки має Державні акти на право постійного користування земельними ділянками, які видані 16 жовтня 2006 року та є чинними.

В судовому засіданні від 13 листопада 2020 року, яке було проведено в режимі відеоконференції, представник Третьої особи 3 підтримав доводи, наведені в апеляційних скаргах Прокурора та Позивача 1, та просив суд задоволити апеляційні скарги, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задоволити позовні вимоги. Також представник Третьої особи 3 вказав, що саме вони є тим спеціалізованим підприємством, яке відповідно до статуту та специфіки його діяльності має право вести лісогосподарську діяльність.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13 листопада 2020 року, з підстав, зазначених у даній ухвалі, було оголошено перерву (на стадії судових дебатів) до 23 листопада 2020 року об 14:00 год. (том 5, а.с. 239).

На адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 14 листопада 2020 року від Позивача 1 надійшли письмові пояснення в яких було зазначено про те, що вести лісове господарство на землях оборони можуть виключно постійні лісокористувачі до яких Відповідач не належить.

Заслухавши пояснення представників Позивача 1, Прокурора, Відповідача, Позивача 2, Третьої особи 3, Третьої особи 1, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, відзиву на апеляційну скаргу, письмові пояснення, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що оскаржуване рішення слід змінити в його мотивувальній частині, в решті рішення місцевого господарського суду залишити без змін. При цьому апеляційну скаргу Позивача 1 та апеляційну скаргу Прокурора слід залишити без задоволення. Приймаючи вказане рішення суд апеляційної інстанції виходив з наступного.

Згідно встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин вбачається, що 19 жовтня 2006 року Чуднівською районною державною адміністрацією прийнято розпорядження № 450 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів на земельну ділянку і виготовленню державного акта на право користування земельною ділянкою військовій частині А 2365 в смт. Вакуленчук" (том 1, а.с. 55).

На підставі розпорядження Чуднівської районної державної адміністрації №450 від 19 жовтня 2006 року, Позивачу 2 надано у постійне користування земельні ділянки загальною площею 2177,79 га, а саме:

·земельну ділянку площею 523,07 га (державний акт ЯЯ №076146 від 16 листопада 2006 року) за кадастровим номером 1825855200:02:000:0001;

· земельну ділянку площею 2 га (державний акт ЯЯ №076149 від 16 листопада 2006 року) за кадастровим номером 1825880400:06:000:0737;

·земельну ділянку площею 381,7 га (державний акт ЯЯ №076145 від 16 листопада 2006 року) за кадастровим номером 1825855200:01:000:0053;

· земельну ділянку площею 544,63 га (державний акт ЯЯ №076148 від 16 листопада 2006 року) за кадастровим номером 1825855200:02:000:0001;

·земельну ділянку площею 726,39 га (державний акт ЯЯ №076147 від 16 листопада 2006 року) за кадастровим номером 1825855200:02:000:0001 (том 1, а. с. 44-48).

У вказаних Державних актах в графі «Цільове призначення використання земельної ділянки» зазначено «землі оборони».

Розпорядженням голови Чуднівської районної державної адміністрації Житомирської області № 531 від 16 листопада 2007 року визнано таким, що втратило чинність розпорядження голови районної державної адміністрації від 19 жовтня 2006 року № 450 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів на земельну ділянку і виготовленню державного акта на право постійного користування земельною ділянкою військовій частині НОМЕР_1 в смт. Вакуленчук" (том 1, а.с. 110).

Як вказує Прокурор в позовній заяві, ведення лісового господарства на зазначених земельних ділянках було закріплене за ДП "Івано-Франківський військовий лісокомбінат".

20 березня 2009 року Позивачем 1 прийнято наказ №123 "Про реорганізацію державного підприємства "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат", згідно якого реорганізовано ДП "Івано-Франківський військовий лісокомбінат" шляхом виділу з нього структурних підрозділів (а саме: Зарічанського військового лісгоспу, Корбутівського, Чуднівського і Макарівського військових лісництв) створивши Державне підприємство "Житомирський військовий лісгосп", до якого переходять за розподільчим балансом у відповідній частині майно, права і обов`язки реорганізованого підприємства (том 1, 107-108).

