Рішення

від 16.11.2020 по справі 911/1287/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" листопада 2020 р. м. Київ Справа № 911/1287/19

Господарський суд Київської області у складі судді Бабкіної В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Приватного підприємства "ТЛК-АВТОТРАНС" (08000, Київська обл., Макарівський р-н, смт. Макарів, вул. Котовського, буд. 18)

до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (08131, Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, пров. Шкільний, буд. 5),

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головного управління Держгеокадастру у Київській області (03115, м. Київ, вул. Серпова, буд. 3/14),

та за участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ),

про визнання протиправним та скасування рішення

секретар судового засідання: Павлюк В.Г.

Представники сторін:

від позивача: Чолій Н.С. (наказ № 20201109/К-1 від 09.11.2020 р.; труд. дог. від 09.11.2020 р.);

від відповідача: Глущенко З.В. (ордер КС № 700760 від 13.07.2020 р.);

від третьої особи 1 : не з`явився;

від третьої особи 2 : не з`явився.

Обставини справи:

22.05.2019 р. Приватне підприємство "ТЛК-АВТОТРАНС" (далі - позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовною заявою до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління Держгеокадастру у Київській області (далі - третя особа 1), про визнання протиправним та скасування рішення Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області щодо передачі у приватну власність земельних ділянок із кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що посадовими особами відповідача та третьої особи 1 в порушення норм чинного законодавства було здійснено поділ та присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам, які знаходяться в межах земельної ділянки, що є предметом договору оренди землі від 29.01.2007 р., а тому позивач як орендар не має можливості вільно розпоряджатися предметом договору оренди, реалізовуючи свої права на земельну ділянку.

25.06.2019 р. до господарського суду Київської області від відповідача надійшов відзив № б/н, б/д (вх. № 12531/19 від 25.06.2019 р.) на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позову заперечував з підстав припинення права позивача на користування земельною ділянкою внаслідок відмови відповідача від договору оренди від 29.01.2007 р. через систематичне невнесення позивачем плати за землю.

08.07.2019 р. до господарського суду Київської області від Головного управління Держгеокадастру у Київській області надійшли пояснення (вх. № 13312/19 від 08.07.2019 р.) щодо позову, в яких викладено інформацію про те, що земельні ділянки, на які посилається позивач, зареєстровані на праві приватної власності за фізичними особами, а інформацією щодо поділу земельної ділянки, що перебувала у користуванні позивача, третя особа не володіє.

24.07.2019 р. до господарського суду Київської області від представника відповідача надійшов лист б/н, б/д (вх. № 14426/19 від 24.07.2019 р.), в якому зазначено, що у розпорядженні Софіївсько-Борщагівської сільської ради немає рішень щодо передачі у приватну власність земельних ділянок із кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010, а також відповідач долучив до матеріалів справи рішення ради № 139 від 30.03.2012 р., яким було розірвано договір оренди земельної ділянки, укладений з позивачем 29.01.2007 р.

06.08.2019 р. до господарського суду Київської області від представника позивача надійшли додаткові письмові пояснення б/н, б/д (вх. № 15234/19 від 06.08.2019 р.), в яких викладено заперечення позивача проти аргументів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, та прокоментовано непослідовність в поясненнях відповідача, який посилається на неможливість надання суду копій оскаржуваних рішень через те, що ніби всі рішення до 2010 року було передано в архів, що підтверджує факт прийняття спірних рішень ще до 2010 року, в той час коли рішення про розірвання договору оренди було прийнято відповідачем 30.03.2012 р., що, за твердженням позивача, є свідченням незаконності розпорядження відповідачем земельною ділянкою в період перебування її у користуванні позивача на підставі договору оренди від 29.01.2007 р.

07.08.2019 р. до господарського суду Київської області від представника відповідача надійшли додаткові пояснення до відзиву б/н, б/д (вх. № 15268/19 від 07.08.2019 р.), відповідно до яких відповідач зазначав, що у сільській раді неодноразово правоохоронними органами проводилися перевірки діяльності ради в різний період часу, у тому числі - щодо прийнятих радою документів, проводилися заходи по виїмці документів, обшуку приміщення сільської ради. Станом на даний час сільська рада не може встановити місцезнаходження, зокрема, рішень (рішення) сільської ради про передачу у приватну власність фізичним особам земельних ділянок, які є предметом розгляду справи в суді. Водночас, відповідач вказував, що оскаржувані позивачем рішення про передачу у власність земельних ділянок не порушують права оренди позивача за договором оренди земельної ділянки, а тому відсутня необхідність досліджувати правомірність прийняття цих рішень та підстави передачі у власність іншим особам цих земельних ділянок. Поряд з цим, відповідач стверджував, що перехід власності на земельну ділянку до третіх осіб не припиняє права оренди орендаря на земельну ділянку, а тому відсутній факт порушення права оренди на земельну ділянку.

