Рішення

від 13.01.2021 по справі 927/976/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

13 січня 2021 року м. Чернігів справа № 927/976/20

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні за участю секретаря судового засідання Дубини О. М.

Позивач: Приватне підприємство «Аметіз» ,

код ЄДРПОУ 31480151, вул. Івана Мазепи (Щорса), 57, м. Чернігів, 14017

Відповідач: Північна митниця Держмитслужби,

код ЄДРПОУ 43332675, пр-т Перемоги, 6, м. Чернігів, 14017

Предмет спору: про зобов`язання підписати та оплатити акти приймання-передачі наданих послуг,

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: Городнича Т.В., адвокат;

від відповідача: Кравченко С. В., представник,

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство «Аметіз» звернулось до суду з позовом до Північної митниці Держмитслужби, у якому позивач просить зобов`язати відповідача підписати акти приймання-передачі наданих послуг за квітень-вересень 2020 року за договором про відповідальне зберігання майна та транспортних засобів №123 від 01.10.2014 та оплатити дані акти.

Дії суду, пов`язані з розглядом справи.

У зв`язку з недодержанням позивачем вимог, викладених у ст. 162, 164 Господарського процесуального кодексу України, ухвалою суду від 02.11.2020 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків.

Ухвалою суду від 16.11.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 10.12.2020 та встановлено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та позивачу у порядку, визначеному ч. 1 ст. 172 Господарського процесуального кодексу України, відзиву на позов з доданими до нього документами.

Відповідно до поштового повідомлення про вручення ухвалу суду від 16.11.2020 відповідач отримав 18.11.2020.

Отже, останнім днем строку для подання відповідачем відзиву є 03.12.2020.

04.12.2020 відповідач направив до суду відзив на позовну заяву з доданими до нього документами.

Згідно з ч. 5, 6 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України копія відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи повинна бути надіслана (надана) одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду. До відзиву додаються документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.

Як доказ направлення відзиву на позов відповідач надав копію фіскального чеку АТ Укрпошта від 04.12.2020, у якому не вказано, кому саме направлявся рекомендований лист.

Крім того, відповідач не надав опису вкладення у лист, з якого можна встановити, які саме документи і кому направлялись у цьому поштовому відправленні.

Представник позивача у підготовчому засіданні 10.12.2020 заявила про неотримання ПП Аметіз відзиву з доданими до нього документами.

Отже, відповідач не дотримав вимог ч. 6 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України щодо надання документів, які підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів позивачу.

За приписами ч. 8, 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відзив на позов був направлений до суду 04.12.2020, отже він поданий відповідачем з пропущенням строку, встановленого для його подання.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Враховуючи те, що відзив відповідач подав не у встановлений судом строк, заяви про поновлення пропущеного процесуального строку для подання такої заяви по суті та пояснень щодо поважності причин несвоєчасного її подання відповідач суду не надав, суд у підготовчому засіданні 10.12.2020 не прийняв відзив з доданими до нього документами до розгляду, а спір вирішується без їх урахування.

У зв`язку з неможливістю вирішення всіх питань, як мають бути з`ясовані у підготовчому засіданні, та зважаючи на бажання одного з учасників справи на вирішення спору мирним шляхом і відсутність чіткої позиції відповідача з цього приводу, суд у підготовчому засіданні 10.12.2020 постановив ухвалу про відкладення підготовчого засідання до 24.12.2020 до 11:30.

У підготовчому засіданні 24.12.2020 суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 12.01.2021 о 14:30.

До початку судового засідання від представника позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи акту наданих послуг №01/АМЕ від 12.01.2021 до договору №85/АМЕ про надання юридичних послуг та правової допомоги від 02.10.2020 з додатком.

У судовому засіданні 12.01.2021 представник відповідача повідомив про вручення йому цих документів перед початком судового засідання.

У судовому засіданні 12.01.2021 суд долучив вказані документи до матеріалів справи.

У зв`язку з неявкою усіх учасників справи у судове засідання для проголошення рішення, на підставі ч. 6 ст. 233 та ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України вступна та резолютивна частини рішення була підписана судом 13.01.2021 у нарадчій кімнаті без їх проголошення.

