Постанова

від 02.12.2020 по справі 640/16454/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 640/16454/19

провадження № 61-5736св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 грудня

2019 року в складі судді Лях М. Ю. та постанову Харківського апеляційного суду

від 24 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Кіся П. В.,

Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого (далі - НЮУ ім. Ярослава Мудрого) про скасування наказу та поновлення на роботі.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначала, що вона перебувала з позивачем в трудових правовідносинах з 05 серпня 1998 року та займала посаду асистента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права в період з 1998 року до

2006 року. В період з 2006 року до 2019 року позивач займала посаду доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права на умовах строкового трудового договору від 01 липня 2013 року та від 01 липня 2016 року, укладених на підставі наказів відповідача від 25 червня 2013 року № 186-к та від 27 червня

2016 року № 212-к відповідно.

Звертала увагу на те, що 15 липня 2019 року вона не отримала аванс за липень

2019 року, передбачений пунктом 5.10 колективного договору на 2017-2020 роки, у зв`язку із чим 16 липня 2019 року звернулась до відповідача із запитом щодо підстав невиплати їй заробітної плати.

На письмовий запит ОСОБА_1 листом від 18 липня 2019 № В-324 головний бухгалтер відповідача повідомила останню, що згідно з наказом ректора

НЮУ ім. Ярослава Мудрого від 24 червня 2019 року № 224-К позивача звільнено з посади доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права у зв`язку із закінченням строку трудового договору з 30 червня 2019 року на підставі пункт 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Стверджувала, що з наказом про звільнення ознайомлена під підпис лише 06 серпня 2019 року, в цей же день їй видана трудова книжка.

Позивач вважала, що укладений між нею та відповідачем трудовий договір є таким, що укладений на невизначений строк. Також позивач вказувала, що вона не була повідомлена про звільнення з 30 червня 2019 року, їй не було надано для ознайомлення наказ про звільнення, не була повернута трудова книжка, у зв`язку з чим вона продовжувала виконувати свої трудові обов`язки, з`являтися на роботі, виконувати завдання керівництва, отримувала книги в бібліотеці як співробітник навчального закладу, безперешкодно проходила на територію університету використовуючи свій пропуск співробітника кафедри.

Посилаючись на наведене та на те, що фактично трудові відносини тривали та жодна зі сторін не вимагала їх припинення, позивач просила визнати незаконним

пункт 2 наказу ректора НЮУ ім. Ярослава Мудрого від 24 червня 2019 року № 224-к про звільнення позивача з посади доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права, у зв`язку із закінченням строку трудового договору з 30 червня 2019 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП Українита поновити її цій посаді.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 02 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено обґрунтованість позовних вимог та наявність порушень з боку відповідача трудових прав позивача під час її звільнення з посади доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права НЮУ імені Ярослава Мудрого.

Постановою Харківського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, додатково зазначивши, що відповідно до наказу від 27 червня 2016 року № 212-к між позивачем та відповідачем продовжені трудові відносини строком з 01 липня 2016 року до 30 червня 2019 року, тобто між сторонами існували строкові трудові правовідносини та після закінчення строку дії трудового договору позивач була звільнена.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати зазначені вище судові рішення, справу передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Також просила провести розгляд справи за позовом

ОСОБА_1 . Великою Палатою Верховного Суду за участі останньої.

Як на підставу касаційного оскарження оскаржуваних судових рішень представник позивача посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме - на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Також представник позивача вказує, що справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для позивача.

