Постанова

від 02.03.2021 по справі 373/1595/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 373/1595/20 Головуючий у 1-й інст. - Залеська А.О.

Апеляційне провадження №22-ц/824/4419/2021 Доповідач - Рубан С.М.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Рубан С.М.

суддів Заришняк Г.М., Мараєва Н.Є.

при секретарі Костецька М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Переяслав - Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року, ухвалене у складі судді Залеської А.О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду , в якому просить визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком, з надвірними господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .

Посилається на те, що 23.09.2016 року шлюб між сторонами розірваний. У вищевказаному будинку, який належить позивачу на праві власності згідно договору дарування від 09.12.2019 року, залишились зареєстрованими його колишня дружина ОСОБА_2 , та діти: син ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_4 . Відповідач ОСОБА_2 не проживає у будинку позивача більше одного року, участі в його утриманні не приймає. Добровільно знятися з реєстрації відповідач не бажає, саме тому позивач змушений звернутися до суду з даним позовом.

Заочним рішенням Переяслав - Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Посилається на те, що суд дійшов помилкового висновку, що обмеження відповідачки в користуванні житлом негативно вплине на права дитини, оскільки наміру знімати з реєстрації дитину, або вчиняти будь - які дії стосовно її права на реєстрацію та проживання у будинку позивач не має. Місце реєстрації дитини не є предметом спору у даній справі, позивач з відповідачем досягли згоди у цьому питанні. Будинок, в якому сторони проживали під час шлюбу належав батькам позивача, право власності на даний будинок позивач отримав у 2019 році, коли вже не перебував у шлюбі з відповідачкою. Тому висновок суду про спірне майно та те, що будинок подарований у шлюбі є помилковим. Будинок не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, спору про його поділ між сторонами немає. Відповідач вселилася у будинок батьків позивача в якості члена сім`ї (невістка) власника житлового будинку та набула право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. На даний час позивач є власником будинку, відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язана, більше трьох років у вказаному будинку не проживає, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч.2 ст.406 ЦК України.

Відповідач відзиву на апеляційну скаргу до суду не подав.

В судове засідання учасники справи не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належно, тому в порядку ч. 2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у спірному будинку зареєстрована малолітня дочка сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка має право на проживання як з матір`ю так і з батьком. Тому обмеження відповідачки в користуванні житлом може негативно вплинути на права дитини.

Доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_2 має інше житло, крім спірного, позивачем суду не надано та позивачем не доведено порушення його прав як власника на житловий будинок тим, що в будинку зареєстрована але не проживає відповідачка.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції та не приймає до уваги доводи апеляційної скарги виходячи з наступного.

Виходячи з положень статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (стаття 264 ЦПК України).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено та апеляційним судом перевірено, що рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23 вересня 2016 року шлюб укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 18 листопада 2014 року виконкомом Пристромської сільської ради Переяслав - Хмельницького району Київської області, актовий запис №3 розірвано (а.с.15).

09 грудня 2019 року ОСОБА_5 та ОСОБА_1 уклали договір дарування житлового будинку (реєстр № 1940), посвідчений приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького районного нотаріального округу Київської області, за умовами якого ОСОБА_5 (дарувальник) передав у власність безоплатно ОСОБА_1 (обдаровуваний) житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,2500 га (кадастровий номер 3223386401:01:029:0083), загальна площа - 65,90 кв.м., житлова площа - 33,50 кв.м. (а.с.9-12).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 09.12.2019 року (а.с.13).

З виписки з погосподарської книги №9 за 2016-2020 роки за № 573 від 15.10.2020 року та довідки виконавчого комітету Пристромської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області № 572 від 15.10.2020 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , колишня дружина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , нинішня дружина позивача ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с.14, 20).

Згідно актів про фактичне місце проживання (непроживання) в с. Пристроми Переяслав-Хмельницького району Київської області від 03.01.2018 року, 03.04.2018 року, 27.06.2019 року та 19.10.2020 року, складених депутатом сільської ради Довгою Л.В. , за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 фактично не проживає (а.с.16-19).

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно ч 1 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ч.4 ст. 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Згідно ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ч.4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі Садов`як проти України вказано, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу Кривіцька та Кривіцький проти України (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття майно у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі МакКенн проти Сполученого Королівства від 13 травня 2003 року, Кривіцька та Кривіцький проти України від 02 грудня 2010 року).

