Постанова
від 11.01.2021 по справі 922/1141/20
СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" січня 2021 р. Справа №922/1141/20

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В.,

при секретарі Довбиш А.Ю.,

за участю представників:

позивача - Горгуль Н.В., службове посвідчення №057317 від 09.10.2020 року;

першого відповідача - не з`явився;

другого відповідача - не з`явився;

третього відповідача - Радьков С.М. - голова фермерського господарства;

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Прокурора Харківської області, (вх.№2297Х/1-40) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.08.2020 року у справі №922/1141/20,

за позовом Заступника керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, м. Ізюм Харківської області,

до 1. Головного управління Держгеокадастру у Харківської області, м.Харків,

2. ОСОБА_1 , с. Кіндрашівка Куп`янського району Харківської області,

3. Фермерського господарства Ранг , с. Кіндрашівка Куп`янського району Харківської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Фермерське господарство Приоскільне , с. Кіндрашівка Куп`янського району Харківської області,

про визнання незаконними та скасування наказу, визнання недійсними договорів та повернення земельної ділянки,-

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2020 року Заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у Харківської області, ОСОБА_1 та Фермерського господарства Ранг , згідно якої просив суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області Про передачу в оренду земельної ділянки від 26.09.2014 року №2307-СГ;

- визнати недійсним, укладений 21.11.2014 року між Головним управлінням Держземагенства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, площею 26,5348 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області;

- скасувати державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку площею 26,5348 га з кадастровим номером 6323783000:02:000:0614 від 19.05.2015 року індексний номер 21421807 (номер запису про інше речове право 9720409);

- визнати недійсним, укладений 06.01.2017 року між ОСОБА_1 та ФГ Ранг договір суборенди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, площею 26,5348 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області;

- скасувати державну реєстрацію права суборенди на земельну ділянку площею 26,5348 га з кадастровим номером 6323783000:02:000:0614 від 30.03.2017 року індексний номер 34680269 (номер запису про інше речове право 19872789);

- зобов`язати ОСОБА_1 та ФГ Ранг повернути земельну ділянку загальною площею 26,5348 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області, кадастровий номер 6323783000:02:000:0614 вартістю 666127,28 грн. державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.08.2020 року у справі №922/1141/20 (суддя Байбак О.І., повний текст рішення складено та підписано 12.08.2020 року) у задоволенні позову відмовлено.

Прокуратура Харківської області з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилась та звернулась до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить:

- скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 03.08.2020 року та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі;

- судові витрати відшкодувати на користь Прокуратури Харківської області за рахунок відповідачів;

- справу розглянути за участі представника Прокуратури Харківської області;

- про дату та час розгляду справи повідомити сторони, місцеву прокуратуру та Прокуратури Харківської області.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що спірна земельна ділянка сільськогосподарського призначення площею 26,5348 га опинилась в користуванні Фермерського господарства Ранг без проведення земельних торгів; зміст правового регулювання загальних засад та порядку діяльності фермерського господарства свідчить про необхідність особистої участі засновників фермерського господарства (голови) та його членів у веденні фермерського господарства з метою реалізації їх ініціатив у сфері товарного сільськогосподарського виробництва.

Посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03.02.2016 року у справі №6-2902цс15, від 11.05.2016 року у справі №6-2903цс15, від 18.05.2016 року у справі №6-248цс16.

Без конкурентних засад (земельних торгів) земельні ділянки передаються в оренду для ведення фермерського господарства лише громадянам, отримання саме громадянином права на земельну ділянку є передумовою для створення ним юридичної особи - фермерського господарства; відсутність у заяві хоча б однієї з умов, необхідних для підтвердження права на отримання земельної ділянки є підставою для відмови у її задоволенні; жодних складових обґрунтування розмірів земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства вказана заява не містить; заява ОСОБА_1 є штучною підставою для незаконного отримання спірної земельної ділянки для інших, ніж ведення фермерського господарства, цілей.

Господарським судом першої інстанції не досліджено інформацію ГУ ДФС у Харківській області від 08.12.2019 року №142/2/9/20-40-13-05-15, відповідно до якої ОСОБА_1 декларації земельного податку за 2014-2017 року до Салтівської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області не подавав; дії ОСОБА_1 були спрямовані для отримання ФГ Ранг в користування земельної ділянки за спрощеною процедурою, а саме без проведення земельних торгів (аукціону), що передбачено ст.ст. 124,134 Земельного кодексу України, а сам ОСОБА_1 не мав жодних намірів на використання земель за призначенням.