Відповідач стверджував, що позивач з 14.09.2009 р. припинив сплачувати орендну плату, що підтверджується довідкою Софіївсько-Борщагівської сільської ради від 01.08.2019 р. № 468 (копія якої додається) і по дату звернення з цим позовом до господарського суду, позивач до Софіївсько-Борщагівської сільської ради не звертався, орендну плату не сплачував, земельну ділянку, передану йому в оренду, не використовував. Водночас, відповідач зазначав, що, виходячи з погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки, договір оренди земельної ділянки втратив чинність, у зв`язку з його припиненням через систематичну несплату позивачем орендної плати (більше шести місяців), а орендні правовідносини припинилися. На підтвердження чого, 30.03.2012 р. відповідачем було прийнято рішення № 139 про розірвання договору оренди, як констатація факту припинення договору оренди земельної ділянки внаслідок систематичної несплати позивачем орендної плати (більше шести місяців), а також припинення договірних відносин з позивачем. Таким чином, у зв`язку з припиненням договору оренди земельної ділянки та припиненням орендних правовідносин з позивачем, у тому числі - згідно рішення відповідача від 30.03.2012 р. № 139, у позивача відсутні підстави для звернення до суду із даним позовом.

Ухвалою господарського суду Київської області від 07.08.2019 р. (суддя Колесник Р.М.) провадження у справі № 911/1287/19 за позовом Приватного підприємства "ТЛК-АВТОТРАНС" до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про визнання протиправним та скасування рішення Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області щодо передачі у приватну власність земельних ділянок із кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010 було закрито.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2019 р. ухвалу господарського суду Київської області від 07.08.2019 р. було скасовано, а справу № 911/1287/19 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.01.2020 р., для нового розгляду справи № 911/1287/19 було визначено суддю господарського суду Київської області В.М. Бабкіну.

Ухвалою господарського суду Київської області від 13.01.2020 р. було прийнято справу № 911/1287/19 до провадження, підготовче засідання призначено на 06.02.2020 р.

06.02.2020 р. (після судового засідання) до господарського суду Київської області від Верховного Суду надійшла ухвала від 04.02.2020 р., якою було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2019 р. у даній справі, постановлено розглядати вказану касаційну скаргу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, а також витребувано матеріали справи № 911/1287/19 у господарського суду Київської області.

Ухвалою господарського суду Київської області від 07.02.2020 р. було зупинено зупинено провадження у справі № 911/1287/19 до перегляду постанови Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2019 р. у даній справі в порядку касаційного провадження та направлено матеріали справи до Верховного Суду.

16.03.2020 р. до господарського суду Київської області повернулись матеріали справи № 911/1287/19 разом з постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.03.2020 р., якою касаційну скаргу Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області залишено без задоволення.

Ухвалою господарського суду Київської області від 23.03.2020 р. було поновлено провадження у справі № 911/1287/19, призначено підготовче судове засідання, та, у зв`язку із введенням в Україні постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 р. "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19" (з подальшими змінами та доповненнями) карантинних заходів, учасників справи було повідомлено, що про дату і час наступного судового засідання останніх буде повідомлено додатково ухвалою суду.

Ухвалою господарського суду Київської області від 09.06.2020 р. було повідомлено учасників справи, що підготовче засідання у справі № 911/1287/19 відбудеться 13.07.2020 р.

13.07.2020 р. до господарського суду Київської області від представника відповідача надійшло клопотання б/н від 13.07.2020 р. (вх. № 14148/20 від 13.07.2020 р.) про залучення ОСОБА_1 до участі у даній справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача. Обґрунтовуючи вказане клопотання, відповідач зазначає, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на даний час власником земельних ділянок з кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010 є фізична особа ОСОБА_1 , який 19.10.2016 р. придбав вказані земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, а отже, на думку Софіївсько-Борщагівської сільської ради, рішення суду у даній справі може вплинути на права і обов`язки вказаної особи.

Ухвалою господарського суду Київської області від 13.07.2020 р. було залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_1 (далі - третя особа 2).

Підготовче засідання відкладалось.

