Рішення

від 15.01.2021 по справі 640/19748/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 січня 2021 року м. Київ №640/19748/19

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом Міністерства юстиції України

до Республіканської партії України

про анулювання реєстраційного свідоцтва, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622) з позовом до Республіканської партії України (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 64, код ЄДРПОУ 33397893), в якому просить суд анулювати реєстраційне свідоцтво Політичної партії "Республіканська партія України" свідоцтво № ІІІ-п.п від 11.03.2005 (код ЄДРПОУ: 33397893, місцезнаходження: вул. Велика Васильківська, 64, м. Київ, 03150).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що наділений правом звернутися до суду з позовом про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, у разі невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років, про що зазначено у частині першій статті 24 Закону України Про політичні партії в Україні .

Ухвалою суду від 21.10.2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) сторін та запропоновано відповідачу надати відзив протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі.

Відповідач подав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог з тих підстав, що 17.02.2020 року Центральна виборча комісія прийняла Постанову №38 Про реєстрацію кандидатів у народні депутати України в одномандатному виборчому окрузі №179 на проміжних виборах народного депутата України 15.03.2020 року , якою зокрема, зареєструвала на зазначених виборах кандидата в народні депутати України, висунутого політичною партією "Республіканська партія України" ОСОБА_1 . Представник партії зазначив, що партія має бажання діяти та реалізовувати власну програму відповідно до Конституції України та законодавства.

Від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що незважаючи на висування партією кандидата на найближчі вибори народних депутатів, неспростованим залишається факт порушення вимог частини першої статті 24 Закону України Про політичні партії в Україні .

12 березня 2020 року від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких наголошено на тому, що у випадку анулювання реєстраційного свідоцтва Політичної партії "Республіканська партія України" свідоцтво № ІІІ-п.п від 11.03.2005 (ліквідації) будуть порушені конституційні права громадян на свободу об`єднання.

Відповідно до частини 3 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, розгляд яких проводився за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), заявами по суті справи є позов та відзив.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.

Політична партія "Республіканська партія України" зареєстрована Мін`юстом 11.03.2005 року. Зазначене підтверджується свідоцтвом № ІІІ-п.п від 11.03.2005 року, копія якого міститься в матеріалах справи.

Діяльність відповідача здійснюється на підставі Статуту Політичної партії "Республіканська партія України" затвердженому Установчим з`їздом Політичної партії "Республіканська партія України" 21.01.2005 року, Протоколом №1.

Пунктом 1.1 Статуту передбачено, що партія є політичною партією, що об`єднує членів Партії незалежно від національності, соціального стану чи віросповідання. Партія діє на засадах Конституції України, чинного законодавства України, вказаного Статуту та Програми Партії.

З метою перевірки дотримання вимог статті 24 Закону України Про політичні партії в Україні Міністерство юстиції України 29.04.2019 року направило до Центральної виборчої комісії лист № 20639/Ж-8089/19.4.1 для отримання інформації щодо висування кандидатів на участь у виборах народних депутатів України та на виборах Президента України протягом останніх 10 років.

Листом від 07.06.2019 року №21-41.4670 Центральна виборча комісія повідомила Міністерство, що у період з 20009 року до 2019 року Центральною виборчою комісією рішень про реєстрацію чи відмову в реєстрації кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України, висунутих Республіканською партією України не приймалось.

Як зазначає Мінюст, відповідачем порушено вимоги частини 1 статті 24 Закону України Про політичні партії в Україні , що і зумовило останнього звернутися до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законом України Про політичні партії в Україні від 05 квітня 2001 року №2365-ІІІ.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України Про політичні партії в Україні у разі невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до суду з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва.

Буквальний аналіз змісту вказаної норми права дає підстави для висновку про те, що відсутність факту висування партією кандидатів протягом десяти років має наслідком виключно зобов`язання Міністерства юстиції України звернутися до суду з відповідним позовом, а не є безумовною підставою для анулювання реєстраційного свідоцтва.

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, втручання держави у певне право має бути встановленим законом , переслідувати одну або більше легітимних цілей та бути необхідним в демократичному суспільстві - тобто пропорційним переслідуваній меті (зокрема, рішення у справі Стіл та інші проти Сполученого Королівства (рішення у справі Steel and Others v. the United Kingdom ).

У справі Janowski v. Poland Європейський суд з прав людини вказав, що прикметник необхідний передбачає існування нагальної суспільної необхідності . При здійсненні оцінки, чи існує така необхідність, Договірні держави користуються певною свободою розсуду.

Звертаючись до ознак демократичного суспільства , суд надає особливого значення плюралізму, терпимості і широті поглядів. У цьому контексті, він постановив, що, хоча окремі інтереси повинні при нагоді бути підпорядковані інтересам групи, демократія не означає, що думка більшості має завжди переважати: має бути досягнуто рівновагу, яка забезпечує справедливе та належне ставлення до меншин і уникає будь-яких зловживань домінуючим становищем (рішення у справі Stankov and the United Macedonian Organization Ilinden v. Bulgaria ).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях досить чітко визначив, що з огляду на важливу роль політичних партій у забезпеченні плюралізму та належного функціонування демократії, будь-який захід, який вживається проти них, впливає як на свободу об`єднання, так і на демократію у відповідній державі (рішення у справі Республіканська партія Росії проти Росії ).

Тому винятки, викладені у статті 11 Конвенції, повинні тлумачитися суворо; лише переконливі та незаперечні підстави можуть обґрунтувати обмеження свободи об`єднань таких партій (рішення у справі Об`єднана комуністична партія Туреччини і інші проти Туреччини ).

Рішучі заходи, такі як розпуск цілої політичної партії або відмова в реєстрації партії, можуть бути вжиті лише в найсерйозніших випадках (рішення у справі Еррі Батасуна та Батасуна проти Іспанії , Linkov проти Чехії ). Це справи, які загрожують політичному плюралізму або фундаментальним демократичним принципам (рішення у справі Party for a Democratic Society (DTP) та інші проти Туреччини ).

Так, відповідно до позиції Європейського суду з прав людини держави мають право - за умови пропорційності - вимагати від політичних партій дотримуватись обґрунтованих юридичних формальностей щодо їх створення та діяльності. Суд вважає, що такий радикальний захід як розпуск на формальній підставі, застосований до створеної давно та законослухняної політичної партії, не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві . Тому будь-які автоматичні заборони в таких випадках є явним порушенням прав людини. (рішення у справі The United Macedonian Organisation Ilinden - PIRIN і інші проти Болгарії (№ 2) ).

Отже, при розгляді справи, суд досліджує обставини та встановлює факти щодо підстав для анулювання реєстраційного свідоцтва партії, керуючись при цьому принципом верховенства права.

Згідно з частиною другою статті 36 Конституції України політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про політичні партії в Україні" політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Зі змісту вказаних норми вбачається, що основна мета діяльності політичної партії - участь в управлінні державними справами шляхом зайняття мандатів в органах влади, що реалізується внаслідок виборів.

Таким чином, встановлюючи десятирічний строк у частині першій статті 24 Закону України Про політичні партії в Україні , законодавець мав на меті обмежити існування політичних партії, які тривалий час не реалізують основну ціль своєї діяльності та, як наслідок, не виявляють наміру приймати участь в управлінні державними справами.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, 17.02.2020 року Центральна виборча комісія прийняла Постанову №38 Про реєстрацію кандидатів у народні депутати України в одномандатному виборчому окрузі №179 на проміжних виборах народного депутата України 15.03.2020 року , якою зокрема, зареєструвала на зазначених виборах кандидата в народні депутати України, висунутого політичною партією "Республіканська партія України" ОСОБА_1 .

Тобто, Політичною партією "Республіканська партія України" усунена обставина, яка є підставою для звернення Міністерства юстиції України до суду з позовом - відповідач реалізував основну мету своєї діяльності та висунув кандидата для участі у виборах.

Таким чином, Політична партія "Республіканська партія України" не може вважатись такою, що не реалізує основну мету своєї діяльності та, як наслідок, анулювання реєстраційного свідоцтва не може визнаватись "необхідним в демократичному суспільстві" з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Окрім зазначеного, суд звертає увагу на те, що за змістом частини першої статті 24 Закону України "Про політичні партії в Україні", законодавець пов`язує звернення Міністерства юстиції України з відповідним позовом до суду з відсутністю факту саме висування кандидатів партією для участі у виборах.

Відповідно до законодавства України чинного, як до 01 січня 2020 року, так і після (пункт перший частини п`ятої статті 11 Закону України "Про вибори народних депутатів України", пункт перший частини четвертої статті 11 Закону України "Про вибори Президента України", пункт 1 частини 1 статті 79 Виборчого кодексу України) виборчий процес включає такий етап: висування та реєстрація кандидатів.

Суд звертає увагу на те, що висування і реєстрації кандидатів для участі у виборах, хоча і визначаються законодавством України як перший етап виборчого процесу, проте є діями різними за своєю формою.

За змістом положень законодавства України, чинного у період з 2009 року по 31 грудня 2019 року, висування кандидатів від партії здійснюється партією на з`їзді (зборах, конференції) у порядку, встановленому статутом партії (частина перша статті 53 Закону України "Про вибори народних депутатів України", частина четверта статті 47 Закону України "Про вибори Президента України").

Натомість, реєстрація кандидата має місце виключно після його висування та за умови подання відповідного переліку документів до Центральної виборчої комісії (статті 54, 55 Закону України "Про вибори народних депутатів України", статті 51 Закону України "Про вибори Президента України").

Так, висування кандидата здійснюється на з`їзді партії, а реєстрація є наслідком такого висування, тобто офіційним підтвердження статусу відповідної особи, як кандидата на виборах.

Відповідно до статті 2 та частини дев`ятої статті 17 Закону України "Про Центральну виборчу комісію" Центральна виборча комісія (далі - Комісія) відповідно до своїх повноважень забезпечує дотримання передбачених Конституцією України та законами України принципів і засад, зокрема, виборчого процесу, однакове застосування законодавства України про вибори на всій території України. Комісія здійснює контроль за дотриманням політичними партіями, іншими суб`єктами виборчого процесу, зокрема, вимог законодавства про вибори.

Крім того, комісія згідно із Законом України "Про вибори Президента України" та "Про вибори народних депутатів України" реєструє кандидатів на пост Президента України, кандидатів у депутати, включених до виборчого списку політичної партії у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, та кандидата в депутати, висунутого партією, у відповідному одномандатному виборчому окрузі за умови отримання нею відповідних документів.

Суд зазначає, що станом на дату розгляду справи по суті відповідач приймав участь у виборах, а за таких умов відсутні підстави для застосування положень статті 24 Закону України Про політичні партії в Україні .

Таким чином, виходячи з системного аналізу фактичних обставин справи та наявних в матеріалах справи доказів, суд приходить до висновку, що Політичної партії "Республіканська партія України" свідоцтво № ІІІ-п.п від 11.03.2005 (код ЄДРПОУ: 33397893, місцезнаходження: вул. Велика Васильківська, 64, м. Київ, 03150) не може вважатись такою, що не реалізує основну мету своєї діяльності та, як наслідок, анулювання реєстраційного свідоцтва не може визнаватись "необхідним в демократичному суспільстві" з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стреч проти Сполучного Королівства ( Stretch v. the United Kingdom, № 44277/98, пункт 37).

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини Щокін проти України (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про закон , стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 КАС України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 КАС України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 2 статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243-246, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Міністерства юстиції України відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Н.Г. Вєкуа