Крім того, заявник зазначає про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Звертає увагу на те, що трудові договори між позивачем та відповідачем переукладались неодноразово, а отже відповідно до вимог частини другої

статті 39-1 КЗпП України вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

Вважає, що вимоги частини другої статті 23 КЗпП України, якою передбачено, що строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Також зазначає, що в період дії строкового трудового договору, укладеного між позивачем та відповідачем, наказом відповідача від 02 березня 2018 року № 66 введено в дію Положення про конкурсний відбір та призначення на посади науково-педагогічних працівників НЮУ ім. Ярослава Мудрого, затверджене протоколом вченої ради університету від 27 листопада 2015 року № 4 (далі - Положення). Так, пунктом 4.1 Положення визначено, що з особою, обраною вченою радою або призначеною у встановленому порядку на посаду науково-педагогічного працівника, укладається трудовий договір на невизначений строк або строковий трудовий договір (у випадках, прямо встановлених законами щодо окремих посад - контракт). Тобто, зазначене вище Положення допускає призначення на посаду науково-педагогічного працівника в порядку, відмінного від проходження конкурсного відбору, що спростовує висновки апеляційного суду про те, що на час закінчення строку дії контракту, укладеного з позивачем, трудових договір не міг бути укладений на новий строк без проведення конкурсу.

Стверджує, що суди неправильно визначивши правову природу укладеного з позивачем трудового договору, помилково врахували висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року, прийнятої в справі 357/10223/16.

Вважає, введення в 2018 році вимоги щодо проходження конкурсного відбору звуженням змісту та обсягу прав та свобод позивача, гарантованих Конституцією України. Також вважає, що вимога щодо проходження конкурсу має стосуватись лише осіб, які вперше призначаються на відповідну посаду після введення в дію такої вимоги.

Звертає увагу на те, що висновок апеляційного суду про те, що позивача звільнено з дотриманням вимог трудового законодавства, ґрунтується виключно на поясненнях відповідача, викладених у відзиві на апеляційну скаргу позивача, проте без врахування наявних в матеріалах справи доказів. Так, апеляційним судом зазначено, що позивач ознайомлена з наказом про звільнення та отримала трудову книжку в перший день її прибуття до навчального закладу після 30 червня 2019 року. Однак, позивачем доведено, а відповідачем не спростовано, що до 06 серпня 2019 року (день ознайомлення з наказом та отримання трудової книжки позивачем) ОСОБА_1 неодноразово проходила на територію університету, користуючись електронною перепусткою. При цьому, матеріали справи не містять доказів, що відповідач повідомляв позивача про необхідність ознайомлення з наказом та отримання трудової книжки. Зазначене свідчить про те, що фактично позивач звільнена

06 серпня 2019 року, тобто через 36 днів після дати, зазначеної в трудовому договорі, що свідчить про відсутність вимоги відповідача припинити трудові правовідносини в останній день строку дії трудового договору.

Також заявник вказує на те, що відповідачем підтверджено, що 27 червня 2019 року завідувач кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права доручила позивачу продовжувати роботу над підручником, що також свідчить про те, що відповідач не вимагав припинення трудових правовідносин з позивачем.

У травні 2020 року відповідач засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу позивача, в якому зазначає про безпідставність її доводів та правильність висновків судів попередніх інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову.

Стверджує, що трудові правовідносини між позивачем та відповідачем були виключно строкові протягом всього періоду роботи позивача в навчальному закладі. Так, в період з 1998 року до 2016 року позивач працювала в університеті на умовах контракту і лише 01 липня 2017 року на підставі заяви ОСОБА_1

від 25 травня 2016 року, з останньою укладено трудовий договір строком з 01 липня 2016 року до 30 червня 2019 року. Відповідно до наказу від 24 червня 2019 року

№ 224-к позивача звільнено з посади доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права у зв`язку з закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України .

Зазначав, що відповідно до положень частини одинадцятої 11 статті 55 Закону України Про вищу освіту призначенню на посаду, зокрема, доцента передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується вченою радою навчального закладу. З урахуванням Рекомендації щодо проведення конкурсного відбору при заміщенні вакантних посад науково-педагогічних працівників та укладання з ними трудових договорів (контрактів), затверджених наказом Міністерства освіти і науки України від 05 травня 2015 року та розробленого на підставі цього Положення, строк дії трудового договору з позивачем не міг бути укладений чи продовжений на новий строк без проведення конкурсу. Позивач скористалась своїм право взяти участь в конкурсі на заміщення посади кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права, за результатом якого вчена рада університету 10 червня 2019 року ухвалила рішення про необрання позивача на посаду.

Також відповідач зазначає, що за характером роботи, а саме у зв`язку з неможливістю передбачити кількість студентів за певною спеціальністю та необхідність відповідної кількості викладацького складу на кожний навчальний рік, трудові відносини між сторонами не можуть бути встановлені на невизначений строк. Переукладання строкового трудового договору у випадках, що підпадають під дію частини другої статті 23 КЗпП України , не має наслідком набуття трудовим договором характеру безстрокового чи укладеного на невизначений строк.

Вважає твердження позивача в касаційній скарзі про порушення порядку звільнення з роботи безпідставними, оскільки у разі припинення трудових правовідносин у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору від роботодавця не вимагається попередження працівника про наступне звільнення.

Стверджує, що подання позивачем звернення від 26 липня 2019 року з проханням надати пояснення стосовно причин невиплати авансу за липень 2019 року свідчить лише про намагання створити видимість трудових правовідносин, оскільки весь науково-педагогічний склад закладів освіти щорічно протягом липня-серпня перебуває у відпустці і аванс в цей період йому не виплачується.

Вказує на те, що завідувач кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права доручила позивачу продовжувати роботу над підручником в період строку дії трудового договору.

У липні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відповідь на відзив відповідача, в якій вказує на те, що трудові договори, укладені між позивачем та відповідачем 01 липня 2013 року та 01 липня 2016 року були тотожними, відмініть полягала лише в їх назві.

Звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки тій обставині, що відповідач, змінюючи назву укладених з позивачем трудових договорів, наділяв їх різною юридичною силою.

Вважає безпідставними посилання відповідача у відзиві на те, що у зв`язку з неможливістю передбачити кількість студентів за певною спеціальністю та необхідність відповідної кількості викладацького складу на кожний навчальний рік, трудові відносини між сторонами не можуть бути встановлені на невизначений строк, оскільки Положенням передбачено укладання з науково-педагогічними працівниками трудового договору на невизначний строк.

Також позивач не погоджується з твердженнями відповідача, викладеними у відзиві, щодо проведення звільнення позивача з дотриманням вимог трудового законодавства. Наполягає на порушення відповідачем частини першої статті 47 КЗпП України.

Стверджує, що доводи відповідача, викладенні у відзиві, про припинення трудових правовідносин з позивачем після строку, встановленому в трудовому договорі, є безпідставними та спростовуються доданими позивачем доказами фактичного продовження виконання своїх трудових обов`язків: дорученням безпосереднього керівника щодо завершення роботи над підручником, користування читальним залом та науковим абонементом бібліотеки після закінчення строку дії трудового договору, користування службовою перепусткою, а також іншими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки.

Рух справи у суді касаційної інстанції

У березні 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 передано судді-доповідачу Сердюку В. В.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 640/16454/19 із Київського районного суду

м. Харкова, встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2020 року матеріали справи № 640/16454/19 надійшли до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 вересня 2020 року справу призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3Цивільного процесуального кодексу України

(далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 прийнята на роботу після закінчення аспірантури з відривом від виробництва на посаду асистента кафедри кримінології та ВТП Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого відповідно до наказу від 05 серпня 1998 року № 121-к, строком з 01 серпня 1998 року до 01 серпня 1999 року на умовах, викладених в контракті від 01 серпня 1998 року.

На підставі наказу від 24 червня 1999 року № 83-к трудові відносини між позивачем та відповідачем продовжено з 01 липня 1999 року до 30 червня 2000 року за умовами контракту від 01 липня 1999 року.

Наказом від 17 липня 2000 року № 126-к трудові правовідносини між

ОСОБА_1 та відповідачем продовжено з 01 липня 2000 року до 30 червня 2001 року на підставі заяви позивача від 25 квітня 2000 року, за контрактом

від 01 липня 2000 року.