Короткий зміст позовних вимог та узагальнені доводи учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 01.10.2014 між сторонами укладено договір про відповідальне зберігання майна та транспортних засобів №123 від 01.10.2014, до якого у подальшому були укладені додаткові угоди. На виконання умов цього договору позивач протягом 2014-2020 років надавав відповідачу послуги щодо зберігання транспортних засобів, зокрема, з 28.04.2020 по 06.09.2020 надано таких послуг на загальну суму 94 823,20 грн. Проте відповідач відмовився підписати акти приймання-передачі наданих послуг за вказаний період та оплатити їх, що стало підставою для звернення до суду із цим позовом.

Відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечень у встановлений строк до суду не надходило.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Оскільки відповідач не подав відзив у встановлений судом строк, справа вирішується за наявними у ній матеріалами.

Обставини, які є предметом доказування у справі. Докази, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

01.10.2014 між Чернігівською митницею Міндоходів (далі - Митниця) та Приватним підприємством Аметіз (далі - Зберігач) укладено договір про відповідальне зберігання майна та транспортних засобів №123 (далі - Договір) (а.с. 7-9).

Відповідно до п. 1.1 Договору його предметом є передача Митницею на відповідальне зберігання великогабаритних вантажів, великих партій майна (далі - майно) та транспортних засобів (далі - ТЗ), вилучених за протоколами про порушення митних правил, майна та/або ТЗ, що знаходяться на зберіганні згідно з квитанцією МД-1 в складських приміщеннях та на майданчику Зберігача.

Прийняття майна та/або ТЗ на зберігання проводиться Зберігачем попредметно згідно з актом приймання-передання майна та/або ТЗ, де вказуються найменування, кількість, міра, вага, особливі ознаки товарів, ТЗ та їх вартість (п. 1.2 Договору).

Тарифи на зберігання майна та/або ТЗ та вартість послуг Зберігача є договірними та узгоджуються Протоколом погодження договірної ціни, який є невід`ємною частиною договору, та включають в себе вартість навантажувально-розвантажувальних робіт (Додаток до Договору) (п. 1.2 Договору).

Згідно з п. 1.4 Договору загальна сума договору становить 20 000,00 грн.

Відповідно до п. 1.2 Договору Зберігач зобов`язується повернути майно та/або ТЗ у такому стані, в якому вони були прийняті на зберігання, не пізніше наступного дня за письмовою вимогою Митниці незалежно від строків зберігання.

За умовами п. 3.1 Договору оплата здійснюється Митницею на підставі рахунку та акту прийняття-передання послуг в безготівковому порядку на поточний рахунок Зберігача протягом 5 банківських днів з дати фактичного надходження коштів з Державного бюджету України на реєстраційний рахунок Митниці на зазначені цілі.

Договір набуває чинності з 01.10.2014 та діє до 31.12.2014 та повного виконання умов договору в частині проведення розрахунків (п. 6.1 Договору).

Відповідно до п. 6.2 Договору Договір вважається продовженим на наступний календарний рік, якщо за 20 днів до його закінчення жодна зі сторін не заявила про припинення терміну його дії.

01.10.2014 сторонами підписано протокол погодження договірної ціни, який є додатком до Договором (а.с. 10).

На підставі актів приймання-передавання від 02.03.2016 №12, від 30.11.2016 №116-135, від 01.09.2017 №86-91, від 28.11.2017 №122-132, від 01.10.2017 №67-70, від 22.02.2019 №24-26, від 16.04.2019 №49, від 12.11.2019 №77, від 13.11.2019 №78, від 04.12.2019 №81, від 16.01.2020 №1, від 20.01.2020 №3, від 21.01.2020 №2, від 05.02.2020 №8, від 28.02.2020 №16-18, від 02.03.2020 №19, від 11.03.2020 №21, №22, від 06.04.2020 №27, від 17.04.2020 №28, від 06.05.2020 №30, від 12.05.2020 №33, №34, від 13.05.2020 №35, від 25.05.2020 №36, від 01.06.2020 №40, від 10.06.2020 №41, від 11.06.2020 №42, №43, від 11.06.2020 №43, від 12.06.2020 №44, від 06.07.2020 №50, від 07.07.2020 №51, від 03.08.2020 №66, від 06.08.2020 №67 відповідач передав, а позивач прийняв на відповідальне зберігання згідно з Договором транспортні засоби, зазначені у цих актах (а.с. 36-110).

Відповідно до укладеної між сторонами додаткової угоди №2 від 28.01.2020 до Договору у тексті цього Договору та додатках до нього слова Чернігівська митниця ДФС замінено на слова Північна митниця Держмитслужби у відповідних відмінках (а.с. 11).

