Постанова

від 13.01.2021 по справі 922/267/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 922/267/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючий - Стратієнко Л.В.,

судді: Губенко Н.М., Кролевець О.А.,

за участю секретаря судового засідання - Юдицького К.О.;

за участю представників:

позивача - Замніус М.В.,

відповідача - Гусарової В.В., Мух К.Б.,

третьої особи - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради,

на постанову Східного апеляційного господарського суду

(головуючий - Медуниця О.Є., судді - Гребенюк Н.В., Зубченко І.В.)

від 10.09.2020

та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду

(головуючий - Медуниця О.Є., судді - Гребенюк Н.В., Зубченко І.В.)

від 24.09.2020,

у справі за позовом Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради

до Кооперативу автогаражів "Харків"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Харківської міської ради

про визнання договору укладеним,

В С Т А Н О В И В:

у січні 2020 року Департамент економіки та комунального майна Харківської міської ради звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Кооперативу автогаражів "Харків" про визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова між Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради та Кооперативом автогаражів "Харків" у редакції позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач є замовником будівництва гаражів по вул. Ньютона, 94 у м. Харкові. Об`єкт будівництва введено в експлуатацію, що підтверджується декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованою Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю від 06.08.2015 №ХК 143152170362. Проте, відповідач не виконав свій обов`язок, передбачений ст. 40 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності , а саме, не уклав з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.06.2020 позов задоволено.

Визнано укладеним договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова між Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради та Кооперативом автогаражів Харків .

Суд вказав, що оскільки декларація про готовність до експлуатації будівлі та споруди була зареєстрована 06.08.2015, а ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" з 01.01.2013 передбачала обов`язок замовника будівництва укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста, укладення спірного договору є обов`язковим для сторін спору.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2020 скасовано. Прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.

Апеляційний суд вказав, що підставою для укладення договору про пайову участь позивач зазначив ст. 40 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності , яка на час звернення позивача до суду з цим позовом втратила чинність. Відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Харків. Послався на правову позицію Верховного Суду у постанові від 30.07.2020 у справі № 909/1143/19.

Додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2020 стягнуто з Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на користь Кооперативу автогаражів "Харків" 8 625,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

У жовтні 2020 року Департамент економіки та комунального майна Харківської міської ради подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані постанови Східного апеляційного господарського суду і залишити в силі рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2020.

Підставами для скасування судових рішень позивач зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції. Зазначає, що судом апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не було враховано висновків щодо застосування статті 40 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №339/388/16, у постановах Верховного Суду від 01.04.2020 у справі №339/388/16, від 17.06.2020 у справі №339/5564/17.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач вважає постанови апеляційного суду законними та обґрунтованими, просить залишити їх без змін. Зазначає, що суд не наділений повноваженнями визнати укладеним договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена. Стверджує, що спливла позовна давність щодо вимоги про визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору у відзиві підтримує доводи та аргументи касаційної скарги позивача та просить її задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї і перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Як встановлено господарськими судами, 09.11.2011 Харківською міською радою було прийнято рішення № 804, яким затверджено Порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Харкова (зі змінами згідно з рішенням від 02.05.2013 № 319).

Відповідно до пункту 1.3 порядку № 319 замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки в місті Харкові, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, крім випадків, передбачених чинним законодавством України та цим порядком. Залучення замовників до пайової участі здійснюється шляхом укладення договорів про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова з Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради (пункт 1.4 порядку).

Відповідно до пункту 1.6 порядку № 319 під будівництвом слід розуміти нове будівництво, реконструкцію, реабілітацію, капітальний ремонт та технічне переоснащення об`єктів будівництва, а під об`єктами будівництва - будинки, будівлі, споруди будь-якого призначення та їх комплекси. Замовником будівництва є фізична або юридична особа, яка має у власності або у користуванні земельну ділянку (ділянки) та яка має намір здійснити будівництво або змінити об`єкт будівництва, у тому числі під час проведення будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів та фундаментів у плані об`єкта будівництва.

Відповідно до декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ХК 143152170362 від 06.08.2015 Кооператив автогаражів Харків є замовником будівництва гаражів (III черга) по вул. Ньютона, 94 у м. Харкові, які прийняті в експлуатацію 06.08.2015. Декларація про готовність об`єкта до експлуатації зареєстрована Інспекцією ДАБК Департаменту територіального контролю Харківської міської ради 06.08.2015 за № ХК 143152170362.