Отже, ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях наголошував, що відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод держава гарантує кожній особі окрім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав . Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення від 24 листопада 1986 року у справі Gillow v. the U.K. ), так і на наймача (рішення від 18 лютого 1999 року у справі Larkos v. Cyprus ).

Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Звертаючись до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, позивач ОСОБА_1 посилався на положення ч.2 ст. 405 ЦК України, зазначивши, що його колишня дружина ОСОБА_2 , яка зареєстрована в будинку, який йому подарований у шлюбі, тобто є його особистою приватною власністю, понад рік не проживає у ньому, участі в утриманні житла не бере.

Згідно ч.ч.1-3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві , інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі Зехентнер проти Австрії , 2009 року, пункт 56).

Судом встановлено, що у вказаному будинку зареєстрована малолітня дочка сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до ст.160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Таким чином, відповідно до положень ст.160 СК України місце проживання дитини визначається по місцю проживання батьків.

Судом встановлено, що в будинку позивача разом з відповідачкою залишається зареєстрованою малолітня дитина, яка має право на проживання як з матір`ю так і з батьком. Отже, обмеження відповідачки в користуванні житлом може негативно вплинути на права дитини.

Доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_2 має інше житло, окрім спірного, позивачем суду не надано.

Крім того, позивачем не доведено порушення його прав як власника на житловий будинок тим, що там зареєстрована, але не проживає відповідачка.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги про те, що місце реєстрації дитини не є предметом спору у даній справі та сторони досягли згоди щодо цього питання, апеляційний суд не приймає до уваги, оскільки доказів відповідно до приписів статей 77-78 ЦПК України на підтвердження погодження сторонами місця проживання дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивачем суду не надано та матеріали справи не містять. Крім того, матеріали справи не містять даних про фактичне місце проживання дітей.

Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до ч.ч.1,2,3 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.ч.1,2 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

На підтвердження факту не проживання відповідачки ОСОБА_2 у спірному будинку, позивач надав до суду Акти від 03 січня 2018 року, 03 квітня 2018 року, 27 червня 2019 року, 19 жовтня 2020 року про фактичне місце проживання (не проживання) ОСОБА_2 в с. Пристроми Переяслав - Хмельницького району Київської області.

Проте, з вказаних актів не вбачається з якого часу ОСОБА_2 не проживає у спірному будинку. Крім того, вказані акти складені з інтервалом часу понад один рік.

Інших доказів на підтвердження не проживання ОСОБА_2 у спірному будинку без поважних причин понад один рік, позивачем не надано ані суду першої, ані апеляційної інстанції.

Твердження скаржника про те, що будинок не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, апеляційний суд не приймає до уваги, виходячи з того, що вказані доводи не спростовують правильність висновків суду щодо відсутності підстав для визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим будинком .

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка права власності на будинок немає, тривалий час проживає за кордоном та немає наміру повертатись в Україну, в утриманні будинку, його ремонті, оплаті комунальних послуг участі не приймає, тому підлягає визнанню втратившою користування житловим будинком, апеляційний суд не приймає до уваги.

Втручання у право на повагу до житла має бути також необхідним у демократичному суспільстві . Тобто, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності та бути домірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі Зехентнер проти Австрії , заява № 20082/02, § 56).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі Станкова проти Словаччини , заява № 7205/02, § 60-63).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі Беєлер проти Італії , заява № 33202/96, § 110).

Апеляційний суд звертає увагу, що позивачем відповідно до приписів статей 77-78 ЦПК України не надано ані суду першої, ані апеляційної інстанції доказів на підтвердження наявності у відповідачки іншого житла.

Враховуючи, що доказів відповідно до приписів статей 77-78 ЦПК України на підтвердження підстав для визнання відповідачки втратившою право на житло позивачем суду не надано, що є процесуальним обов`язком позивача, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог.

За встановлених обставин доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи та порушення прав позивача.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність ухваленого у справі рішення.

Оскільки рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.

Керуючись ст.ст. 367, 368 , 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Переяслав - Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 10 березня 2021 року.

Головуючий Рубан С.М.

Судді Заришняк Г.М.

Мараєва Н.Є.