Ухвала

від 26.11.2020 по справі 916/1635/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

26 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 916/1635/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Зуєва В. А., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання: Мартинюк М. О.,

за участю представників сторін:

позивача - Стужук Н.В. (адвоката),

відповідача (відповідача за позовом третьої особи) - не з`явилися,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача 1 - Яковенко О.М. (самопредставництво),

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача 2 - не з`явилися,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача 3 - Підгородецької О.Ю. (самопредставництво),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Одеської обласної ради та Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 (колегія суддів: Корсак В. А. - головуючий, Євсіков О. О., Попікова О. В.) у справі

за позовом Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України"

до Одеської обласної ради,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Міністерства охорони здоров`я України, 2) Фонду державного майна України, 3) Кабінету Міністрів України,

про визнання протиправними та скасування рішень,

та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Міністерства охорони здоров`я України

до Одеської обласної ради,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України", 2) Фонду державного майна України, 3) Кабінету Міністрів України,

про визнання протиправними та скасування рішень,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Державна установа "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України" (далі - Державна установа) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Одеської обласної ради про:

- визнання протиправним та скасування рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 № 449-ХХІ "Про заходи з охорони та використання нерухомих пам`яток історії та культури в Одеській області" (далі - Рішення № 449-ХХІ);

- визнання протиправним та скасування підпункту 168 пункту 1 розділу 11 рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 № 73-V "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області" (далі - Рішення № 73-V);

- визнання протиправним та скасування виданого Одеською обласною радою 24.12.2012 свідоцтва серії САА №273185 про право власності на нерухоме майно - на будівлі та споруди загальною площею 3 299, 8 кв. м, які відображені у технічних паспортах від 10.07.1996, виготовлених Одеським міським бюро технічної інвентаризації, та знаходяться за адресою: Одеська область, м. Одеса, провулок Лермонтовський, 6 (далі - спірне свідоцтво).

1.2. 24.10.2019 від Міністерства охорони здоров`я України (надалі - Міністерство) до суду надійшла заява третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору до Одеської обласної ради, в якій Міністерство просило суд визнати протиправним та скасувати:

- пункт другий рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 № 449-ХХІ "Про заходи охорони та використання нерухомих пам`яток історії та культури в Одеській області";

- підпункт 168 пункту 1 розділу 11 рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 № 73-V"Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області";

- видане Одеською обласною радою 24.12.2012 свідоцтво серії САА № 273185 про право власності на нерухоме майно - будівлі та споруди загальною площею 3 299, 8 кв. м, які відображені у технічних паспортах від 10.07.1996 року (далі - спірне майно), виготовлених Одеським міським бюро технічної інвентаризації та знаходяться за адресою: Одеська область, м. Одеса, провулок Лермонтовський, 6.

1.3. Позовні вимоги позивача та третьої особи обґрунтовані тим, що Одеська обласна рада, ухваливши оскаржувані рішення, порушила вимоги чинного законодавства та незаконно змінила правовий режим спірного майна Державної установи, яке є загальнодержавною власністю, у комунальну власність з перевищенням повноважень, без згоди держави в особі Кабінету Міністрів України. Зазначаючи про те, що спірне свідоцтво було видане на підставі рішень № 449-ХХ1 та № 73-V, які є протиправними, позивач та третя особа стверджували, що воно підлягає скасуванню, оскільки на момент видачі спірного свідоцтва пункт 2 рішення № 449-ХХІ вичерпав свою дію у зв`язку із набранням чинності Законом України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності", а відтак спірне свідоцтво не могло бути видане на підставі цього рішення.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.01.2020 (суддя Підченко Ю. О.) у справі № 916/1635/19 у задоволенні позовних вимог Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України" до Одеської обласної ради відмовлено. У задоволенні позовних вимог третьої особи - Міністерства охорони здоров`я України до Одеської обласної ради відмовлено.