02.09.2020 р. до господарського суду Київської області від представника ОСОБА_1 надійшло пояснення б/н від 27.08.2020 р. (вх. № 18451/20 від 02.09.2020 р.), відповідно до якого третя особа 2 просить суд закрити провадження у даній справі № 911/1287/19 у зв`язку з її непідсудністю господарському суду Київської області, мотивуючи вказане тим, що, на переконання третьої особи 2, спір у даній справі виник між юридичною особою - ПП "ТЛК-АВТОТРАНС" та фізичною особою - ОСОБА_1 , який не є підприємцем. З огляду на викладене, третя особа 2 вважає, що оскільки предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків фізичної особи - ОСОБА_1 , то, відповідно, правовідносини у такому випадку є приватноправовими, а справа № 911/1287/19 підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Окрім того, ОСОБА_1 зазначає, що право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010 останній набув на підставі договорів купівлі-продажу, а не в результаті прийняття Софіївсько-Борщагівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області оскаржуваного рішення.

04.09.2020 р. до господарського суду Київської області від представника ОСОБА_1 надійшла заява б/н від 04.09.2020 р. (вх. № 18742/20 від 04.09.2020 р.), за змістом якого третя особа 2 просить суд здійснювати розгляд даної справи без участі представника останнього. Також ОСОБА_1 зазначає, що позовні вимоги не визнає та підтримує позицію, викладену третьою особою 2 в поясненні б/н від 27.08.2020 р.

07.09.2020 р. до господарського суду Київської області від представника відповідача надійшла заява б/н від 07.09.2020 р. (вх. № 18803/20 від 07.09.2020 р.), за змістом якої відповідач просить суд відмовити в задоволенні позову з підстав пропущення позивачем встановленого ст. 257 Цивільного кодексу України строку позовної давності. Обґрунтовуючи вказану позицію, Софіївсько-Борщагівська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області зазначає, що договір оренди земельної ділянки від 29.01.2007 р., укладений між позивачем та відповідачем, на підставі якого ПП "ТЛК-АВТОТРАНС" було передано в оренду спірні земельні ділянки, втратив чинність у березні 2012 року, а відтак, позивачем при поданні даної позовної заяви пропущено трирічний строк позовної давності.

28.09.2020 р. до господарського суду Київської області від представника позивача надійшла відповідь на пояснення третьої особи б/н від 24.09.2020 р. (вх. № 20659/20 від 28.09.2020 р.), в якій Приватне підприємство "ТЛК-АВТОТРАНС" стверджує, що пояснення ОСОБА_1 є неправомірними та необґрунтованими. Позивач заперечує посилання третьої особи на підсудність даної справи цивільним судам, оскільки останнє суперечить постанові Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2019 р. у даній справі, яку підтримав Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду своєю постановою від 05.03.2020 р., в яких суди зазначили, що дана справа підвідомча господарському суду.

До того ж, позивач наголошує, що набуття права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010 на підставі договорів купівлі-продажу стало наслідком прийняття Софіївсько-Борщагівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області рішення, яке оскаржується.

Окрім того, 28.09.2020 р. до господарського суду Київської області від представника позивача надійшла відповідь на заяву про застосування строків позовної давності б/н від 24.09.2020 р. (вх. № 20660/20 від 28.09.2020 р.), за змістом якої позивач просить суд визнати заяву відповідача б/н від 10.09.2020 р. (вх. № 19303/20 від 11.09.2020 р.) неправомірною та безпідставною, оскільки договір оренди було укладено строком на 49 років, а розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається.

У судовому засіданні 15.10.2020 р. представник відповідача підтримувала заперечення проти позову; належно уповноважені представники позивача та третіх осіб у судове засідання не з`явилися. Водночас, про дату, час і місце судового засідання всі учасники процесу були повідомлені належно в порядку, передбаченому ГПК України.

Також у судовому засіданні 15.10.2020 р. представник відповідача заявила про надання суду всіх наявних у відповідача доказів, що мають значення для вирішення спору, та про можливість, на її думку, перейти до розгляду справи по суті.

Ухвалою господарського суду Київської області від 15.10.2020 р. було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.11.2020 р.