22.04.2020 між сторонами укладено додаткову угоду №38 до Договору, якою внесено зміни до п. 1.4 Договору, зокрема, зазначено, що загальна сума договору на 2020 рік становить 69 838,25 грн (а.с. 12).

Позивачем та відповідачем підписано акти приймання-передачі наданих послуг з відповідального зберігання майна та транспортних послуг № в.з. -1 від 23.04.2020 на суму 3363,60 грн; № в.з. -2 від 23.04.2020 на суму 16 232,80 грн (за січень 2020 року); № в.з. -3 від 23.04.2020 на суму 15 877,20 грн (за лютий 2020 року); № в.з. -4 від 23.04.2020 на суму 18 328,30 грн (за березень 2020 року); № в.з. -5 від 21.05.2020 на суму 16 036,35 грн (за квітень 2020 року), усього на загальну суму 69 838,25 грн (а.с. 14-33).

Надані за актами приймання-передачі № в.з. -1 - в.з. -5 послуги у розмірі 69 838,25 грн відповідач оплатив у повному обсязі, що підтверджується виписками по рахунку, у яких зазначено призначення платежу про сплату коштів за відповідними актами (а.с. 34-35).

У позовній заяві позивач зазначає, що у період з 28.04.2020 по 06.09.2020 ним згідно з Договором були надані відповідачу послуги з відповідального зберігання транспортних засобів на загальну суму 94 823,20 грн, проте останній відмовився підписувати акти приймання-передачі наданих послуг за цей період та підписувати їх.

Позивач надав суду акти приймання-передачі наданих послуг з відповідального зберігання майна та транспортних послуг, які підписані позивачем, але не підписані відповідачем, а саме: № в.з. - 204 від 30.04.2020 на суму 1 801,95 грн (за період з 28.04.2020 по 30.04.2020); № в.з. - 205 від 31.05.2020 на суму 19 973,75 грн (за травень 2020 року); № в.з. - 206 від 30.06.2020 на суму 21 083,30 грн (за червень 2020 року); № в.з. - 207 від 31.07.2020 на суму 23 335,15 грн (за липень 2020 року); № в.з. - 208 від 31.08.2020 на суму 23 975,15 грн (за серпень 2020 року); № в.з. - 209 від 06.09.2020 на суму 4 653,90 грн (за період з 01.09.2020 по 06.09.2020), усього на загальну суму 94 823,20 грн.

Також позивач виставив відповідачу рахунки-фактури на загальну суму 94 823,20 грн, а саме: № в.з. - 204 від 30.04.2020, № в.з. - 205 від 31.05.2020, № в.з. - 206 від 30.06.2020, № в.з. - 207 від 31.07.2020; № в.з. - 208 від 31.08.2020; № в.з. - 209 від 06.09.2020.

Позивач звертався до відповідача з листами №7 від 29.07.2020, №9 від 28.08.2020, у яких просив розглянути можливість укладання додаткової угоди або договору з новими тарифами та погасити наявну заборгованість за надані послуги (а.с. 124-125).

Листом від 28.08.2020 №10 позивач направив відповідачу на підписання акт звіряння розрахунків, рахунки-фактури за надані послуги, починаючи з 28.04.2020 по 31.08.2020, для оплати, акти виконаних робіт за Договором (а.с. 127).

07.09.2020 між сторонами укладено додаткову угоду №95 до Договору, у якій вони дійшли згоди розірвати договір про відповідальне зберігання майна та транспортних засобів від 01.10.2014 №123 з 07.09.2020 (а.с. 13).

На підставі акту приймання-передавання №97 від 07.09.2020 позивач повернув відповідачу транспортні засоби, які знаходились у нього на відповідальному зберіганні за Договором (а.с. 116-123).

У листі від 16.09.2020 відповідач повідомив позивача про те, що сума Договору на 2020 рік була передбачена у розмірі 69 838,25 грн, яка була використана повністю на оплату відповідального зберігання до 27.04.2020 включно; станом на теперішній час Договір втратив чинність, а тому будь-які дії по його зміні чи виконанню є неможливими (а.с. 128).

Листом від 06.10.2020 №13 позивач направив відповідачу на підписання акт звіряння розрахунків, рахунки-фактури за надані послуги, починаючи з 28.04.2020 по 06.09.2020, для оплати, акти виконаних робіт за Договором (а.с. 129).