30 червня 2009 року Актом передачі Чуднівського військового лісництва, було передано Чуднівське військове лісництво з підзвіту начальника Чуднівського військового лісництва в підзвіт ТВО директора ДП "Житомирський військовий лісгосп" (том 1, а.с.112-113).

Наказом Позивача 1 № 458 від 28 липня 2011 року було затверджено Положення про організацію ведення лісового господарства (том 1, а.с. 232-236).

4 вересня 2013 року розпорядженням Позивача 1 №773-р "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів" передано цілісні майнові комплекси державних підприємств за переліком згідно з додатком із сфери управління Позивача 1 до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів. Згідно з додатком до вказаного розпорядження, до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів передано, зокрема, ДП "Житомирський військовий лісгосп" (том 1, а.с. 109).

За Актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу ДП "Житомирський військовий лісгосп" було здійснено приймання-передачу цілісного майнового комплексу ДП "Житомирський військовий лісгосп" на виконання розпорядження КМУ №773-р від 4 вересня 2013 року "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів" із сфери управління Позивача 1 до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів (том 1, а. с. 114-117).

У 2013 році ДП "Житомирський військовий лісгосп" затверджено Проект організації та розвитку лісового господарства, за яким надано останньому право ведення лісового господарства з 2011 по 2020 рік (том 1, а.с.221-223).

25 квітня 2018 року наказом Державного агентства лісових ресурсів України за №312 "Про зміну найменування нової редакції статуту державного підприємства" було змінено найменування ДП "Житомирський військовий лісгосп" на ДП "Зарічанське лісове господарство" (Відповідач по даній справі; том 1, а. с. 42).

Відповідно до пункту 3.1 Статуту Відповідача, підприємство створено з метою: ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісів; ведення мисливського господарства, охорони відтворення та раціонального використання державного мисливського фонду на території мисливських угідь, наданих у користування підприємству; одержання прибутку від комерційної діяльності.

За результатами фінансового аудиту та аудиту відповідності Третьої особи 1 за період з 1 червня 2013 року по 28 лютого 2017 року Центральне територіальне управління внутрішнього аудиту Міністерства склало звіт, у якому зазначено про те, що Відповідач без прав постійного земле- та лісокористування продовжує вирубку на землях оборони, що підтверджено інформацією про видачу спеціальних дозволів (лісорубних квитків) на заготівлю деревини в порядку рубок головного користування, рубок формування та оздоровлення лісів та інших рубок, яка оприлюднена на сайті Житомирського обласного управління лісового та мисливського господарства (том 1, а. с. 28-37).

30 листопада 2018 року Позивачем 2 складено акт закріплення лісових насаджень на земельних ділянках Позивача 2 за постійним лісокористувачем Третьою особою 3.

За даним актом згідно пропозиції комісії вирішено закріпити лісові ресурси на земельних ділянках Позивача 2 за Третьою особою 3.

Зобов`язано Третю особу 3: здійснювати охорону та захист лісів на земельних ділянках Позивача 2; сповіщати землекористувача при виявлені самовільного захоплення земельних ділянок; узгоджувати проведення будь-яких заходів на земельних ділянках військової частини з командиром Позивача 2; дотримуватись пожежної та екологічної безпеки; сприяти Позивачу 2 у використанні корисних властивостей лісів; для культурно-оздоровчих, спортивних, туристичних, освітньо-виховних цілей та інших потреб; після отримання матеріалів лісовпорядкування здійснювати лісогосподарську діяльність згідно вимог чинного законодавства (том 1, а.с.159-160).

Прокурор зважаючи на те, що Відповідач протиправно здійснює ведення лісового господарства та використовує лісовий фонд на земельних ділянках Позивача 2 загальною площею 2177,79 га (оскільки вищевказані земельні ділянки належать до земель оборони, постійним користувачем яких є Позивач 2), та те, що право ведення лісового господарства у лісах на землях оборони та використання лісових ресурсів, мають постійні лісокористувачі Позивача 1, до яких Відповідач не належить, а відтак звернувся до суду з позовом про заборону Відповідачу ведення лісового господарства та використання лісового фонду на земельних ділянках, що належать на праві постійного користування Позивачу 2.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи.