16.11.2020 р. до господарського суду Київської області від представника відповідача надійшли додаткові пояснення б/н від 11.11.2020 р. (вх. № 25216/20 від 16.11.2020 р.), відповідно до яких відповідач зазначав, що за наявною інформацією згідно офіційного веб-сайту Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру в мережі Інтернет за посиланням https://map.land.gov.ua/kadastrova-karta , а також Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які містяться в матеріалах справи, станом на сьогодні власником земельних ділянок з кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010 є фізична особа ОСОБА_1 , який 19.10.2016 р. придбав вказані земельні ділянки відповідно до договорів купівлі-продажу. При цьому, перехід власності на земельну ділянку до третіх осіб не припиняє права оренди орендаря на земельну ділянку, а тому відсутній факт порушення права оренди на земельну ділянку. Рішення про передачу у власність земельних ділянок, яким було присвоєно кадастрові номери 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010, не порушують права оренди позивача за договором оренди земельної ділянки, а тому відсутня необхідність досліджувати правомірність прийняття цих рішень та підстави передачі у власність іншим особам цих земельних ділянок. Також відповідач зазначав, що позивач з 14.09.2009 р. припинив сплачувати орендну плату, що підтверджується довідкою Софіївсько-Борщагівської сільської ради від 01.08.2019 р. № 468, копія якої міститься в матеріалах справи. За період часу з 2009 року по дату звернення з цим позовом до господарського суду, позивач до Софіївсько-Борщагівської сільської ради не звертався, орендну плату не сплачував, земельну ділянку, передану йому в оренду, не використовував. 30.03.2012 р. Софіївсько-Борщагівською сільською радою було прийнято рішення № 139 про розірвання договору оренди, як констатація факту припинення договору оренди земельної ділянки внаслідок систематичної несплати позивачем орендної плати (більше шести місяців), а також припинення договірних відносин з позивачем. Таким чином, твердження позивача щодо того, що договір оренди земельної ділянки чинний, не відповідає дійсності. На час звернення із вказаним позовом до господарського суду позивач не є орендарем спірної земельної ділянки і не має права на спірні земельні ділянки. Отже, права позивача взагалі не порушено, і, відповідно, у позивача відсутні підстави для звернення до суду із даним позовом.

У судовому засіданні 16.11.2020 р. представник позивача позовні вимоги підтримала у повному обсязі; представник відповідача проти позову заперечувала; представники третіх осіб у судове засідання не з`явилися. Водночас, про дату, час і місце судового засідання всі учасники процесу були повідомлені належно в порядку, передбаченому ГПК України.

У судовому засіданні 16.11.2020 р. було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд

встановив:

29.01.2007 р. між Приватним підприємством "ТЛК-АВТОТРАНС" (орендар) та Софіївсько-Борщагівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області (орендодавець) було укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений Ященко П.В., нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за № 459. Договір зареєстрований у Києво-Святошинському районному відділі земельних ресурсів, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 13.06.2007 р. за № 551.

Відповідно до п. 1.1 договору орендодавець на підставі рішення 5 сесії 5 скликання Софіївсько-Борщагівської сільської ради від 18.11.2006 р. № 11 Про передачу в оренду земельної ділянки в с. Софіївська Борщагівка ПП "ТЛК-АВТОТРАНС" передає, а орендар приймає в строкове, платне користування і володіння земельну ділянку, яка знаходиться у селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області (далі - земельна ділянка).

Згідно з п. 2.1 договору земельна ділянка виділена в натурі (на місцевості) у встановленому законом порядку.

У відповідності з п. 2.2 договору в оренду передається земельна ділянка площею 1,000 га, кадастровий номер 3222486201:01:015:0046.

Пунктом 2.4 договору передбачено, що права щодо орендованої ділянки у третіх осіб відсутні.

Цей договір укладено строком на 49 років, починаючи з дати його державної реєстрації (п. 3.1 договору).

Умовами п. 3.4 договору передбачено, що при переході права власності на землю від орендодавця до іншої особи цей договір зберігає чинність для нового власника.

За змістом розділу 4 договору оренди земельної ділянки сторони погодили, що орендна плата за використанням земельної ділянки вноситься орендарем щомісячно та становить 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, у сумі 19866,00 грн. на рік та 1655,50 грн. на місяць, яка справляється навіть у випадках, якщо орендар з поважних причин тимчасово не використовує земельну ділянку за умовами цього договору.

Пунктом 5.1 договору передбачено, що земельна ділянка передається в оренду з метою розміщення автомобільного терміналу та транспортно-логістичного комплексу.

Код цільового використання земельної ділянки відповідно до Українського класифікатора цільвого використання земель (УКЦВЗ) 1.11.1 (п. 5.2 договору).

Згідно з п. 6.3 договору передача земельної ділянки орендодавцем і прийняття її орендарем оформлюється актом приймання-передачі, який складається у день передачі і підписується сторонами.

