Рішення

від 15.12.2020 по справі 440/5411/20

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/5411/20

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Клочка К.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

29 вересня 2020 року ОСОБА_1 /надалі - позивач; ОСОБА_1 / звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі /надалі - відповідач; ліквідаційна комісія УМВС України в м. Севастополі/, в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі в частині, що стосується не задоволення рапорту ОСОБА_1 про звільнення з органів внутрішніх справ за статтею 64 пункт "а" (за віком) "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ", затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114;

- зобов`язати Ліквідаційну комісію Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі звільнити ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ за пунктом "а" статті 64 (за віком) "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ" затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 та вчинити всі пов`язані з цим заходи.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги зазначає, що відповідачем протиправно вчиняються дії щодо не розгляду його рапорту про звільнення із органів внутрішніх справ. Наголошує, що Ліквідаційною комісією Управління Міністерства внутрішніх справ України порушуються основоположні права людини, так як кожна особа має право на вільний вибір професії та розірвати трудові відносини із працедавцем. А тому відповідачем грубо порушено права ОСОБА_1 . Крім того, вказує, що відповідачем жодних наказів про його звільнення та оригінал трудової книжки не видавалися.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадженні в адміністративній справі, розгляд справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04.11.2020 клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження залишено без задоволення.

25.11.2020 від відповідача надійшов відзив, в якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог та просить відмовити у задоволенні позову. Вказує, що підставою для звільнення особи за пунктом "а" статті 64 Положення №114 є її перебування на службі в ОВС до відповідного віку. Зазначає, що позивачу надано додаткову відпустку без збереження заробітної плати до 30.06.2014, а після її закінчення позивач службу в ОВС не проходив. Окрім цього рапорт на голову ліквідаційної комісії наданий начальником відділу ДАІ УМВС України в м. Севастополі якого не існує. Наголошує, що ОСОБА_1 починаючи з червня 2014 року жодного разу не прибув до Міністерства внутрішніх справ України з метою продовжити службу в органах МВС чи знайти контакти ліквідаційної комісії. Зазначає, що з початку анексії Автономної республіки Крим і до теперішнього часу архіви, документація або інші матеріали, що стосуються особового складу УМВС в м. Севастополі з тимчасово окупованої території до материкової частини України не передавалися. Звертає увагу суду на те, що після утворення Ліквідаційної комісії позивач жодного разу не звертався до голови комісії та не виявляв бажання проходити службу в ОВС України.

Справу розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Дослідивши письмові докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини.

З липня 1996 ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ, а саме, в УМВС України в м. Севастополі, що учасниками справи не заперечується та підтверджується довідкою начальника УМВС України в м. Севастополі. /а.с. 14/.

Згідно наказу МВС України від 31.03.2010 №553 о/с "По особовому складу" відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ майора міліції ОСОБА_1 (С-649319) призначено начальником відділу Державної автомобільної інспекції Управління МВС України в м. Севастополі /а.с. 12/.

У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до начальника УМВС України в м. Севастополі з рапортом про надання йому відпустки по догляду за дитиною на підставі довідки ВКК №423 від 30.12.2019, що сторонами не заперечується.

Наказом УМВС України в м. Севастополі від 10.01.2014 №3 о/с "По особовому складу" відповідно до пункту 3 статті 25 Закону України "Про відпустки" підполковнику міліції ОСОБА_1 (С-649319) начальнику відділу Державної автомобільної інспекції УМВС України в м. Севастополі надано додаткову відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною з 04.01.2014 по 30.06.2014. Вказана обставина сторонами не заперечується.

Позивач стверджує, що 18.03.2014 Російською Федерацією була здійснена анексія АР Крим, у зв`язку з чим він був змушений покинути територію АР Крим та переїхав зі своєю родиною до м. Херсон.

14.08.2020 позивачем голові ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі направлено рапорт про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ України відповідно до пункту "а" статті 64 (за віком) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114.

У відповідь на вказаний рапорт голова ліквідаційної комісії МВС України в місті Севастополі листом від 31.08.2020 №25/100/01-2020 проінформував ОСОБА_1 про те, що з початку анексії Автономної Республіки Крим і до теперішнього часу архіви, документація або інші матеріали з тимчасово анексованої території до материкової частини України не передавалися. В зв`язку з тим, що ліквідаційна комісія УМВС України в м. Севастополі не має інформації щодо проходження ОСОБА_1 служби в ОВС України розглянути рапорт не видається можливим.

Не погодившись з такою відповіддю та бездіяльністю відповідача, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Окрім того, як визначено частиною другою статті 73 названого Кодексу, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Виходячи з предмета цього спору, суд, надаючи правову оцінку спірній бездіяльності Ліквідаційної комісії УМВСУ в місті Севастополі, перевіряє відповідність такої бездіяльності вимогам частини другої статті 2 КАС України.

Спір у цій справі стосується порушення відповідачем - суб`єктом владних повноважень прав та законних інтересів ОСОБА_1 що полягають у не вчиненні будь-яких дій щодо його звільнення зі служби в органах внутрішніх справ.

Заперечуючи проти позову відповідач у відзиві посилається на ту обставину, що позивачу надано додаткову відпустку без збереження заробітної плати до 30.06.2014. Після закінчення вказаної відпустки ОСОБА_1 службу в органах внутрішніх справ не проходив.

Натомість суд зауважує, що питання проходження позивачем служби в органах внутрішніх справ після 30.06.2014 вже було предметом судового розгляду у справі №440/1623/20. Так, рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.08.2020 по цій справі, що набрало законної сили, містить висновок про те, що з огляду на відсутність у наказі МВС України від 11.06.2014 №556 інформації про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу Державної автомобільної інспекції УМВС України в м. Севастополі, а також враховуючи відомості довідки начальника УМВС України в м. Севастополі, за якими позивач продовжує перебувати у розпорядженні УМВС України в м. Севастополі, суд дійшов висновку, що останній до цього часу не є звільненим зі служби в органах внутрішніх справ та із займаної ним посади - начальника відділу Державної автомобільної інспекції УМВС України в м. Севастополі .

Згідно з частиною четвертою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини першої статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Отже, рішення суду у справі №440/1623/20, яким надано правову оцінку обставинам звільнення ОСОБА_1 зі служби в органах ОВС, є обов`язковим для врахування Ліквідаційною комісією УМВС України в м. Севастополі у своїй діяльності та, зокрема, при розгляді рапорту ОСОБА_1 від 14.08.2020 про звільнення.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки визначає Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 (далі - Положення №114).

Пунктом 62 Положення № 114 визначено, що звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться: а) у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров`я придатні до військової служби; б) у відставку, якщо звільнені особи досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби (із зняттям з військового обліку).

Згідно пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): а) за віком - при досягненні віку, встановленого для них пунктом 7 цього Положення. Крім того, за віком можуть бути звільнені особи середнього начальницького складу, які мають вислугу 20 і більше років (у пільговому обчисленні), і яким до досягнення встановленого віку перебування на службі залишилося 3 роки і менше, а за їх бажанням при досягненні цього віку - незалежно від наявності вислуги років; б) через хворобу - у разі визнання їх непридатними до військової служби в мирний час (у військовий час - обмежено придатними 2-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії; в) через обмежений стан здоров`я - у разі визнання їх придатними до військової служби поза строєм у мирний час (у військовий час обмежено придатними 1-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії при неможливості використання їх на службі у зв`язку з відсутністю відповідних вакантних посад; г) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі; д) через службову невідповідність; є) за порушення дисципліни; ж) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків; з) у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації; и) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України; і) у зв`язку з непроходженням випробування в період іспитового строку; ї) у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі; й) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати посади або займатися діяльністю, що пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, чи кримінального правопорушення /пункт 64 Положення №114/.

Відповідно до пункту 68 Положення №114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Таким чином, нормами вказаного положення визначений перелік підстав звільнення осіб зі служби в органах внутрішніх справ, який не обмежується, зокрема, лише підставою звільнення зі служби в органах внутрішніх справ за віком.

Однак, відповідач висновки суду, викладені Полтавським окружним адміністративним судом у рішенні від 04.08.2020 у справі №440/1623/20 щодо продовження перебування на службі в ОВС Білоуса Б.Б. не врахував та не вирішив питання щодо звільнення ОСОБА_1 зі служби в органах внутрішніх справ на підставі його рапорту від 14.08.2020.

Конституційний Суд України у справі за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України у своєму рішенні від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019 зазначив, що зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.

З приписів Конституції України випливає, що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.

Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється.

Положеннями статті 23 Загальної декларації з прав людині визначено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи , на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується , і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Щодо посилань відповідача на те, що з початку анексії Автономної республіки Крим і до теперішнього часу архіви, документація або інші матеріали, що стосуються особового складу УМВС в м. Севастополі з тимчасово окупованої території до материкової частини України не передавалися, суд зазначає наступне.

У Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року "Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії" зазначено, що держави члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконним і недійсним, ця недійсність не може бути застосована до таких дій як, наприклад реєстрації народжень, смертей і шлюбів.

У справі "Лоізіду проти Туреччини" (Loizidou v. Turkey 18.12.1986 &45) ЄСПЛ обмежився коротким пунктом посилання на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то, у справах "Кіпр проти Туреччини" (Cyprus v. Nurkey 10.05/2001) та "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" (Mozer v. The Republic of Moldova and Russia 23.02.2016) приділив значну увагу аналізу цього висновку та в подальшої міжнародної практики. При цьому, ЄСПЛ констатував, що Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de fackto та інститутів (окупаційної влади) далеко від абсолютного . Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше, означало б зовсім позбавити людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать (Cyprus v. Turkey 10.05.2001&92).

Спираючись на сформульований у вищезазначеній справі підхід, Європейський Суд з прав людини у справі "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" (Mozer v. The Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) зауважив, що "першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]" .

Україною, відповідно до Закону № 1207-VII та постанови Верховної Ради України "Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями" від 17.03.2015 № 254-VIII, територію Автономної Республіки Крим та окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської області, визнано тимчасово окупованими територіям.

Таким чином, на думку суду, з метою ефективного захисту прав позивача у спірних правовідносинах можливе застосування вищенаведених загальних принципів (Намібійські винятки), сформульованих в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського Суду з прав людини.

Водночас, суд звертає увагу на той факт, що отримання відповідних доказів на підтвердження факту перебування ОСОБА_1 на службі в органах внутрішніх справ України до 30.06.2014 року в установі, що знаходиться на окупованій території, має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право позивача на працю та на вільний вибір праці, а у контексті цієї справи - права на звільнення.

Крім того, судом встановлено, що УМВС України в м. Севастополі є окремою юридичною особою.

При цьому, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, УМВС України в м. Севастополі станом на 31.08.2020 (дата надання відповідачем відповіді на рапорт від 14.08.2020) перебуває у стані припинення та на теперішній час не ліквідоване.

Рапорт ОСОБА_1 про звільнення від 14.08.2020 адресовано голові ліквідаційної комісії УМВС України в м. Севастополі /а.с. 10/.

Враховуючи вищенаведені висновки Полтавського окружного адміністративного суду, викладені ним у рішенні від 04.08.2020 по справі № 440/1623/20, що набрало законної сили, саме ліквідаційна комісія УМВС України в м. Севастополі є уповноваженою особою на прийняття відповідного рішення за наслідками розгляду рапорту ОСОБА_1 від 14.08.2020.

Одночасно суд вважає необґрунтованими посилання відповідача на ту обставину, що після утворення Ліквідаційної комісії позивач жодного разу не звертався до голови комісії та не виявляв бажання проходити службу в ОВС України, оскільки питання проходження служби позивачем розглядалося ще у 2014 році, що підтверджується листом Департаменту кадрового забезпечення МВС України № 6/1/1-5240 від 15.08.2014 /а.с. 15/.

Крім того, рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 04.08.2020 у справі №440/1623/20 встановлено, що у травні 2020 року позивач звертався до УМВС в м. Севастополі з повідомленням про намір в подальшому проходити службу в ОВС.

Враховуючи вищевикладене, дії відповідача щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення не відповідають критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, не є обґрунтованими, тобто вчиненими з урахування усіх обставин, що мали бути враховані та здійснені непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, та становлять непропорційне втручання у право позивача на вільний вибір праці, а тому є протиправними.

Водночас, вимога позивача про зобов`язання Ліквідаційну комісію Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі звільнити ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ за пунктом "а" статті 64 (за віком) "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ", затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114, виходить за межі повноважень суду, у зв`язку з тим, що належить до виключних повноважень (дискреції) Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі.

Як випливає зі змісту Рекомендації №R (80)2 Комітету міністрів державам - членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд суб`єкта владних повноважень) поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше буде порушено принцип розподілу влади. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.

Отже, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Крім того, згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини у справах "Касс та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Кумпене і Маее проти Румунії" завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи державної влади, тобто суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

Відтак, адміністративний суд не вправі втручатися в повноваження Ліквідаційної комісії УМВС України в м. Севастополі щодо визначення підстав та умов звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ.

А тому позовні вимоги ОСОБА_1 щодо зобов`язання Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі звільнити ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ саме за пунктом "а" статті 64 (за віком) "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ" затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 задоволенню не підлягають.

За змістом частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ураховуючи вищенаведені висновки, суд вважає за необхідне на підставі частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог та визнати протиправними дії відповідача щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 щодо його звільнення зі служби в органах внутрішніх справ України від 14.08.2020 та зобов`язати відповідача розглянути рапорт ОСОБА_1 від 14.08.2020 про звільнення зі служби в органах внутрішніх справ України та прийняти рішення згідно "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ", затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 з урахуванням висновків суду.

Відтак, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

При зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн.

Отже, при частковому задоволенні позову ОСОБА_1 суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Севастополі на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 420,40 грн.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі (просп. Сенявіна Адмірала, 128, м. Херсон, 73034, код ЄДРПОУ 08673543) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 про його звільнення зі служби в органах внутрішніх справ України від 14.08.2020.

Зобов`язати Ліквідаційну комісію Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі розглянути рапорт ОСОБА_1 від 14.08.2020 про звільнення зі служби в органах внутрішніх справ України та прийняти рішення згідно "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ", затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 з урахуванням висновків суду.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Севастополі (просп. Сенявіна Адмірала, 128, м. Херсон, 73034, код ЄДРПОУ 08673543) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 420,40 грн.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення.

Головуючий суддя К.І. Клочко