В силу дії частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України. При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини другої статті 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно частини 3 статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Зважаючи на викладене, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Зазначена правова позиція наведена у наступних пунктах постав Верховного Суду: пункт 13 постанови Верховного Суду від 20 березня 2018 року в справі № 910/1016/17, пункт 12 постанови Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 914/1521/17, пункт 10 постанови Верховного Суду від 29 травня 2018 року в справі № 915/101/15, пункт 11 постанови Верховного Суду від 12 червня 2018 року в справі №916/2948/15, пункт 8.12 постанови Верховного Суду від 5 листопада 2019 року в справі № 926/746/19.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2019 року в справі № 910/6642/18, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (підпункт 8.5 постанови об`єднаної палати).

Колегією суддів враховується, що скасовуючи судові акти та передаючі справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд в своїй постанові від 10 грудня 2019 року зазначив, що:

«Мотивуючи свої рішення, суди посилались на те, що Відповідач незаконно здійснює господарську діяльність (ведення лісового господарства) на Земельних ділянках, що перебувають на праві постійного землекористування ВЧ, оскільки ДП "Зарічанський Лісгосп" належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України, а цільове призначення Земельних ділянок землі оборони.

Разом з цим, суди не надали оцінку твердженням ДП "Зарічанський Лісгосп", викладеним у відзиві на позовну заяву (т. 1, а. с. 91), що розпорядження Адміністрації від 19.10.2006 № 450, яким видані Державні акти, скасовано розпорядженням Адміністрації від 16.11.2007 № 531 (т. 1, а. с. 110), а також твердженням, викладеним у апеляційній скарзі (т. 2, а. с. 191), що розпорядження Адміністрації від 19.10.2006 № 450 видано незаконно та суперечить приписам ЗК України.

Обмежившись посиланням на те, що Відповідач не надав доказів на підтвердження дотримання встановленого порядку припинення права постійного користування Земельними ділянками, їх вилучення із користування Міністерства та передачі Агентству і зміни цільового призначення, суди натомість не вказали, яке значення для цієї справи має розпорядженням Адміністрації від 16.11.2007 № 531 і яким чином воно впливає на права ВЧ, за захистом яких поданий позов у цій справі.

Враховуючи викладене, Суд не вдається до аналізу висновків судів першої та апеляційної інстанцій стосовно законності здійснення ДП "Зарічанський Лісгосп" господарської діяльності на Земельних ділянках, які вважає передчасними, оскільки вони здійснені без належної відповіді на першочергове питання, чи існує у ВЧ право, про порушення та необхідність захисту якого йдеться у позові.»

Відповідно до статті 316 Господарського процесуального кодексу України: вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи; постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

Водночас, виходячи із засад рівності та змагальності учасників судового процесу, колегія суддів вважає за необхідно дослідити докази, подані як Прокурором, Позивачем 1 та Позивачем 2, так і Відповідачем до матеріалів справи, в контексті дослідження питання щодо того: «чи існує у Позивача 2 право, про порушення та необхідність захисту якого йдеться у позові ?», з огляду на що підлягають дослідженню та встановленню обставини, котрі пов`язані із набуттям права постійного користування земельними ділянками Позивачем 2.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що Прокурор, зважаючи на те, що Позивач 2 є законним постійними землекористувачем земельних ділянок, що підтверджено (на переконання Прокурора) чиними Державними актами на право постійного користування, звернувся з позовом до Відповідача щодо заборони ведення лісогосподарської діяльності. При цьому, Прокурор вважає беззаперечним право Позивач 2 на земельні ділянки, та не ставить під сумнів таке речове право Позивача 2, з огляду на ніби-то чинні Державні акти, та судове рішення по справі №906/128/19, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог Відповідача про визнання недійсними таких державних актів.

Відповідно до частини 1 статті 2 Земельного кодексу України, земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Частиною 1 статті 3 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно зі статтею 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Оцінюючи предмет позовних вимог Прокурора у сукупності з доданими до матеріалів справи доказами на підтвердження у Позивача 2 права постійного користування земельними ділянками, колегія суддів зауважує, що підставою для набуття права постійного користування на земельні ділянки було Розпорядження голови районної державної адміністрації від 19 жовтня 2006 року №450 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів на земельну ділянку і виготовленню державного акта на право користування земельною ділянкою військовій частині НОМЕР_1 в смт. Вакуленчук» (том 1, а.с. 55).