У відповідності з пп. 9.4.2 п. 9.4 договору оренди земельної ділянки, орендар зобов`язується, зокрема, у відповідності до статті 4 цього договору своєчасно вносити орендну плату.

Відповідно до п. 12.1 договору сторони домовляються, що зміна умов договору можлива за взаємною письмовою згодою сторін; у разі недосягнення згоди щодо зміни умов цього договору спір вирішується у судовому порядку; договір втрачає чинність у разі його припинення або розірвання.

Згідно з п. 12.2 договору підставою припинення договору є: закінчення строку, на який його було укладено; викуп земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; придбання орендарем земельної ділянки у власність у порядку, передбаченому Земельним кодексом України; неможливість використання земельної ділянки внаслідок обставин, що не залежать від орендаря або орендодавця (у разі зміни умов господарювання внаслідок змін у чинному законодавстві України); ліквідація юридичної особи - орендаря; систематична несплата орендної плати (несплата орендної плати протягом 6 місяців вважається систематичною).

Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом (п. 12.3 договору).

У відповідності з п. 12.4 договору дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін, внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом.

Умовами п. 12.5 договору передбачено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається.

Пунктом 12.6 договору перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи не є підставою для зміни або розірвання договору.

Відповідно до п. 12.7 договору сторони погоджуються з тим, що дострокове розірвання цього договору має здійснюватись за умови письмового попередження заінтересованої в цьому сторони не пізніше, ніж у місячний термін.

Згідно з п. 12.10 договору у разі припинення або розірвання цього договору орендар має забезпечити виконання умов повернення земельної ділянки.

Приватним підприємством "ТЛК-АВТОТРАНС" та Софіївсько-Борщагівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області було підписано акт приймання-передачі земельної ділянки від 29.01.2007 р. (додаток до договору оренди земельної ділянки від 29.01.2007 р. за № 459).

12 сесією 6 скликання Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області було прийнято рішення № 139 від 30.03.2010 р. про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним підприємством "ТЛК-АВТОТРАНС" та Софіївсько-Борщагівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області від 29.01.2007 р., яка знаходиться на території села Софіївська Борщагівка, а також передано дану земельну ділянку до земель запасу сільської ради.

Інших рішень Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3222486201:01:015:0046, яка передавалась у користування позивача за договором оренди від 29.01.2007 р., матеріали справи не містять.

Інформація про реєстрацію за позивачем права користування земельною ділянкою з кадастровим номером 3222486201:01:015:0046 в Державному реєстрі прав на нерухоме майно не міститься.

Поряд із цим, як вбачається з інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, отриманої на запит суду власником земельних ділянок із кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010 є громадянин ОСОБА_1 , який 19.10.2016 р. придбав вказані земельні ділянки відповідно до договорів купівлі-продажу № 6389, № 6395, № 6401, № 6407, № 6413.

Позивач, звертаючись з даним позовом до суду, посилається на те, що в порушення норм чинного законодавства про оренду землі, за сприяння посадових осіб відповідача та третьої особи 1 було здійснено поділ орендованої ним земельної ділянки та присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам, що знаходяться в межах земельної ділянки, що є предметом договору оренди від 29.01.2007 р., а саме - в межах земельної ділянки з кадастровим номером 3222486201:01:015:0046, тип власності: державна власність, цільове призначення: 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, площа 1 га, виділені наступні земельні ділянки: кадастровий номер 3222486201:01:015:5009. Тип власності: Приватна власність. Цільове призначення: 01.03 Для ведення особистого селянського господарства. Площа: 0,2592 га; кадастровий номер 3222486201:01:015:5007. Тип власності: Приватна власність. Цільове призначення: 01.03 Для ведення особистого селянського господарства. Площа: 0,25 га; кадастровий номер 3222486201:01:015:5011. Тип власності: Приватна власність. Цільове призначення: 01.03 Для ведення особистого селянського господарства. Площа: 0,192 га; кадастровий номер 3222486201:01:015:5008. Тип власності: Приватна власність. Цільове призначення: 01.03 Для ведення особистого селянського господарства. Площа: 0,1993 га; кадастровий номер 3222486201:01:015:5010. Тип власності: Приватна власність. Цільове призначення: 01.03 Для ведення особистого селянського господарства. Площа: 0,25 га.