2.2. Суд першої інстанції зазначив, що при здійсненні розмежування загальнодержавної та комунальної власності Одеська обласна рада як орган місцевого самоврядування, котрий представляє спільні інтереси територіальних громад області у встановленому законодавством порядку, отримала у спільну власність територіальних громад області об`єкти культурної спадщини, зокрема спірну будівлю, що перебуває у користуванні Державної установи. Зазначивши, що оскаржуване Рішення № 449-ХХІ є виконаним та вичерпало свою дію внаслідок виконання, суд дійшов висновку, що воно не породжує наслідків як для осіб, яким вони адресовані, так і для інших осіб, а тому первісний позов у частині визнання протиправним та скасування Рішення № 449-ХХІ, так само як і позов третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору в частині визнання протиправним та скасування пункту другого Рішення № 449-ХХІ не можуть бути задоволені. Судове рішення мотивовано недоведеністю та необґрунтованістю позовних вимог також у частині протиправності підпункту 168 пункту 1 розділу 11 Рішення № 73-V та вимог про визнання протиправним та скасування виданого Одеською обласною радою 24.12.2012 свідоцтва про право власності на спірне нерухоме майно.

2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 апеляційну скаргу Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України" залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2020 в частині відмови у задоволенні позову Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України" залишено без змін з підстав, викладених у постанові. Апеляційну скаргу Міністерства охорони здоров`я України задоволено. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2020 скасовано та прийнято нове рішення, яким позов Міністерства охорони здоров`я України задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано пункт другий Рішення № 449-ХХІ в частині передання з державної до комунальної власності нерухомого майна - будівлі та споруди загальною площею 3 299, 8 кв. м, які відображені у технічних паспортах від 10.07.1996, виготовлених Одеським міським бюро технічної інвентаризації, та знаходяться за адресою: Одеська область, м. Одеса, провулок Лермонтовський, 6. Визнано протиправним та скасовано підпункт 168 пункту 1 розділу 11 Рішення № 73-V. Визнано протиправним та скасовано видане Одеською обласною радою 24.12.2012 свідоцтво серії САА №273185 про право власності на нерухоме майно - на будівлі та споруди загальною площею 3 299, 8 кв. м, які відображені у технічних паспортах від 10.07.1996, виготовлених Одеським міським бюро технічної інвентаризації, та знаходяться за адресою: Одеська область, м. Одеса, провулок Лермонтовський, 6. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено стягнути з Одеської обласної Ради на користь Міністерства охорони здоров`я України 5 763,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви та 8 644,50 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги. Господарському суду міста Києва доручено видати накази.

2.4. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на норми чинного законодавства на дату прийняття оскаржуваного Рішення № 449-ХХІ, зазначив, що будівлі та споруди Державної установи залишилися у загальнодержавній (республіканській) власності. Факт присвоєння об`єкту статусу пам`ятки культури не є підставою для передачі об`єкта з державної власності до комунальної. Відповідач не надав належних доказів щодо дотримання процедури передачі спірного об`єкта з державної власності до комунальної власності, відсутнє рішення уповноваженого органу щодо передачі спірного майна з державної власності у комунальну. За наведених обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що при прийнятті оспорюваних рішень (зокрема, щодо нерухомого майна Державної установи) та видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно Одеська обласна рада порушила вимоги статті 19 Конституції України, статті 128 Цивільного кодексу УРСР, статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Відносно заяви про застосування позовної давності до позовних вимог, суд апеляційної інстанції установив, що Державній установі станом на квітень 2014 року було відомо про наявність свідоцтва про право власності, відповідно до якого майно було передано до комунальної власності. Оскільки позов Державною установою було подано з пропуском позовної давності, суд відмовив у задоволенні позову з посиланням на пропуск позовної давності позивачем. Зазначивши, що Міністерство охорони здоров`я України дізналося про наявність оскаржуваних рішень та свідоцтва у жовтні 2019 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що строк позовної давності Міністерством не пропущено.

3. Короткий зміст касаційних скарг та заперечень на них

3.1. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020, Одеська обласна рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі скасувати, рішення Господарського суду м. Києва від 24.01.2020 залишити в силі.