Позивач склав і підписав акт звіряння розрахунків №3 за період з 01.01.2020 по 06.09.2020, відповідно до якого заборгованість відповідача за Договором становить 94 823,20 грн. Цей акт підписаний також відповідачем з внесенням своїх даних, згідно з якими заборгованість за Договором у нього відсутня (а.с. 130).

Оцінка суду.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частина 1 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За приписами ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно зі ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 Цивільного кодексу України).

Зберігач зобов`язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (ст. 953 ЦК України).

За приписами ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 526 Цивільного кодексу України.

Статтею 193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Щодо заявленої до стягнення вимоги про зобов`язання відповідача підписати акти приймання-передачі наданих послуг.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували би наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушення (частини 1, 2 статті 4 зазначеного Кодексу).

За змістом статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Отже, у розумінні наведених положень правом на пред`явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом відкриття провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Позивач просить суд зобов`язати відповідача підписати акти приймання-передачі наданих послуг за квітень-вересень 2020 року за договором про відповідальне зберігання майна та транспортних засобів №123 від 01.10.2014, проте ця вимога не може бути предметом позову, оскільки такі акти є підтвердженням наявності чи відсутності факту надання спірних послуг однією стороною та прийняття їх іншою стороною. Тобто такі акти є лише доказами виконання сторонами обов`язків за договором, і підписання актів не може розглядатися як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань.

Предметом позову не може бути встановлення обставин, зокрема обов`язку оформлення документів, які є доказами у справі, що має місце у цьому випадку. Так, акти приймання-передачі наданих послуг підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які належать до підстав позову. Ініціювання розгляду справ про зобов`язання підписати акт приймання-передачі наданих послуг може передбачати намір позивача встановити преюдиціальні обставини (факти) для подальшого пред`явлення позову про стягнення заборгованості за надані послуги.

Отже, вимога про встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді, оскільки до його повноважень не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення. Господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає із матеріальних правовідносин.

Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматися від їх вчинення.

Заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача підписати акти приймання-передачі наданих послуг за спірним договором не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Таким чином, така вимога не відповідає способам захисту прав, установленим чинним законодавством, і, як наслідок, не призводить до поновлення порушеного права позивача.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Тобто провадження у справі підлягає закриттю, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість справи господарському суду (стаття 12 цього ж Кодексу).

Крім того, спори про зобов`язання надати чи підписати акт приймання-передачі послуг не можуть бути розглянуті й у порядку іншого (ніж господарське) судочинства.

Наведене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 04.09.2018 у справі № 905/1926/16.

За таких обставин, суд доходить висновку, що провадження у справі в частині зобов`язання відповідача підписати акти приймання-передачі наданих послуг за квітень-вересень 2020 року за договором про відповідальне зберігання майна та транспортних засобів №123 від 01.10.2014 підлягає закриттю.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача оплатити акти приймання-передачі наданих послуг.

Як встановив суд, відповідно до укладеного між сторонами Договору позивач на підставі актів приймання-передавання приймав на відповідальне зберігання від відповідача транспортні засоби, за зберігання яких останній зобов`язався сплачувати плату у встановленому розмірі.

Додатковою угодою №95 від 07.09.2020 Договір був розірваний з 07.09.2020, а транспортні засоби, які перебували на зберіганні у позивача, у цей же день були повернуті відповідачу згідно з актом-приймання-передавання №97.

З матеріалів справи вбачається, що у 2020 році відповідач сплатив позивачу кошти за зберігання транспортних засобів за січень-березень та за квітень (до 27.04.2020) місяці у загальному розмірі 69 838,25 грн.

Починаючи з 28.04.2020 і до моменту розірвання Договору та повернення транспортних засобів, відповідач плату за зберігання не сплачував та не підписував акти приймання-передачі наданих послуг, а свою відмову мотивував тим, що сума Договору на 2020 рік була передбачена у розмірі 69 838,25 грн, яка була використана повністю на оплату відповідального зберігання до 27.04.2020 включно, та втратою чинності Договором, а відтак і неможливістю вчинення будь-яких дії з його виконання (лист від 16.09.2020).

Щодо доводів відповідача про закінчення ліміту суми Договору суд зазначає наступне.

Загальна сума Договору на 2020 рік у розмірі 69 838,25 грн була встановлена сторонами у додатковій угоді №38 до Договору, укладеній 22.04.2020.

Тобто, укладаючи цю додаткову угоду 22.04.2020, відповідач не міг не усвідомлювати, що з урахуванням загальної суми вже наданих позивачем послуг зі зберігання у 2020 році, залишку коштів суми Договору на 2020 рік вистачить на внесення плати лише за декілька днів.

