Рішення

від 24.11.2020 по справі 910/8709/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.11.2020Справа № 910/8709/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Турчина С.О. за участю секретаря судового засідання Шкорупеєва А.Д., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю " ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ "ІНВЕНТ"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Приватна Торгово-Виробнича Фірма "ДЕСНЯНСЬКА"

про визнання правочину недійсним, застосування наслідків недійсності правочину

представники сторін:

від позивача: не з`явився

від відповідача: Сколоздра В.Р.

від третьої особи: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ "ІНВЕНТ" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018, застосування наслідків недійсності договору про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018 та стягнення 300000,00 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що договір про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018 укладений без дотримання вимог ч.1, 2 ст.203 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.06.2020 дану позовну заяву залишено без руху.

07.07.2020 через відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.07.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 27.08.2020.

05.08.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позов.

Ухвалою Господарського суду від 27.08.2020 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Приватну Торгово-Виробничу Фірму "ДЕСНЯНСЬКА", продовжено підготовче провадження у справі на 30 днів, відкладено підготовче засідання у справі №910/8709/20 на 17.09.2020.

Протокольною ухвалою від 17.09.2020 відкладено підготовче судове засідання у справі на 15.10.2020.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 09.10.2020 повернув без розгляду Товариству з обмеженою відповідальністю "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО" клопотання про розгляд судового засідання в режимі відеоконференції №2020/10-08 від 06.10.2020.

Протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.10.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 05.11.2020.

04.11.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшли письмові пояснення по справі.

Протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.11.2020 задоволено клопотання позивача про відкладення розгляду справи та відкладено розгляд справи по суті на 24.11.2020

10.11.2020 на електрону пошту суду від ТОВ "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО" надійшло клопотання про забезпечення проведення судового засідання, призначеного до судового розгляду на 24.11.2020 о 12:40, в режимі відеоконференції, за допомогою програми "Easycon".

Господарський суд міста Києва ухвалою від 19.11.2020 відмовив у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО" про розгляд судового засідання в режимі відеоконференції, за допомогою програми "Easycon".

Представник позивача у судове засідання 24.11.2020 не з`явився. Про розгляд справи позивач був повідомлений ухвалою суду від 05.11.2020.

Представник третьої особи у судове засідання 24.11.2020 не з`явився. Про розгляд справи третя особа була повідомлена ухвалою суду від 05.11.2020.

Згідно із ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Представник відповідача у судовому засіданні 24.11.2020 надав пояснення по суті своїх заперечень, проти позову заперечив.

У судовому засіданні 24.11.2020 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

07.03.2008 між Приватною Торгово-Виробничою Фірмою "ДЕСНЯНСЬКА" та Товариством з обмеженою відповідальністю "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМИСЛОВИЙ БАНК" було укладено кредитний договір № 153/К-08 на відкриття відновлювальної кредитної лінії (у національній валюті) (надалі-кредитний договір).

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ТОВ "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМИСЛОВИЙ БАНК" та ОСОБА_1 (іпокетодавець 1), ОСОБА_2 (іпокетодавець 2) було укладено Іпотечний договір № 153/ZKin-08, посвідчений приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Маркеловою І.М. 07.03.2008 року за реєстровим № 955 (надалі - Іпотечний договір), відповідно до умов якого іпотекодавці передали в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: ковальсько - заготівельний цех № 5 (що складає 39/1000 комплексу), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 1464,2 кв.м.

11.07.2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ "ІНВЕНТ", як первісним кредитором та Товариством з обмеженою відповідальністю "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО", як новим кредитором було укладено договір про відступлення права вимоги № 023/18-О (надалі-договір відступлення), відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги до боржника, що належать первісному кредитору на підставі кредитного договору, а новий кредитор зобов`язується прийняти зазначене право вимоги та перераховувати первісному кредитору кошти у сумі ціни відступлення.

За змістом договору відступлення, під правом вимоги слід розуміти право грошової вимоги первісного кредитора до боржника, строк платежу за якими настав, а також права вимоги, які виникнуть в майбутньому, щодо погашення (сплати) заборгованості, а також сплати інших платежів, які виникли на підставі кредитного договору. Право вимоги за кредитним договором належить первісному кредитору на підставі договору купівлі-продажу майнових прав № 643/К від 22.06.2018, укладеного між первісним кредитором (ТОВ "ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ "ІНВЕНТ") та банком - AT "ДЕЛЬТА БАНК". Кредитний договір за договором про відступлення - кредитний договір на відкриття відновлювальної кредитної лінії (в національній валюті) №153/К-08 від 07.03.2008, укладений між Приватною Торгово-Виробничою Фірмою "ДЕСНЯНСЬКА" та Товариством з обмеженою відповідальністю "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМИСЛОВИЙ БАНК", право вимоги за яким перейшло до AT "ДЕЛЬТА БАНК" на підставі договору про передачу активів за кредитних зобов`язань Укрпромбанку на користь Дельта банку, укладеного 30.06.2010 між ТОВ "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМИСЛОВИЙ БАНК" та AT "ДЕЛЬТА БАНК", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О.Є. та зареєстрованого в реєстрі за №2258.