3.2. Одеська обласна рада зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник посилається на те, що оскаржувана постанова ухвалена без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089цс15, від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16, від 22.02.2017 у справі № 6-17цс17, Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 200/19766/16-ц (щодо позовної давності). Окрім того, скаржник зазначає, що при ухваленні оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16.08.2017 у справі № 6-490цс17 та у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 761/29966/16-ц (щодо підстав звільнення від доказування), оскільки не взяв до уваги преюдиційні обставини, які встановлені у постанові Вищого господарського суду України від 29.07.2009 у справі № 30/231-08-479 та ухвалі Одеського апеляційного господарського суду від 03.05.2007 у справі № 22/401-06-11665А.

3.3. Державна установа звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить пункт 1, 2 резолютивної частини постанови Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі скасувати, а саме: апеляційну скаргу Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2020 в частині відмови у задоволенні позову Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України" залишити без змін з підстав, викладених у даній постанові; апеляційну скаргу Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України" задовольнити, а саме: визнати протиправним та скасувати: пункт другий рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 № 449-ХХІ "Про заходи з охорони та використання нерухомих пам`яток історії та культури в Одеській області", - підпункт 168 пункту 1 розділу 11 рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 № 73-V "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області"; видане Одеською обласною радою 24.12.2012 свідоцтво серії САА №273185 про право власності на нерухоме майно - на будівлі та споруди загальною площею 3 299, 8 кв. м, які відображені у технічних паспортах від 10.07.1996, виготовлених Одеським міським бюро технічної інвентаризації, та знаходяться за адресою: Одеська область, м. Одеса, провулок Лермонтовський, 6.

3.4. Державна установа зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник посилається на те, що оскаржувана постанова ухвалена без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 826/5500/18 (щодо осіб, уповноважених на посвідчення копій довіреностей), Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 910/16827/17, від 22.06.2018 у справі № 922/3662/15, від 31.10.2018 у справі № 908/1484/17, від 06.12.2019 у справі № 913/570/17, від 08.04.2020 у справі № 920/251/19 (щодо строку позовної давності).

3.5. У відзиві на касаційну скаргу Одеської обласної ради Державна установа просить залишити без задоволення касаційну скаргу Одеської обласної ради. Державна установа зазначає, що доводи Одеської обласної ради, викладені у касаційній скарзі, є безпідставними та необґрунтованими.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Господарськими судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів від 25.11.1991 № 266-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування і районів області" (далі - Рішення від 25.11.1991) було затверджено переліки державного майна, що передавалося у власність Одеської обласної ради народних депутатів та міст обласного підпорядкування, зокрема, місту Одеса.

4.2. 12.05.1993 Одеською обласною радою народних депутатів, правонаступником якої є відповідач, було прийнято рішення № 449-ХХІ "Про заходи для охорони та використання нерухомих пам`яток історії і культури в Одеській області", пунктом 2 якого вирішено наступне: до прийняття Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України законодавчих та нормативних актів, які розмежовують права власності на нерухомі пам`ятки історії та культури, прийнято в комунальну власність Одеської обласної Ради народних депутатів нерухомі пам`ятки.

4.3. Одеською міською Радою народних депутатів 23.09.1996 видано Державний акт на право постійного користування землею серії ОД №31-37-009, згідно з яким Українському науково-дослідному інститутові медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України Одеською міською радою надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,381 га з призначенням "для об`єктів, які належать Українському науково-дослідного Інституту медичної реабілітації та курортології, що розташована за адресою: м. Одеса, провулок Лермонтовський, 6".

Державний акт виданий на підставі рішення Одеської міської Ради народних депутатів від 16.09.1995 № 395.

4.4. 24.04.2003 Одеською обласною радою прийнято рішення №154-XXIV "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада" (далі - рішення № 154-XXIV), яким вирішено затвердити нову редакцію переліку об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада, станом на 01.04.2003 згідно з додатком.

Підпунктом 168 пункту 1 частини 11 вказаного рішення № 154-XXIV до переліку віднесено Інститут курортології, 1936 (пров. Лермонтовський, 6).

