Ухвала від 25.11.2020 по справі 910/18407/19

УХВАЛА

25 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 910/18407/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Пількова К. М.,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк Сіті" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 09.06.2020 у справі

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк Сіті" до акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк", третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "Юнікс" про визнання недійсним договору поруки,

за участю представників:

позивача - Горобець Д. Г.;

відповідача - Яковенко О. О.;

третьої особи - не з`явилися,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Лайк Сіті" (далі - ТОВ "Лайк Сіті") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ "КБ "Приватбанк") про визнання недійсним договору поруки від 20.10.2016 № 4Ю14262Д/П, укладеного між позивачем та відповідачем.

Обґрунтовуючи позовну заяву позивач стверджує про вчинення спірного правочину шляхом введення ТОВ "Лайк Сіті" в оману.

Так, ТОВ "Лайк Сіті" зазначає, що між ним та відповідачем 20.10.2016 був укладений кредитний договір № 4Л16089Г, згідно якого Товариство отримало кредит в сумі 4 300 000 000,00 грн.

20.10.2016 між сторонами в забезпечення виконання зобов`язань ТОВ "Юнікс" (боржник) було укладено оспорюваний договір поруки. Дії ТОВ "Лайк Сіті" з отримання кредитних коштів по кредитному договору були направлені на залучення цих коштів для погашення зобов`язань боржників Банку в рамках реалізації плану "трансформації" кредитного портфелю Банку ініційованого НБУ. Така діяльність позивача (укладення кредитного договору та договору поруки) була направлена на отримання прибутку від реалізації таких активів, або набуття права власності на них. Позивач вказує, що ним як поручителем виконано зобов`язання боржника шляхом сплати коштів за кредитними договорами. Проте, зобов`язання Банку щодо передачі позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечення зобов`язання боржника не виконано. За твердженням позивача така поведінка відповідача свідчить про відсутність намірів Банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки як і в момент його укладення так і протягом значного періоду після його укладення, що свідчить про те, що Банк свідомо ввів в оману позивача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.06.2020 (суддя Ващенко Т. М.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2020 (колегія суддів: Кропивна Л. В., Поляк О. І., Пашкіна С. А.), в позові відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що кредит позивач отримав для фінансування його поточної діяльності, а укладення спірного договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

У касаційній скарзі ТОВ "Лайк Сіті" просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скаржник наголошує на неврахуванні судами висновків Верховного Суду, наведених у постановах від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19 та від 14.01.2019 у справі № 308/12128/15-ц.

У відзиві на касаційну скаргу АТ "КБ "Приватбанк" наголошує, що скаржником не доведено належними і допустимими доказами наявності підстав для визнання договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України, у зв`язку з чим просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а законні та обґрунтовані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/18407/19 з огляду на таке.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine) , заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справах "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland) , заява № 6289/73, § 24, 09.10.1979 та "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain) , заява № 38695/97, § 43, 15.02.2000).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain) , зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", заява № 9562/81, § 56, 02.03.1987.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.

Відповідно до частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина 1 статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Під час розгляду даної справи судами попередніх інстанцій встановлено, що як слідує із умов укладеного між сторонами кредитного договору від 20.10.2016 № 4Л16089Г, останній укладений для фінансування поточної господарської діяльності позивача. Доказів укладення даного договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками відповідача, та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфелю відповідача матеріали справи не містять.

Суди встановили, що зі змісту протоколу від 14.10.2016 № 14/10/2016 слідує, що загальні збори учасників Товариства погодили укладення з Банком кредитного договору на суму 4 300 000 000,00 грн у зв`язку з виробничою необхідністю і для забезпечення поточної господарської діяльності та уповноважили директора Товариства на його підписання. Техніко-економічне обґрунтування повернення кредитних коштів та заявка на отримання кредиту Товариства містять цільове призначення позики - на фінансування поточної діяльності підприємства. При цьому у документах не наведено такого мотиву для залучення додаткового фінансування за рахунок отриманого від Банку кредиту як необхідність Товариством виконати договори поруки за третіх осіб і отримання від такого виконання прав вимоги до них.

Оспорюваний договір поруки підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в договорі.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами вказані документи не містять, так само, як і не містять посилань на договір поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку. При цьому, порука має фідуціарний характер і поручитель, поручаючись за третіх осіб, не повинен переслідувати мети, яка суперечить основам цивільного законодавства, а оскільки поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, яка була ним сплачена кредитору, поручительство не переслідує мети отримання поручителем прибутку.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли висновків, що позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору від 20.10.2016 № 4Л16089Г, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення.

Правовідносини у справі № 910/18007/19, на неврахування висновку Верховного Суду в якій, скаржник наводить як підставу для касаційного оскарження, є подібними з даною справою за своїм предметом та підставою позову.

Так позов у справі № 910/18007/19 було подано про визнання недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України договору поруки від 20.10.2016 № 4М14109Д/П, укладеного між позивачем і відповідачем. Позов обґрунтовано укладенням договору поруки внаслідок обману позивача відповідачем.

Рішенням суду першої інстанції у справі № 910/18007/19, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у позові відмовлено. Рішення мотивовані недоведеністю позивачем тих обставин, на які він посилався в обґрунтування своїх вимог.

Постановою Верховного Суду від 21.07.2020 скасовано ухвалені у справі судові рішення та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою для скасування зазначених судових рішень Верховний Суд вказав те, що позивач (Товариство) звертався до місцевого господарського суду з клопотанням про витребування доказів - належним чином посвідченої копії рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, яке (рішення), на думку позивача, має суттєве значення для вирішення справи, оскільки містить відомості про її обставини і яке позивач не міг отримати самостійно, оскільки воно містить банківську таємницю (стаття 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність").

У рішенні місцевого господарського суду з даної справи відсутні будь-які відомості щодо розгляду такого клопотання.

Про наведене позивачем (скаржником) зазначалося і в апеляційній скарзі зі справи (а.с. 84-87), однак апеляційним господарським судом зазначене клопотання також не розглянуто по суті.

Необґрунтоване залишення без будь-якого належного процесуального реагування конкретного і доречного клопотання учасника справи про витребування доказу, який він з об`єктивних причин не міг одержати самостійно (по суті, ігнорування такого клопотання судом), свідчить про порушення останнім наведених положень статті 236 ГПК України щодо законності і обґрунтованості судового рішення.

Так само не розглянуте по суті судами попередніх інстанцій і клопотання позивача про залучення до участі у справі ТОВ "Мілорін ЛТД" як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Наведене в пунктах 18-20 даної постанови суперечить і вимогам пункту 2 частини третьої та пункту 5 частини четвертої статті 238 ГПК України щодо зазначення в описовій частині рішення суду заяв, клопотань учасників справи, а в мотивувальній частині - мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи.

Водночас відповідні порушення не можуть бути виправлені судом касаційної інстанції в силу імперативного припису частини другої статті 300 ГПК України.

Тобто підставою для скасування Верховним Судом ухвалених у справі № 910/18007/19 рішень судів попередніх інстанцій стало порушення судами норм процесуального права.

Натомість у даній справі суд першої інстанції розглянув клопотання позивача про витребування у АТ "КБ "Приватбанк" належним чином засвідченої копії рішення Правління Національного Банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, згідно якого АТ "КБ "Приватбанк" зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля та протокольною ухвалою від 25.02.2020 відмовив у його задоволенні.

Таким чином, скаржник безпідставно посилається на неврахування судами у справі № 910/18407/19 правових висновків Верховного Суду, наведених у постанові від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19.

Щодо посилань скаржника на неврахування судами висновку Верховного Суду, наведеного у постанові від 14.01.2019 у справі № 308/12128/15-ц, колегія суддів зазначає наступне.

Предметом спору у справі № 308/12128/15-ц є визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 та скасування реєстрації об`єкту нерухомого майна. Позов обґрунтовано тим, що після смерті сина та чоловіка позивач проживає у однокімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , є пенсіонеркою і перебуває на обслуговуванні Ужгородського міського територіального центру соціального обслуговування з 2012 року. Крім неї у квартирі ніхто не проживає та не зареєстрований. Після тривалого лікування з червня по жовтень 2014 року їй прооперували очі, а у жовтні 2014 року виявила відсутність документів на вказану квартиру, копії яких вона мала надати до Ужгородського міського територіального центру соціального обслуговування. До неї до дому приходили племінниця ОСОБА_1 зі своєю матір`ю та нотаріусом з документами на підпис, однак їхній зміст ОСОБА_2 не знала, оскільки прочитати вказані документи вона не могла із-за вад зору. Позивач вважала, що вказані документи будуть надані до Ужгородського міського територіального центру соціального обслуговування, у якому вона знаходиться на обслуговуванні з 2012 року.

Суди першої та апеляційної інстанцій частково задовольнили зазначений позов, пославшись при цьому на те, що сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину не дотримано встановлених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України вимог; правочин не направлений на досягнення сторонами правових наслідків, а вчинений під впливом обману, тому підлягає визнанню недійсним. Оспорюваний договір вчинено під впливом обману, внутрішня воля позивача сформувалася неправильно під впливом хибних відомостей про обставини правочину, спричинених діями відповідача.

Верховний Суд залишаючи без змін ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій, виходив із встановлених судами обставин: позивач є особою похилого віку, має вади зору, особисто не могла прочитати текст договору і договір нотаріусом не зачитувався, продавати квартиру у неї наміру не було, а кошти за договором не отримувала, тому відповідач під час укладення договору купівлі-продажу, не ознайомивши ОСОБА_2 з його текстом, ввела позивача в оману шляхом замовчування. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини дають підстави вважати, що дії відповідача під час укладання спірного договору суперечили волевиявленню ОСОБА_2 , що свідчить про умисел у таких діях відповідача, спрямовані на введення особи похилого віку в оману.

Колегія суддів відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення ухвалено судами без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 308/12128/15-ц, оскільки предмет і підстави позовів у зазначеній справі та справі № 910/18407/19 і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

За таких обставин доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом відповідних висновків, наведених у постановах від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19 та від 14.01.2019 у справі № 308/12128/15-ц, не знайшло підтвердження, в зв`язку з чим касаційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Сплачена скаржником сума судового збору за подання касаційної скарги з урахуванням положень пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" поверненню не підлягає, оскільки Верховним Судом закривається касаційне провадження, а не провадження у справі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк Сіті" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 09.06.2020 у справі № 910/18407/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя К. Пільков