Позивач посилається на те, що земельна ділянка на відповідній правовій підставі (договір від 29.01.2007 р.) перебувала у користуванні позивача та була незаконно передана у власність третіх осіб, чим порушено права позивача, який не має можливості вільно розпоряджатися предметом договору оренди та реалізовувати свої права на земельну ділянку, у зв`язку з чим останній і звернувся до суду та просить визнати протиправним, незаконним та скасувати рішення відповідача щодо передачі у приватну власність земельних ділянок із кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010, що, за його твердженням, призведе до відновлення попереднього стану позивача, як орендаря за договором оренди земельної ділянки від 29.01.2007 р.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Згідно з статтею 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Згідно з приписами ст.ст. 1, 2 Закону України Про оренду землі , оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України. Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Частиною 5 статті 6 Закону України Про оренду землі передбачено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ст. 13 Закону України Про оренду землі , договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Стаття 15 Закону України Про оренду землі визначає істотні умови договору оренди землі. Зокрема, істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Відповідно до статті 17 Закону України Про оренду землі об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Заперечуючи проти позову, відповідач, серед іншого, посилається на припинення відносин оренди з позивачем, у зв`язку з яким 12 сесією 6 скликання Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області було прийнято рішення № 139 від 30.03.2010 р. про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним підприємством "ТЛК-АВТОТРАНС" та Софіївсько-Борщагівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області від 29.01.2007 р., та передано дану земельну ділянку до земель запасу сільської ради.

З цього приводу суд відзначає, що умовами договору оренди земельної ділянки від 29.01.2007 р., посвідченого Ященко П.В., нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 459, укладеного між Приватним підприємством "ТЛК-АВТОТРАНС" та Софіївсько-Борщагівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області, не передбачено можливості одностороннього розірвання чи припинення.

Так, п.п. 12.4, 12.5 договору передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін ; рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається .

Доказів того, що договір було розірвано за взаємною згодою сторін або за рішенням суду матеріали справи не містять.

Також матеріали справи не містять і доказів того, що Софіївсько-Борщагівська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області повідомляла ПП "ТЛК-АВТОТРАНС" про розірвання договору оренди, як того вимагає п. 12.7 договору. Водночас, як зазначалося вище, відповідно до п. 12.7 договору сторони погоджуються з тим, що дострокове розірвання цього договору має здійснюватись за умови письмового попередження заінтересованої в цьому сторони не пізніше, ніж у місячний термін.

За змістом статей 30 та 31 Закону України Про оренду землі зміна або розірвання договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір оренди землі припиняється з підстав, наведених у частині першій статті 31 Закону України Про оренду землі , а також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

Разом з тим, частиною першою статті 32 Закону України Про оренду землі передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24, 25 вказаного Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Поряд з цим, приписами статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище суд констатує, що матеріали справи не містять доказів того, що договір оренди землі від 29.01.2007 р. припинив свою дію (зокрема, внаслідок його розірвання) у порядку, передбаченому чинним законодавством і договором.

Поряд з цим, слід відзначити, що процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Згідно з частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Таким чином, зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права. Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Звертаючись з позовом за захистом порушеного права, позивач має обрати спосіб захисту, який відповідає змісту права, що порушене й бути здатний таке право поновити; обраний спосіб захисту має бути передбачений приписами статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України, або ж визначений іншим Законом чи укладеним між сторонами договором. Законодавчі обмеження матеріально правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

При цьому, частиною 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулась до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Право кожної особи на захист свого порушеного права, його невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Водночас, конституційний принцип доступності правосуддя реалізується через статтю 4 Господарського процесуального кодексу України, за якою до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - право на ефективний спосіб захисту прав.

З наведеного слідує, що особа має право предявити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного на момент звернення до суду права позивача. При цьому слід ураховувати і те, що у резолютивній частині судового рішення остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача і судове рішення має бути виконано в процесі виконавчого провадження у справі, адже, як уже зазначалося, ефективний засіб зрештою повинен забезпечити поновлення порушеного права.

Таким чином, існує певний порядок реалізації прав суб`єктів господарювання та способи захисту порушених прав. Неналежність чи невідповідність обраного способу судового захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та зумовлює відмову у задоволенні означених позовних вимог.

Аналогічна правова позиція щодо відповідності обраного способу захисту змісту порушеного права, в тому числі - в частині ефективності обраного способу захисту, який має забезпечити поновлення порушеного права, наведено Верховним Судом у постанові від 07.05.2018 р. у справі № 927/522/17.

Приписами ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд констатує, що наявними матеріалами справи не доведено тієї обставини, що Софіївсько-Борщагівська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області здійснювала поділ земельної ділянки, яка передавалась в оренду позивачу за договором від 29.01.2007 р. з кадастровим номером 3222486201:01:015:0046, та за яким саме рішенням це було зроблено.