4.5. 22.09.2006 рішенням Одеської обласної ради №73-V "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада" затверджена нова редакція переліку об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада, станом на 01.09.2006 згідно з додатком 1.

Пунктом 8 додатку 1 до Рішення №73-V вказано об`єкти культурної спадщини в редакції пункту 11 Рішення № 154-XXIV.

4.6. 24.12.2012 відповідач на підставі Рішення № 449-ХХІ та Рішення № 73-V видав свідоцтво серії САА № 273185 про право власності територіальних громад сіл, селищ, міст області в особі Одеської обласної ради на будівлі та споруди Державної установи.

4.7. Суд апеляційної інстанції установив, що відповідно до пункту 1.1 Статуту Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України", затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13.05.2013 № 68-о (далі - Статут), Державна установа є державною науково-дослідною установою, заснованою на державній власності, що належить до сфери управління Міністерства охорони здоров`я України.

Згідно з пунктами 1.2 та 1.3 Статуту уповноваженим органом управління Державної установи є Міністерство охорони здоров`я України (Уповноважений орган управління).

Державна установа є правонаступником прав і обов`язків Одеського науково-дослідного інституту курортології та медичної реабілітації на підставі Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 07.08.1992 за № 122 "Про перейменування наукових установ", про що зазначено в Статуті.

4.8. Державна установа є користувачем будівель та споруд загальною площею 3 299,8 кв. м, що складаються з: літ. "А" площею 1 686,0 кв. м літ. "Б" площею 739,0 кв. м, літ. "В" площею 334,3 кв. м, літ. "Г" площею 375,0 кв. м, літ. "Д" площею 28,5 кв. м, літ. "Е" площею 137,0 кв. м, огорожі № 1-3, мостіння І, які відображені у технічних паспортах від 10 липня 1996 року, виготовлених Одеським міським бюро технічної інвентаризації та знаходяться за адресою: Одеська область, місто Одеса, провулок Лермонтовський, 6. Вказані будівлі та споруди використовуються Державною установою як основні засоби. До 20.06.2015 будівлі та споруди знаходились на балансі Інституту.

4.9. Згідно з пунктами 4.1 - 4.3 Статуту Державна установа є юридичною особою публічного права.

Державна установа включена до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (код 02012125).

Державна установа є бюджетною неприбутковою установою.

Державна установа користується закріпленим за ним державним майном на праві оперативного управління.

Одночасно пунктами 5.2 - 5.4 Статуту визначено, що майно Державної установи є державною власністю та закріплене за нею на праві оперативного управління.

Державна установа володіє, користується закріпленим за ним майном та здійснює право користування відведеною йому земельною ділянкою відповідно до чинного законодавства. Усі питання, які стосуються відмови від права на земельну ділянку, що знаходиться на балансі Державної установи, або її відчуження, вирішуються виключно Уповноваженим органом управління.

Контроль за ефективністю використання, збереженням та обліком закріпленого за Державною установою майна здійснює Уповноважений орган управління.

Державна установа не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законодавством.

4.10. Суд апеляційної інстанції встановив, що спірні будівлі та споруди Державної установи збудовані за часів СРСР у 1936 році.

Будівлі та споруди Державної установи розташовані на земельній ділянці площею 0,381 га, яка знаходиться у власності територіальної громади міста Одеси.

4.11. Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", яка передбачала процедуру передачі майна з державної до комунальної власності, затверджено перелік державного майна, що передавалося до комунальної власності.

Суд апеляційної інстанції установив, що спірні будівлі/майно Державної установи не увійшли до цього переліку.

4.12. Спір виник у зв`язку з тим, що, за твердженням Державної установи та Міністерства, Одеська обласна рада порушила вимоги чинного законодавства та незаконно передала майно Державної установи, яке є загальнодержавною власністю, у комунальну власність з перевищенням своїх повноважень, без згоди держави в особі Кабінету Міністрів України.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційних скаргах та відзиві, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за касаційними скаргами Одеської обласної ради та Державної установи відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не підтвердилися, тому касаційне провадження за касаційними скаргами Одеської обласної ради та Державної установи на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі необхідно закрити з огляду на таке.