Враховуючи те, що Кооператив автогаражів Харків , який є замовником будівництва гаражів (III черга) по вул. Ньютона,94 у м. Харків, не прийняв пайової участі у розвитку інфраструктури м. Харкова, Департамент економіки та комунального майна Харківської міської ради у березні 2016 року звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Кооперативу автогаражів Харків про спонукання укласти договір про пайову участь у розвитку міста Харкова.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 02.06.2016 у справі № 922/753/16 було відмовлено у задоволенні позовних вимог. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18.07.2016 скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 02.06.2016 прийнято нове рішення, яким позовні вимоги Департаменту економіки та комунального майна задоволено. Зобов`язано укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова, який викладений у резолютивній частині рішення суду.

Постановою Вищого господарського суду України від 11.10.2016 у справі № 922/753/16 скасовано постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.07.2016, а рішення Господарського суду Харківської області від 02.06.2016 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду України від 01.02.2017 у справі № 922/753/16 постанову Вищого господарського суду України від 11.10.2016 скасовано, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.07.2016, якою позов Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради задоволено, залишено в силі.

Однак, Кооператив автогаражів Харків до Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради не звернувся, договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова не уклав та внесок пайової участі не сплатив, а отже, як зазначає позивач, обов`язок, передбачений ст. 40 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності , а також вимоги постанови Харківського апеляційного господарського суду від 18.07.2016 у справі № 922/753/16 - відповідач не виконав.

Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом у цій справі.

Предметом спору у справі є вимога позивача про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Харкова.

Статтею 181 Господарського кодексу України визначено загальний порядок укладання господарських договорів. За приписами статті 187 цього ж Кодексу судом розглядаються спори, що виникають при укладанні господарських договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору.

Частиною 3 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Таким чином, необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність відповідної вказівки закону на обов`язковість укладення певного договору, а застосуванню до таких спорів підлягає законодавство, яке є чинним на момент виникнення переддоговірного спору та його вирішення в судовому порядку.

Відповідно до частини 2 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній на момент прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва) замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури (ч. 3 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Істотними умовами договору є: 1) розмір пайової участі; 2) строк (графік) сплати пайової участі; 3) відповідальність сторін (ч. 9 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Водночас, як правильно вказав суд апеляційної інстанції, з 01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", якими скасовано ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Згідно з п. 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" № 132-IX від 20.09.2019 договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Тобто, з 01.01.2020 у замовників відсутній обов`язок перераховувати до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, як і відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та продовжують свою дію до моменту їх виконання є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ч. 3 ст. 5 Цивільного кодексу України).

Отже, станом на момент розгляду цієї справи судом, відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Харкова. Відтак суд не наділений повноваженнями визнати укладеним договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена. Зазначене відповідає ст. 19 Конституції України, згідно з якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Тому суд апеляційної інстанції правильно відмовив позивачу у задоволенні позову.

Аналогічні висновки щодо застосування статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" при вирішення спору про укладення договору про пайову участь викладено у постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі №909/1143/19, від 30.09.2020 у справі № 904/4442/19.

Суд не приймає до уваги аргументи Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради про помилковість врахування апеляційним судом при прийнятті рішення висновків Верховного Суду у постанові від 30.07.2020 у справі № 909/1143/19 з огляду на відмінність обставин у вказаній справі та у справі, що переглядається. Предметом спору у справі № 909/1143/19 є визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, однією з підстав для відмови в задоволенні позову, окрім іншого, Касаційний господарський суд вказав відсутність з 01.01.2020 у замовників будівництва обов`язку укладати з органом місцевого самоврядування договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту після внесення змін до ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", і ця правова позиція підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідач під час розгляду справи судом першої інстанції звернувся до суду з заявою про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог позивача.

Оскільки позов у справі не підлягає задоволенню у зв`язку з його необґрунтованістю, не було підстав вирішувати питання щодо застосування приписів про позовну давність до цих вимог, про що правильно наголосив апеляційний суд.

Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неврахування судом висновків Верховного Суду у постановах від 01.04.2020 у справі №339/388/16, від 17.06.2020 у справі №339/5564/17 оскільки відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень не підтверджується, що Касаційний цивільний суд приймав вказані постанови. Копії наведених постанов не були долучені скаржником і до касаційної скарги.

Підлягають відхиленню і посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц, тому що суд у вказаній справі розглядав спір про спонукання до укладення договору про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Івано-Франківська, проте при розгляді вказаної справи предметом дослідження касаційного суду не було застосування ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" після внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", який з 01.01.2020 скасував обов`язок замовників укладати з органом місцевого самоврядування договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Перевіривши матеріали справи та дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи щодо стягнення з Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на користь Кооперативу автогаражів "Харків" 8 625,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2020, Верховний Суд вважає, що вказану постанову необхідно залишити в силі з таких підстав.

За ст. 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ст. 16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація вказаного принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст. 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст. 126 ГПК України): подання заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу. 3) розподіл судових витрат (ст. 129 ГПК України).

Згідно з ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати: на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом з тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст. 129 ГПК України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 цього Кодексу).

Водночас за змістом ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).

У розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 ст. 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 ст. 129 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 ст. 126 ГПК України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (до таких висновків дійшов Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 06.12.2019 у справі № 910/353/19).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, 20.05.2020 між відповідачем та адвокатським об`єднанням Гусарова і партнери укладено договір про надання професійної правничої допомоги №83 від 20.05.2020, за умовами якого, клієнт доручає, а адвокатське об`єднання бере на себе зобов`язання надавати клієнту комплексну професійну правничу допомогу з усіх питань, юридичного характеру клієнта, включаючи захист, представництво або інші види професійної правничої допомоги.

В п. 5.1 вказаного договору зазначено, що порядок та спосіб визначення вартості послуг, порядок сплати встановлюються цим договором або додатком до договору.

20.05.2020 відповідач та адвокатське об`єднання підписали додаток №1 до договору, відповідно до якого, сторони домовилися, що оплата за виконані послуги визначається за погодинною оплатою. Вартість однієї години надання послуг з представництва інтересів клієнта складає 750 грн. Перелік послуг, наданих адвокатським об`єднанням визначається актом приймання-передачі, підписанням якого клієнт засвідчує факт належного отримання робіт відповідно до положень договору від 20.05.2020.

На підтвердження об`єму наданих адвокатом позивачу послуг, кількості витраченого ним часу, оплати визначеної вартості послуг у справі позивач надав: доручення на ведення справи №922/267/20 для здійснення представництва та захисту прав та інтересів відповідача; акти приймання-передачі робіт №02/83 на суму 3375 грн, №03/83 від 11.06.2020 на суму 2250 грн, №04/83 від 31.07.2020 на суму 1500 грн, №05/83 від 04.08.2020 на суму 1500 грн, №06/83 на суму 1500 грн (всього на суму 10125 грн); платіжні доручення №1033 від 10.06.2020 на суму 5669 грн, №1035 від 07.07.2020 на суму 2250 грн., №1052 від 05.08.2020 на суму 1500 грн, №1062 від 04.09.2020 на суму 1500 грн, №1064 від 10.09.2020 на суму 1500 грн (всього на суму 12419 грн);

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд апеляційної інстанції встановив, що заявлений відповідачем до стягнення розмір витрат позивача на правничу допомогу є завищеним, оскільки у актах приймання передачі робіт завищено час перебування адвоката в судових засіданнях у справі.

Встановивши, що наданими позивачем доказами підтверджується понесення останнім витрат на правничу допомогу під час апеляційного перегляду справи на суму 8 625 грн, а також, взявши до уваги те, що апеляційним судом було відмовлено в задоволенні позову, тобто рішення прийняте на користь відповідача, суд апеляційної інстанції правомірно стягнув з позивача на користь відповідача 8 625 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Вказаним спростовуються доводи позивача про порушення судом апеляційної інстанції ст. 129 ГПК України. Аргументи касаційної скарги щодо підстав скасування додаткової постанови про стягнення витрат на правничу допомогу зводяться до посилань скаржника на неналежності доказів у підтвердження понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката та наявності недоліків у їх оформленні. Як вбачається з матеріалів справи та оскаржуваної постанови суду, такі аргументи були предметом детального дослідження судом апеляційної інстанції, внаслідок оцінки яких судом було частково стягнено суму витрат на правничу допомогу, виявлено завищення витрат відповідача на правову допомогу. Вказані доводи зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 300 ГПК України.

За таких обставин постанова Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 про відмову в задоволенні позову та додаткова постанова Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2020 щодо стягнення витрат на правничу допомогу прийняті з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування немає.

З огляду на те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, згідно з ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

касаційну скаргу Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2020 у справі за № 922/267/20 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Л. Стратієнко

Судді Н. Губенко

О. Кролевець