У відповідності до п.1.2. договору відступлення, новий кредитор після переходу до нього права вимоги стає кредитором за кредитним договором та одержує право замість первісного кредитора вимагати від боржника належного виконання ними зобов`язань за кредитним договором. Права кредитора за кредитним договором переходять до нового кредитора у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги виключно за умови повного розрахунку відповідно до розділу 5 цього договору. При цьому новий кредитор набуває статусу кредитора за кредитним договором та всіма зобов`язаннями, що забезпечують виконання боржником його зобов`язань за кредитним договором.

Станом на дату укладення сторонами цього договору загальний розмір заборгованості боржника перед первісним кредитором складає: 2 903 304,24 грн, з яких:

заборгованість по основній сумі кредиту складає: 1694630,00 грн; заборгованість по нарахованим процентам складає: 1025820,32 грн; заборгованість за комісією складає: 182853,92 грн.

Відповідно до п. 5.2 договору відступлення новий кредитор зобов`язується сплатити первісному кредитору суму грошових коштів у розмірі 1800000,00 грн, без ПДВ, в наступному порядку та строки: суму грошових коштів у розмірі 1000000,00 грн, без ПДВ, у строк до 13 липня 2018 року, включно; суму грошових коштів у розмірі 800000,00 грн, без ПДВ, у строк до 20 липня 2018 року, включно.

Як зазначено позивачем, на виконання договору відступлення позивач сплатив на користь відповідача грошові кошти загальною сумою 300000,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями №1 від 17.07.2019 на суму 100000,00 грн та № 2 від 18.07.2019 на суму 200000,00 грн.

Позивач зазначає, що у подальшому, не маючи можливості виконувати зобов`язання з договору відступлення, позивач припинив їх виконання, а до правовідносини сторін були застосовані положення п.11.2., 9.2. договору.

За змістом пункту 11.2. договору у разі невиконання новим кредитором зобов`язання, визначеного у пункті 5.2. цього договору, цей договір вважається розірваним.

Відповідно до п.9.2. договору у разі порушення новим кредитором умов розрахунків визначених розділом 5 оскаржуваного договору сплачені новим кредитором грошові кошти на користь первісного кредитора є завдатком в розумінні ст.570 ЦК України та поверненню первісним кредитором не підлягають.

В обґрунтування заявленого позову позивач зазначає, що позивач не є фінансовою установою та не надає фінансові послуги, у той час як на переконання позивача, статус фактора за договором відступлення має позивач, як сторона яка зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження відповідача, а відповідач, як клієнт, відступає позивачу як факторові право грошової вимоги згідно кредитного договору.

Отже, на переконання позивача, уклавши договір про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018 за кредитним договором ТОВ "ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ "ІНВЕНТ" отримало фінансування у розмірі ціни відступлення, а саме 1800000,00 грн, а ТОВ "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО", в свою чергу, укладаючи такий договір, набуло право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Таким чином, за твердженням позивача, оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором факторингу, а відтак, суб`єктний склад оспорюваного договору не відповідає вимогам ст.1079 ЦК України, оскільки ТОВ "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО" не є фінансовою установою.

Відповідач проти позову заперечив, посилаючись зокрема на наступне:

- подання позивачем позову про визнання недійсним оскаржуваного договору суперечить принципу добросовісності та чесній діловій практиці, оскільки, не відповідає попередній поведінці позивача, що свідчила про згоду з всіма умовами договору та була спрямована на його реальне виконання до моменту порушення позивачем своїх фінансових зобов`язань за вищенаведеним договором, що зумовило його розірвання;

- позивачем безпідставно застосовано до оскаржуваного договору норми матеріального права, що регламентують правовідносини, які виникають при укладенні договору факторингу, оскільки, оскаржуваний договір не містить елементів договору факторингу та за своєю правовою конструкцією є договором цесії;

- оскаржуваний договір не містить умов фінансування позивачем відповідача, що є характерною ознакою договору факторингу;

- твердження позивача про начебто можливість отримання позивачем винагороди за оскаржуваним договором у вигляді різниці між вартістю вимоги, зазначеної в оскаржуваному договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю, суперечить фактичним обставинам справи;

- укладення оскаржуваного договору не було спрямоване на отримання прибутку позивачем, оскільки очевидно мало на меті викуп позивачем заборгованості підконтрольного позивачу підприємства за кредитним договором;

- відсутність у позивача статусу фінансової установи не позбавляла відповідача, який має такий статус на укладення договору відступлення права вимоги на підставі ст.512 ЦК України незалежно від наявності у відповідача права на укладення договору факторингу відповідно до статті 1077 ЦК України;

- позивачем не доведено порушення прав та законних інтересів на захист яких подано позов.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з наступних підстав.

