Рішення

від 22.12.2020 по справі 373/1595/20

ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 373/1595/20

Номер провадження 2/373/896/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне рішення)

22 грудня 2020 року м. Переяслав

Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області в складі:

головуючого судді Залеської А.О.

за участі секретаря судових засідань Руденко О.М,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житлом,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом та просить визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Посилається на те, що 23.09.2016 шлюб між сторонами розірваний. У вищевказаному будинку, який належить позивачу на праві власності згідно договору дарування від 09.12.2019, залишились зареєстрованими його колишня дружина (відповідач по справі), та діти: син ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_4 . Відповідач ОСОБА_2 не проживає у будинку позивача більше одного року, участі в його утриманні не приймає. Добровільно знятися з реєстрації відповідач не бажає, саме тому позивач змушений звернутися до суду з даним позовом.

Відповідачка в судове засідання не з`явилася, відзиву на позов не надала, про суть справи, місце та час судового засідання повідомлена належним чином.

У відповідності до положень ст. 280 ЦПК України суд за згодою позивача ухвалив проводити заочний розгляд справи.

В судовому засіданні позивач пояснив, що з відповідачем двічі перебували в зареєстрованому шлюбі, другий раз перебували з 18.11.2014 по 23.09.2016. Також пояснив, що з 2001 року відповідачка, як його дружина, була зареєстрована та проживала в будинку АДРЕСА_1 , який на той час належав батьку позивача. Сам позивач був та залишається зареєстрований в м. Києві у батьківській квартирі, але весь час проживав зі своєю в с. Пристроми Переяслав-Хмельницького району У 2003 році у них народився син, а у 2014 році дочка, які також зареєстровані у цьому будинку. Після остаточного розлучення з відповідачкою, батько позивача подарував йому будинок АДРЕСА_1 , де він наразі проживає з іншою жінкою. Колишня дружина в будинку не проживає і цим порушує його права власника, оскільки в утриманні будинку та сплаті за водопостачання і водовідведення відповідачка участі не приймає.

З копії рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.09.2016 вбачається, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано за позовом ОСОБА_2 (а.с.15).

Відповідно до копії договору дарування житлового будинку від 09.12.2019 (реєстр № 1940), посвідченого приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького районного нотаріального округу Київської області, ОСОБА_5 (дарувальник) передав у власність безоплатно ОСОБА_1 (обдаровуваному) житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,2500 га (кадастровий номер 3223386401:01:029:0083). Загальна площа - 65,90 кв.м., житлова площа - 33,50 кв.м. (а.с.9-12).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 09.12.2019 (а.с.13).

З виписки з погосподарської книги №9 за 2016-2020 роки за № 573 від 15.10.2020 та довідки виконавчого комітету Пристромської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області № 572 від 15.10.2020 вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані наступні особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; колишня дружина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; нинішня дружина позивача ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с.14, 20).

Згідно актів про фактичне місце проживання (непроживання) в с. Пристроми Переяслав-Хмельницького району Київської області від 03.01.2018, 03.04.2018, 27.06.2019 та 19.10.2020, складених депутатом сільської ради ОСОБА_7 , за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 фактично не проживає (а.с.16-19).

Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦК України та ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За правилами ч.2 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утриматися від дій, які ь могли порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 ст. 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ч.4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

За змістом ст.ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстав, передбачених законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Отже підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ч.4 ст. 9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі Садов`як проти України зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу Кривіцька та Кривіцький проти України (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття майно у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі МакКенн проти Сполученого Королівства від 13 травня 2003 року, Кривіцька та Кривіцький проти України від 02 грудня 2010 року).

Отже, ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях наголошував, що відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод держава гарантує кожній особі окрім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав . Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення від 24 листопада 1986 року у справі Gillow v. the U.K. ), так і на наймача (рішення від 18 лютого 1999 року у справі Larkos v. Cyprus ).

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Звертаючись до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, позивач ОСОБА_1 посилався на положення ч.2 ст. 405 ЦК України, зазначивши, що його колишня дружина ОСОБА_2 , яка зареєстрована в будинку, який йому подарований у шлюбі, тобто є його особистою приватною власністю, понад рік не проживає у ньому, участі в утриманні житла не бере.

Згідно ч.ч.1-3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві , інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі Зехентнер проти Австрії , 2009 року, пункт 56).

Відповідно до ч.4 ст.9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

В суді встановлено, що у зазначеному будинку зареєстрована малолітня дочка сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

В силу ст.160 СК України місце проживання дитини визначається по місцю проживання батьків.

Як встановлено в будинку позивача разом з відповідачкою залишається зареєстрованою малолітні дитини, яка має право на проживання як з матір`ю так і з батьком. Отже, обмеження відповідачки в користуванні житлом може негативно вплинути на права дитини.

Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_2 має інше житло, окрім спірного, позивачем не надано, хоча це відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

Крім того, позивачем не доведено порушення його прав власника на житловий будинок тим, що там зареєстрована але не проживає відповідачка.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки втручання в конституційне право відповідачки на житло в досліджуваній ситуації не буде виправданим.

На підставі викладеного, керуючись статтями 4, 13, 76-81, 263-265, 279, 280-284, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом - відмовити.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано позивачем безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення, а відповідачем - з дати постановлення ухвали про відмову в перегляді заочного рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу ХIIІ "Перехідні положення" ЦПК України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрований: АДРЕСА_2 , проживає: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстрована: АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення виготовлено 28.12.2020.

Суддя А.О. Залеська