Таким чином, враховуючи недостатність/відсутність коштів на подальше перерахування плати за зберігання, відповідач мав звернутись до позивача з письмовою вимогою повернути транспортні засоби.

Проте відповідач з такою вимогою до позивача не звертався, а, навпаки, після 27.04.2020 здійснював передачу йому транспортних засобів на відповідальне зберігання, що підтверджується наявними в матеріалах справи актами приймання-передавання.

Відповідно до приписів ст. 946 Цивільного кодексу України плата за зберігання вноситься поклажодавцем за весь фактичний час зберігання речей, тобто до моменту їх фактичного повернення.

Таким чином, доводи відповідача про неможливість внесення такої плати у зв`язку з вичерпанням ліміту суми Договору є необґрунтованими та відхиляються судом.

Непідписання відповідачем актів приймання-передачі наданих послуг зі зберігання транспортних засобів за період з 28.04.2020 по 30.04.2020, травень-серпень 2020 року, за період з 01.09.2020 по 06.09.2020 не може свідчити про ненадання позивачем у цей період таких послуг з огляду на те, що спірне майно до 07.09.2020 з фактичного володіння позивача не вибувало, а Договір до цієї дати був чинним.

За наведених обставин, суд доходить висновку, що матеріалами справи підтверджується надання позивачем відповідачу послуг з відповідального зберігання майна за період з 28.04.2020 по 06.09.2020 на загальну суму 94 823,20 грн.

Щодо доводів відповідача про неможливість виконання спірних зобов`язань за Договором у зв`язку з його розірванням суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Згідно зі ст. 598, 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом; зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань, оскільки згідно зі ст. 599 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 202 Господарського кодексу України такою умовою є виконання, проведене належним чином. При цьому слід розрізняти припинення безпосередньо дії договору та припинення зобов`язань, визначених ним.

Навіть після припинення дії договору, невиконані стороною зобов`язання за ним залишаються чинними для такої сторони-боржника, і вказана обставина не звільняє останнього від виконання обов`язку протягом того часу, коли існує відповідне зобов`язання.

Отже, якщо договором було передбачено інші зобов`язання сторін, наприклад щодо сплати коштів, які не було виконано, то в разі розірвання договору такі зобов`язання припиняються на майбутнє.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах №910/9072/17 та №916/667/18.

Враховуючи вищевикладене, доводи відповідача про неможливість виконання зобов`язань зі сплати коштів за Договором у зв`язку з його розірванням є необґрунтованими, оскільки такі зобов`язання виникли у відповідача до моменту його розірвання.

За наведених обставин, суд доходить висновку, що відповідач у порушення ст. 525, 526, 527, 530 Цивільного кодексу України, ст.193 Господарського кодексу України взятих на себе зобов`язань не виконав та не вніс позивачу плату за зберігання транспортних засобів у визначений у Договорі строк, а отже заборгованість відповідача за Договором за період з 28.04.2020 по 06.09.2020 становить 94 823,20 грн.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту з огляду на його ефективність, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тобто ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

При цьому слід ураховувати і те, що у резолютивній частині судового рішення остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача і судове рішення має бути виконано в процесі виконавчого провадження у справі, адже, як уже зазначалося, ефективний засіб зрештою повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

В частині вимоги про зобов`язання відповідача оплатити акти позивач обрав установлений статтею 16 Цивільного кодексу України спосіб захисту права у вигляді примусового виконання обов`язку в натурі.

Суд зазначає, що цей спосіб захисту застосовується у зобов`язальних правовідносинах у випадках, коли особа має виконати зобов`язання на користь позивача, але відмовляється від виконання останнього чи уникає його. Примусове виконання обов`язку в натурі має наслідком імперативне присудження за рішенням суду (стягнення, витребування тощо), і не спрямоване на підсилення існуючого зобов`язання, яке не виконується, способом його відтворення в резолютивній частині рішення суду аналогічно тому, як воно було унормовано сторонами у договорі.

Такий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду 14 травня 2019 року у справі № 910/16979/17.

Примусове виконання рішень здійснюється у порядку, передбаченому Законом України Про виконавче провадження .

Відповідно до ст. 10 Закону України Про виконавче провадження заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, встановлений у ст. 63 Закону України Про виконавче провадження .