5.2. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.3. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначеного у пункті 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

5.4. У справі, яка розглядається, предметом позовних вимог є визнання протиправними та скасування рішень Одеської обласної ради, якими передано з державної до комунальної власності спірне нерухоме майно - будівлі та споруди загальною площею 3 299, 8 кв. м, які знаходяться за адресою: Одеська область, м. Одеса, провулок Лермонтовський, 6. Правовими підставами позовних вимог є прийняття оскаржуваних рішень Одеською обласною радою з порушенням чинного на момент їх прийняття законодавства: статті 19 Конституції України, статті 128 Цивільного кодексу УРСР, статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

5.5. Задовольняючи частково позовні вимоги Міністерства, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на момент прийняття Рішення № 449-ХХІ спірні будівлі та споруди Державної установи залишалися у загальнодержавній власності, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" було затверджено перелік державного майна, яке передавалося до комунальної власності. Однак, спірні будівлі/майно Державної установи не увійшли до цього переліку. Окрім цього, суд установив, що спірний об`єкт має статус пам`ятки архітектури місцевого значення, тому не міг передаватися до комунальної власності відповідно до положень Закону УРСР "Про охорону та використання пам`яток історії та культури". Суд зазначив, що з прийняттям у 1998 році Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" була установлена процедура передачі об`єктів державної власності. Оскільки уповноважений орган управління здійснює повноваження щодо реалізації прав держави як власника майна, переданого Державній установі, рішення уповноваженого органу щодо передачі спірного майна з державної у комунальну власність відсутнє, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Одеська обласна рада не могла вирішити питання щодо переведення спірного майна з державної у комунальну власність, а тому оскаржувані Рішення № 449-ХХІ та № 73-V Одеської обласної ради ухвалені з порушенням норм чинного законодавства. Оскільки підставою видачі спірного свідоцтва про право власності на нерухоме майно є оскаржувані Рішення № 449-ХХІ та № 73-V Одеської обласної ради, то у зв`язку з визнанням їх протиправними та скасуванням, суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованою вимогу про скасування спірного свідоцтва.

Відносно строків позовної давності, суд апеляційної інстанції установив, що Державній установі станом на квітень 2014 року було відомо про наявність свідоцтва про право власності, відповідно до якого майно було передано до комунальної власності. Позов Державною установою було подано у червні 2019 року, тобто з пропуском позовної давності, тому суд застосував положення частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України та відмовив у задоволенні позову. Зазначивши, що Міністерство охорони здоров`я України дізналося про оскаржувані Рішення № 449-ХХІ та № 73-V і свідоцтво у жовтні 2019 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що строк позовної давності Міністерством не пропущено.

Щодо касаційної скарги Одеської обласної ради.

5.6. Одеська міська рада подала касаційну скаргу з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник посилається на те, що оскаржувана постанова ухвалена без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089цс15, від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16, від 22.02.2017 у справі № 6-17цс17, Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 200/19766/16-ц (щодо позовної давності). Крім того, скаржник зазначає, що при ухваленні оскарженої постанови суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16.08.2017 у справі № 6-490цс17 та у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 761/29966/16-ц (щодо підстав звільнення від доказування), оскільки не взяв до уваги преюдиційні обставини, які встановлені у постанові Вищого господарського суду України від 29.07.2009 у справі № 30/231-08-479 та ухвалі Одеського апеляційного господарського суду від 03.05.2007 у справі № 22/401-06-11665А.

5.7. Скаржник, посилаючись на судові рішення, які на його думку мають преюдиційне значення: постанову Вищого господарського суду України у справі № 30/231-08-4792 та ухвалу Одеського апеляційного суду у справі № 22/401-06-11665А, зазначає, що при ухваленні оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16.08.2017 у справі № 6-490цс17 та у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 761/29966/16-ц (щодо підстав звільнення від доказування).