Досліджуючи Державні акти на право постійного користування земельною ділянкою, видані 16 листопада 2006 року Позивачу 2 (Державний акт серії ЯЯ №076146 на земельну ділянку площею 523,07 га за кадастровим номером 1825855200:02:000:0001; Державний акт ЯЯ № 076149 на земельну ділянку площею 2 га за кадастровим номером 1825880400:06:000:0737; Державний акт ЯЯ №076145 на земельну ділянку площею 381,7 га за кадастровим номером 1825855200:01:000:0053; державний акт ЯЯ №076148 на земельну ділянку площею 544,63 га за кадастровим номером 1825855200:03:000:0002; Державний акт серії ЯЯ №076147 на земельну ділянку площею 726,39 га за кадастровим номером 1825855200:03:000:0001) суд апеляційної інстанції констатує, що Державні акти були видані на підставі рішення Чуднівської державної адміністрації №450 від 19 жовтня 2006 року (том 1, а.с. 4448)

За змістом статті 7 Земельного кодексу України користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям.

Статтею 23 Земельного кодексу України передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

В силу положень статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

За змістом статті 122 Земельного кодексу України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

З аналізу наведених норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, пов`язаних із реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу місцевого самоврядування є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків фізичних та юридичних осіб.

При цьому, колегія суддів зазначає, що єдиним належним і допустимим доказом наявності речового права на земельну ділянку у тієї чи іншої особи є наявність правовстановлюючого документа.

З правового аналізу статті 3 Земельного кодексу України коментованої вище та статті 19 Земельного кодексу Кодексу, якою урегульовано порядок надання земельних ділянок у користування, слід дійти висновку, що за наслідками процедури відведення земельної ділянки відповідний орган місцевого самоврядування в межах своєї компетенції приймає рішення про надання земель, а стаття 23 Земельного кодексу України вказує про посвідчення державними актами набутого права.

З огляду на наведене вище, суд апеляційної інстанції констатує, що право постійного користування, виникає з рішень органів місцевого самоврядування, і таке право лише посвідчується державним актом.

Даний правовий висновок наведений у постанові Верховного суду від 29 травня 2019 року по справі №912/4109/16.

Колегія суддів зазначає, що у Рішенні Конституційного Суду від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний Земельний кодекс України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.

У зазначеному Рішенні Конституційного Суду України також наголошено, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди.

В той же час, колегія суддів констатує, що 16 листопада 2007 року Чуднівською районною державною адміністрацією було видано Розпорядження за № 531 «Про визнання таким, що втратило чинність розпорядження голови райдержадміністрації №450 від 19 жовтня 2006 року «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів на земельну ділянку і виготовленню державного акта на право користування земельною ділянкою військовій частині НОМЕР_1 в смт. Вакуленчук», зі змісту якого слідує, що враховуючи протест міжрайонного природоохоронного прокурора Житомирської області від 13 серпня 2007 року за №846 визнано таким, що втратило чинність розпорядження голови райдержадміністрації №450 від 19 жовтня 2006 року (том 1, а.с. 110).

При цьому, Прокурор та Позивач 1 як на підставу дійсності Державних актів (зважаючи на Розпорядження Адміністрації від 16 листопада 2007 року яким було визнано таким, що втратило чинність розпорядження голови райдержадміністрації №450 від 19 жовтня 2006 року на підставі якого були видані Державні акти) покликається на рішення Господарського суду Житомирської області від 30 жовтня 2019 року по справі № 906/128/19, яким було відмовлено в задоволенні позову Відповідача до Позивача 2 (за участю Позивача 1, Третьої особи 2, Третьої особи 3) про визнання недійсними державних актів на право постійного користування земельними ділянками Позивачем 2.

Колегія суддів дослідивши зміст рішення, а саме ту його частину, на яку покликаються апелянти, констатує, що в даній частині зазначено наступне: «Судом встановлено, що розпорядження голови Чуднівської державної районної адміністрації №450 від 19.10.2006 на підставі розпорядження №531 від 16.11.2007 визнано таким, що втратило чинність, а не скасовано, як про це вказує позивач. Втрата чинності не передбачає того, що рішення (розпорядження №450 від 19.10.2006) було неправомірним з моменту його прийняття, також не передбачає, що всі дії, які були вчинені до моменту втрати чинності (до 16.11.2007), мають бути скасовані або визнані недійсними. Оскільки, державні акти на право постійного користування земельними ділянками видані військовій частині НОМЕР_1 16.11.2006 коли розпорядження №450 від 19.10.2006 було чинним, відсутні підстави для визнання їх недійсними».

Оцінивши даний абзац Північно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що дане судження є правовою оцінкою висвітленою в рішенні місцевого господарського суду за результатами розгляду такої справи, а не встановленими обставинами (як вважає Прокурор та Позивачі).

При цьому, колегія суддів констатую, що в силу дії статтей 236 та 316 Господарського процесуального кодексу України, судам необхідно враховувати лише вказівки та правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду.

Водночас колегія суддів, враховуючи обставини, які відповідно до постанови Верховного Суду від 10 грудня 2019 року по даній справі, необхідно дослідити та надати оцінку тому, яке значення для даної справи має Розпорядження Чуднівської районної державної адміністрації за № 531 від 16 листопада 2007 року та Розпорядження Адміністрації від 19 жовтня 2006 року №450, оцінює його саме з точки зору законності та законної передумови для виникнення відповідних прав та обов`язків.

Втрата чинності нормативно-правового акта - припинення в установленому законодавством порядку застосування нормативно-правового акта.

Відповідно до листа Міністерства Юстиції України N 33-8/1732 від 12 грудня 2000 року, якщо відповідно до акта законодавства необхідно відмінити окремі його пункти нормативно-правового акта, то ці пункти визнаються такими, що втратили чинність.

Визнання нормативно-правового акта таким, що втратив чинність, не поновлює дію актів, які в свою чергу визнані ним такими, що втратили чинність.

З наведеного вбачається, що Розпорядженням Адміністрації від 16 листопада 2007 року за №531, підставою для винесення якого був саме протест міжрайонного природоохоронного прокурора Житомирської області, було визнано таким, що втратило чинність Розпорядження Адміністрації від 19 жовтня 2006 року №450, яке було підставою для виникнення та оформлення у Позивача 2 права постійного користування на зазначені вище земельні ділянки. Тобто Розпорядження Адміністрації від 19 жовтня 2006 року №450 перестало існувати в юридичній площинні та бути підставою для виникнення та породження будь-яких юридичних фактів, зокрема, права постійного користування, оскільки підставою втрати ним чинності був саме протест контролюючого органу за усуненням порушення у галузі природокористування.

Колегія суддів вертаючись до змісту Рішення Конституційного Суду від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) зауважує, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини, а підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Як уже було зазначено вище в даній судовій постанові, прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, пов`язаних із реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин, а саме рішення органу місцевого самоврядування є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків фізичних та юридичних осіб.

Тобто, зважаючи на зміст Розпорядженням Адміністрації від 16 листопада 2007 року за №531, яке прямо впливає на права Позивача 2 в даній справі, з огляду на усунення тієї обставини яка мала місце (існування в юридичній природі Розпорядження Адміністрації від 19 жовтня 2006 року №450) під час оформлення Державних актів, колегія суддів констатує, що юридичний факт (а саме винесення рішення щодо оформлення права постійного користування) який існував на час оформлення права постійного користування перестав існувати, а відтак перестали існувати обставини для підтвердження належними доказами у Позивача 2 подальшого права постійного користування щодо земельних ділянок, котрий стосується позову по даній справі.

Зважаючи на все вищеописане, колегія суддів не враховує та не погоджується з правовим висновком, зазначеним в рішенні Господарського суду Житомирської області від 30 жовтня 2019 року по справі №906/128/19, щодо втрати чинності Розпорядженням № 450 від 19 жовтня 2006 року та його наслідків для Позивача 2, який оформив право користування саме з огляду на винесення такого розпорядження та вважає, що дана оцінка не має ознаки преюдиційних обставин, які не підлягають доказуванню.

Законодавець у частині 1 статті 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Так само кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, що прямо передбачено у частині 2 статті 15 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

При цьому необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є: наявність, доведена належними у розумінні статті 76 ГПК України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Предметом спору у даній справі є матеріально-правова вимога про заборону Відповідачу ведення лісового господарства на землях, які, як доводить Прокурор, знаходяться в постійному користуванні саме Позивача 2.