Всупереч ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, господарським судом першої інстанції не надано оцінки належним доказам щодо відсутності зареєстрованої за ОСОБА_1 сільськогосподарської техніки, самохідних машин та механізмів для обробітку землі - листу Головного управління Держпроспоживслужби у Харківській області від 27.11.2017 року №7.0/11349.

Господарським судом першої інстанції в порушення ст. 86 ГПК України не надано належної оцінки поданим прокурором доказам того, що дозвіл на розробку землевпорядної документації не надавався, компетентними органами згідно з вимогами ст. ст. 185, 186, 186-1 Земельного кодексу України не погоджувався та ГУ Держземагенства у Харківській області не затверджувався.

В порушення ст.ст. 11, 14, 236 Господарського процесуального кодексу України, місцевим господарським судом не надано належної оцінки доводам прокурора, що ГУ Держземагенства у Харківській області, всупереч вимогам ст. ст. 122, 123, 124, 134, 186, 186-1 Земельного кодексу України, ст. ст. 7, 8, 14 Закону України Про фермерське господарство видано наказ від 26.09.2014 року №2307-СГ без розгляду належним чином розробленої, погодженої та затвердженої землевпорядної документації, незаконно передано у користування ОСОБА_1 , а в подальшому - ФГ Ранг земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення, площею 26,5348 га.

В порушення ст. ст. 11, 13-14 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд першої інстанції не застосував норму ст. 14 Закону України Про фермерське господарство до спірних правовідносин з приводу незаконності наказу ГУ Держгеокадастру у Харківській області Про надання згоди на передачу земельної ділянки в суборенду від 13.12.2016 року №14382-СГ та недійсності договору суборенди земельної ділянки між ОСОБА_1 та ФГ Ранг від 06.01.2017 року.

ГУ Держземагенства у Харківській області всупереч ст. 14 Закону України Про фермерське господарство допустило передачу спірної земельної ділянки в суборенду не фермерським господарством, для діяльності якого земельна ділянка раніше надавалась в оренду, відповідно до наказу від 26.09.2014 року №2307-СГ, а громадянином.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 14.09.2020 року відкрито апеляційне провадження за скаргою Прокуратури Харківської області на рішення Господарського суду Харківської області від 03.08.2020 року у справі №922/1141/20; встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду відзиви, заяви, клопотання та документи в обґрунтування своєї позиції по справі; призначено справу до розгляду в судове засідання на 22.10.2020 року.

22.10.2020 року судом здійснено повідомлення про те, що у зв`язку з перебуванням на лікарняному 22.10.2020 року судді-доповідача Білоусової Я.О., яка визначена протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.09.2020 року для розгляду справи №922/1141/20, та відсутності правових підстав, визначених частиною 9 статті 32 Господарського процесуального кодексу України, для передачі справи для повторного автоматизованого розподілу, розгляд справи, призначений на 22.10.2020 року о 10:45 годині, відбудеться 09.11.2020 року о 16:30 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м.Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №104.

Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.11.2020 року у зв`язку із знаходженням на лікарняному головуючого судді Білоусової Я.О., відповідно до пункту 2.3.50. Положення про автоматизовану систему документообігу суду проведено повторний автоматизований розподіл справи №922/1141/20 та сформовано новий склад суду, а саме: головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В.

Ухвалою суду від 09.11.2020 року відкладено розгляд справи на іншу дату, а саме на 30.11.2020 року.

Ухвалою суду від 30.11.2020 року відкладено розгляд справи на іншу дату, а саме на 23.12.2020 року.

23.12.2020 року від

Першого відповідача - Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, надійшло клопотання (вх.№12930), в якому просить здійснювати розгляд справи за його відсутності, а у випадку прийняття будь-яких рішень, останні скерувати засобами поштового зв`язку на офіційну адресу.

Ухвалою суду від 23.12.2020 року відкладено розгляд справи на іншу дату, а саме на 11.01.2021 року.

Вказана ухвала суду була направлена учасникам справи рекомендованими листами за адресами, зазначеними в апеляційній скарзі і отримані, учасниками справи засобами поштового зв`язку, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення, які долучено до матеріалів справи. Однак, перший відповідач, другий відповідач та представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів у судове засідання не з`явилися, про причини не з`явлення суд не повідомили.

Частина 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України визначає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, з огляду на клопотання першого відповідача, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи за відсутності представників першого, другого відповідачів та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів.

У судовому засіданні 11.01.2021 року представник прокуратури підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги та наполягав на її задоволенні.

Представник третього відповідача письмового відзиву на апеляційну скаргу не надав, однак у судовому засіданні пояснив, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об`єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв`язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представника прокуратури та третього відповідача, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.