Згідно із ч.1, 2 ст.509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину визначено статтею 215 цього Кодексу.

Згідно частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч.1,2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним (ч.1 ст.227 ЦК України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Аналогічна позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17.

За змістом постанови №9 від 06.11.2009 Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Обґрунтовуючи наявність підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №023/18-0 від 11.07.2018, позивач посилається на те, що оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором факторингу, а тому суб`єктний склад оспорюваного договору не відповідає вимогам ст.1079 ЦК України, оскільки ТОВ "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО" не є фінансовою установою. За таких обстави, позивач стверджує, що договір про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018 укладений без дотримання вимог ч.1, 2 ст.203 ЦК України, що є підставою для визнання вказаного договору недійсним та відповідно застосування наслідків недійсності договору.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

При цьому відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов`язується або не зобов`язується їх оплатити. Відступлення права за своєю суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Цей договір може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов`язок нового кредитора сплатити первісному кредитору грошову суму замість отриманого права вимоги.

У такому випадку на відносини цесії поширюється положення про договір купівлі-продажу, оскільки статтею 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога немає особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

При відступлені права вимоги до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено законом або договором (стаття 514 ЦК України).

Також одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

У ст.350 Господарського кодексу України закріплено, що банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Згідно зі ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Відповідно до частини першої статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Статтею 1079 ЦК України визначено, що сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.1999 №231"до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Аналіз частини 1 статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України, частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" свідчить про те, що суб`єктний склад договору факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина 2 статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина 3 статті 1079 ЦК України) та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення слід враховувати, що згідно з пунктом 5 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У розумінні пункту 11 частини 1 статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою.

Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права, тоді як метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина 3 статті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16.

Отже, характерними ознаками договору факторингу є те, що:

- йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором);

- його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);

- метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;

- відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;

- вимоги до форми такого договору визначені у ст.6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Правочин, який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги (цесії).

Аналогічна правові позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04.09.2019 у справі №906/1174/18.

Тобто, договір факторингу поєднує у собі по-перше, елементи договору позики або кредитного договору, по-друге - елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги. Договір, який не поєднує елементів договорів, зазначених вище, не є договором факторингу.

Аналогічна правові позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі №910/1755/19.

Дослідивши умови оспорюваного договору про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018, укладеного між позивачем та відповідачем, судом встановлено, що предметом договору є передача права вимоги сплати заборгованості, а також сплати інших платежів, які виникли на підставі кредитного договору на відкриття відновлювальної кредитної лінії (в національній валюті) №153/К-08 від 07.03.2008, за яке позивач мав сплатити 1800000,00 грн. Станом на дату укладення сторонами цього договору загальний розмір заборгованості за кредитним договором складає: 2 903 304,24 грн, з яких: заборгованість по основній сумі кредиту складає: 1694630,00 грн; заборгованість по нарахованим процентам складає: 1025820,32 грн; заборгованість за комісією складає: 182853,92 грн.

Разом з тим за змістом ст. 50 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та пункту 1 розділу III, пункту 3 розділу VI, п. 1 розділу V Положення щодо організації продажу активів(майна) банків, що ліквідуються, ринкова вартість продажу права вимоги на аукціоні визначається, шляхом проведення суб`єктом оціночної діяльності незалежної оцінки, яка відображається в публічному паспорті активів.

Згідно із ч.3 ст.50 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" майно банку, що включається до ліквідаційної маси, підлягає оцінці Фондом у порядку, встановленому Фондом. Перелік майна банку, що підлягає оцінці суб`єктами оціночної діяльності, встановлюється Фондом. Для проведення оцінки майна Фонд має право залучати суб`єктів оціночної діяльності з оплатою їх послуг за рахунок ліквідаційної маси банку.

Порядок організації, продаж, активів (майна), що включені до ліквідаційної маси банку, що ліквідується, регулюються Положенням щодо організації продажу активів(майна) банків, що ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24 березня 2016 року №388.