Таким чином, з урахуванням викладеного вище, Прокурор повинен був довести наявність у Позивач 2 порушеного права або охоронюваного законом права (права постійного користування земельними ділянками) у зв`язку зі здійсненням Відповідачем ведення лісогосподарської діяльності саме на таких земельних ділянках.

Разом з тим, за результатами розгляду справи, колегія суду прийшла до висновку про те, що Прокурором не доведено наявності тих обставин, з якими закон пов`язує захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Що ж до прав Позивача 1 саме в даній справі, то з огляду на встановлені обставини справи та висновки Верховного Суду, наведені в поставі від 10 грудня 2019 року по даній справі, колегія суддів зазначає, що правовстановлюючі документа та Розпорядження були видані саме для Позивача 2, який і оформив право постійного користування земельними ділянками, та про порушення якого зазначає Прокурор в позовній заяві, зважаючи на що колегія суддів оцінює існування порушеного права (права постійного користування) саме з призми земельних правовідносин у даній справі та доказів існування такого права (яке доводить Позивач 2).

Зважаючи на викладене у даній судовій постанові колегія суддів констатує, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи щодо предмета позову, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права.

Дана правова позиція з цього приводу наведена в постанові Верховного Суду від 20 березня 2018 року в справі № 910/1016/17 та постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №914/1521/17.

Відповідно до висновків, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2019 року в справі № 910/6642/18, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (підпункт 8.5 постанови об`єднаної палати).

Таким чином, позивач звертаючись до господарського суду за захистом порушеного, на його думку, прав має довести, що такі права у нього існують, порушені і можуть бути відновлені саме таким рішенням господарського суду.

Відтак, враховуючи усе вищеописане, в контексту вказівок наведених в постанові Верховного Суду (щодо з`ясування обставин щодо наявності існування у Позивача 2 права про порушення та необхідність захисту якого йдеться у позові), в площинні відсутності належних та допустимих доказів, котрі засвідчують права Позивача 2 щодо земельної ділянки (що встановлено вище в даній постанові), колегія суддів прийшла до висновку про відсутність у Позивача 2 права за захистом якого Прокурор звернувся до суду, а відтак і його порушення, що є об`єктивною підставою для відмови в позові.

З огляду на вказане Північно-західний апеляційний господарський суд відмовляє в задоволенні позову Прокурора.

Дане рішення було прийнято й місцевим господарським судом, а відтак Північно-західний апеляційний господарський суд залишає без змін рішення місцевого господарського суду (змінивши лише мотивувальну частину судового рішення в редакції цієї постанови).

За змістом пункту 2 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право повністю або частково скасувати судове рішення і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Відповідно до статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки судом першої інстанції помилково встановлені обставини щодо наявності у Позивача 2 підтвердженого права щодо земельної ділянки, в контексті існування вказівок Верховного Суду щодо встановлення обставин щодо існування у Позивача 2 права про необхідність захисту якого йдеться у позові, однак правильно викладено резолютивну частину про відмову в позові, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне застосувати повноваження, передбачені частиною 4 статті 277 Господарського процесуального кодексу України та змінити мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення, виклавши її в редакції даної постанови.

При цьому, апеляційна скарга Прокурора та Позивача 1 залишаються без задоволення (з огляду на доведення ними обставин щодо наявності у Позивача 2 порушеного на їх думку права за захистом якого Прокурор звернувся до суду).

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги залишити за Позивачем та Відповідачем 2, відповідно до статті 129 ГПК України.

Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду Житомирської області від 1 липня 2020 року в справі №906/43/19 - залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу першого заступника військового прокурора Житомирського гарнізону Центрального регіону України на рішення Господарського суду Житомирської області від 1 липня 2020 року в справі № 906/43/19 - залишити без задоволення.

3. Змінити частково мотивувальну частину рішення Господарського суду Житомирської області від 1 липня 2020 року в справі №906/43/19, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

4. В решті рішення Господарського суду Житомирської області від 1 липня 2020 року в справі №906/43/19 залишити без змін.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

6. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

7. Справу №906/43/19 повернути Господарському суду Житомирської області.

Повний текст постанови виготовлено 25 листопада 2020 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Крейбух О.Г.

Суддя Бучинська Г.Б.