Щодо правомірності представництва інтересів держави у суді прокуратурою колегія суддів зазначає, що відповідно до ст.131-1 Конституції України на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Одночасно, організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

Статтею 23 Закону України Про прокуратуру визначені підстави представництва прокурором інтересів держави в суді, а саме, у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з вимогами ч.3 ст.23 Закону України Про прокуратуру (від 14.10.2014 року №1697-У1І в редакції Закону від 02.07.2015 року №578-VIII, далі - Закон), прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно із ч.ч.3, 4, 5 ст.56 Господарського процесуального кодексу України прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 року №3- рп/9 (п.2, 3 Резолютивної частини):

- під поняттям орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах , зазначеним у частині другій статті 2 Господарського процесуального кодексу України, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади;

- під представництвом прокуратурою України інтересів держави в господарському суді за змістом ст.131-1 Конституції України та ст.45 ЦПК України треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючі визначені Конституцією України та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави.

Ці дії включають подання прокурором до суду загальної юрисдикції позовної заяви, його участь у розгляді справи за позовною заявою, а також у розгляді судом будь-якої іншої справи за ініціативою прокурора чи за визначенням суду, якщо це необхідно для захисту інтересів держави.

Статтею 1 Закону України Про основи національної безпеки України до національних інтересів відносяться життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Суб`єктами забезпечення національної безпеки є також органи прокуратури України.

За приписами ст.ст.13, 14 Конституції України та ст.1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, у зв`язку з чим захист інтересів держави у сфері земельних правовідносин є одним із пріоритетних напрямів представницької діяльності прокурорів. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Отже, в основі інтересу держави (національного, суспільного інтересу) лежить потреба у здійсненні дій, спрямованих на охорону землі як національного багатства.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Поряд із цим, інтерес держави (національний, суспільний інтерес) у вказаній сфері суспільних відносин полягає у дотриманні розпорядником та суб`єктом господарювання відповідно конституційних обов`язків здійснювати повноваження щодо реалізації прав на землю Українського народу та користуватися природними об`єктами права власності народу виключно відповідно до вимог Закону.

У даному випадку порушення інтересу держави (національного, суспільного інтересу) відбулося внаслідок ігнорування сторонами договору встановленого на законодавчому рівні порядку розпорядження земельною ділянкою в силу прагнення отримати земельну ділянку за спрощеною, пільговою процедурою без проведення земельних торгів та у не створенні фермерського господарства для роботи якого виділялась земельна ділянка.

Відповідно до ст.14 Конституції України право власності на землю реалізується виключно відповідно до закону.

Аналогічні права на землі та порядок розпорядження ними закріплені в ст.324 Цивільного кодексу України.

Оспорюваний наказ видано Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області.

Відповідно до п.1 постанови Кабінету Міністрів України Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади від 10.09.2014 року №442 утворено Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, реорганізувавши Державне агентство земельних ресурсів України, шляхом перетворення.

Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області затверджене наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 03.03.2015 року №21.

Згідно з п.п.13 п.4 Положення, вказане управління, відповідно до покладених на нього завдань, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, на території Харківської області.

З огляду на вищевикладене, як правонаступник Головного управління Держземагенства у Харківській області, відповідачем у справі є Головне управління Держгеокадастру у Харківській області.

Таким чином, враховуючи факт, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області є відповідачем у справі, а одна й та сама особа (орган) не може бути одночасно позивачем і відповідачем за цим же позовом, оскільки це суперечить нормам цивільного законодавства, у спірних правовідносинах відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції (згідно з ст.122 Земельного кодексу України орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, тобто відповідач), у зв`язку з чим, звертаючись із даним позовом прокурор набуває статусу позивача.

Відсутність органу державної влади, уповноваженого реагувати на порушення закону у сфері розпорядження земельними ділянками державної форми власності, у відповідності до вимог ст.131-1 Конституції України, покладає на органи прокуратури обов`язок представництва інтересів держави у спірних правовідносинах, шляхом пред`явлення та підтримання у суді відповідного позову.

Отже, прокурор обґрунтував належним чином підстави звернення до суду для представництва інтересів держави в даній справі.

Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

11.09.2014 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держземагенства у Харківській області із заявою про надання в оренду земельної ділянки (кадастровий номер 6323783000:02:000:0614) для ведення фермерського господарства площею 26,5348 га, що розташована за межами населеного пункту на території Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області. Крім того в даній заяві зазначено, що до неї додаються: копія витягу з Державного реєстру прав, копія паспорту та ідентифікаційного коду, копія документу про наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства та інформацію про нормативну грошову оцінку.

З довідки з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл її за власниками земель, землекористувачами, угіддями станом на 01.01.2014 року від 02.09.2014 року вбачається наявність земельної ділянки площею 26,5348 га, землі державного резервного фонду, сільськогосподарського призначення.

У витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно - земельна ділянка кадастровий номер 6323783000:02:000:0614, розташована за адресою Кіндрашівська сільська рада Куп`янського району Харківської області, форма власності державна, дата державної реєстрації 07.11.2013 року.

Згідно з дипломом НОМЕР_1 ОСОБА_1 з 1987 року по 1993 року навчався в Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства, за спеціальністю механізація сільського господарства.

Наказом Головного управління Держземагенства у Харківській області Про надання в оренду земельної ділянки від 26.09.2014 року №2307-СГ ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 26,5348 га із кадастровим номером 6323783000:02:000:0614, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області, для ведення фермерського господарства, строком на 49 років.

21.11.2014 року між ГУ Держземагенства в Харківській області та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності з кадастровим номером 6323783000:02:000:0614, загальною площею 26,5348 га, сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь (ріллі), яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області. Також сторонами складено акт погодження меж земельної ділянки та акт приймання-передачі земельної ділянки згідно з договором оренди землі.

Зазначений договір оренди землі від 21.11.2014 року зареєстрований 19.05.2015 року відповідно до діючого законодавства, про що свідчать відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

16.05.2016 р. між ГУ Держземагенства в Харківській області та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду про внесення змін до договору оренди землі від 21.11.2014 року, відповідно до якої визначено розмір орендної плати в розмірі 4% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

07.12.2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області з заявою щодо надання згоди на передачу в суборенду земельних ділянок для ведення фермерського господарства загальною площею 158,0579 га з кадастровими номерами: №6323783000:04:000:0305, №6323783000:02:000:0615, №6323783000:02:000:0614, №6323783000:02:000:0608, №6323783000:02:000:0612, №6323783000:02:000:0611, №6323783000:02:000:0610, №6323783000:02:000:0613.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Харківській області №14379-СГ від 13.12.2016 року ОСОБА_1 надано згоду на передачу в суборенду земельної ділянки сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 6323783000:02:000:0614 загальною площею 26,5348 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області.

06.01.2017 між ОСОБА_1 та ФГ Ранг укладено договір суборенди землі, відповідно до умов якого в суборенду була передана земельна ділянка загальною площею 26,5348 га в тому числі: рілля 26,5348 га з кадастровим номером 6323783000:02:000:0613, яка знаходиться за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області, додатками до якого є розрахунок розміру орендної плати та акт прийому-передачі ділянки в суборенду.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом обґрунтував вимоги тим, що ГУ Держгеокадастру при передачі в оренду громадянину ОСОБА_1 земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності порушено вимоги статей 122-124, 134, 150, 186, 186-1 Земельного кодексу України, статей 7, 8, 14 Закону України Про фермерське господарство (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо порядку надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства. При цьому, прокурор послався на те, що у встановленому законом порядку для відповідної процедури надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства не було розроблено, погоджено та затверджено землевпорядної документації; не підтверджено наявності у громадянина ОСОБА_1 необхідної матеріально-технічної бази для обробітку такої площі землі (найманих працівників, сільськогосподарської техніки тощо); не з`ясовано можливість потенційного орендаря проводити діяльність на земельній ділянці, що надається в оренду, та дійсного волевиявлення останнього на створення фермерського господарства. Разом із тим, не зважаючи на реєстрацію відповідачем ФГ Приоскільне 09.09.2016 року, дії з передачі земельних ділянок в суборенду у січні 2017 року були здійснені ОСОБА_1 як фізичною особою, що є порушенням вимог статті 14 Закону України Про фермерське господарство , оскільки лише фермерське господарство як юридична особа може передавати земельну ділянку в суборенду. Крім того, ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства отримав в оренду 8 земельних ділянок загальною площею 158,0579 га, які в подальшому були передані в суборенду ФГ Ранг , що також свідчить про відсутність наміру ОСОБА_1 самостійно обробляти земельні ділянки та використовувати землі за призначенням. Такі дії ОСОБА_1 , за твердженням прокурора, було спрямовано на отримання ФГ Ранг у користування земельної ділянки за спрощеною процедурою, без проведення земельних торгів (аукціону), що передбачено статтями 124, 134 Земельного кодексу України (у відповідній редакції).

Перший відповідач, заперечуючи проти позову, зазначали, що прокурором пропущено строк позовної давності на звернення до суду з позовом.

Суд першої інстанції, при вирішенні спору послався на положення Земельного кодексу України, Закону України Про фермерське господарство , статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та дійшов висновку про дотримання відповідачами загалом вимог законодавства, яке регулює питання надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, та відсутність правових підстав для визнання недійсними наказу ГУ Держгеокадастру та оспорюваних договорів оренди та суборенди землі.

При цьому судом зазначено, що виникненню права оренди у ОСОБА_1 слугувала та передувала активна участь у такому процесі ГУ Держгеокадастру як органу державної влади, уповноваженого розпоряджатися землями державної власності, тому право оренди набуте законним шляхом у порядку, встановленому законом. Відповідальність за порушення процедури розгляду заяви та перевірки її відповідності вимогам статті 7 Закону України Про фермерське господарство не може покладатися на особу, яка розраховувала на її належність і легітимність, отже, у цьому випадку визнання наказу та договорів оренди та суборенди землі недійсними призведе до непропорційного втручання в право ОСОБА_1 та ФГ Ранг на мирне володіння майном. Оскільки порушення інтересів держави прокурором обґрунтовано обставинами порушення органами державної влади порядку розгляду заяв про надання земельної ділянки в оренду, передбаченого статтею 7 Закону України Про фермерське господарство , суд дійшов висновку про недоведеність прокурором порушення інтересів держави.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом визнання недійсним договору та зобов`язання повернути все одержане за договором.

Перший протокол до Конвенції ратифіковано Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР і з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, Закону України Про міжнародні договори України застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу до цієї Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ (зокрема, у справах Спорронг і Льоннрот проти Швеції , Джеймс та інші проти Сполученого Королівства , Вєренцов проти України , Щокін проти України , Сєрков проти України , Колишній король Греції та інші проти Греції , Булвес АД проти Болгарії , Трегубенко проти України ) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме:

- чи є втручання законним;

- чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес;

- чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Отже, таке втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар .

Одним із елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Водночас ЄСПЛ підкреслює особливу важливість принципу належного урядування . Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах Беєлер проти Італії , Онер`їлдіз проти Туреччини , Megadat.com S.r.l. проти Молдови , Москаль проти Польщі ).

Принцип належного урядування , як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі Москаль проти Польщі ). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки ). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки , Ґаші проти Хорватії , Трґо проти Хорватії ).

Водночас необхідно зауважити, що висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

У постановах Верховного Суду від 03.10.2018 року у справі №469/777/16-ц та Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі №6-92цс13, висновками у яких прокурором обґрунтовано апеляційну скаргу, суд касаційної інстанції зазначив, що з огляду на характер спірних правовідносин при вирішенні спору з урахуванням наведених положень Конвенції, Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ необхідним є встановлення та надання оцінки на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: таке втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

Аналогічну правову позицію наведено, зокрема у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 23.11.2018 року у справі №8/21.

Наразі суд першої інстанції, обмежившись посиланням на положення Конвенції, Першого протоколу до Конвенції та практику ЄСПЛ як на підставу для відмови в задоволенні позову прокурора, не врахував наведених висновків Верховного Суду, з огляду на характер спірних правовідносин, не встановив, не дав оцінки та в рішенні не зазначив ані наявності, ані відсутності всіх трьох критеріїв для відповідності втручання держави у право відповідачів ОСОБА_1 та ФГ Ранг на користування (оренду) спірною земельною ділянкою принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є воно законним, чи відповідає суспільним інтересам та чи є пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

У постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 року у справі №6-248цс16, висновками у якій прокурором також обґрунтовано наявність підстав оскарження судового рішення, наведено правовий висновок про те, що за змістом статей 1, 7, 8 Закону України Про фермерське господарство (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною 1 статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Натомість відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Звертаючись до суду з позовом, прокурор послався на незаконність наказу ГУ Держгеокадастру про передачу громадянину ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення фермерського господарства, оскільки, зокрема, при цьому було порушено порядок розгляду заяви та надання земельних ділянок державної власності в оренду; також прокурором в обґрунтування позовних вимог наведено обставини, за якими громадянин ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства за спрощеною процедурою (без проведення торгів) отримав в оренду 8 земельних ділянок загальною площею 158,0579 га з відповідними кадастровими номерами, що є порушенням положень Закону України Про фермерське господарство та Земельного кодексу України (у відповідній редакції), а в подальшому як фізична особа передав їх у суборенду ФГ Ранг .

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей (стаття 22 Земельного кодексу України).

Статтею 31 Земельного кодексу України (тут і далі - в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу) передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Відповідно до частини 1 статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

За змістом статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Згідно з частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Відповідно до частин 2, 3 статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, статтею 123 Земельного кодексу України врегульовано загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначено вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; заборонено компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлені загальні підстави для відмови у наданні такого дозволу.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України Про фермерське господарство (далі Закон №973-IV), для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини друга, четверта статті 7 Закону №973-IV).