Відповідно до п. 1 розділу V Положення щодо організації продажу активів (майпа) банків, що ліквідуються, публічні паспорти активів (майна) та паспорти відкритих торгів (аукціонів) оприлюднюється на веб-сайті відповідного банку, що ліквідується, та офіційному веб-сайті Фонду за формою та структурою інформації, що визначені у додатках до цього Положення.

На підставі викладеного, на офіційному сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було розміщено інформацію щодо ринкової вартості продажу права вимоги на аукціоні, зокрема паспорт відкритих торгів (аукціону), а також публічний паспорт активу.

Аналогічна інформація була також розміщена була і на офіційному веб - сайті Prozorro.

Відповідно до публічного паспорту активу - права вимоги за кредитним договором №153/К-08 від 07.03.2008 року, доступного на офіційному веб - сайті Прозорро за електронною адресою https://prozorro.sale/auction/UA-EA-2018-05-15-000034-b, оціночна вартість вищенаведеного активу, визначена суб`єктом оціночної діяльності ПП "Габ`яно" (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності від 08.06.2015 № 479/15) становить 400714,00 грн.

Отже, ринкова (дійсна) вартість права вимоги за кредитним договором, що була визначена суб`єктом оціночної діяльності в процедурі реалізації майна на аукціоні становила 400714,00 грн.

Таким чином, загальний розмір заборгованості боржника перед первісним кредитором, що згідно до договору відступлення складав 2903304,24 грн не є дійсною оціночною вартістю вищенаведеного активу, а відтак, різниця між вищенаведеним розміром заборгованості та ціною відступлення права вимоги за оскаржуваним договором, що становила 1800000,00 грн, не може розцінюватися як винагорода позивача за оскаржуваним договором.

Водночас жодних додаткових платежів, встановлення винагороди чи умов щодо надання в розпорядження відповідачу певної суми грошових коштів спірний договір не містить.

При цьому відступлення права вимоги на отримання не тільки суми основного боргу, але й штрафних і компенсаційних санкцій, не є характерними ознаками договору факторингу та не призводить до зміни правової природи такого договору, як договору цесії.

Сама ж грошова вимога, яка відступається, на переконання суду у цій справі, не може вважатись платою за послуги факторингу та не може вважатися ознакою саме факторингової операції.

Окрім того, у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №909/968/16 зазначено, що сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Отже, різниця між розміром (вартістю) права вимоги, що відступається (2903304,24 грн), і розміром (ціною) відступлення права грошової вимоги, що передбачена спірним договором про відступлення права вимоги (1800000,00 грн), не може розглядатись як плата за надану фінансову послугу.

З урахуванням вище викладеного, за предметом, а також змістом взаємних прав і обов`язків сторін, оспорюваний позивачем договір не є договором факторингу, а натомість містить ознаки договору купівлі - продажу права вимоги.

Оскільки спірний договір про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018 є договором відступлення права вимоги, а чинним законодавством не вимагається отримання юридичною особою будь-якого дозволу (ліцензії) при укладенні та виконанні договору про відступлення права вимоги (цесії), доводи позивача про невідповідність спірного договору суб`єктному складу сторін відповідно до ч.3 ст.1079 Цивільного кодексу України, якою передбачено вимоги до сторін у договорі факторингу, і посилання на вказані обставини як на підставу визнання недійсним спірного правочину відповідно до ч.1 ст.227 Цивільного кодексу України, є безпідставними.

З огляду на викладене вище, підстави для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018 відповідно до ч. 1 ст.215 ЦК України (оспорюваний правочин суперечить приписам цивільного законодавства щодо суб`єктного складу договору факторингу та укладений з порушенням приписів ч.1,2 ст.203 ЦК України) відсутні.

Відповідно до частини першої статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Установлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина перша статті 216 цього Кодексу).

За змістом статті 216 цього Кодексу наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Оскільки судом встановлено відсутність підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018, то відповідно у задоволенні позовних вимог про застосування наслідків недійсності договору про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018 та стягненні 300000,00 грн, суд також відмовляє.

З приводу посилань відповідача на те, що позивачем не було здійснено у повному обсязі сплату суми ціни відступлення прав вимоги, то суд зазначає, що виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

За змістом ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами як письмові, речові та електронні докази.

У відповідності до ч.3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Приписами ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст.78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції враховує висновки Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006), в якому зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У даній справі судом було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин згідно з нормами матеріального та процесуального права.

Враховуючи наведене, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРИКАРПАТТЯ ВІТАЛ-АВТО" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ "ІНВЕНТ" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018, застосування наслідків недійсності договору про відступлення права вимоги №023/18-О від 11.07.2018 та стягнення 300000,00 грн.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129-130, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано: 07.12.2020.

Суддя С. О. Турчин