Так, у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 761/29966/16-ц про стягнення матеріальної шкоди, викладено висновок про те, що звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники судового процесу не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

У постанові Верховного Суду України від 16.08.2017 у справі № 6-490цс17 про стягнення за кредитним договором, Верховний Суд України скасував рішення та зазначив, що "суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб`єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним."

В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що судові рішення, на які посилається відповідач (справа № 30/231-08-4792 і № 22/401-06-11665А), не мають преюдиційного значення для розгляду даної справи, оскільки при їх розгляді не розглядалися факти, пов`язані з порушенням прав позивача і третьої особи із самостійними вимогами, які були предметом розгляду у даній справі.

У постанові від 29.07.2009, ухваленої Вищим господарським судом України у справі № 30/231-08-4792 за позовом Одеської обласної ради, Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради до Управління охорони об`єктів культурної спадщини облдержадміністрації про визнання недійсним свідоцтва та визнання права власності, суди встановлювали обставини щодо права власності на частину домоволодіння, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 77. Отже, у цій справі предмет, підстави, зміст правовідносин та фактичні обставини стосувалися права власності на об`єкт за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 77. Обставини щодо правомірності Рішень № 449-ХХІ та № 73- V Одеської обласної ради з підстав, заявлених у цій справі, та стосовно спірного нерухомого майна не встановлювалися.

В ухвалі Одеського апеляційного господарського суду від 03.05.2007 у справі № 22/401-06-11665А за позовом Одеської міської ради до Одеської обласної ради про визнання нечинним рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 № 73- V "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада" у задоволенні позову відмовлено з підстав недоведення позивачем факту порушення спірним рішенням прав територіальної громади м. Одеси.

Отже, суди у наведених справах № 30/231-08-4792 та № 22/401-06-11665А встановлювали інші обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права. За таких обставин аргументи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16.08.2017 у справі № 6-490цс17 та у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 761/29966/16-ц щодо підстав звільнення від доказування та судових рішень, на які посилався відповідач, не отримали свого підтвердження.

5.8. Відносно посилань скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089цс15, від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16, від 22.02.2017 у справі № 6-17цс17, Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 200/19766/16-ц щодо застосування положень статей 256, 261, 267 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, колегія суддів зазначає наступне.

У постановах Верховного Суду України від 22.02.2017 у справі № 6-17цс17 (предметом позову є визнання недійсним правочину і витребування майна ), від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16 (предметом позову є визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта, договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки), Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 200/19766/16-ц (предметом позову є визнання недійсним правочину), на які посилається скаржник, наведено висновок щодо застосування норм статті 261 Цивільного кодексу України, статті 76 Цивільного кодексу УРСР. А саме: "Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"). Порівняльний аналіз термінів "довідалася" та "могла довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України (в статті 76 ЦК Української РСР (у справі № 200/19766/16-ц), дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше."

Окрім того, скаржник посилається на висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089цс15, предметом позову в якій було визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним акта на право власності на земельну ділянку, скасування запису та повернення земельної ділянки. У цій справі № 6-3089цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України не поширюються на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. У зазначеній постанові, суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд дав вказівку судам установити, з якого часу особі, в інтересах якої заявлено позов, стало відомо про порушене право.

У справі № 916/1635/19, яка розглядається, суд апеляційної інстанції застосував частину 1 статті 261 Цивільного кодексу України з урахуванням фактичних обставин, установлених саме у цій справі. Зокрема, суд апеляційної інстанції установив, що Міністерство охорони здоров`я України є уповноваженим органом управління Державної установи, яка заснована на державній власності та належить до сфери управління Міністерства охорони здоров`я України. У справі Міністерство захищає свої права як орган управління, до сфери управління якого належить майно Державної установи. Суд апеляційної інстанції установив, що про наявність оскаржуваних рішень та свідоцтва Міністерству стало відомо у жовтні 2019 року, коли було отримано ухвалу Господарського суму міста Києва від 27.09.2019 у цій справі про залучення Міністерства до участі у справі третьою особою та копію позовної заяви Державної установи із додатками. Крім того, суд установив, що оскаржувані рішення Одеської обласної Ради народних депутатів та Одеської обласної ради не були належним чином оприлюднені, що підтверджується листом ООКП "Редакція газети Одеські вісті" від 11.06.2019 № 124. Про прийняття цих рішень Міністерство охорони здоров`я України не повідомлялося.