Таким чином, спеціальний Закон №973-IV визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 Земельного кодексу України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 Земельного кодексу України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону №973-IV).

Отже, при вирішенні вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону №973-IV як спеціального по відношенню до статті 123 Земельного кодексу України.

Розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання йому в оренду спірної земельної ділянки, Головне управління Держземагенства у Харківській області не провело належної перевірки та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельній ділянці.

Разом з тим відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім положень Земельного кодексу України, положеннями Закону України Про фермерське господарство та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону).

Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону №973-IV, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї, відповідно до закону.

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону №973-IV).

За змістом частини 1 статті 5, частини 1 статті 7 Закону України Про фермерське господарство право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону).

Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.01.2020 року у справі № 922/1974/19).

У пунктах 5.17, 5.18 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що зі змісту положень статті 12 Закону України Про фермерське господарство вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 цього Закону можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство мало бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набути статусу юридичної особи. З цього часу землекористувачем земельної ділянки є фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18, від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18).

Однак на момент видання Головним управлінням Держземагенства у Харківській області спірного наказу та укладання договору оренди, ОСОБА_1 був фізичною особою, який мав намір в подальшому створити фермерське господарство.

Спірна земельна ділянка надана в оренду ОСОБА_1 як громадянину на підставі договору оренди, а тому ототожнення цієї фізичної особи та Фермерського господарства Приоскільне в спірних правовідносинах є неправильним. Такий самий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 року у справі №698/119/18.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 року у справі №320/5724/17.

Земельна ділянка на протязі 2014-2017 років не використовувалась ОСОБА_1 , про що свідчить інформація Головного управління ДФС у Харківській області, відповідно до якої останній декларації з земельного податку до Салтівської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області не подавав.

Створення громадянином ОСОБА_1 через два роки після отримання оспорюваної земельної ділянки ФГ Приоскільне мало на меті ухилення від можливої відповідальності у вигляді оскарження у судовому порядку наказу та договору оренди.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що спірна земельна ділянка передана ОСОБА_1 із порушенням вимог статей 116, 121, 123, 134 Земельного кодексу України, статей 7, 12 Закону України Про фермерське господарство , що є підставою для визнання оспорюваного наказу Головного управління Держземагенства у Харківській області незаконним та його скасування.

Спірний договір оренди у даній справі укладено на виконання наказу Головного управління Держземагенства у Харківській області №2307-СГ від 26.09.2014 року, який наразі визнано незаконним та скасовано.

Тобто, договір оренди укладений неправомірно. Слід зазначити, що правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту (правова позиція викладена у постанові від 21.11.2018 року у справі №577/5321/17 (провадження № 61-43854св18).

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації прав на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Відповідно до частини 2 статті 5 Господарського кодексу України конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять, зокрема і забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, на що направлені, в тому числі, і положення вищевказаних статей 7, 12 Закону № 973-IV, статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, саме ОСОБА_1 , отримавши в оренду за позаконкурсною процедурою земельну ділянку та створивши, відповідно, фермерське господарство на її основі, не здійснював підприємницької діяльності, передав у суборенду ФГ Ранг дану земельну ділянку, що, відповідно до вищевказаних правових висновків, веде в тому числі і до невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного пільгового порядку одержання іншими приватним суб`єктом в користування земель державної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Відповідно до частин першої, другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Оскільки договір оренди землі від 21.11.2014 року, укладений між ГУ Держземагенства у Харківській області та ОСОБА_1 без дотримання чинних на момент його укладення норм права та на виконання незаконного наказу, фактично спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, то він відповідно до частин першої, другої статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним.

Водночас, якщо правочин є нікчемним, то позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс 19, пункт 72), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 69, 70).

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про визнання спірного договору оренди землі недійсним не підлягають задоволенню, але з інших мотивів.

Щодо договору суборенди, укладеного 06.01.2017 року між ОСОБА_1 та ФГ Ранг , то оскільки суд апеляційної інстанції визнав недійсним наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області №2307-СГ від 26.09.2014 року та встановив факт нікчемності правочину - договору оренди той договір суборенди також є нікчемним, що відповідає загальному правилу - неправомірні дії не породжують правомірні наслідки.

Наявність у договорі оренди примітки, що орендар має право передавати в суборенду земельну ділянку або її частину без зміни її цільового призначення (пункт 32), не нівелює обов`язок сторін дотримуватись точних дій з приводу дотримання вимог земельного законодавства. Так, сторони мають за цивільним законодавством свободу договору, однак дана свобода має обмеження у вигляді чинних норм земельного законодавства, які дають учасникам земельних відносин рамки прав та обов`язків, які не можливо порушити, оскільки це призведе до негативних наслідків у вигляді, в тому числі передачі в оренду земельної ділянки із порушенням встановленої процедури.

Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації права оренди на земельну ділянку площею 26,5348 га з кадастровим номером 6323783000:02:000:0614 від 19.05.2015 року індексний номер 21421807 (номер запису про інше речове право 9720409) та скасування державної реєстрації права суборенди на земельну ділянку площею 26,5348 га з кадастровим номером 6323783000:02:000:0614 від 30.03.2017 року індексний номер 34680269 (номер запису про інше речове право 19872789), то вказані вимоги є похідними від вимог про визнання незаконним та скасування наказу від 26.09.2014 року №2307-СГ, визнання недійсним договору оренди та суборенди.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції визнав незаконним і скасував наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області, встановив факт нікчемності договору оренди та договору суборенди, то похідні вимоги від вказаних вимог з огляду на встановленні обставини підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про зобов`язання ОСОБА_1 та ФГ Ранг повернути земельну ділянку загальною площею 26,5348 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області, кадастровий номер 6323783000:02:000:0614 вартістю 666127,28 грн. державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 216 Цивільного кодексу України визначає правові наслідки недійсного правочину. Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, позовні вимоги про зобов`язання повернути земельну ділянку підлягають задоволенню, оскільки правочини на яких вони були передані є нікчемними.

Враховуючи, що судом встановлено обґрунтованість та доведеність позовних вимог прокурора, які покладені в основу підстави позову, враховуючи заявлення першим відповідачем заяви про застосування строку позовної давності, суду необхідно, з урахуванням норм матеріального права, беручи до уваги конкретні обставини по даній справі, встановити наявність чи відсутність застосування до спірних правовідносин положень про позовну давність.

Так, Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів статті 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі №405/4999/15-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №372/2592/15, від 06 червня 2018 року у справі № 372/1387/13-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц.

У застосуванні зазначених положень слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17.

Слід також зазначити, що оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за діяльність її органів, прийняття нормативно-правових актів не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних дій державних органів, зокрема шляхом укладання правочинів з порушенням вимог законодавства.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 травня 2016 року у справі №910/3723/14 та Верховний Суд у постанові від 10 травня 2018 року у справі №914/1708/17, від 22 травня 2018 року у справі №922/1084/17 та від 19 листопада 2019 року у справі №910/16827/17.

При цьому, прокурор приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов`язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

Згідно зі статтею 1 Закону України Про прокуратуру (який частково втратив чинність з липня 2015 року) прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Відповідно до статті 19 названого Закону предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є, зокрема, відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.

З огляду на те, прокуратура на момент прийняття оскаржуваного наказу, здійснювала прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів органами державної влади, не може спиратись в обґрунтування своєї позиції на те, що органи прокуратури не є учасниками спірних правовідносин, у зв`язку з чим не мають повної інформації з приводу вчинення порушень у сфері орендних правовідносин. В даному випадку суд рахує, що прокуратура дізналася про наявні обставини саме з моменту прийняття оскаржуваного наказу (26 вересня 2014 року), та відхиляє твердження прокурора, що про спірні обставини останньому стало відомо через вивчення інформації даних Публічної кадастрової карти України, та подальшого опрацювання Ізюмською місцевою прокуратурою листа ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 11 жовтня 2017 року № 10-20-14-14673/0/19-17 та доданих до нього документів.

У березні 2018 року Ізюмська місцева прокуратура Харківської області, Куп`янський відділ Ізюмської місцевої прокуратури зверталась до суду з позовною заявою до відповідачів, Головного територіального управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 , Фермерського господарства Ранг про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору оренди, суборенди земельної ділянки та скасування державної реєстрації.

Справа надійшла до Верховного Суду, який постановою від 11 грудня 2019 року зробив висновок про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_1 після отримання у користування, в тому числі й зазначеної земельної ділянки площею 26,5348 га, створено нове фермерське господарство (ФГ Приоскільне ) із земель сільськогосподарського призначення загальною площею 158,0579 га та до складу земель якого увійшла і спірна земельна ділянка. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря і обов`язки землекористувача перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації (09 вересня 2016 року), а тому сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи.

За змістом статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.

До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

При цьому, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах.

Прокурор у відповіді на відзив зазначає, що строк, встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України, був пропущений з поважних причин через, що даний строк підлягає поновленню.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 03 квітня 2008 року у справі Пономарьов проти України зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статті 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Іліан проти Туреччини , зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992 року).

Частиною 5 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18 та у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19.

Таким чином, у випадку, якщо прокурором пред`явлено позов в інтересах держави у зв`язку із вчиненням порушення тим органом, на який покладено владні повноваження в цій сфері, момент початку перебігу строку позовної давності повинен відліковуватися з моменту коли про порушення прав або про особу, яка їх порушила дізнався або мав можливість дізнатися відповідний орган державної влади.

Разом з тим, прокурор має право, враховуючи конкретні обставини справи, у тому числі вчинення порушення тим органом, на який покладено владні повноваження в цій сфері, просити суд визнати причини пропуску строку позовної давності поважними.

Звернення прокурора із позовом до суду через 6 років після прийняття оскаржуваного наказу, враховуючи наявність активних дій покликаних на захист інтересів держави через подання позову, провадження по якому було закрито у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, зумовлено дійсно поважними причинами, що в свою чергу не призводить до порушення принципу правової визначеності та основних цілей інституту позовної давності.

Враховуючи зазначене, суд, як суд права, а не факту , з метою недопущення порушення права особи на доступ до правосуддя, визначеного статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та застосовуючи основні конституційні засади судочинства, принцип верховенства права, а також принципи справедливості, добросовісності і розумності, виходячи з фактичних обставин справи, надавши оцінку всім зібраним у справі доказам, з урахуванням вимог чинного законодавства та усталеної судової практики, з точки зору наявності або відсутності підстав, пов`язаних з поважністю причин для поновлення строку позовної давності для звернення до суду прокурора за захистом порушеного права та при вирішенні вказаного питання всебічно, повно та об`єктивно дослідити матеріали справи в їх сукупності, давши юридичну оцінку обставинам справи, наявним у справі доказам і доводам учасників справи щодо наявності підстав для поновлення строку позовної давності та захисту порушеного права, дійшов висновку про наявність поважних причин пропуску строку позовної давності та поновлення цього строку в межах розгляду позовних вимог у даній справі.

Враховуючи, що прокурору строк позовної давності поновлений через встановлення поважності причин його пропущення, суд рахує, що заява першого відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог не підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15,16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на встановлені судом апеляційної інстанції у даній справі обставини та докази на їх підтвердження, перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права та відповідність рішення нормам процесуального права, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам статті 236 ГПК України, а тому підлягає скасуванню.

Відповідно до частини 1 статті 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

З огляду на викладене, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку про часткове задоволення апеляційних вимог, скасування рішення суду з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст.129, 269, 270, п. 2 ст. 275, п.п.1,3 ч.1 ст. 277, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Прокурора Харківської області задовольнити.

Рішення Господарського суду Харківської області від 03.08.2020 року у справі №922/1141/20 скасувати.

Прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області Про передачу в оренду земельної ділянки від 26.09.2014 року №2307-СГ.

Скасувати державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку площею 26,5348 га з кадастровим номером 6323783000:02:000:0614 від 19.05.2015 року індексний номер 21421807 (номер запису про інше речове право 9720409);

Скасувати державну реєстрацію права суборенди на земельну ділянку площею 26,5348 га з кадастровим номером 6323783000:02:000:0614 від 30.03.2017 року індексний номер 34680269 (номер запису про інше речове право 19872789);

Зобов`язати ОСОБА_1 та ФГ Ранг повернути земельну ділянку загальною площею 26,5348 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп`янського району Харківської області, кадастровий номер 6323783000:02:000:0614 вартістю 666127,28 грн. державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.

В решіт позовних вимог відмовити але з інших мотивів вказаних у постанові.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки касаційного оскарження передбачено ст.286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 21 січня 2021 року.

Головуючий суддя В.С. Хачатрян

Суддя О.В. Ільїн

Суддя В.В. Россолов

СудСхідний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення11.01.2021
Оприлюднено22.01.2021
Номер документу94317946
СудочинствоГосподарське

Судовий реєстр по справі —922/1141/20

Постанова від 09.06.2021

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Міщенко І.С.

Ухвала від 07.06.2021

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Міщенко І.С.

Ухвала від 12.04.2021

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Міщенко І.С.

Ухвала від 12.04.2021

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Міщенко І.С.

Ухвала від 09.03.2021

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Міщенко І.С.

Ухвала від 09.03.2021

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Міщенко І.С.

Постанова від 22.02.2021

Господарське

Східний апеляційний господарський суд

Хачатрян Вікторія Сергіївна

Постанова від 11.01.2021

Господарське

Східний апеляційний господарський суд

Хачатрян Вікторія Сергіївна

Постанова від 11.01.2021

Господарське

Східний апеляційний господарський суд

Хачатрян Вікторія Сергіївна

Ухвала від 23.12.2020

Господарське

Східний апеляційний господарський суд

Хачатрян Вікторія Сергіївна

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні