Постанова

від 01.12.2020 по справі 910/18118/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" грудня 2020 р. Справа№ 910/18118/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Ходаківської І.П.

Зубець Л.П.

при секретарі судового засідання : Кубей В.І.

за участю представників сторін:

від позивача: не прибув;

від відповідача: Фурманчук О.І.;

від третьої особи: не прибув,

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант"

на рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 року (дата підписання повного тексту 14.07.2020 року)

у справі № 910/18118/19 (суддя: Чинчин О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант"

до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лазурний берег"

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (далі - відповідач), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Лазурний берег" (далі - третя особа) про визнання договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що договір поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року був укладений ним під впливом обману, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 року у задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року було відмовлено повністю

Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення у даній справі та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального та матеріального права, зокрема ст. 215, п. 1, 2 ст. 216, ч. 1 ст. 230, ч. 1 ст. 517 Цивільного кодексу України, ст.ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Так, скаржник вказав, що у зв`язку з тривалим невиконанням банком умов п. 8 та п. 10 договорів поруки, вважаємо, що банк не мав на меті передати Товариству документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань старих боржників у вигляді цінних для нашого Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" активів, а лише використовувало інформацію про такі активи для спонукання Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану трансформації (на виконання вимог Національного банку України), чим ввів позивача в оману щодо істотних умов.

Тобто, договір поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року було укладено з порушенням чинного законодавства, зокрема як такий, що вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, скаржник вказав що відповідач свідомо ввів в оману Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" , оскільки банк не мав намірів виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладення, ні протягом значного періоду після його укладення, в тому числі внаслідок відсутності відповідних документів, чи їх припинення з тих чи інших обставин.

Водночас, скаржник зауважив, що у нього є усі підстави ставити під сумнів, взагалі, факт наявності відповідних активів у відповідача, так як протягом 2016-2019 років відповідач не передав скаржнику ні документи, що посвідчували наявність активів (або їх копії), ні будь-яку іншу інформацію, що надавала б змогу позивачу можливість звернути стягнення на такі активи.

Крім того, скаржника наголосив на тому, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку, що кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача, а тому твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.09.2020 року справу № 910/18118/19 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Майданевич А.Г., Коротун О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.09.2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 у справі № 910/18118/19 та призначено до розгляду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 року у справі № 910/18118/19.

Витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.10.2020, у зв`язку з перебуванням судді Коротун О.М., Майданевича А.Г., на лікарняному, було сформовано для розгляду апеляційної скарги у справі № 910/18118/19 нову колегію суддів у складі: головуючого судді: Суліма В.В., суддів: Ходаківська І.П., Зубець Л.П.

Північний апеляційний господарський суд прийняв апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 року у справі № 910/18118/19 до провадження у складі нової колегії суддів: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Ходаківська І.П., Зубець Л.П. Призначив розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 року у справі № 910/18118/19 на 01.12.2020 року своєю ухвалою від 13.10.2020 року.

23.11.2020 року від представника скаржника до суду електронною поштою надійшло клопотання про відкладення судового засідання.

Крім того, 26.11.2020 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника скаржника до суду надійшло клопотання про відкладення судового засідання, яке, зокрема, було мотивоване світовою пандемією, викликаною корона вірусом COVID-19 та метою недопущення поширення зазначеної гострої распіраторної інфекції.

Колегія суддів розглянула дане клопотання та відзначає наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 року №392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" у чинній редакції, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 з 12.03.2020 року по 31.07.2020 року (в редакції останніх змін) на всій території України встановлено карантин, який було продовжено.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04.05.2020 року №343 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та відповідно до підпункту 8 пункту 2 постанови дозволена діяльність адвокатів, нотаріусів, аудиторів та психологів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 року №392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів" запроваджено послаблення протиепідемічних заходів, передбачених пунктом 3 цієї постанови, на території регіонів із сприятливою епідемічною ситуацією (у тому числі у м. Києві). Зокрема, дозволено: з 22.05.2020 року регулярні та нерегулярні пасажирські перевезення автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському внутрішньообласному та міжнародному сполученні; з 25.05.2020 року перевезення пасажирів метрополітенами.

Наведене свідчить про усунення перешкод у реалізації учасниками справи своїх процесуальних прав.

В той же час за положеннями ст. 129 Конституції України та ст. 2 Господарського процесуального кодексу України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (ст. 202 Господарського процесуального кодексу України).

Наведена правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.07.2020 року у справі №924/369/19.

Крім того, колегія суддів зазначає, що само по собі оголошення карантину не зупиняє роботи судів.

Згідно ч. 4 ст. 197 Господарського процесуального кодексу України (із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 30.03.2020 №540-ІХ) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" або Державною судовою адміністрацією України.

На виконання Закону України від 30.03.2020 №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" та відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 152, ч. 5 ст. 153 Закону України "Про судоустрій і статус судів" Державна судова адміністрація України наказом від 08.04.2020 року №169 затвердила Порядок роботи з технічними засобами відеоконференцзв`язку під час судового засідання в адміністративному, цивільному та господарському процесах за участі сторін поза межами приміщення суду. Проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду може бути здійснено за допомогою системи відеоконференцзв`язку "EаsyCon".

Таким чином, позивач, бажаючи взяти участь у судовому засіданні, проте не маючи такої можливості у зв`язку з карантинними заходами, відповідно до приписів ст. 197 Господарського процесуального кодексу України мав право взяти участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції у приміщенні суду, а також поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Проте відповідного клопотання заявлено не було.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання позивача про відкладення розгляду справи.

При цьому, судом врахований принцип ефективності судового процесу, який діє у господарському судочинстві і направлений на недопущення затягування процесу, а також враховано положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яким передбачено, що справа має бути розглянута судом у розумний строк.

26.11.2020 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого позивач просив суд рішення господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Крім того, представник відповідача у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема, зазначив, що жодних доказів, які б підтверджували доводи скаржника, на підтвердження власної позиції останнім додано не було, які є підставами для визнання недійсним договору поруки на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Представник відповідача в судовому засіданні Північного апеляційного господарського суду 01.12.2020 року заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду без змін.

Третя особа своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалася, відзив на апеляційну скаргу не надала, що згідно з ч.3 ст.263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Представники позивача та третьої особи у судове засідання 01.12.2020 року не з`явилися. Про час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлялися належним чином, зокрема, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2020 року.

Враховуючи те, що явка представників сторін судом апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, зважаючи на обмежений ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України строк для перегляду рішення місцевого господарського суду, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку про необхідність здійснення перевірки рішення Господарського суду міста Києва в апеляційному порядку за відсутності представників позивача та третьої особи, які були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Північний апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 року підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" - без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, 08.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (позичальник) та Акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (банк) було укладено кредитний договір №4Л16111Г (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати позичальнику кредит у формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом 4500000000,00 грн для фінансування поточної діяльності в обмін на зобов`язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди у визначені цим договором терміни.

Згідно п. 2.2.1 договору 1.2 термін повернення кредиту - 08.10.2025 року.

Позичальник зобов`язується використовувати кредит на цілі, зазначені у п. 1.1 договору, сплатити відсотки за користування кредитом, повернути кредит в строки/терміни, встановлені договором (п.п. 2.2.1, 2.2.2, 2.2.3 договору).

Відповідно до п. 6.1 договору останній в частині п. 4.4 набирає чинності з моменту підписання і скріплення печатками сторін, в інших частинах -з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторонами за цим договором.

Договір укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" у порядку, передбаченому Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та Законом України "Про електронний цифровий підпис", а також на підставі Угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 01.04.2016, укладеної сторонами (п. 7.9 договору).

Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Згідно ст. 1055 Цивільного кодексу України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України "Про електронні довірчі послуги" до складу електронних довірчих послуг входять: створення, перевірка та підтвердження удосконаленого електронного підпису чи печатки; формування, перевірка та підтвердження чинності сертифіката електронного підпису чи печатки; формування, перевірка та підтвердження чинності сертифіката автентифікації веб-сайту; формування, перевірка та підтвердження електронної позначки часу; реєстрована електронна доставка; зберігання удосконалених електронних підписів, печаток, електронних позначок часу та сертифікатів, пов`язаних з цими послугами.

Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов`язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною (ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг").

Згідно зі ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги".

Між сторонами відсутній спір щодо факту укладення (шляхом підписання цифровими підписами та скріплення електронними печатками сторін) вказаного кредитного договору.

Позивачем долучено до матеріалів позовної заяви копію платіжного доручення №7437559 від 09.11.2016 року, з якої вбачається, що 09.11.2016 року позивачем було отримано кредитні кошти за Кредитним договором №4Л16111Г від 08.11.2016 року у розмірі 4158939266,73 грн (т. 1 а.с. 54).

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, 08.11.2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лекс Гарант" (поручитель) та Акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (кредитор) було укладено договір поруки №4Л14399И/П (далі - договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Лазурний берег" за кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14399И та за Кредитним договором від 24.12.2014 №4Л14400И (т. 1 а.с. 46).

Відповідно до п. 2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Згідно п. 4 договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

У випадку невиконання боржником обов`язку п. 1 цього договору кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання (п. 5 договору поруки).

Відповідно до п. 6 договору поруки поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений у письмовій вимозі кредитора, впродовж 5-ти календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у п. 5 цього договору.

Згідно п. 7 договору поруки у випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках. Договірне списання оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.

Відповідно до п. 8 договору поруки до поручителя, який виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договорами застави (іпотеки), укладеними в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5-ти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором (п. 10 договору поруки).

Згідно з п. 17 договору поруки останній укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" у порядку, передбаченому Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та Законом України "Про електронний цифровий підпис", а також на підставі Угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 01.04.2016 року, укладеної сторонами.

Між сторонами відсутній спір щодо факту укладення (шляхом підписання цифровими підписами та скріплення електронними печатками сторін) вказаного договору поруки.

Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Згідно ч. 1 ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. 2 ст. 554 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 556 Цивільного кодексу України після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника.

Згідно з ч. 2 ст. 556 Цивільного кодексу України до поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Так, за твердженням позивача, укладенню вказаних договорів (Кредитного договору №4Л1611Г від 08.11.2016 та Договору поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016), а також інших договорів поруки (перелік наведений позивачем у позовній заяві) передували ті обставини, що позивач зарекомендував себе як надійний та перспективний клієнт банку, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.

За твердженням позивача, банк, володіючи повною фінансовою інформацією про позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію щодо можливості участі Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" у процедурі "трансформації" кредитного портфеля Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк".

У позовній заяві позивач зауважив, що така процедура, зі слів співробітників банку, була ініційована Національним Банком України відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 року №323/БТ, яким зобов`язано Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля. Згаданий план заходів, зі слів співробітників банку, передбачав переведення існуючого корпоративного кредитного портфеля на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела походження доходів. Як зазначає позивач у позовній заві, на думку банку, позивач повністю відповідав необхідним критеріям для переведення на Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" кредитного боргу "старих боржників".

При цьому, як зазначає позивач, представники банку наголошували на тому, що кредитні зобов`язання "старих боржників" забезпеченні надзвичайно ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше.

Позивач вказує, що укладення Кредитного договору №4Л1611Г від 08.11.2016 року було обумовлено тим, що позивач, здійснюючи погашення за рахунок отриманих кредитних коштів (за вказаним кредитним договором) заборгованості "старих" позичальників (боржників), в тому числі позичальника Товариства з обмеженою відповідальністю "Лазурний берег" за Кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14399И та за Кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14400И (на підставі договору поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року), мав на меті отримати прибуток від реалізації активів або набуття права власності на них (переданих позичальниками в забезпечення виконання зобов`язань за кредитними договорами), так як зі слів банку, сукупна вартість активів, що передані в забезпечення, у декілька разів перевищує заборгованість "старих" позичальників перед банком.

Як зазначив позивач у позовній заяві, сума отриманого від банку кредиту за Кредитним договором №4Л1611Г від 08.11.2016 року (4158939266,73 грн) дорівнює сумі сплачених ним грошових коштів в рахунок погашення заборгованості "старих" позичальників (боржників) за кредитними договорами, в тому числі заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю "Лазурний берег" за кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14399И та за кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14400И (на підставі договору поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року).

У зв`язку з викладеними обставинами, як зазначає позивач, протягом 2017-2018 років він намагався у судовому порядку отримати вказані документи від Приватбанку. Однак, як встановлено у рішеннях судів, Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" і не був зобов`язаний передавати такі документи Товариству з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант".

Така поведінка банку за твердженням скаржника свідчить про відсутність намірів у банку виконувати свої зобов`язання за Договором поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року ні в момент його укладення, ні протягом значного періоду після його укладення, що свідчить про введення в оману позивача відповідачем.

Відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Згідно ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним (2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.ст. 230-233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом:

- повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності;

- заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину;

- замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).

Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.

При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено.

Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним.

Отже, як правильно встановлено судом першої інстанції, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме:

1) наявність умислу в діях відповідача,

2) істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману,

3) наявність обману.

Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 25.07.2019 року у справі №910/9879/18.

Щодо твердження скаржника, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення, що договір поруки № 4Л14399И/П від 08.11.2016 року, було укладено з порушенням чинного законодавства, зокрема як такий, що вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України, відповідач навмисно ввів в оману Товариство з обмеженою відповідальністю Лекс Грант про існування у банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язанням боржника у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, колегія суддів відзначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як вбачається з матеріалів справи, останні не містять, а скаржником не було надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих в розумінні ст.ст. 73, 76-79 Господарського процесуального кодексу України доказів наявності обставин (складових), які є підставами для визнання недійним договору поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Зокрема, позивачем не доведено, що представниками Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності, або що представники банку замовчували обставин, що мали істотне значення для правочину (відсутність забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14399И та за кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14400И - Товариства з обмженою відповідальністю "Лазурний берег").

Позивачем не доведено, що відповідачем вчинялись певні винні, навмисні дії, що свідчили б про намагання відповідачем запевнити позивача про такі властивості й наслідки спірного договору поруки, які насправді наступити не можуть.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги протокол №6 загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" від 04.11.2016 року, (наявний в матеріалах справи), відповідно до якого, порядком денним загальних зборів було укладення з відповідачем кредитного договору на суму 4500000000,00 грн (т. 1 а.с. 133).

Так, жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Відповідно до Техніко-економічного обгрунтування повернення кредитних коштів від 03.11.2016 року, метою кредитування Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" є фінансування поточної діяльності (т. 1 а.с. 134).

Згідно з заявкою на отримання кредиту від 03.11.2016 року цільовим призначенням позики є фінансування поточної діяльності підприємства; джерела погашення зобов`язань - за рахунок основної діяльності (т. 1 а.с. 135).

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказаний документ не містить, так само, як і не містить посилань на договори поруки, які позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку (в тому числі за оспорюваним договором).

Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача.

Крім того, як правильно встановлено судом першої інстанції, жоден пункт Кредитного договору №4Л16111Г від 08.11.2016 року не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Водночас, колегія суддів відзначає, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" зверталось до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами про зобов`язання Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" вчинити дії - передати оригінали документів (справа №910/18601/17).

Позовні вимоги, зокрема були мотивовані тим, що позивач за умовами договору поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року як поручитель сплатив відповідачу як кредитору заборгованість Товариства з обмеженою відповідальністю "Лазурний Берег" як боржника за кредитними договорами № 4Л14399И від 24.12.2014 року та № 4Л14400И від 24.12.2014 року. У свою чергу відповідач, в порушення умов договору поруки та ст. 556 Цивільного кодексу України не передав позивачу, як поручителю (який погасив заборгованість боржника), оригінали кредитних договорів, які підтверджують обов`язок Товариства з обмеженою відповідальністю "Лазурний Берег" перед відповідачем за кредитними договорами та інші документи, які підтверджують перехід права вимоги позивача. Оскільки відповідач ухилявся від вчинення вказаних дій, позивач звернувся з позовом до суду.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.12.2017 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.04.2018 року у справі №910/18601/17, відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант", зокрема, з тих підстав, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що позивач погасив повністю всі зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Лазурний Берег" за кредитними договорами, а не їх частину.

Крім того, Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" зверталось до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами про розірвання договору поруки №4Л14399И/П від 08.11.2016 року (справа №910/5381/18).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем в порушення умов договору поруки № 4Л14399И/П від 08.11.2016 року не було передано позивачу належним чином засвідчених копій документів, що підтверджують обов`язки боржників за кредитними договорами, заборгованість за якими позивачем, як поручителем, погашена. Також позивач зазначав, що невиконання відповідачем свого зобов`язання за договором поруки щодо передачі прав вимог до боржників не дало змоги використовувати ці права у якості можливого забезпечення у тому числі і самого позивача і призвело до суттєвого погіршення його фінансово - майнового стану, тобто, до спричинення з боку банку суттєвої шкоди.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.07.2018 року , яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2019 року та постановою Верховного Суду від 28.08.2019 року у справі №910/5381/18 відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди дійшли висновку про відсутність передбачених законом підстав для розірвання договору поруки № 4Л14399И/П від 08.11.2016 року, оскільки, в тому числі, позивачем не доведено факт повного виконання зобов`язань боржника з повернення кредитів і сплати відсотків за користування ними, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження обсягу таких зобов`язань і строків їх виконання, тобто того, що заборгованість боржника перед банком становила саме сплачені поручителем суми та, відповідно, була ним погашена у повному обсязі.

Таким чином, беручи до уваги наявні в матеріалах даної справи докази та обставини, встановлені судами у справах №№ 910/5381/18, №910/18601/17, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо недоведеності та необґрунтованості твердження позивача про відсутність у банку будь-яких договорів забезпечення виконання зобов`язань Товариства з обмеженою відповідальністю "Лазурний берег" за кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14399И та за кредитним договором від 24.12.2014 року №4Л14400И.

Враховуючи, що для встановлення обставин вчинення правочину під впливом обману на позивача покладається обов`язок з доведення наявності трьох складових: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману, тоді як, за висновком суду першої інстанції, позивачем вказаних обставин (складових) не доведено.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 року N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 року N3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Крім того, Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06.12.2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі № 390/34/17.

При цьому, колегія суддів відзначає, що дії позивача, який уклав спірний договір поруки, а наразі пред`являє позов про визнання вказаного правочину недійсним, суперечать його попередній поведінці (укладенню договору) та є недобросовісними.

З огляду на викладене та враховуючи, що позивачем відповідних обставин (складових) для встановлення обставин вчинення правочину під впливом обману не доведено, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відмову у позові.

Так, скаржник не надав суду мотивів та доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції викладені в оскаржуваному рішенні.

Разом з цим, колегія суддів приймає до уваги, що мотиви апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" фактично зводяться до мотивів викладених у позовній заяві, висновки по яким були зроблені судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні.

Колегія суддів зазначає, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін (рішення Суду у справі Трофимчук проти України no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 року у справі № 910/18118/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2020 року у справі №910/18118/19 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/18118/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді І.П. Ходаківська

Л.П. Зубець

Дата складення повного тексту 07.12.2020 року.