Таким чином на підставі положень статей 261, 267 Цивільного кодексу України, суд апеляційної інстанції, установивши фактичні обставини обізнаності Міністерства про порушене право, дійшов висновку, що строк позовної давності Міністерством не пропущено. Порівняння зазначених судових рішень Верховного Суду України від 22.02.2017 у справі № 6-17цс17, від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16, від 08.06.2016 у справі № 6-3089цс15, Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 200/19766/16-ц із судовим рішенням, про перегляд якого подано касаційну скаргу, дає підстави для висновку про наявність різних фактичних обставин у справах, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 261, 267 Цивільного кодексу України. Отже, доводи про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду України та Верховного Суду про застосування позовної давності є безпідставними. Окрім того, у жодній з наведених скаржником постанов правовідносини, щодо яких суди застосували положення статей 261, 267 Цивільного кодексу України, не є подібними у розумінні статті 287 Господарського процесуального кодексу ні за предметом спору, ні за підставами позову, ні змістом позовних вимог та встановленими фактичними обставинами справи.

5.9. Подана касаційна скарга Одеської обласної ради фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності переглянути зміст рішення, ухваленого судом апеляційної інстанції, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність судового рішення тільки через те, що скаржник вважає його незаконним.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 "Справа "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції (Levages Prestations Services v. France, заява № 21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

З огляду на викладене, наведена Одеською обласною радою підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження в процесі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Щодо касаційної скарги Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України".

5.10. Касаційна скарга подана Державною установою на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник посилається на те, що оскаржувана постанова ухвалена без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 826/5500/18 (щодо застосування пункту 7 частини 2 статті 60 Господарського процесуального кодексу України), Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 910/16827/17, від 22.06.2018 у справі № 922/3662/15, від 31.10.2018 у справі № 908/1484/17, від 06.12.2019 у справі № 913/570/17, від 08.04.2020 у справі № 920/251/19 (щодо застосування частини 7 статті 116 Господарського процесуального кодексу України при обчисленні процесуальних строків).

5.11. Скаржник вважає, що заява відповідача про застосування наслідків позовної давності не могла бути прийнята судом апеляційної інстанції до уваги, оскільки підписана особою без підтвердження її повноважень. При цьому скаржник посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 826/5500/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 826/5500/18 за позовом про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, на яку посилається скаржник, вирішувалося питання про порядок засвідчення копій документів, якими підтверджується право на представництво юридичних осіб в адміністративному суді та застосування статей 55, 59 Кодексу адміністративного судочинства України. Під час розгляду адміністративним судом зазначеної справи встановлювалися фактичні обставини щодо наявності у представників юридичних осіб (як публічного, так і приватного права) повноважень засвідчувати копію довіреності. Відповідно до викладеного у цій постанові від 04.12.2019 у справі № 826/5500/18 висновку, слід вважати підтвердженими повноваження представника юридичної особи на підставі завіреної ним копії довіреності, якщо право цього представника засвідчувати своїм підписом копії документів випливає зі змісту виданої йому довіреності та за відсутності у ній відповідного застереження на вчинення певної дії.

Як убачається з матеріалів справи, представником Одеської обласної ради Самофаловим Р. О. у відзиві на позовну заяву Державної установи заявлено про пропуск позивачем позовної давності та застосування наслідків її спливу. Представник Одеської обласної ради діяв на підставі довіреності від 04.02.2019 № 01/03-27/216, копія якої завірена Одеською обласною радою (т.1, а.с. 152).

Отже, висновок, викладений у наведеній скаржником постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 826/5500/18, зроблений відносно інших обставин, а саме щодо засвідчення копії довіреності повноважним представником, а не особою, яка є стороною у справі. Окрім того, правовідносини у справі № 916/1635/19, яка розглядається, та у справі № 826/5500/18, на яку посилається скаржник, не є подібними, оскільки встановлені у справах фактичні обставини та матеріально-правове регулювання правовідносин не є подібним. Тому наведені аргументи скаржника щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 826/5500/18, є безпідставними.

5.12. Щодо тверджень скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків викладених у постановах Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 920/251/19, від 15.06.2018 у справі № 910/16827/17, від 22.06.2018 у справі № 922/3662/15, від 31.10.2018 у справі № 908/1484/17, від 06.12.2019 у справі № 913/570/17 та невірне обчислення строків і застосування наслідків спливу позовної давності, колегія суддів зазначає таке.

У постановах Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 920/251/19, від 06.12.2019 у справі № 913/570/17, від 31.10.2018 у справі № 908/1484/17, від 22.06.2018 у справі № 922/3662/15, предметом касаційного перегляду була ухвала про повернення апеляційної скарги. У цих справах суди застосували положення частини 7 статті 116 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв`язку. Відповідно, ухвалюючи рішення у наведених справах, суд касаційної інстанції дійшов висновків про те, що скаржник має право усунути недоліки поданої заяви протягом встановленого процесуального строку, який починається з наступного дня після настання відповідної події і такий строк не буде вважатися пропущеним, якщо така заява була здана на пошту чи передана іншими відповідними засобами зв`язку.

Скаржник у касаційній скарзі стверджує про неврахування висновків у наведених постановах Верховного Суду при визначенні моменту звернення до суду з позовною заявою у цій справі, яка розглядалася. Державна установа зазначає, що з позовом у цій справі № 916/1635/19 звернулася 21.05.2017, про що свідчить відбиток календарного штемпеля пошти на конверті, у якому позовна заява надійшла до суду, а тому строк позовної давності не пропустила.

Суд апеляційної інстанції у справі, яка розглядається, установив, що про порушене право Державної установи як користувача майна позивач дізнався у квітні 2014 року.

За змістом статті 253, 257, частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, її перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Ураховуючи межі повноважень касаційного суду, визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, та зважаючи на установлення судом апеляційної інстанції того, що про порушене право позивач як користувач майна дізнався у квітні 2014 року, відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України строк позовної давності сплив через три роки. Тому доводи скаржника про звернення до суду з позовною заявою 21.05.2017 не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про пропуск трирічного строку позовної давності Державною установою.

Отже доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування частини 7 статті 116 Господарського процесуального кодексу України при обчисленні строку позовної давності, викладеного у постановах Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 920/251/19, від 06.12.2019 у справі № 913/570/17, від 31.10.2018 у справі № 908/1484/17, від 22.06.2018 у справі № 922/3662/15, не підтвердилися.

У наведених скаржником постановах Верховного Суду правовідносини не є подібними у розумінні статті 287 Господарського процесуального кодексу ні за предметом спору, ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими фактичними обставинами. За таких обставин наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження в процесі розгляду справи судом касаційної інстанції.

5.13. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначені норми процесуального права спрямовані на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

5.14. Зважаючи на те, що наведені скаржниками підстави касаційного оскарження після відкриття касаційного провадження не отримали підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційними скаргами Одеської обласної ради та Державної установи на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі № 916/1635/19 у справі.

5.15. У зв`язку з тим, що касаційне провадження у справі закривається, судові витрати у цій справі з урахуванням вимог статей 129, 130 Господарського процесуального кодексу України розподілу не підлягають. Адже за змістом зазначених норм покладення судових витрат на ту чи іншу сторону або компенсація таких витрат здійснюється у випадках розгляду справи по суті або у разі визнання позову, закриття провадження у справі чи залишення позову без розгляду (причому закриття провадження у справі є процесуальною дією, відмінною від закриття касаційного провадження).

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

У Х В А Л И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Одеської обласної ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі № 916/1635/19 закрити.

2. Касаційне провадження за касаційною скаргою Державної установи "Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології Міністерства охорони здоров`я України" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі № 916/1635/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді В. А. Зуєв

Ю. Я. Чумак