Відповідно до ст. 63 Закону України Про виконавче провадження за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.

У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника, встановлений у ст. 48 Закону України Про виконавче провадження .

Так, відповідно до ч. 1-5 ст. 48 Закону України Про виконавче провадження звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.

Готівкові кошти, виявлені у боржника, вилучаються та зараховуються на відповідні рахунки органів державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного робочого дня після вилучення, про що складається акт.

На кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах, накладається арешт не пізніше наступного робочого дня після їх виявлення. Арешт поширюється також на кошти на рахунках, відкритих після винесення постанови про накладення арешту.

У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.

З наведеного вбачається, що судове рішення про зобов`язання відповідача оплатити акти приймання-передачі наданих послуг буде нерозривно пов`язаним з особою боржника та не зможе бути виконано без його участі, на відміну від рішення про стягнення коштів, яке може бути виконано виконавцем самостійно шляхом звернення стягнення на кошти чи майно боржника.

Отже, невиконання цього рішення самим боржником унеможливить виконання цього рішення в процесі виконавчого провадження та, у свою чергу, не призведе до поновлення порушеного права позивача, яке полягає в отриманні ним спірних коштів, оскільки таке рішення не передбачає стягнення коштів з боржника, а лише зобов`язання їх сплатити.

Таким чином, у справах щодо порушення грошових зобов`язань належним та ефективним способом захисту є стягнення з відповідача коштів.

При цьому вимога оплатити акти за своєю побудовою дослівно має розцінюватись як вимога оплатити акт як певний предмет (річ), а не послугу, надання якої лише підтверджується складанням відповідного акту.

Предметом Договору є надання позивачем послуг з відповідального зберігання майна та/або ТЗ, які підлягають оплаті відповідачем на підставі рахунку та акту прийняття-передання послуг.

Отже, за цим Договором оплаті підлягають саме надані послуги , а не акти приймання-передачі наданих послуг, а такі акти нарівні з рахунками є лише підставою для здійснення такої оплати.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту, оскільки вимога позивача про зобов`язання відповідача оплатити акти приймання-передачі наданих послуг не відповідає ефективному способу захисту, а належним способом захисту прав є примусове виконання обов`язку в натурі шляхом стягнення з відповідача коштів за надані послуги.

Предмет позову - це частина позову, яка становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію.

Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках і окремим об`єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об`єкта або матеріального предмета позову.

Отже, предмет позову має дві такі складові: матеріальну вимогу, що стосується матеріального предмета позову, у тому числі, його кількісного показника, та правову вимогу, яка регулюється відповідною нормою права.

За приписами ст. 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Отже, суд не може самостійно змінювати предмет позову та/або обраний позивачем спосіб захисту, а може лише самостійно здійснювати правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосовувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), а також у постанові КГС ВС від 02.06.2020 № 910/6110/19).

При цьому позивач не позбавлений можливості звернутись до суду із позовом до відповідача щодо спірної заборгованості, обравши правильний спосіб захисту.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовна вимога про зобов`язання відповідача оплатити акти приймання-передачі наданих послуг задоволенню не підлягає.

Висновки суду.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищенаведені висновки суду.

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з`ясуванні усіх питань, винесених на його розгляд.

За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку, що провадження у справі в частині зобов`язання Північної митниці Держмитслужби підписати акти приймання-передачі наданих послуг за квітень-вересень 2020 року підлягає закриттю, а решта позовних вимог задоволенню не підлягає.

Щодо судових витрат.

Згідно з ч. 4 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.

За приписами ч. 2 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

З огляду на відсутність в матеріалах справи клопотання позивача про повернення судового збору, підстави для повернення останньому 2 102,00 грн судового збору цим рішенням у суду відсутні.

Відповідно до п. 2 ч. 1, ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача;

Отже, решта сплаченого позивачем судового збору у розмірі 2102,00 грн, а також витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 8000,00 грн, стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись ст. 13, 14, 42, 73-80, 86, 129, 165, 231, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В:

1. Закрити провадження у справі в частині зобов`язання Північної митниці Держмитслужби підписати акти приймання-передачі наданих послуг за квітень-вересень 2020 року за договором про відповідальне зберігання майна та транспортних засобів №123 від 01.10.2014.

2. В іншій частині позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду, з урахуванням п. 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, у строки, визначені ст. 256 цього Кодексу.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/ .

Повне рішення складено 22.01.2021.

Суддя В. В. Шморгун