Доказів прийняття відповідачем такого рішення, яке оскаржується позивачем, на момент прийняття судом рішення у даній справі до матеріалів останньої долучено не було ані позивачем, ані на вимоги ухвал суду першої та апеляційної інстанцій про витребування такого рішення.

Будь-яких інших рішень Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3222486201:01:015:0046, яка передавалась в оренду позивача за договором від 29.01.2007 р., окрім рішення про розірвання останнього та передачу земельної ділянки до земель запасу, матеріали справи не містять, як не містять і відповідних рішень сільської ради щодо передачі у приватну власність земельних ділянок із кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010.

Як зазначалося вище, позивач, звертаючись до суду з даним позовом, просить визнати протиправним, незаконним та скасувати рішення Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області щодо передачі у приватну власність земельних ділянок із кадастровими номерами 3222486201:01:015:5009, 3222486201:01:015:5007, 3222486201:01:015:5011, 3222486201:01:015:5008, 3222486201:01:015:5010.

Слід відзначити, що положеннями ст. 1 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні встановлено, що право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 5 ст. 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 1 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні встановлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ч. 5 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ).

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з положеннями ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Частиною 2 ст. 83 Земельного кодексу України встановлено, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ст. 317 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

За змістом ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до вказаного Кодексу, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу та здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Згідно з положеннями ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 3 ст. 24 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні також встановлено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

За приписами ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

За приписами ст. 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Частиною 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Частиною 1 ст. 21 Цивільного кодексу України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Поряд з цим, Конституційний Суд України в рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання . У зв`язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.

Проте, як вбачається з підстав заявленого позову, позивач фактично оспорює правомірність набуття невстановленими особами прав власності на земельні ділянки, які на даний час перебувають у власності громадянина ОСОБА_1 (третьої особи 2 у даній справі).

Суд констатує, що якщо оскаржуване позивачем рішення і було прийнято відповідачем, то воно вичерпало свою дію внаслідок виконання. Скасування таких актів не породжує правових наслідків для власників чи користувачів майна, оскільки захист порушеного права у разі спору про право на майно має вирішуватися за нормами господарського чи цивільного законодавства в окремому позовному провадженні.

Тобто, обраний позивачем спосіб захисту свого права шляхом заявлення вимоги про визнання незаконним та скасування рішення відповідача про передачу земельних ділянок у власність не забезпечуватиме реального захисту порушеного права орендаря майна, тобто у будь-якому випадку не призведе до поновлення прав позивача, які він вважає порушеними внаслідок прийняття спірного рішення.

Наведений висновок узгоджується з правовими позиціями, викладеними в постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 916/654/15-г та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31 січня 2018 року у справі № 911/1563/17.

Суд вважає за необхідне зазначити також, що згідно статті 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, та від характеру його порушення.

За змістом наведених вище норм, суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

При визначенні способу захисту слід враховувати положення частини першої статті 14, пункту 4 частини третьої статті 162 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими спосіб захисту, який може застосувати суд при вирішенні справи, обирає позивач, а тому суд позбавлений можливості на власний розсуд обирати і захищати права позивача у спосіб, який ця особа не просить застосувати.

За загальним правилом (частина перша статті 5 Господарського процесуального кодексу України) суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Зазначене слід розуміти так, що суд захищає права, свободи та інтереси осіб у спосіб, який прямо передбачено нормою матеріального права або договором.

При цьому позивач, обираючи спосіб захисту, який він просить суд застосувати для захисту його прав, свобод чи інтересів, може обирати між декількома способами захисту (передбаченими законом або договором), якщо це не заборонено законом.

Якщо ж законом або договором не передбачено способу захисту, який би ефективно захищав права, свободи чи інтереси позивача, суд може захистити їх у спосіб, що не суперечить закону (частина друга статті 5 Господарського процесуального кодексу України).

Наведене, з урахуванням положень частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, означає, що спосіб захисту, який позивач може обрати, а суд застосувати при здійсненні судочинства, у будь-якому випадку має бути ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, дає змогу забезпечити реальне поновлення у порушених правах.

Отже, обираючи спосіб захисту, позивач насамперед повинен перевірити, чи не передбачає закон або договір ефективного способу захисту. Якщо такий спосіб захисту законом або договором передбачено, позивач повинен обрати саме цей спосіб.

Якщо у зазначеному випадку позивач обрав інший спосіб захисту, суд має відмовити у задоволенні позову, крім випадку, коли з урахуванням положень частини 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту спроможний більш ефективно захистити порушені права, свободи чи інтереси особи, але за умови, що такий спосіб захисту є адекватним обставинам справи.

При цьому, суд не має визначати ефективний спосіб захисту права замість позивача, тобто виходити за межі позовних вимог у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту права не є ефективним.

Таким чином, суд при вирішенні спору повинен надати об`єктивну оцінку наявності у позивача порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 р. у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 року (заява № 38722/02)).

Тобто, у кінцевому результаті ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Як зазначалося вище, вирішуючи спір, суд з`ясовує наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Поряд з цим, щодо наявності/відсутності у позивача порушеного права слід зазначити також, що навіть при зміні власника земельної ділянки до останнього переходять права та обов`язки орендодавця за договором оренди цієї земельної ділянки з огляду на таке.

При укладанні договору оренди землі до орендаря переходить право володіти і користуватися об`єктом власності, а право розпоряджатися зберігається за власником. Тому власник може на власний розсуд розпорядитись об`єктом і передати право власності на нього іншій особі.

Відповідно до статті 148-1 Земельного кодексу України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов`язана повідомити про це її користувачів із зазначенням: кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки; найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім`я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі). Повідомлення про перехід права власності від держави до територіальної громади або навпаки підлягає опублікуванню у друкованих засобах масової інформації місцевої сфери розповсюдження із зазначенням кадастрового номера, місця розташування та площі земельної ділянки. За згодою сторін договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави до такого договору можуть бути внесені зміни із зазначенням нового власника земельної ділянки.

Частиною 3 статті 9 Закону України Про оренду землі також визначено, що до нового власника орендованої земельної ділянки переходять права та обов`язки орендодавця за договором оренди цієї земельної ділянки.

Тож чинне законодавство передбачає, що у договорі оренди землі може бути замінено як орендаря, так і орендодавця, і зміст наведеного законодавчого регулювання є спрямованим на збереження попередніх існуючих орендних відносин при переході права власності на земельну ділянку чи реорганізації орендаря.

При відчуженні орендованої земельної ділянки попередній власник вибуває із орендних відносин, а новий власник має право і водночас зобов`язаний стати орендодавцем за договором оренди. При цьому законом встановлено обов`язок особи у разі набуття права власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді на підставі чинного договору оренди землі, повідомити орендаря про факт переходу права власності на земельну ділянку, а також надати інформацію, що дозволить орендарю виконувати обов`язок зі сплати орендної плати, а також інші умови договору.

Згідно з частиною четвертою статті 32 Закону України Про оренду землі , який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин, перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.

З урахуванням зазначеного, перехід власності на земельну ділянку до третіх осіб не припиняє права оренди орендаря на земельну ділянку.

Підсумовуючи викладене вище, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги у даній справі задоволенню не підлягають з підстав недоведеності та необґрунтованості факту порушення відповідачем прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, за викладених в позовній заяві обставин та наявних у справі доказів.

Відтак, у даному випадку позивачем не доведено наявності порушеного права з підстав, заявлених у даному позові, та обрано спосіб захисту, який не призводить до відновлення прав позивача як орендаря земельної ділянки.

Таким чином, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог Приватного підприємства "ТЛК-АВТОТРАНС".

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах Трофимчук проти України , Серявін та інші проти України обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Решта долучених до матеріалів справи доказів та наданих сторонами пояснень була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків суду не спростовує.

Стосовно заявленого відповідачем клопотання про застосування наслідків спливу строків позовної давності до заявлених позивачем вимог суд зазначає таке.

Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з приписами ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Проте, за змістом ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише у випадку встановлення судом наявності порушення відповідачем права особи, яка звернулась до суду з позовом; у разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Отже, підстави для застосування у даній справі позовної давності є відсутніми.

Судові витрати відповідно до п. 2 ч. 1, п. 2 ч. 4, ч. 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-80, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

вирішив:

У задоволенні позовних вимог Приватного підприємства "ТЛК-АВТОТРАНС" (08000, Київська обл., Макарівський р-н, смт. Макарів, вул. Котовського, буд. 18) до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (08131, Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, пров. Шкільний, буд. 5), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головного управління Держгеокадастру у Київській області (03115, м. Київ, вул. Серпова, буд. 3/14), та за участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), про визнання протиправним та скасування рішення відмовити повністю.

Згідно з приписами ч.ч. 1, 2 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до вимог статті 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 30.11.2020 р.

Суддя В.М. Бабкіна