Ухвала

від 14.12.2020 по справі 917/1485/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

14 грудня 2020 року

м. Київ

Справа № 917/1485/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І.М. (головуючий), Колос І.Б., Львова Б.Ю.,

розглянув у письмовому провадженні без виклику сторін

касаційну скаргу акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

на рішення господарського суду Полтавської області від 14.01.2020 та

постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020

за позовом акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

до публічного акціонерного товариства "Крюківський вагонобудівний завод"

про стягнення 910 363,70 грн,

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі- АТ "НАК "Нафтогаз України", позивач) звернулося до господарського суду Полтавської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Крюківський вагонобудівний завод" (далі - ПАТ "Крюківський вагонобудівний завод", відповідач) про стягнення 597 680,63 грн - пені, 170 643,39 грн - 3% річних та 142 039,68 грн - інфляційних втрат, нарахованих за неналежне виконання грошових зобов`язань за договором №4317/084032/з-1718-ТЕ-24 постачання природного газу від 24.10.2017 (далі - Договір).

Рішенням господарського суду Полтавської області від 14.01.2020 (суддя: Іванко Л.А.) зі справи № 917/1485/19/19, яке залишено без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020 (колегія суддів: Терещенко О.І., Сіверін В.І., Слободін М.М.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані, зокрема, тим, що визначений державою спеціальний режим проведення взаєморозрахунків відповідно до статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання", Порядків №217, №20, №256, усуває відповідача, як теплопостачальну організацію, від процесу розподілу отриманих від споживачів грошових коштів на свій розсуд та полягає в автоматичному перерахуванні зі спеціальних рахунків грошових коштів на рахунки позивача за визначеними нормативами, чи за рахунок відшкодування пільг та субсидій споживачам, і відповідач не може впливати на порядок, строки та розмір розрахунків з позивачем за поставку природного газу. Судами встановлено, що частину коштів за спожитий природний газ відповідач сплатив позивачу за рахунок коштів, отриманих відповідно до приписів постанови Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 № 20 "Про затвердження Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій" на підставі спільних протокольних рішень (далі -СПР). Наслідком підписання СПР на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 № 20 є фактична зміна визначеного у договорі порядку і строку проведення розрахунків за природний газ відносно сум, які охоплюються такими рішеннями, оскільки підписавши СПР, позивач у такий спосіб виявив згоду із зміною порядку та строків проведення розрахунків за наданий ним газ за Договором.

Отже, підставою застосування наслідків порушення грошового зобов`язання є наявність суми основного боргу, що не була предметом регулювання за СПР та яка була несвоєчасно сплачена відповідачем за рахунок власних коштів.

Суди зазначили, що за умовами СПР розрахунок відбувся на загальну суму 21 230 431,70 грн за процедурою, визначеною постановою Кабінету Міністрів України від 11.01.2015 № 20, а за рахунок власних коштів відповідач сплатив 38 678 107,63 грн

Однак, враховуючи, що подані учасниками справи докази не містять визначення, за які періоди відбулося зарахування на зазначену суму (21 230 431,70 грн), суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведення позивачем періодів нарахування розміру пені, 3% річних та інфляційних втрат за кожним актом окремо та необхідності відмови у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій АТ "НАК "Нафтогаз України" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду Полтавської області та постанову Східного апеляційного господарського суду, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Як на підставу касаційного оскарження АК "НАК "Нафтогаз України" посилається на пункт 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) статті 287 ГПК України, а саме: обґрунтовує її фундаментальністю для формування єдиної правозастосовчої практики та зазначає: пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України. Судами не враховано висновків Верховного Суду викладених у постановах №910/3567/18 від 22.11.2019, № 916/2286/18 від 22.11.2019, № 925/74/19 від 28.11.2019 щодо застосування порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 256 від 04.03.2002 № 256 та висновків викладених у постановах № 910/16072/16 від 21.02.2018, № 922/1010/16 від 12.06.2018, № 904/1210/18 від 26.02.2020 щодо застосування постанови Кабінету Міністрів України від 18.06.2014 № 217 "Про затвердження Порядку розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з гарантованим постачальником природного газу". Оскаржувані рішення та постанова прийняті з порушенням частини другої статті 11, статей 74, 76, 77, 86, 236 та 238 ГПК України без дослідження усіх істотних обставин справи.

Судами не враховано, що хоча положення Порядку №217 не обмежують теплопостачальні організації у можливості виконати свої договірні зобов`язання з оплати за отриманий природний газ за договорами постачання, укладеними з гарантованими постачальниками природного газу, шляхом перерахування на такий спеціальний рахунок власних коштів, отриманих від господарської діяльності.

Суди безпідставно відмовили у задоволенні позовних вимог, оскільки мали можливість самостійно здійснити перерахунок, виокремивши кошти, сплачені за СПР, та кошти, які були сплачені в інший спосіб.

Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги) від 22.07.2020 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у складі: Бенедисюка І.М. (головуючий), Селіваненка В. П., Львова Б.Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 30.09.2020, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АК "НАК "Нафтогаз України", вирішено здійснювати перегляд зазначених судових актів в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, провадження у справі №917/1485/19 зупинено до розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду справи № 903/918/19.

Ухвалою Верховного Суду від 13.11.2020 касаційне провадження у справі № 917/1485/19 поновлено.

Відповідно до Витягу з протоколу передачі судової справи (касаційної скарги) від 07.12.2020 у зв`язку з перебуванням судді Селіваненка В.П. на лікарняному, касаційну скаргу АК "НАК "Нафтогаз України" зі справи № 917/1485/19 передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі: Бенедисюк І.М. (головуючий), Колос І.Б., Львов Б.Ю.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити рішення господарського суду Полтавської області від 14.01.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020 без змін, а подану касаційну скаргу без задоволення. Суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про те, що позивачем не доведено період нарахування розміру пені за кожним актом, і, як наслідок, нарахування інфляційних та 3 % річних.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 917/1485/19 на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.

Так, згідно з пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі №922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11(абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Крім того, Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб`єктами, об`єктами та змістом (правами й обов`язками суб`єктів правовідносин) у конкретній справі.

За результатами розгляду матеріалів касаційної скарги , Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що висновки судів попередніх інстанцій в цій справі прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 910/16072/16 , № 922/1010/16 від 12.06.2018, № 904/1210/18 від 26.02.2020, оскільки у даній справі та у справі, на яку посилається скаржник, суди дійшли відповідних висновків не у зв`язку з неоднаковим застосуванням норм права, а у зв`язку з наявністю різних обставин у вказаних справах, що формують зміст правовідносин, та їх різної оцінки судами у кожному конкретному випадку.

Разом з тим, скаржником не враховано, що при розгляді справи № 908/885/18, колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у справах № 910/16072/16 та № 918/1395/15, тому для формування єдиної правозастосовної практики, передала зазначену справу на розгляд судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 908/885/18 (пункти 6.23, 6.24) викладені правові висновки відповідно до яких, для нарахування пені на підставі пункту 7.2 договору, 3% річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України необхідно, щоб відповідач здійснив оплату отриманих коштів поза межами порядку і строків, визначених спільними протокольними рішеннями. Підставою для стягнення таких нарахувань за порушення грошового зобов`язання може бути наявність суми основного боргу, яка не була предметом регулювання спільних протокольних рішень, та яка була несвоєчасно сплачена відповідачем за рахунок власних коштів.

Приймаючи оскаржувані рішення та постанову зі справи, що розглядається, суди встановили, обставини підписання сторонами спільних протокольних рішень про організацію взаєморозрахунків за теплопостачання, природний газ та послуги з постачання, транспортування, розподілу природного газу за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України, а також фактичне виконання розрахунків в порядку, зазначеному в цих протокольних рішеннях відповідно до норм постанови Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 № 20, свідчить про погодження сторонами зміни порядку і строків проведення оплати за природний газ за Договором. Судами встановлено, що розрахунки за поставлений природний газ за договором відповідачем здійснювались двома способами: за рахунок фінансування пільг і субсидій населенню згідно з Порядком фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 № 20 (на суму 21 360 431,70 грн); за рахунок власних коштів відповідачем сплачено за поставлений газ 38 678 107,63 грн. Останній платіж було здійснено 06.07.2018, останнє спільне протокольне рішення було підписано сторонами 05.06.2018. Однак, враховуючи те, що позивачем не визначено за яким періодом здійснено зарахування коштів щодо періоду наданих послуг, так як за СПР вказано тільки рік, щодо зарахування заборгованості, у зв`язку із чим неможливо встановити порядок розподілу коштів за СПР на суму і 38 678 107,63 грн, тобто, позивачем не доведено саме за який період ним здійснено нарахування розміру пені, 3% річних і інфляційних втрат за кожним актом, та як наслідок не дає можливості суду здійснити власний перерахунок (в межах заявлених позивачем періодів) таких нарахувань за порушення грошового зобов`язання.

У постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.05.2019 у справі № 924/296/18 та від 16.10.2020 № 903/918/19 викладені правові висновки відповідно до яких, положення Порядку №217 не змінюють порядку розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника газу за договором постачання природного газу , не позбавляють теплопостачальну організацію, як споживача природного газу, можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до відповідача-споживача відповідальності, передбаченої умовами договору у вигляді пені за прострочення оплати вартості отриманого природного газу, а також відповідальності за прострочення грошового зобов`язання у порядку частини другої статті 625 ЦК України у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. Строки виконання та механізм перерахування коштів за постачання теплової енергії певним категоріям населення фактично регулюються Порядками №20, №256, №493, а підписання спільних протокольних рішень є елементами процедурного оформлення розрахунків за рахунок коштів субвенцій з державного бюджету. Незалежно від того, що правовідносини між сторонами виникли на підставі господарського договору, грошові зобов`язання між сторонами договору в частині, яку держава компенсуватиме за рахунок коштів державного бюджету, регулюються відповідними нормами законодавства, зокрема адміністративного (бюджетного), застосування і чинність яких не залежить від того, чи передбачали сторони у договорі відповідні умови. Водночас, підписання спільних протокольних рішень свідчить про те, що сторони погодилися на встановлення між ними іншого (відмінного від того, що передбачений у договорі) порядку розрахунків. Для нарахування пені на підставі пункту 6.1 договору, 3% річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України необхідно, щоб відповідач здійснив оплату отриманих коштів поза межами порядку і строків, визначених спільними протокольними рішеннями. Підставою для стягнення таких нарахувань за порушення грошового зобов`язання може бути наявність суми основного боргу, яка не була предметом регулювання спільних протокольних рішень, та яка була несвоєчасно сплачена відповідачем за рахунок власних коштів .

Отже, суди попередніх інстанцій у прийнятті рішення та постанови зі справи № 917/1485/19 врахували висновки Верховного Суду, викладені як у постанові Верховного Суду від 31.05.2019 у справі № 924/296/18 так і у постанові від 23.09.2019 № 908/885/18. Окрім того, оскаржувані судові рішення, відповідають правововій позиції викладеній у постанові 16.10.2020 у справі № 903/918/19.

Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень, підставою для відмови у задоволенні позовних вимог АК "НАК "Нафтогаз України" стало невизначення позивачем періодів за яким здійснено зарахування коштів за СПР, оскільки у них вказано тільки рік, у зв`язку із чим неможливо встановити порядок розподілу коштів за СПР на суму і 38 678 107,63 грн, тобто, позивачем не доведено саме за який період ним здійснено нарахування розміру пені, 3% річних і інфляційних втрат за кожним актом.

Такі висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з практикою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, яким у постановах № 918/181/18, № 918/910/15, № 902/514/18, № 907/864/17 і № 909/1065/18 викладено правову позицію про відсутність підстав для нарахування пені, 3 % річних та інфляційних втрат у зв`язку із непідтвердженням Позивачем наявності суми боргу , яка була б несвоєчасно сплачена покупцем природного газу за рахунок власних коштів.

В інших справах, на рішення Верховного Суду в яких посилався скаржник (№ 922/1010/16 від 12.06.2018, № 904/1210/18), рішення попередніх судових інстанцій були скасовані Верховним Судом повністю або частково з передачею справ на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення відповідних справ, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у таких справах та в судових рішеннях. Слід також зазначити, що за результатами нового розгляду цих справ фактично-доказова база в них може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судами обставин і доказів зі справи, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки в ній.

Щодо посилання скаржника на постанову Верховного Суду у справі № 904/1210/18, то колегія суддів зазначає, що принциповою відмінністю даної справи № 917/1485/19 є те, що у їх розгляді підлягають застосуванню різні редакції статей ГПК України.

Розгляд касаційної скарги у справі № 904/1210/18 (постанова об`єднаної палати) здійснювався з урахуванням положень ГПК в редакції, чинній до 08.02.2020; підставами касаційного оскарження рішень попередніх судових інстанцій в ній було неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 287 ГПК в редакції, чинній до 08.02.2020), і Касаційним господарським судом було здійснено касаційний перегляд відповідно до доводів та вимог такої касаційної скарги; скасовуючи судові рішення у справі № 904/1210/18 (постанова об`єднаної палати) та передаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд керувався положеннями частин першої та другої статті 300 ГПКУкраїни і пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України у редакції, чинній до 08.02.2020 (пункти 8.56, 8.57 зазначеної постанови); розгляд же касаційної скарги в даній справі № 917/1485/19 підлягає здійсненню з урахуванням положень ГПК Українив редакції, чинній з 08.02.2020, згідно з якою внесено зміни до статті 287 ГПК щодо права та підстав касаційного оскарження судових рішень .

До того ж постановою об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.06.2020 у справі № 904/1210/18 останню передано на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з неї (близька за змістом правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 21.07.2020 зі справи № 916/1109/18).

Суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) Sunday Times v. United Kingdom Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін передбачено законом передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін передбачено законом передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови законний та згідно з процедурою, встановленою законом зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі Steel and others v. The United Kingdom ).

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах Ейрі проти Ірландії , п.24, Series A № 32, та Гарсія Манібардо проти Іспанії , заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden , серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

За наведених обставин, згідно з пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства Національна акціонерна компанія Нафтогаз України на рішення господарського суду Полтавської області від 14.01.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020 зі справи № 917/1485/19 .

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства Національна акціонерна компанія Нафтогаз України на рішення господарського суду Полтавської області від 14.01.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.06.2020 зі справи № 917/1485/19 .

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос

Суддя Б. Львов