Відповідно до наказу від 27 червня 2001 року № 111-к-а продовжено трудові відносини між ОСОБА_1 та відповідачем з 01 липня 2001 року до 30 червня 2002 року на підставі заяви позивача від 05 травня 2001 року, на умовах контракту від 01 липня 2001 року.

Згідно з наказом від 20 травня 2002 року № 77-к між сторонами продовжено трудові правовідносини строком з 01 липня 2002 року до 30 червня 2003 року на умовах контракту від 01 липня 2002 року, укладеного на підставі заяви позивача та витягу з протоколу засідання кафедри від 25 квітня 2002 року.

Наказом від 27 травня 2003 року № 102-к між сторонами продовжено трудові правовідносини строком з 01 липня 2003 року до 30 червня 2008 року, на умовах контракту від 01 липня 2003 року.

Відповідно до наказу від 21 лютого 2006 року № 21-к ОСОБА_1 переведено на посаду доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права на підставі контракту від 07 лютого 2006 року на строк із 07 лютого 2006 року до 30 червня

2008 року.

Згідно з наказом від 25 червня 2008 року № 94-к між ОСОБА_1 та відповідачем продовжені трудові правовідносини з 01 липня 2008 року до 30 червня 2013 року, на умовах контракту від 01 липня 2008 року, укладеного на підставі заяви позивача від 17 квітня 2008 року.

На підставі наказу від 25 червня 2013 року № 186-к між позивачем та відповідачем продовжені трудові відносини на посаді доцента строком з 01 липня 2013 року

до 30 червня 2016 року на умовах строкового трудового договору (контракту)

від 01 липня 2013 року, укладеного на підставі заяви позивача від 09 квітня

2013 року.

Відповідно до наказу від 27 червня 2016 року № 212-к між ОСОБА_1 та відповідачем продовжені трудові правовідносини строком з 01 липня 2016 року

до 30 червня 2019 року. Трудовий договір укладено 01 липня 2016 року на підставі заяви позивача від 25 травня 2016 року.

Наказом від 24 червня 2019 року № 224-к ОСОБА_1 звільнено з посади доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права у зв`язку з закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої

статті 36 КЗпП України з 30 червня 2019 року.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у

статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до положень частини другої статті 23 КЗпП України строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

За змістом частини другої статті 39-1 КЗпП України трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

Пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України передбачає можливість припинення трудового договору у зв`язку з закінченням його строку. На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам статті 23 КЗпП України, то умова про строк є незаконною. Трудовий договір у такому разі вважається укладеним на невизначений строк, і він не може бути припинений у зв`язку з закінченням строку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оцінивши надані сторонами докази, встановивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення ОСОБА_1 з підстав закінчення строку дії трудового договору видано з дотриманням вимог трудового законодавства, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Судами правильно зазначено, що між сторонами відповідно до пункту 2 частини першої статті 23 КЗпП України укладено трудовий договір на визначений строк, встановлений за їх погодженням, який міг бути продовжений лише якщо трудові відносини тривали й жодна із сторін не вимагала їх припинення. Однак, роботодавець не виявив бажання у переукладенні трудового договору з позивачем, в установленні законом строки видав наказ про звільнення, виплатив позивачу заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку.

Доводи касаційної скарги представника позивача про те, що посада доцента кафедри не вимагає обов`язкового укладення строкового трудового договору не заслуговують на увагу, оскільки, судами встановлено, що за характером роботи, а саме у зв`язку з неможливістю передбачити кількість студентів за певною спеціальністю та необхідність відповідної кількості викладацького складу на кожний навчальний рік, трудові відносини між сторонами не могли бути встановлені на невизначений строк.

При цьому, позивач не оспорювала правомірність укладення з нею саме строкового трудового договору. Вказана умова трудового договору не визнана недійсною та презумпція її правомірності у встановленому порядку не спростована.

ОСОБА_1 проінформована про умови укладеного з нею договору, зокрема, щодо терміну його дії, погодилася з ними, подаючи відповідні заяви про укладення з нею строкового трудового договору.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що Положення допускає призначення на посаду науково-педагогічного працівника в порядку, відмінного від проходження конкурсного відбору, є безпідставними, оскільки пунктом 2.2 Положення встановлено, що посада вважається вакантною, зокрема, у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору (контракту) з науково-педагогічним працівником, щодо якого сторонами не прийнято рішення про продовження з ним трудових відносин по цій посаді. У цьому випадку конкурс оголошується не менш ніж за два місяці до закінчення строку дії трудового договору (контракту), а обрана особа призначається на посаду після звільнення науково-педагогічного працівника, який її обіймав.

Оскільки відповідачем не прийнято рішення про продовження з позивачем трудових відносин на посаді доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права, строк дії укладеного з ОСОБА_1 трудового договору не міг бути укладений чи продовжений на новий строк без проведення конкурсу.

При цьому судами встановлено, що 02 травня 2019 року позивач подала заяву на участь в конкурсі на заміщення вакантної посади доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права, оголошеного відповідно до наказу відповідача

від 03 квітня 2019 року № 86.

10 червня 2019 року на засіданні вченої ради університету вирішувалось питання про обрання на посаду доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права ОСОБА_3 , за яку шляхом таємного голосування: за - 31, проти - 36, недійсних бюлетенів - 1. На підставі чого вчена рада ухвалила рішення про необрання позивача на посаду доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права (витяг з протоколу від 10 червня 2019 року № 13).

Згідно з підпунктом 2.34 пункту 2 Положення рішення вченої ради університету, прийняте за результатами головування, є остаточним. Таким чином, позивач не пройшла конкурс на заміщення вакантної посади доцента кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права університету.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач видав наказ про припинення трудових правовідносин раніше закінчення строку дії договору, відхиляються Верховним Судом, оскільки строк дії трудового договору від 01 липня 2016 року закінчився

30 червня 2019 року, наказ був виданий раніше, оскільки останній день договору припадав на вихідний.

Не заслуговують на увагу також аргументи заявника про те, що після закінчення строку дії трудового договору трудові правовідносини фактично тривали, позивач проходила на територію університету за допомогою електронної перепустки, не свідчить про продовження трудових відносин, оскільки на той час дія строкового трудового договору закінчилась та був виданий наказ про звільнення позивача.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не попередив позивача про наступне звільнення є безпідставними, оскільки припинення трудового договору у зв`язку із закінченням строку його дії не потребує додаткового повідомлення працівника, адже укладаючи строковий трудовий договір він погодився на його припинення по закінченню строку, на який його було укладено.

Посилання заявника в касаційній скарзі на несвоєчасну видачу роботодавцем трудової книжки відхиляються Верховним Судом, оскільки вимоги про притягнення відповідача до відповідальності за затримку видачі трудової книжки, позивачем в межах цього позову не пред`явленні.

Доводи заявника про те, що 27 червня 2019 року завідувач кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права доручила позивачу продовжувати роботу над підручником, що також свідчить про те, що відповідач не вимагав припинення трудових правовідносин з позивачем, відхиляється Верховним Судом, оскільки завідувач кафедри доручила позивачу продовжувати роботу над підручником в період строку дії трудового договору.

Перевіряючи інші доводи касаційної скарги, які спрямовані на незгоду із ухваленими в справі судовими рішенням та власним тлумаченням норм матеріального права, Верховний Суд зазначає, що суди повно встановили обставини справи, надали належну правову оцінку доводам сторін та наданим у справі доказам, правильно здійснили тлумачення норм матеріального та процесуального права і застосували їх до спірних правовідносин.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо клопотання заявника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 у поданій до Верховного Суду касаційній скарзі заявила клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, який провести за участі позивача.

Відповідно до частин третьої-п`ятої статті 403 ЦПК Українисуд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Верховний Суд дійшов висновку, що заявлене клопотання не підлягає задоволенню, з огляду на те, що заявником таке клопотання не обґрунтоване, представником позивача не наведено жодної з вище наведених підстав для передачі справи, що переглядається, на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційна скарга задоволенню не підлягає, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 грудня

2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик