Постанова
від 14.01.2021 по справі 910/3414/20
КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

- заборонити Акціонерному товариству Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк") та будь-яким іншим особам вчиняти дії щодо повернення та/або стягнення зазначених в заяві об`єктів лізингу, в тому числі, але не виключно, шляхом звернення до приватних та/або державних нотаріусів, а також інших осіб, які вчиняють нотаріальні дії, для одержання виконавчих написів, та/або шляхом звернення до приватних та/або державних виконавців з метою виконання таких виконавчих написів на підставі укладених договорів лізингу;

- заборонити АТ КБ "Приватбанк" та будь-яким іншим особам вчиняти дії спрямовані на обмеження в користуванні орендованим майном та/або дії спрямовані на повернення та/або вилучення (примусове або добровільне) майна, переданого за договорами оренди.

1.3. В обґрунтування заяви про забезпечення позову заявники вказують, що АТ КБ "Приватбанк" вчиняються активні дії щодо розірвання Договорів лізингу та повернення об`єктів лізингу. При цьому, при поверненні об`єктів лізингу, банком застосовуються положення договорів, які регламентують беззаперечне повернення об`єктів на користь банку з вчиненням виконавчих написів нотаріусів. Так, АТ КБ "Приватбанк" було здійснено направлення на адреси лізингоодержувачів повідомлення про розірвання договорів лізингу та пред`явлено вимоги про повернення майна, в яких в тому числі висловлювалось попередження з посиланням на пп. 5.1.5 Договорів лізингу про можливість примусового повернення майна в беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. На підставі укладених договорів лізингу, АТ КБ "Приватбанк" також було отримано виконавчі написи нотаріусів на повернення майна з лізингу, на підставі яких відкрито виконавчі провадження.

На переконання заявників вищезазначеними діями АТ КБ "Приватбанк" суттєво порушує їх права на мирне володіння та користування переданими їм на підставі договорів оренди об`єктами нерухомого майна - автозаправними станціями (АЗС) в загальній кількості 247 одиниць.

1.4. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.03.2020 у справі №910/3414/20, вищезазначену заяву задоволено частково. Заборонено АТ КБ "Приватбанк" та будь-яким іншим особам вчиняти дії щодо повернення та/або витребування зазначених в ухвалі об`єктів лізингу, а також вчиняти дії спрямовані на обмеження в користуванні орендованим майном та/або дії спрямовані на повернення та/або на вилучення (примусове або добровільне) майна, переданого за договорами оренди зазначеними в оскаржуваній ухвалі.

1.5. Ухвала місцевого господарського суду мотивована тим, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову істотно ускладнить або навіть унеможливить виконання рішення суду за умови задоволення позову заявників та позбавить їх можливості поновити своє порушене право користування на нерухоме майно. При цьому, суд вказав, що задоволення заяви про вжиття заходів забезпечення позову у випадку, якщо останній буде задоволено, сприятиме ефективному захисту та поновленню порушених чи оспорюваних прав або інтересів, за захистом яких мають намір звернутися заявники.

1.6. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.06.2020 у справі №910/3414/20, вищезазначена ухвала господарського суду першої інстанції залишена без змін.

2.4. Суд апеляційної інстанції, виходив з того, що:

- АТ КБ "Приватбанк" вчиняються дії щодо розірвання договорів лізингу та повернення об`єктів лізингу, які перебувають у користуванні заявників (позивачів) на підставі договорів оренди, що підтверджується повідомленнями та вимогами наданими заявниками;

- АТ КБ "Приватбанк" на підставі договорів лізингу було отримано виконавчі написи нотаріусів на повернення майна з лізингу, та в подальшому на підставі таких виконавчих написів виконавцями були відкриті виконавчі провадження, тобто, вчиняються систематичні активні дії щодо розірвання договорів лізингу та повернення об`єктів лізингу, які перебувають в оренді;

- станом на час винесення оскаржуваної ухвали банком було здійснено примусове вилучення декількох об`єктів нерухомого майна;

- витребовуючи в позасудовому порядку майно, яке знаходиться в оренді, АТ КБ "Приватбанк" фактично позбавляє орендаря доводити правомірність свого володіння;

- заявники мають намір звернутися до суду з позовом про визнання недійсними з моменту укладення пунктів 5.1.5 договорів лізингу, на підставі яких АТ КБ "Приватбанк" здійснює примусове повернення майна в беззаперечному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів та про визнання за ними права користування за договорами оренди.

2. Короткий зміст вимог касаційної скарги та позиції інших учасників справи

2.1. Не погоджуючись із висновками господарських судів попередніх інстанцій, АТ КБ "Приватбанк" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу місцевого та постанову апеляційної інстанцій та відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову у повному обсязі.

2.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13.01.2020 у справі №922/2163/17, від 19.06.2020 у справі №904/5876/19, від 17.10.2018 у справі №183/5864/17-ц, від 10.06.2020 у справі №910/18384/15, від 05.08.2019 у справі №922/599/19 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №9901/241/19, від 12.02.2020 у справі №381/4019/18.

2.3. В поданій касаційній скарзі АТ КБ "Приватбанк" стверджує, що:

- при вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд не здійснив оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів;

- права заявників (позивачів) не були порушені, оскільки банк не пов`язаний з ними жодними правовідносинами;

- банк, як лізингодавець та власник майна, у відповідності до норм статей 7 та 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" скористався своїм правом на одностороннє розірвання договорів фінансового лізингу лише з тими лізингоодержувачами, які не здійснювали лізингові платежі протягом трьох місяців;

- у повідомленнях про розірвання договорів фінансового лізингу, банк не посилався на підпункт 5.1.5. пункту 5.1 договорів лізингу, відповідно до якого банк має право стягнути з лізингоодержувача майно в беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, у випадку невиконання лізингоодержувачем зобов`язань з повернення майна за договором;

- виконавчі написи нотаріусів були отримані лише по договорах фінансового лізингу, укладених з ТОВ "Капітон Компані" та ТОВ "Сатурн 11";

- майно, за яким позивачі мають намір визнати право користування у місті Києві не знаходиться, а тому такий спір не підсудний Господарському суду міста Києва і відповідно до частини третьої статті 30 Господарського процесуального кодексу України повинен розглядатися за правилами виключної підсудності;

2.2. У відзиві на касаційну скаргу представник заявників не погоджується із доводами скаржника, вважає їх такими, що не відповідають об`єктивним обставинам справи та не базуються на чинному законодавстві України, просить відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, як такі, що прийняті з дотриманням норм процесуального права

3. Розгляд справи Верховним Судом

3.1. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №910/3414/20 визначено колегію суддів Верховного Суду у складі: Кондратової І.Д. (головуючої), суддів - Кролевець О.А., Стратієнко Л.В., що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.07.2020.

3.2. Ухвалою Верховного Суду від 06.08.2020 відкрито касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою для здійснення перегляду оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

3.3. У зв`язку з відпусткою судді Стратієнко Л.В. автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №910/3414/20 визначено колегію суддів у складі: Кондратової І.Д. (головуючої), судді - Кролевець О.А., Ткача І.В., що підтверджується витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.09.2020.

3.4. Ухвалою Верховного Суду від 06.10.2020 задоволено заяву суддів Кондратової І.Д., Кролевець О.А., Ткача І.В. про самовідвід у розгляді справи №910/3414/20.

3.5. Витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.10.2020 у справі №910/3414/20 визначено колегію суддів у складі: Зуєва В.А. (головуючого), суддів - Дроботової Т.Б., Чумака Ю.Я.

3.6. Ухвалою Верховного Суду від 16.10.2020 прийнято до розгляду касаційну скаргу у новому складі судової колегії в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

3.7. У зв`язку з перебуванням судді-доповідача Зуєва В.А. на лікарняному, справа розглядається у розумний строк.

4. Позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та відзиві на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

4.2. Місцевим господарським судом установлено, що предметом позову, який мають намір подати заявники та якому передувала подана у цій справі заява про забезпечення позову, є визнання недійсними з моменту укладення положень договорів лізингу, на підставі яких АТ КБ "Приватбанк" здійснює примусове повернення майна в беззаперечному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів та про визнання за ними (заявниками) права користування за договорами оренди.

4.3. Суди попередніх інстанцій також установили, що за умовами оспорюваних договорів АТ КБ "Приватбанк" передало в платне володіння та користування об`єкти нерухомого майна, які розташовані в Тернопільській, Миколаївській, Дніпропетровській, Закарпатській, Івано-Франківській, Запорізькій, Волинській, Львівській, Рівненській, Одеській, Полтавській, Вінницькій, Житомирській, Сумській, Чернігівській, Харківській, Херсонській, Чернівецькій, Хмельницькій, Кіровоградській та Черкаській областях.

4.4. Вирішуючи питання визначення територіальної підсудності у даному випадку, судова колегія зазначає таке.

4.5. Приписи статті 30 Господарського процесуального кодексу України встановлюють правила виключної підсудності господарських спорів.

4.6. Так, відповідно до частини третьої статті 30 Господарського процесуального кодексу України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

4.7. Відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

4.8. Цивільний кодекс України при класифікації речей як об`єктів цивільних прав поділяє речі на рухомі і нерухомі.

4.9. Відповідно до частини першої статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

4.10. Отже, основним критерієм віднесення речей до нерухомих є фізична прив`язка об`єктів, розташованих на земельній ділянці, переміщення яких неможливо без їх знецінення. Вказані ознаки є основними і їх розглядати необхідно у сукупності.

4.11. За змістом частини другої статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

4.12. У розумінні частини другої вказаної статті Цивільного кодексу України житлові будинки, будівлі, споруди тощо охоплюються поняттям "нерухоме майно". Однак вказаний перелік об`єктів нерухомого майна не є вичерпним.

4.13. Так, зокрема, відповідно до статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" об`єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, споруди, житлові та нежитлові приміщення.

4.14. Таким чином, нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення.

4.15. Особливістю правового режиму нерухомого майна є те, що у процесі створення воно може набувати статусу як незавершеного будівництвом нерухомого майна, так і завершеного нерухомого майна.

4.16. На час звернення заявників у цій справі із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви змінено положення Господарського процесуального кодексу України щодо правил визначення виключної підсудності спорів. У частині третій статті 16 Господарського процесуального кодексу України (в попередній редакції) йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном. Натомість у частині третій статті 30 Господарського процесуального кодексу України (в чинній редакції) йдеться про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, тобто, перелік спорів цієї категорії розширено.

4.17. Отже, виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду, від 07.07.2020 у справі №910/10647/18 та постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі №910/6644/18.

4.18. При цьому, судова колегія касаційної інстанції зазначає, що пунктом 1 частини першої статті 138 Господарського процесуального кодексу України чітко визначено, що заява про забезпечення позову подається до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову , або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо.

4.19. В такий спосіб та з огляду на те, що спірні правовідносини стосуються нерухомого майна, а також ураховуючи вказані вище висновки Великої Палати Верховного Суду, судова колегія вважає, що у даному випадку застосуванню підлягають правила виключної підсудності, які визначені частиною третьою статті 30 Господарського процесуального кодексу України щодо прив`язки розгляду спору до місцезнаходження майна або його основної частини.

4.20. В ході розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій встановлено, що спірне майно, яке є предметом договорів лізингу, знаходиться в Тернопільській, Миколаївській, Дніпропетровській, Закарпатській, Івано-Франківській, Запорізькій, Волинській, Львівській, Рівненській, Одеській, Полтавській, Вінницькій, Житомирській, Сумській, Чернігівській, Харківській, Херсонській, Чернівецькій, Хмельницькій, Кіровоградській та Черкаській областях, а тому, як обґрунтовано зазначає скаржник, цей спір не повинен розглядатися Господарським судом міста Києва, оскільки майно за яким позивачі мають намір визнати право користування в місті Києві не знаходиться.

4.21. Отже, при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову суди першої та апеляційної інстанцій не дотримались правил виключної підсудності, які визначені частиною третьою статті 30 Господарського процесуального кодексу України щодо прив`язки розгляду спору до місцезнаходження майна або його основної частини та, як наслідок, дійшли помилкових висновків про наявність підстав для часткового задоволення заяви про забезпечення позову.

4.22. Отже, доводи касаційної скарги щодо порушення судами попередніх інстанцій вищенаведених норм процесуального права є прийнятними та знайшли своє підтвердження під час касаційного провадження.

4.23. Також судова колегія констатує, що суди попередніх інстанцій, оцінюючи необхідність забезпечення позову для захисту ймовірно порушених прав та інтересів Позивачів у контексті спірних правовідносин, не врахували, що за загальним правилом зміна особи, яка здійснює повноваження власника орендованого майна не впливає на право орендаря щодо володіння та користування цим майном.

4.24. Судова колегія також звертає увагу на те, що застосування заходів забезпечення позову до його пред`явлення здійснюється судом з урахуванням як загальних вимог щодо мети такого забезпечення, порядку подання заяви, її змісту, форми та порядку розгляду, так і особливостей пов`язаних з тим, що на момент звернення до суду з такою заявою особа лише демонструє своє бажання звернутися за судовим захистом таких прав.

Зазначені особливості полягають, зокрема, у встановленні десятиденного строку на пред`явлення позову з дня постановлення ухвали про забезпечення позову (частина третя статті 138 Господарського процесуального кодексу України), додаткових підстав для скасування заходів забезпечення позову у разі неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами частини третьої статті 138 Господарського процесуального кодексу України, повернення позовної заяви та відмови у відкритті провадження у справі (частина тринадцята статті 145 Господарського процесуального кодексу України).

При цьому, за змістом частини першої статті 145 Господарського процесуального кодексу України скасування таких заходів може здійснюватися як за вмотивованим клопотанням учасника справи, так і з власної ініціативи суду.

В такий спосіб, при поданні заяви про забезпечення позову до його подання, суд фактично перебуває у ситуації, коли його можливості щодо оцінки розумності, співмірності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову є обмеженими внаслідок того, що інформація щодо предмету та підстав позову, учасників справи, необхідності застосування обраного заявником заходу забезпечення позову, обґрунтованості доводів щодо істотного ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача базується виключно на доводах заявника та фактично їх відповідність можливо перевірити в повному обсязі лише після відкриття провадження у справі та початку розгляду позовних вимог.

В зазначених умовах суд повинен звертати особливу увагу дотримання заявником вимог процесуального законодавства з метою забезпечення балансу між дотриманням процесуальних прав заявника, потенційних учасників справи та недопущення зловживання процесуальними правами, зокрема дотримання вимог щодо підсудності та оцінки аргументів заявника.

4.25. До того ж, відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

4.26. При цьому, принцип процесуальної економії є одним із загальних керівних положень господарського судочинства, відповідно до якого господарський суд, учасники судового процесу економно і ефективно використовують усі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справ з дотриманням строків. Сутність принципу процесуальної економії полягає у тому, щоб під час розгляду справи в господарському суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановлені законом засоби з урахуванням строків, визначених нормами процесуального права.

4.27. У даній справі заявники посилаються на порушення АТ КБ "ПриватБанк" їх права на мирне володіння та користування майном автозаправними станціями (АЗС) в загальній кількості 247 одиниць, переданими їм на підставі численних договорів оренди.

4.28. Правочином (договором) у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Таким чином, заявник повинен обґрунтувати підставу звернення до суду окремо по кожній вимозі та вказати конкретні докази на підтвердження викладених обставин - по кожному з договорів, які є самостійними правовідношеннями, що є підставою для виникнення у сторін цих правовідносин цивільних прав і обов`язків. У випадку наявності порушень, які були допущені як під час укладення відповідних договорів, так і при їх виконанні, утворюється окремий склад цивільно-правового прововідношення, що характеризуються самостійними цивільно-правовими наслідками. Встановлення обставин вчинення кожної з цих операцій засвідчується доказами, які не є пов`язаними між собою.

4.29. Суд відзначає, що за змістом статті 173 Господарського процесуального кодексу України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

4.30. За своїм процесуальним призначенням інститут об`єднання вимог забезпечує правильність і одноманість розгляду та вирішення окремих вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні справи, але об`єднуються однорідністю вимог, тобто вимог, які випливають з одних і тих же правовідносин.

4.31. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються.

4.32. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

4.33. Поряд з цим, слід зазначити, що об`єднання декількох вимог може мати негативні наслідки. Їх сумісний розгляд, навіть тісно пов`язаних і однорідних, розширює предмет доказування у справі, збільшує коло учасників процесу, ускладнює розгляд та вирішення справи, що за своєю суттю не відповідає принципу процесуальної економії господарського судочинства.

4.34. При цьому, положеннями чинного процесуального законодавства встановлено, що заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами та можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову.

4.35. Тобто заходи забезпечення позову нерозривно пов`язані та витікають із його предмета, а відтак до них застосовуються правила об`єднання позовних вимог.

4.36. Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

4.37. При цьому, виходячи з аналізу положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України на господарське судочинство покладено обов`язок забезпечення розумності строків розгляду справ, а на сторони - неприпустимість зловживання процесуальними правами.

4.38. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; 2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; 3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; 4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; 5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі (частина друга статті 43 Господарського процесуального кодексу України).

5. Висновки Верховного Суду

5.1. За змістом статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.2. У частині другій статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої статті 287 цього Кодексу. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (частини перша, друга статті 304 цього Кодексу).

Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

5.4. Ураховуючи положення процесуального законодавства, з огляду на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення заяви про забезпечення позову до пред`явлення позову, колегія суддів вважає, що ухвалу місцевого господарського суду і постанову апеляційної інстанції необхідно скасувати, а у задоволенні заяви про забезпечення позову - відмовити, у зв`язку з чим касаційну скаргу необхідно задовольнити.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 3 частини першої статті 308, статтями 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Зуєв Судді Т. Б. Дроботова Ю. Я. Чумак


Суд	Касаційний господарський суд Верховного Суду
Дата ухвалення рішення	14.01.2021
Оприлюднено	22.01.2021
Номер документу	94287975
Судочинство	Господарське