Рішення

від 01.12.2020 по справі 922/2274/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" грудня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2274/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Альпіне Груп", м. Київ до Приватного підприємства "Хєлком", смт. Малинівка Харківської області про визнання недійсними угод за участю представників:

Позивача - не з`явився;

Відповідача - Мокроусов Ю.С. (ордер серія ХВ № 1711 від 01.09.2020 р.)

ВСТАНОВИВ:

20.07.2020 до суду звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Альпіне Груп" (надалі - Позивач) з позовною заявою до Приватного підприємства "Хєлком" (надалі - Відповідач) в якій просить суд визнати недійсними:

- Додаткову угоду № 1 від 27.11.2019 р. до Договору поставки №16/ДП від 01.01.2017 р.;

- Додаткову угоду № 1 від 27.11.2019 р. до Договору поставки №16/ДП від 01.01.2018 р.

Також просить суд стягнути суму судового збору за подання позову до суду.

Ухвалою суду від 21.07.2020 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засіданні на "18" серпня 2020 р. о 10:15.

18.08.2020 р. Позивачем до суду надано уточнення до позовної заяви (вх. 19119), в якому доповнює зміст позовної заяви. Також просить стягнути 30000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Ухвалою суду від 18.08.2020 р. підготовче засідання відкладено на 10.09.2020 р. о 10:00.

Судом продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів до "21" жовтня 2020 р. та задоволено клопотання (вх. №20876 від 10.092020) про відкладення підготовчого засідання, яке відкладено на 24.09.2020 р. о 10:30. Ухвалою суду від 24.09.2020 р. було повідомлено, що наступне підготовче засідання відбудеться 15.10.2020 р. о 11:30.

Судове засідання, призначене на 15.10.2020 р. не відбулось у зв`язку з тим, що суддя Жигалкін І.П. знаходився з 15.10.2020 р. на лікарняному, про що свідчить листок непрацездатності.

Ухвалою суду від 29.10.2020 р. було повідомлено, що наступне підготовче засідання відбудеться 03.11.2020 р. о 12:00.

Ухвалою суду від 03.11.2020 р. було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 19.11.2020 р. о 10:45. Ухвалою суду від 19.11.2020р. повідомлено учасників провадження про наступне судове засідання, яке призначене на 01.12.2020 о 11:30.

Представник Позивача в судове засідання не з`явився, 25.11.2020 р. через канцелярію суду надав заяву (вх. № 27491) про відкладення розгляду справи, але суд відхилв цю заяву, оскільки він був повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи. Також суду не надано доказів неможливості прийняття участі в судовому засіданні іншому представнику.

Представник Відповідача в судове засідання з`явився, 24.09.2020 р. через канцелярію суду за вх. № 22117 надав відзив на позовну заяву, в якому просить суд залишити без задоволення позовну заяву.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Згідно з частиною 1 статті 3 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).

При цьому, застосовуючи згідно з частиною 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain ) від 07.07.1989).

З урахуванням наведеного, розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.

Позивач у позові та додаткових поясненнях (доказах) зазначає, що 27.11.2019 р. між ТОВ "Альпіне Груп" в особі директора Мельник Євгенії Василівни, що діяла на підставі Статуту та ПП "Хєлком" в особі директора Мкртичана Самвела Георгійовича, що діяв на підставі Статуту було укладено:- Додаткову угоду № 1 від 27.11.2019 р. до Договору поставки №16/ДП від 01.01.2017 р. щодо врегулювання заборгованості; - Додаткову угоду № 1 від 27.11.2019 р. до Договору поставки №16/ДП від 01.01.2018 р. щодо врегулювання заборгованості.

Проте, на думку Позивача зазначені документи були підписані з перевищенням повноважень та з порушенням норм чинного законодавства, посилаючись на обмеження повноважень директора, де відповідно до розд. 12 Статуту 2019 р., що було затверджено Протоколом загальних зборів ТОВ "Альпіне Груп" № 18-09/19 від 18.09.2019 р., до переліку значних правочинів було серед інших віднесено: - П.12.1.1. правочини (одна або декілька взаємопов`язаних угод), загальна сума яких становить понад 10000,00 грн. чи еквівалент відповідної суми в інших валютах за курсом НБУ на здійснення відповідних операцій, в т.ч. але не виключно, експортно-імпортні угоди та правочини, пов`язані з придбанням, відчуженням, можливістю відчуження чи передачею в будь-яке користування товариством прямо чи побічно майна, вартість якого перевищує відповідну суму.

- П. 12.1.2. правочини (одна або декілька взаємопов`язаних угод), загальна сума яких становить понад 20000,00 грн. чи еквівалент відповідної суми в інших валютах за курсом НБУ на день здійснення відповідних операцій для кожного контрагента, в т.ч. але не виключно, експортно-імпортні угоди та правочини, пов`язані з придбанням, відчуженням, можливістю відчуження чи передачею в будь-яке користування товариством прямо чи побічно майна, вартість якого перевищує відповідну суму.

- П. 12.2. Статуту передбачено, що виключно до компетенції загальних зборів віднесено надання згоди на вчинення значних правочинів. Позивач зазначає, що такі обмеження знайшли своє відображення у компетенції директора Товариства, зокрема у п. 6.7.7. серед інших повноважень зазначено право директора на укладання (вчинення) угод (правочинів) від імені товариства з врахуванням обмежень, встановлених статутом.

Зазначені обмеження, Позивач зводить до ст. 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", тобто загальними зборами ТОВ "Альпіне Груп" було введено особливий порядок укладення значних правочинів, що обмежило повноваження директора.

Так, Загальними зборами учасників Товариства жодним чином не вирішувалося (не приймалося рішення) питання щодо надання згоди на укладення між ТОВ Альпіне Груп та ПП Хєлком угод щодо врегулювання заборгованості, зокрема Угоди 1 та 2, а отже діючи всупереч інтересам Товариства, директором в порушення пунктів 12.1. та 12.2. Статуту, без попередньої згоди Загальних зборів учасників було укладено значні правочини, чим перевищено надані повноваження.

Угоди 1 та 2 підписувалися 27 листопада 2019 року, на дату, коли директором ТОВ Альпіне Груп була ОСОБА_1 , повноваження якої були обмежені новою редакцією Статуту та стосувалися питання врегулювання заборгованості ПП Хєлком перед ТОВ Альпіне Груп .

Позивач зазначає, що з дані Угоди 1 та 2, укладених 27.11.2019 року, направлені на врегулювання заборгованості з одним і тим же боржником - ПП Хєлком , що стосуються Договорів поставки №16/ДП від 01.01.2017 року та №16/ДП від 01.01.2018 року та вказує на їх пов`язаність, у розумінні п. 12.1.2. Статуту.

З врахуванням наявних обмежень на підписання правочинів на суми, що перевищують 10 тис. грн. та 20 тис грн. відповідно, то під час підписання правочинів у вигляді Угоди 1, 2 та Протоколу, якими фактично врегульовувалася заборгованість у розмірі, що перевищував суму 20 тис. грн. вказує на вчинення значного правочину.

На думку Позивача зазначені додаткові угоди 1 та 2 є фіктивними правочинами у розумінні ст. 234 ЦК України, тобто вчинених без наміру створення правових наслідків.

Не погоджуючись з зазначеним позовом, Відповідач, як у судових засіданнях так й у своєму відзиві зазначає наступне.

Пунктами 4.1-4.2 цих Договорів визначено, що загальна вартість товару, що постачається за договором протягом усього строку дії договору, складається з вартості усіх товарів, зазначених у накладних на поставку. Вартість кожної партії товарів визначається сторонами згідно рахунків-фактур, накладних на поставку, що надається постачальником покупцеві.

Оплата здійснюється перерахуванням коштів на розрахунковий рахунок протягом 45 днів після поставки товару. Днем оплати товару вважається надходження грошових коштів на розрахунковий рахунок (п. 4.3. Договорів).

Відповідно до п. п. 8.1 Договорів, останні вважаються укладеними і набирають чинності з моменту їх підписання сторонами та скріплення печатками сторін.

У пункті 8.4. цих Договорів, ПП Хєлком та ТОВ Альпіне Груп зазначили, що якщо інше прямо не передбачено цими Договорами або чинним в Україні законодавством, зміни у цей Договір можуть бути внесені тільки за домовленістю Сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього Договору.

На виконання договорів поставки №16 /ДП від 01 січня 2017 року та від 01 січня 2018 року, з урахуванням змісту Додаткових угод до договорів поставки №16 /ДП від 01 січня 2017 року та від 01 січня 2018 року, ПП Хєлком сплачує на рахунок ТОВ Альпіне Груп кошти в розмірі, зазначеному у вказаних Додаткових угодах.

Проте, всупереч укладеним із ПП Хєлком Додатковим угодам до договорів поставки №16 /ДП від 01 січня 2017 року та від 01 січня 2018 року, ТОВ Альпіне Груп в особі свого представника звернулись до господарського суду із позовом про стягнення із ПП Хєлком заборгованості за поставлений товар за вищезазначеними договорами поставки.

Відповідач посилається на обставини встановлені рішенням суду у відповідності до ч.4 ст. 75 ГПК України, зазначаючи, що Рішенням Господарського суду Харківської області від 15.06.2020 року по справі №922/2/20, залишеним в силі Постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.09.2020р. по справі №922/2/20 позовні вимоги ТОВ Альпіне Груп про стягнення із ПП Хєлком заборгованості за поставлений товар за вищезазначеними договорами поставки було залишено без задоволення.

В Постанові Східного апеляційного господарського суду було зазначено: "Разом з тим, як встановлено апеляційним судом, Додаткові угоди №1 від 27.11.2019 та №1 від 27.11.2019 не містять умови про інший предмет чи спосіб виконання Договору поставки №16ДП від 01.01.2017 та Договору поставки №16ДП від 01.01.2018, як підставу для зміни первісного зобов`язання новим зобов`язанням, а містять лише умови про відстрочення сплати заборгованості, яка виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем зобов`язання з її оплати у встановлений п. 4.3. Договорів поставки строк, що не є новацією в розумінні ст. 604 ЦК України.

Наведеним спростовуються посилання позивача про те, що Додатковими угодами сторони вчинили новацію, але через те що цих правочинах не визначено про припинення первісного зобов`язання, тому умови Договорів поставки в частині строків оплати є чинним."

Таким чином на думку Відповідача Додаткові угоди №1 від 27.11.2019 та №1 від 27.11.2019р. за своїм змістом не є значними правочинами та, являючись невід`ємними додатками до Договору поставки №16ДП від 01.01.2017 та Договору поставки №16ДП від 01.01.2018, не містять умови про інший предмет чи спосіб виконання цих договорів.

Відповідач посилається на те, що Позивачем не було надано належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст.76,77 ГПК України про те, що безпосередньо самі Договори поставки №16ДП від 01.01.2017 та №16ДП від 01.01.2018 є значними правочинами та письмові зміни до них повинні вноситись за правилами, визначеними в частинах 3-4 ст.44 Закону України Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю , а отже твердження Позивача про наявність обмежень у повноваженнях директора ТОВ Альпіне Груп обмежень на укладання Додаткових угоди №1 від 27.11.2019 та №1 від 27.11.2019р. до Договору поставки №16ДП від 01.01.2017 та Договору поставки №16ДП від 01.01.2018 є недоведеним та протиправним.

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити, виходячи з наступного.

На підставі ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Цивільним кодексом України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способом захисту цивільним прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним (частина перша та частина друга статті 16).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202), а з частиною першою статті 203 цього Кодексу визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин, стаття 215).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частини перша, п`ята статті 216);

Також, статтею 629 зазначеного Кодексу визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (стаття 632).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638);

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частини перша, друга статті 712).

Разом з тим, виходячи зі змісту частини першої статті 653 ЦК України, у разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов.

Обмеження повноваження директора не діють для третіх осіб, а також немає підтверджень порушення повноважень для третіх осіб.

Відповідачу не було відомо щодо наявності обмеження повноважень, оскільки участі у загальних зборах Позивача не приймав, не був та не повинен був бути обізнаний про обмеження прав Директора щодо підписання договору(ів), а у разі зміни Статуту, окремо не повідомлено про це Позивачем.

Суд зазначає, що суми у Додаткових угодах не є предметом розгляду спору, а отже не може прийматись судом до розгляду, як невірні розрахунки, за позицією Позивача.

Оцінюючи доводи учасників справи та наявні в матеріалах справи докази, суд зауважує на тому, що в силу приписів п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Перелік загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено статтею 203 ЦК України.

За приписами ч. 2 та ч. 3 цієї норми особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи, особою, яка уповноважена представляти інтереси Товариства з обмеженою відповідальністю Альпіне Груп - керівник (підписант) Мельник Євгенія Василівна, яка діяла на підставі Статуту, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (а.с. 19-22).

Проте, Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не містить обмежень щодо Директора (керівника, підписанта) Мельник Євгенії Василівни, який надано до суду у якості доказу, станом на 27.11.2019р., а обмеження повноважень, на які посилається Позивач введені згідно з Протоколом №18-09/19 ВІД 18.09.2019, хоча передбачено внесення необхідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про наявність ОБМЕЖЕНЬ щодо представництва від імені Товариства.

