Рішення

від 19.01.2021 по справі 640/122/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 січня 2021 року м. Київ № 640/122/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом Обласної громадської організації Союз ветеранів СБУ

до Національного банку України, Міністерства фінансів України

треті особи: Представництво Міжнародного валютного фонду в Україні, Представництво Європейського Союзу в Україні

про зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась Обласна громадська організація Союз ветеранів СБУ в особі голови ОСОБА_1 з позовом до Національного банку України, Міністерства фінансів України, треті особи: Представництво Міжнародного валютного фонду в Україні, Представництво Європейського Союзу в Україні в якому просить: зобов`язати Міністерство фінансів України, Національний Банк України внести пропозиції щодо припинення дії міжнародних договорів щодо макрофінансової допомоги від ЄС та програм кредитування МВФ з 2014 року на підставі статті 24 Закону України Про міжнародні договори України .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що дія угод міжнародних договорів щодо макрофінансової допомоги від ЄС та програм кредитування МВФ з 2014 року мають бути припинені, оскільки останні фактично порушують принцип рівності громадян. Таким чином, вважає, що є необхідність у зобов`язанні відповідачів внести пропозиції щодо їх припинення.

Відповідачами подано відзиви на адміністративний позов в якому зазначають, що ними не було допущено жодних протиправних рішень, дій або бездіяльності, а відтак відсутні підстави для задоволення позовних вимог та відповідно зобов`язання їх внести пропозиції щодо припинення дії міжнародних договорів щодо макрофінансової допомоги від ЄС та програм кредитування МВФ з 2014 року на підставі статті 24 Закону України Про міжнародні договори України .

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

26.11.2019р. позивач звернувся до Національного банку України із запитом за №26/11/19-300 щодо надання інформації про макрофінансову допомогу Європейського союзу, а саме щодо отримання такої інформації від Національного банку України, Кабінету міністрів України та представництва Європейського союзу в Україні та щодо надання інформації за програмами кредитування Міжнародного валютного фонду, а саме щодо отримання такої інформації від Національного банку України, Кабінету міністрів України та Представництва міжнародного валютного фонду в Україні:

1. Надати належним чином завірену інформацію щодо того чи були враховані території АР Крим, міст Донецька, Луганська та інших непідконтрольних Україні прилеглих територій та відповідне населення цих територій при отриманні макрофінансової допомоги від Європейського Союзу з квітня 2014 року по теперішній час?

2. Надати належним чином завірену інформацію чи враховані території АР Крим, міст Донецька, Луганська та інших непідконтрольних Україні прилеглих територій та відповідне населення цих територій при розрахунку виконання боргових зобов`язань України перед Європейським Союзом за отриману макрофінансову допомогу з квітня 2014 року по теперішній час?

3. У разі якщо території АР Крим, міст Донецька, Луганська та інших непідконтрольних Україні прилеглих територій за кредитними зобов`язаннями України до Європейського Союзу з квітня 2014 року по теперішній час не враховані, зазначити з яких причин не відбулося це врахування.

Також, 26.11.2019р. позивач звернувся до Кабінету міністрів України із запитом за №26/11/19-300 щодо надання інформації за програмами кредитування Міжнародного валютного фонду, а саме щодо отримання такої інформації від Національного банку України, Кабінету міністрів України та Представництва міжнародного валютного фонду в Україні та щодо надання інформації про макрофінансову допомогу Європейського союзу, а саме щодо отримання такої інформації від Національного банку України, Кабінету міністрів України та представництва Європейського союзу в Україні:

1. Надати належним чином завірену інформацію щодо того чи були враховані території АР Крим, міст Донецька, Луганська та інших непідконтрольних Україні прилеглих територій та відповідне населення цих територій при отриманні кредитів від Міжнародного валютного фонду для України з квітня 2014 року по теперішній час?

2. Надати належним чином завірену інформацію чи враховані території АР Крим, міст Донецька, Луганська та інших непідконтрольних Україні прилеглих територій та відповідне населення цих територій при розрахунку виконання боргових зобов 'язань України перед Міжнародним валютним фондом за отриманими кредитами з квітня 2014 року по теперішній час?

3. У разі якщо території АР Крим, міст Донецька, Луганська та інших непідконтрольних Україні прилеглих територій за кредитними зобов`язаннями України до Міжнародного валютного фонду з квітня 2014 року по теперішній час не враховані, зазначити з яких причин не відбулося це врахування.

Листом Секретаріату Кабінету Міністрів України від 04.12.2019р. №17-19/2558 у позивача повідомлено про те, що запит за №26/11/19-300 щодо надання інформації щодо про макрофінансову допомогу ЄС та запит за №26/11/19-300 щодо надання інформації за програмами кредитування МВФ відповідно до частин третьої статті 22 Закону України Про доступ до публічної інформації надіслано до Мінфіну та Національному банку України для розгляду та інформування Голову Союзу Ветеранів Служби безпеки України в Харківській області, ОСОБА_1 в установленому порядку.

Одночасно, листом Національного банку України від 04.12.2019р. №31-0005/63390 про надання інформації інформації про фінансову допомогу ЄС позивача повідомлено, що керуючись положеннями Конституції України та законодавством України у сфері регулювання доступу до публічної інформації стосовно діяльності органів державної влади та інших суб`єктів владних повноважень, Національний банк України регулярно оприлюднює на своєму офіційному Інтернет-представництві інформацію, яка відповідно до статті 1 Закону України Про доступ до публічної інформації є публічною інформацією, з огляду на що запропоновано звернутися до Міністерства фінансів України.

Листом Національного банку України від 04.12.2019р. №31-0005/63389 про надання інформації за програмами кредитування МВФ позивача повідомлено, що враховуючи норми Закону України Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, міжнародного банку реконструкцій та розвитку, міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій для отримання додаткової інформації з порушених питань Союз ветеранів Служби безпеки України має звернутися до Міністерства фінансів України .

Листом Міністерства фінансів України від 13.12.2019р. № 25020-05/740- ЗПІ/659 позивач повідомлено про те, що використання коштів, що надходять внаслідок державних запозичень до загального фонду державного бюджету, як і інших коштів, що надходять до загального фонду державного бюджету (доходи, трансферти тощо), спрямовуються за бюджетними програмами, визначеними законом про державний бюджет на відповідний рік, згідно з наказом Державного казначейства України від 25.05.2004 №89 Про затвердження Порядку обслуговування державного бюджету за видатками та операціями з надання та повернення кредитів, наданих за рахунок коштів державного бюджету .

Листом Міністерства фінансів України від 13.12.2019р.№ 25010-11/740- ЗПІ/660 позивача повідомлено про те, що міжнародні договори України щодо надання Україні макрофінансової допомоги ЄС були укладені та виконуються від імені України, суверенітет якої поширюється на всю територію України.

Так, позивач вважаючи, що наявні підстави для припинення дії угод міжнародних договорів щодо макрофінансової допомоги від ЄС та програм кредитування МВФ з 2014 року звернувся до суду з позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та норми чинного законодавства, ознайомившись із доводами представників сторін, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Щодо позовних вимог до Міністерства фінансів України, суд зазначає таке.

Щодо програм співробітництва з МВФ. Так, участь України в Програмах МВФ регулюється Законом України Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій (статті 3 та 6 Закону), а також Статтями Угоди Міжнародного валютного фонду, до яких Україна приєдналась 3 вересня 1992 року.

Відповідно до ст. 3-6 Закону України Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій , після прийняття України до Фонду на Кабінет Міністрів України покладається виконання усіх зобов`язань щодо участі її в Департаменті Спеціальних прав запозичення Фонду і вчинення всіх дій, необхідних для виконання Україною цих зобов`язань.

Підписання та депонування до Фонду будь-якого документа, потрібного для участі України у Департаменті Спеціальних прав запозичення Фонду, здійснюється Міністром фінансів України або іншою особою, уповноваженою Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України набуває повноважень від імені України щодо сплати або внесення іншим чином платежів до Фонду, Банку, Корпорації, Асоціації та Агентства відповідно до їх угод і Конвенції про створення Агентства, а також щодо сплати Україною платежів, необхідних для участі України у Департаменті Спеціальних прав запозичення Фонду.

Національний банк України уповноважується випускати в обіг цінні папери, необхідні для участі України у Фонді, Банку, Корпорації, Асоціації та Агентстві відповідно до їх угод та Конвенції про створення Агентства.

На Міністерство фінансів України як фінансового агента відповідно до статті 5 розділу I Угоди Фонду та статті 3 розділу II Угоди Банку покладається здійснення всіх фінансових операцій відповідно до статей угод Фонду і Банку, а також забезпечення зв`язку відповідно до статті 4 розділу X Угоди Корпорації, статті 6 розділу X Угоди Асоціації і статті 38 Конвенції про створення Агентства.

Кабінет Міністрів України має право одержувати кошти на будь-яку суму, що повинна бути сплачена або переведена до України під час здійснення операцій відповідно до всіх без винятку статей угод Фонду або Банку.

Також, суд вважає за необхідне наголосити, що на основі розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.02.2015р. № 129-р Про схвалення проекту Листа про наміри Уряду України та Національного банку України до Міжнародного валютного фонду та після підписання всіма представниками України (Президентом України, Прем`єр-міністром України, Головою Нацбанку і Міністром фінансів України) відповідний запит було направлено на розгляд Ради директорів МВФ 27 лютого 2015 року, 11 березня 2015 року Радою директорів МВФ було схвалено Програму EFF , а також скасування попередньої Програми Стенд-бай .

З огляду на вказане доводи позивача про факт затвердження Кабінетом Міністрів України 12 лютого 2015 року Програми не відповідають дійсності.

Варто зазначити, що 17 лютого 2020 року Програма Стенд-бай , яка була започаткована у грудні 2018 року завершила свою дію.

З огляду на вказане, суд приходить до висновку про те, що: започаткування програм МВФ для України здійснювалось на законних підставах. Уряд України діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; станом на сьогодні термін дії усіх спільних з МВФ програм завершився, тому вони вже не можуть бути припинені.

Щодо макрофінансової допомоги ЄС (МФД), суд зазначає таке.

Міжнародні договори України з ЄС щодо отримання Україною МФД, були укладені та виконуються від імені України, суверенітет, якої поширюється на всю територію України, що відповідає законодавству, зокрема Конституції України.

Так, суд наголошує, що Положеннями Меморандуму про взаєморозуміння та Кредитних угод щодо МФД-І, МФД-ІІ, МФД-ІІІ та МФД-IV (1. Меморандум про взаєморозуміння та Кредитну угоду щодо МФД-І було підписано відповідно до розпорядження Президента України від 18.11.2010 № 1114-2т Про делегацію України для участі у переговорах з Європейською Комісією стосовно укладення Меморандуму про взаєморозуміння між Україною та Європейським Союзом і Кредитної Угоди між Україною (як Позичальником), Національним банком (як Агентом Позичальника) та Європейським Союзом (як Кредитором) щодо отримання Україною макрофінансової допомоги Європейського Союзу (зі змінами); 2. Меморандум про взаєморозуміння та Кредитну угоду щодо МФД-ІІ було підписано відповідно до розпорядження Президента України від 08.05.2014 № 836/2014-рп Про уповноваження ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Україною як Позичальником та Європейським Союзом як Кредитором і Кредитної угоди між Україною як Позичальником, Національним банком України як Агентом Позичальника та Європейським Союзом як Кредитором щодо отримання Україною макрофінансової допомоги Європейського Союзу у сумі до 1 мільярда євро . 3. Меморандум про взаєморозуміння та Кредитну угоду щодо МФД-ІІІ було підписано відповідно до розпорядження Президента України від 18.05.2015 № 520/2015-рп Про уповноваження ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Україною як Позичальником та Європейським Союзом як Кредитором і Кредитної Угоди між Україною як Позичальником і Національним банком України як Фінансовим агентом Позичальника та Європейським Союзом як Кредитором (щодо отримання Україною макрофінансової допомоги Європейського Союзу у сумі до 1 мільярда 800 мільйонів євро); 4. Меморандуму про взаєморозуміння та Кредитну угоду щодо МФД-ГУ було підписано відповідно до розпорядження Президента України від 14.09.2018 №146/2018-рп Про уповноваження ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Україною як Позичальником та Європейським Союзом як Кредитором і Кредитної Угоди між Україною як Позичальником, Національним банком України як Фінансовим агентом Позичальника та Європейським Союзом як Кредитором (щодо отримання Україною макрофінансової допомоги Європейського Союзу у сумі до 1 мільярда євро) ) не передбачено можливості припинення їх дії Сторонами. Тому, у даному випадку, слід враховувати положення розділу 3 (Припинення договорів і призупинення їхньої дії) Віденської конвенції про право міжнародних договорів, статтю 54 (Припинення дії договору або вихід з нього відповідно до положень договору або за згодою учасників) якої закріплено, що: Припинення договору або вихід з нього учасника можуть мати місце:

1. відповідно до положень договору; або

2. в усякий час за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними державами .

Водночас, суд зазначає, що жодних доказів наявності підстав для ініціювання Українською стороною проведення консультацій з Європейським Союзом щодо припинення дії цих міжнародних договорів позивачем не наведено та не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вказаного.

Таким чином, проаналізувавши матеріали справи та доводи учасників справи, суд зазначає, що оскільки жодних доказів на підтвердження факту наявності підстав для припинення дії міжнародних договорів щодо макрофінансової допомоги від ЄС та програм кредитування МВФ з 2014 року на підставі статті 24 Закону України Про міжнародні договори України до суду не надано, підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

Так, в частині позовних вимог до Національного банку України, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України Про міжнародні договори України , пропозиції щодо припинення або зупинення дії міжнародних договорів України вносяться Міністерством закордонних справ України, іншими центральними органами виконавчої влади та державними колегіальними органами відповідно до порядку, встановленого ст. 4 цього Закону для внесення пропозицій щодо укладення міжнародного договору України.

Отже, ст. 24 Закону України Про міжнародні договори України чітко визначеає перелік суб`єктів, які наділені повноваженням подавати пропозиції щодо припинення або зупинення дії міжнародних договорів України. До них належать: Міністерство закордонних справ України; інші центральні органи виконавчої влади; державні колегіальні органи.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про центральні органи виконавчої влади , систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

Статтею 16 Закону України Про центральні органи виконавчої влади закріплено, що центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції, комісії. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

В Указі Президента України Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні від 22.07.1998р. № 810/98 зазначено, що органи виконавчої влади за порядком прийняття рішень поділяються на: колегіальні, в яких право прийняття рішень від імені органу мають певні колективи (Кабінет Міністрів, різні державні комісії тощо), які очолюються керівником органу; єдиноначальні, в яких право прийняття рішень від імені органу має одна особа (міністр, голова державного комітету, голова місцевої державної адміністрації). Вона юридично і є "органом", а тому називати цю особу "керівником органу" не є, з наукової точки зору, цілком логічним. В цих випадках структура, яка традиційно називається "органом" (наприклад, міністерство, державний комітет тощо), фактично є робочим "апаратом" відповідного органу.

Положеннями ст. 99 Конституції України визначено правовий статус Національного банку України як центрального банку держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Згідно зі ст. 2 Закону України Про Національний банк України , Національний банк є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Водночас Законом України Про Національний банк України передбачено, що Національний банк самостійний і незалежний у своїй діяльності від органів державної влади (ст.ст. 6, 7, 24, 25, 53 Закону України Про Національний банк України ).

Таким чином, Національний банк України має публічно-правовий статус особливого центрального органу державного управління.

Згідно з частиною другою ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку про те, що Національний банк України не входить до переліку суб`єктів, до компетенції яких віднесено повноваження щодо подання пропозиції про припинення дії міжнародних договорів.

З огляду на вказане, підстави для зобов`язання Національного банку України до вчинення дій, які не входять до переліку його повноважень та не передбачені законодавством України буде порушенням ст. 19 Конституції України, а відтак підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

Окрім того, суд наголошує, що відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно ст. 6 Конвенціїї про захист прав людини і основоположних свобод, кожній особі гарантується право на справедливий суд.

Водночас, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів.

Для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи дійсно особа має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушено відповідачем саме в спірних публічно-правових відносинах.

Відтак, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства впливають на його правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо, позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Разом з тим, суд наголошує, що Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Стосовно порушеного права , за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття охоронюваний законом інтерес . Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що поняття охоронюваний законом інтерес означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує скаржник, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 10.08.2020р. у справі №420/6317/18.

Зацікавленість позивача повинна мати правовий характер, вона не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Тож у випадку встановлення відсутності порушеного права (свободи, охоронюваного законом інтересу) чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, під час розгляду справи по суті є самостійною та достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позову.

Аналогічного підходу Верховний Суд дотримується, зокрема у постановах від 20 лютого 2019 року у справі №522/3665/17, від 04 березня 2020 року у справі №823/1665/17.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження наявності у позивача права на звернення до суду та наявності у нього порушеного права не надано жодних доказів.

Таким чином, аналіз суб`єктного складу даного спору та природи спірних правовідносин, свідчить про відсутність порушеного права позивача, яке б потребувало судового захисту, з огляду на що підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

При цьому, суд наголошує, що правова категорія зміст позовних вимог слід розуміти як дію суду, про вчинення якої позивач вимагає постановити судове рішення, що спрямоване на задоволення певної матеріально-правової вимоги позивача. Зважаючи на те, що рішення суду завжди спрямоване на захист конкретного суб`єктивного права, зміст позовних вимог не може бути абстрактним чи містити певні умовні категорії і повинен формулюватись максимально чітко і зрозуміло.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити, що у зв`язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

При цьому слід зазначити, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Водночас, з прохальної частини адміністративного позову вбачається, що позивач не просить визнати протиправними рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, а просить лише зобов`язати останніх до вчинення певних дій.

Одночасно, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні адміністративного позову Обласної громадської організації Союз ветеранів СБУ - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська