Постанова

від 11.01.2021 по справі 140/6797/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2021 рокуЛьвівСправа № 140/6797/20 пров. № А/857/12263/20

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Запотічного І.І.,

суддів - Глушка І.В., Макарика В.Я.,

при секретарі судового засідання: Галаз Ю.А.,

розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2020 року (суддя Мачульський В.В., ухвалене в м. Луцьку) у справі № 140/6797/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Волинської області про відшкодування матеріальної шкоди, завданої правовим актом, що визнаний неконституційним, -

ВСТАНОВИВ:

14.05.2020р. ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Волинської області про стягнення з Державної судової адміністрації України на відшкодування матеріальної шкоди, завданої правовим актом, визнаним неконституційним, 361746 грн. шляхом списання даної суми на її користь з бюджетної програми 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів", розпорядником якої є Державна судова адміністрація України, у порядку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників" від 03 серпня 2011 року № 845.

Обгрунтовуючи позовні вимоги зазначила, що з 12.04.1976 по 03.08.2015 вона працювала спочатку суддею місцевого, а потім апеляційного суду Волинської області. Постановою Верховної Ради України №788-VIII від 16.07.2015 позивача було звільнено з посади судді у відставку відповідно до п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, а наказом Апеляційного суду Волинської області №9.7/21 від 03.08.2015 виключено зі складу суду. Зазначає, що станом на квітень 1996 року її стаж на посаді судді складав 20 років і з цього часу вона набула право на отримання вихідної допомоги при виході у відставку. Продовжуючи працювати на посаді судді після набуття права на отримання вихідної допомоги при виході у відставку, позивач мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою вихідну допомогу. Проте, на день звільнення позивачу не була виплачена очікувана нею вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Зазначила, що Законом України від 27 березня 2014 року №1166-VII "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" (далі - Закон України №1166-VII) статтю 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" було виключено, виключивши вищевказану статтю із Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо виплати вихідної допомоги судді у відставці Законом України №1166-VII законодавець позбавив позивача раніше задекларованої державою гарантії на отримання вихідної допомоги, що є незаконним, несправедливим та суперечить визначеному на законодавчому рівні правовому статусу судді, зокрема його відставки. В подальшому, положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України №1166-VII, визнане неконституційним рішенням Конституційного Суду України №2-р(ІІ) від 15.04.2020 у справі №3-311/2018/4182/18, 4632/19, 5755/19 за конституційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , у зв`язку із чим, позивач вважає, що має право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої правовим актом, що визнаний неконституційним у вигляді невиплаченої в повному обсязі судді вихідної допомоги при виході у відставку.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, його оскаржила позивач ОСОБА_1 подавши апеляційну скаргу до Восьмого апеляційного адміністративного суду, в якій покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення Волинського окружного адміністративного суду від 25.08.2020 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В обгрунтування апеляційної скарги, зокрема, зазначає, що виключивши статтю 136 із Закону України Про судоустрій і статус суддів щодо виплати вихідної допомоги судді у відставці Законом України Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні від 27.03.2014 року, законодавець позбавив позивача раніше задекларованої державою гарантії на отримання вихідної допомоги, що є незаконним, несправедливим та суперечить визначеному на законодавчому рівні правовому статусу судді. Зазначає, що як вбачається із змісту рішення Конституційного суду від 15.04.2020р., суд визнав неконституційність нневиплату позивача-суддям вихідної допомоги при виході у відставку з 01.04.2014 року по 30.09.2016 року - часу відновлення такої виплати. Тобто дія такого рішення поширюється саме на той період і не може стосуватись правовідносин, що виникли після прийняття вищевказаного рішення - 16.04.2020 року. Трактовка суду про поширення дії рішення Конституційного суду на правовідносини, які виникли після його ухвалення суперечить самому змісту даного судового вердикту, нівелює його значення та робить непотрібним і нікчемним. Апелянт стверджує, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що позивач не оспорювала в позові правомірність дій адміністрації апеляційного суду по невиплаті вихідної допомоги при виході у відставку, а ставила питання про відшкодування матеріальної шкоди, завданої неконституційним правовим актом та таке право виникло після визнання такого акту неконституційним.

Відповідач Апеляційний суд Волинської області у відзиві на апеляційну скаргу не погоджується з доводами апелянта, вважає такі необгрунтованими та просить оскаржуване судове рішення залишити без змін.

Апелянт ОСОБА_1 та відповідач Апеляційний суд Волинської області просили розгляд справи проводити без їх участі та участі їхнього представника.

Відповідач ДСА України будучи повідомленою про час та місце розгляду справи явки представника в судове засідання не забезпечила, що відповідно до ч.2 ст.313 КАС України не перешкоджає розгляду справи без їхньої участі.

Відповідно до ч.4 ст.229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюєтьсяза відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом В.о. голови Апеляційного суду Волинської області Фідрею О.М. від 03.08.2015 №9.7/21 ОСОБА_1 наказано вважати такою, що звільнена з посади судді Апеляційного суду Волинської області та відраховано зі штату працівників апеляційного суду з 03.08.2015 з виплатою компенсації за невикористану частину щорічної основної відпустки за період роботи з 09.07.2015 по 03.08.2015 тривалістю 2 робочих дні. (а.с.4)

Разом з тим, на день звільнення ОСОБА_1 не була виплачена їй, очікувана нею, вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Не погоджуючись з такою бездіяльністю відповідача, позивач звернулася до суду з позовом про стягнення з ДСА України на відшкодування матеріальної шкоди, завданої правовим актом, визнаним неконституційним 361746 гривень.

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги суд першої інстанції дійшов висновку про її безпідставність та відмовив у задоволенні позову.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, пунктами 2 та 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" зазначено, що суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в статті 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Разом з тим, суд може на підставі статті 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі статті 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.

Відповідно до частини третьої статті 43 Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року №2862-ХІІ зі змінами (далі - Закон України №2862-ХІІ) (втратив чинність на підставі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VІ) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Законом України №2453-VІ змінено розмір суддівської винагороди (стаття 129), зокрема встановлено поетапне збільшення посадового окладу судді і відповідно зменшено розмір вихідної допомоги судді у зв`язку з виходом у відставку (стаття 136).

Відповідно до Закону України Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні №1166-VII, який набрав чинності з 01 квітня 2014 року, із Закону України №2453-VІ, зокрема, виключено статтю 136, що передбачала право судді, який вийшов у відставку, на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

В подальшому, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VII виплату вихідної допомоги судді у зв`язку з відставкою було відновлено, а її розмір відповідно до статті 143 вказаного закону становить 3 місячних суддівських винагороди за останньою посадою.

Таким чином, судді, щодо яких в період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року було прийнято рішення Верховною Радою України про звільнення з посади у відставку були позбавленні права на отримання вихідної допомоги, водночас судді, які були звільнені Вищою радою юстиції (Вищою радою правосуддя) після набуття чинності 30.09.2016 Закону України №1402-VIIІ, отримали вихідну допомогу в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, спірні правовідносини в даній справі виникли з 03.08.2015 - дати видачі наказу в.о. голови Апеляційного суду Волинської області №9.7/21 про відрахування ОСОБА_1 зі штату працівників суду.

Рішення щодо неконституційності Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" в частині виключення статті 136 із Закону України "Про судоустрій та статус суддів", станом на зазначену дату Конституційним Судом України не приймалося, а отже з 01 квітня 2014 року судді, які виходять у відставку, не мали права на отримання вихідної допомоги, а з 30 вересня 2016 року - мають право на отримання вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття постанови Верховної Ради України №636-VIII від 16.07.2015 "Про звільнення суддів", якою, зокрема, звільнено ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Волинської області.

Рішенням Конституційного Суду України від 15.04.2020 №2-р(ІІ)/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 №1166-VII.

Пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 15.04.2020 №2-р(ІІ)/2020 встановлено, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 №1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Відтак суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що вказані положення застосовуються з 15.04.2020, та не поширюють свою дію на правовідносини, які виникли до 15.04.2020 включно.

Конституційний Суд України в п. 3.2 рішення від 15.04.2020 №2-р(ІІ)/2020 вказав, що за своєю юридичною природою така допомога є додатковою гарантією матеріального забезпечення судді у разі його виходу у відставку, а її розмір та порядок виплати підлягають регулюванню на законодавчому рівні та окремо наголосив на юридичній позиції, викладеній в його Рішенні від 19.11.2013 №10-рп/2013, відповідно до якої за своєю юридичною природою "вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов`язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов`язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв`язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір" (абзац шостий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

З врахуванням наведеного, колегія суддів апеляційного суду погоджується з судом першої інстанції, що з прийняттям Закону України від 27.03.2014 №1166-VII "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", яким було виключено статтю 136 із Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо виплати вихідної допомоги судді у відставці, Апеляційним судом Волинської області при винесенні наказу від 03.08.2015 №9.7/21 правомірно не виплачено ОСОБА_1 вихідної допомоги в розмірі 10 місячних суддівських винагород за останньою посадою і такі дії не суперечать змісту рішення Конституційного Суду України від 15.04.2020 №2-р(ІІ)/2020.

Разом з тим, суд першої інстанції вірно зазначив, що право на виплату вихідної допомоги суддя набула не у зв`язку із перебуванням на посаді судді понад 20 років, а у зв`язку із її відставкою, яка є особливою формою звільнення судді з посади та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді, тобто, саме із прийняттям відповідного нормативного акту про звільнення судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, законодавець пов`язував виплату цієї допомоги, а не набуття права на неї.

Крім цього, судом також враховано позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Як встановлено ч.3 ст.152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України.

Відповідно до ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Зміст ст.1175 ЦК України дає підстави для висновку про її застосування у випадках коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. Визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не вважається тотожним визнанню нормативно-правового акта незаконним. Визнання закону неконституційним зумовлює втрату його чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність. Тобто, у випадку визнання закону неконституційним його норми були чинними протягом певного проміжку часу, з дня прийняття до дня втрати чинності, у звязку з чим правова основа правовідносин, що діяли в цей період залишається легітимною.

З врахуванням наведеного, колегія суддів апеляційного суду погоджується з судом першої інстанції, що позовна вимога щодо стягнення з Державної судової адміністрації України на відшкодування матеріальної шкоди, завданої правовим актом, визнаним неконституційним, 361746 грн. шляхом списання даної суми на користь ОСОБА_1 з бюджетної програми 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів", розпорядником якої є Державна судова адміністрація України, у порядку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників" від 03.08.2011 № 845, є безпідставною та не підлягає до задоволення.

Враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції з наведених вище мотивів, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Керуючись статтями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2020 року у справі № 140/6797/20 без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню не підлягає, крім випадків визначених п.5 ч.2 ст.328 КАС України.

Головуючий суддя І. І. Запотічний судді І. В. Глушко В. Я. Макарик Повне судове рішення складено 18.01.2021