Отже, на думку суду, Відповідач мав би змогу бути ознайомлений щодо введених обмежень щодо представництва на момент укладання 27.11.2019 Додаткових угод до договорів поставки №16 /ДП від 01 січня 2017 року та від 01 січня 2018 року, проте у зв`язку з відсутністю таких записів, які були передбачені Протоколом №18-09/19 від18.09.2019 до внесення, Відповідач був не обізнаний щодо таких змін.

Суд вважає за доцільне додатково зазначити про те, що договірні відносини можуть регулюватися звичаєм, наприклад, звичаєм ділового обороту, під яким розуміється правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, тобто таким, що широко застосовується у певній сфері відносин (ст. 7 ЦК).

ЦК України визнає звичаї на доповнення закону (secundum legem), звичаї окрім закону (praeter legem) та заперечує існування звичаїв проти закону (contra legem).

Стаття 7 ЦК України передбачає також можливість фіксації звичаю у відповідному документі. При цьому умовою застосування звичаю є його несуперечливість договору та актам цивільного законодавства.

Специфічною ознакою чинності звичаєвого права є те, що воно у своєму здійсненні, на відміну від закону і прецеденту, не залежить від приписів законодавчої та судової влади.

Наслідком викладених тез може бути твердження суду про те, що з боку Відповідача були вчинені звичайні дії пов`язані з укладенням оспорюваних договорів, що підтверджується системним аналізом пояснень та доказів по справі, як з боку Відповідача, так і з боку Позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Так, господарський суд знайшов підтвердження своєї позиції у Постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 липня 2020 року у справі N 923/831/18, де останній виклав: "Відповідно до положень частин першої та другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 Цивільного кодексу України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 Цивільного кодексу України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина 1 статті 92 Цивільного кодексу України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 Цивільного кодексу України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 Цивільного кодексу України).

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 Цивільного кодексу України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

З огляду на приписи статей 92, 237 - 239, 241 Цивільного кодексу України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов`язки за цією довіреністю.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені.

Така правова позиція викладена також і у в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі N 668/13907/13-ц.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами-юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частини перша та сьома статті 179 Господарського кодексу України).

Відповідно до положень статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Відповідно до частини першої статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною другою статті 642 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (частина восьма статті 181 Господарського кодексу України).".

Враховуючи викладені обставини, господарський суд зазначає, що оспорювані Додаткові угоди від 27.11.2019 до договорів поставки №16 /ДП від 01 січня 2017 року та від 01 січня 2018 року не можуть визнаватись недійсними, оскільки у розумінні ст. 203 ЦК України не порушують права, а отже така сутність правочину полягає в тому, що є правомірною дією.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Станом на момент підписання договору сторонами були погоджені всі істотні умови - предмет, ціну та строк виконання зобов`язань за Договором відповідно до вимог ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України.

Крім того, суд нагадує, що за приписами ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України визначено, що у разі визнання недійсним зобов`язання з інших підстав кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі Надточій проти України (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ Гурепка проти України № 2 наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі . Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю питомою вагою принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах .

Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з`являються внаслідок помилок законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.

Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застсував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.

Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав) , у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № № 753/11000/14-ц, № 910/16011/17).

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склалися.

Згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі Хаджинастасіу проти Греції національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Кузнецов та інші проти Російської Федерації зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи Серявін та інші проти України , Проніна проти України ), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії ).

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Роуз Торія проти Іспанії , параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії , параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).

Суд погоджується з твердженням Відповідача щодо обставини встановлені рішенням суд - Постановою Східного апеляційного господарського суду, де було зазначено: "Разом з тим, як встановлено апеляційним судом, Додаткові угоди №1 від 27.11.2019 та №1 від 27.11.2019 не містять умови про інший предмет чи спосіб виконання Договору поставки №16ДП від 01.01.2017 та Договору поставки №16ДП від 01.01.2018, як підставу для зміни первісного зобов`язання новим зобов`язанням, а містять лише умови про відстрочення сплати заборгованості, яка виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем зобов`язання з її оплати у встановлений п. 4.3. Договорів поставки строк, що не є новацією в розумінні ст. 604 ЦК України.

Наведеним спростовуються посилання позивача про те, що Додатковими угодами сторони вчинили новацію, але через те що цих правочинах не визначено про припинення первісного зобов`язання, тому умови Договорів поставки в частині строків оплати є чинним."

Суд, також нагадує, що концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності , а відтак і майном .

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено "11" грудня 2020 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Суддя І.П. Жигалкін