Рішення

від 20.01.2021 по справі 640/12082/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 січня 2021 року м. Київ № 640/12082/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Маруліної Л.О., вирішивши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Вищого Господарського Суду України

третя особа Верховний Суд

про поновлення на роботі, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Вищого господарського суду України (далі також - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача, Верховний Суд (далі також - третя особа), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Вищого господарського суду України, яка виявилася у відмові скасувати наказ №376-к від 10.10.2016 року, поновити ОСОБА_1 на посаді судді Вищого господарського суду України та виплатити суддівську винагороду за час вимушеного прогулу;

- визнати протиправним та скасувати з моменту прийняття наказ Вищого господарського суду України №376-к від 10.10.2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді судді Вищого господарського суду України;

- зобов`язати Вищий господарський суд України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 02.11.2016 року по 30.06.2019 року та допомогу на оздоровлення за 2017, 2018 і 2019 роки, всього у сумі 2 021 089,50 грн. (два мільйони двадцять одну тисячу вісімдесят дев`ять гривень 50 копійок).

Адміністративний позов обґрунтовано тим, що на виконання постанови Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII, наказом Вищого господарського суду України від 10.10.2016 року №376-к позивача звільнено з посади судді Вищого господарського суду України.

Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30.11.2018 року у справі №9901/350/18, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року, визнано незаконною та скасовано постанову Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України.

14.06.2019 позивач звернувся до відповідача із заявою про скасування наказу Вищого господарського суду України від 10.10.2016 рок №376-к поновлення на посаді судді Вищого господарського суду України та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Листом №0122/173/120/19 від 24.06.2019 року відповідачем повідомлено позивача про відсутність необхідних повноважень для задоволення заяви останнього.

З огляду на зазначене, позивач просить суд позовні вимоги задовольнити шляхом скасування наказу Вищого господарського суду України №376-к від 10.10.2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України, поновлення його на посаді судді та стягнення з відповідача суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за час вимушеного прогулу в розмірі, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 року №11-р/2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2019 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Через канцелярію суду 06.08.2019 року третьою особою подано пояснення на позовну заяву.

Проти задоволення позову Верховний Суд заперечує, з тих підстав, що Вищий господарський суд України не є суб`єктом призначення чи звільнення суддів, а тому, твердження позивача про те, що бездіяльність Вищого господарського суду України, яка, на думку позивача, виявилася у відмові скасувати наказ від 10.10.2016 року №376-к, поновлення ОСОБА_1 на посаді судді Вищого господарського суду України та виплатити суддівську винагороду за час вимушеного прогулу, є безпідставними.

Через канцелярію суду 07.08.2019 року відповідачем подано відзив на позовну заяву.

Так, відповідачем зазначено, що питання поновлення ОСОБА_1 на посаді судді Вищого господарського суду України та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу не було предметом справи №9901/350/18, а Вищий господарський суд України не залучено до участі в останній.

Крім того, відповідачем зазначено, що Вищий господарський суд України, як орган державної влади, що діє лише в межах та на підставі наданих йому повноважень, не уповноважений на призначення чи звільнення суддів. Ці повноваження на час існування спірних правовідносин належали Верховній Раді України. Вищий господарський суд України є суб`єктом виконання такого рішення і у даному випадку, відповідно до 34 Закону України від 07.07.2010 року № 2453-VІ Про судоустрій і статус суддів (у редакції, що діяла на момент підписання наказу про звільнення), як вищий спеціалізований суд на підставі акта про звільнення судді з посади, а саме Постанови Верховної Ради України від 29.09.2016 року № 1616-VIII, видав наказ від 06.10.2016 року №362-к про звільнення судді ОСОБА_1 .

Таким чином, на переконання відповідача, підстави вважати дії Вищого господарського суду України щодо прийняття спірного наказу протиправними, а наказ незаконним - відсутні.

Крім того, рішення Вищої ради юстиції від 24.12.2015 року №1204/0/15-15 Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку з порушенням ним вимог щодо несумісності на момент подання цього позову є чинним.

Через канцелярію суду 21.08.2019 року представником позивача подано відповідь на відзив, в прохальній частині якого заявлено клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача, Вищу раду правосуддя.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.09.2019 року у задоволенні клопотання представника позивача про залучення Вищої ради правосуддя до участі у справі у якості третьої особи відмовлено.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Постановою Верховної Ради України від 08.07.2010 року №2476-VI обрано ОСОБА_1 , раніше обраного безстроково, на посаду судді Вищого господарського суду України.

Постановою Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 126 Конституції України звільнено ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку з порушенням вимог щодо несумісності.

Наказом Вищого господарського суду України від 10.10.2016 року №376-к, відповідно до статті 83 Кодексу законів про працю України, статті 24 Закону України Про відпустки , постанови Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631- VIII Про звільнення судді , пункту 18 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів звільнено ОСОБА_1 02.11.2016 року з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку із порушенням вимог щодо несумісності.

Рішенням Верховного Суду від 30.11.2018 року у справі №9901/350/18 адміністративний позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України, третя особа - Вища рада правосуддя про визнання незаконною постанови задоволено. Визнано незаконною та скасовано постанову Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі №9901/350/18 апеляційну скаргу Верховної Ради України залишено без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30.11.2018 року залишено без змін.

ОСОБА_1 звернувся до голови ліквідаційної комісії Вищого господарського суду України із заявою від 05.06.2019 року про поновлення на посаді та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Листом Вищого господарського суду України від 24.06.2019 року №01-22/173/120/19 за підписом голови ліквідаційної комісії позивача повідомлено, що чинним законодавством України механізму поновлення судді на посаді не визначено та про відсутність повноважень у голови суду для задоволення заяви позивача.

Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, а наказ №376-к від 10.10.2016 року №376-к таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив, пояснення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Спірні відносини врегульовано положеннями Конституції України від 28.06.1996 року (із змінами і доповненнями), Законом України від 07.07.2010 року №2453-VI Про судоустрій і статус суддів (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон №2453), Законом України від 02.06.2016 року № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон №1402).

Усі нормативно-правові та підзаконні акти застосовуються судом в редакції, чинній на момент спірних правовідносин.

Частиною першою статті 128 Конституції України (в редакції від 02.03.2014 року) перше призначення на посаду професійного судді строком на п`ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Згідно із пунктом 4 частини п`ятої статті 126 Конституції України (в редакції від 02.03.2014 року) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею вимог щодо несумісності.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України (в редакції від 02.03.2014 року) виключно законами України визначаються: судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначено Законом України від 07.07.2010 року №2453-VI Про судоустрій і статус суддів , який втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 розділу XII Закону № 1402-VIII від 02.06.2016 року Про судоустрій і статус суддів .

У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України Про статус суддів (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів; незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, не пов`язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею (пункт 4.1 мотивувальної частини). Одну з найважливіших гарантій незалежності суддів закріплено в положенні частини другої статті 126 Конституції України, за яким вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється; це означає заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, громадян та їх об`єднань, юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо; заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді (пункт 4.4 мотивувальної частини).

У резолютивній частині цього Рішення Конституційного Суду України вказано, що положення частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України у взаємозв`язку з іншими положеннями розділу VIII Основного Закону України треба розуміти так. Незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням (пункт 1).

Питання незалежності суддів та гарантій їх діяльності були предметом оцінки Конституційного Суду України вирішені також у рішенні від 19.11.2013 року № 10-рп/2013 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII Прикінцеві положення , абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII Перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів .

Так, у пункті 2 мотивувальної частини зазначено, що згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Відповідно до Конституції України діяльність суддів гарантується, зокрема, особливим порядком їх обрання або призначення, звільнення з посади; обмеженням прав суддів на виконання іншої оплачуваної роботи, крім викладацької, наукової та творчої; фінансуванням функціонування судів та діяльності суддів виключно за рахунок коштів Державного бюджету України (стаття 126, частина друга статті 127, стаття 128, стаття 130).

Отже, Основний Закон України не допускає обмеження чи скасування встановлених конституційних гарантій діяльності суддів.

Конституція України закріплює вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, що унеможливлює законодавче розширення чи звуження цього переліку. Відповідно до повноважень, передбачених пунктом 3 частини першої статті 85, пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України, Верховна Рада України має право визначати в законах України порядок, умови та наслідки звільнення судді з посади (пункт 3 мотивувальної частини).

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 31 Закону №2453 у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу, встановлено, що Вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України.

Пунктом 4 частини першої, частиною другою статті 34 Закону №2453 у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу, передбачено, що голова вищого спеціалізованого суду: видає на підставі акта про обрання на посаду судді чи звільнення судді з посади відповідний наказ.

Голова вищого спеціалізованого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.

З матеріалів справи судом встановлено, що оскаржуваний позивачем наказ від 10.10.2016 року №376-к Про звільнення ОСОБА_1 видано головою Вищого господарського суду України на виконання постанови Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII, якою звільнено ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку з порушенням вимог щодо несумісності.

Враховуючи природу видання наказу про звільнення судді головою спеціалізованого суду, останній видано на реалізацію постанови Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII Про звільнення судді , а голова Вищого господарського суду України в цьому випадку не виконує функцію суб`єкта звільнення.

Разом з тим, рішенням Верховного Суду від 30.11.2018 року у справі №9901/350/18, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року, визнано незаконною та скасовано постанову Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №7 Про судове рішення в адміністративній справі : скасування акта суб`єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта (абзац 3 пункту 10.2).

Тобто, визнання незаконною та скасування постанови Верховної Ради України від 29.09.2016 року № 1631-VIII за результатом розгляду адміністративної справи №9901/350/18 не породжує жодних правових наслідків, саме, з моменту її прийняття, а не з моменту прийняття судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 122 Закону №2453 у редакції, чинній на момент винесення постанови про звільнення позивача, повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді .

Таким чином, з огляду на визнання незаконною та скасування постанови Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII, тобто визнання в судовому порядку відсутності будь-яких юридичних наслідків вказаної постанови з моменту її прийняття, висновується, що повноваження позивача як судді Вищого господарського суду України де-юре не припинилися.

Отже, в силу зазначених обставин, наказ, виданий на реалізацією визнаної незаконною та скасованої постанови, підлягає скасуванню з моменту його прийняття, як протиправний.

Щодо бездіяльності відповідача в частині відмови у скасуванні цього наказу та поновленні позивача на посаді, суд зазначає наступне.

Як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. На цьому наголошено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 464/5990/16-а.

Так, постанову Верховної Ради України від 29.09.2016 року №1631-VIII, якою звільнено ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку з порушенням вимог щодо несумісності, скасовано в судовому порядку, з огляду на що, актом, яким не вичерпано своєї дії є постанова Верховної Ради України від 08.07.2010 року №2476-VI, якою обрано ОСОБА_1 , раніше обраного безстроково, на посаду судді Вищого господарського суду України.

Отже, враховуючи те, що правова природа наказів, визначених пунктом 4 частини першої, частиною другою статті 34 Закону №2453 у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу, не передбачають права суб`єкта, якого наділено відповідним обов`язком, в силу обіймання останнім адміністративної посади, вчинення альтернативних дій (на кшталт не підписання на підставі акта про обрання на посаду судді чи звільнення судді з посади відповідного наказу), відповідачем мало б було скасовано вже безпідставно винесений наказ про звільнення позивача з посади судді та вчинити дії з поновлення останнього на роботі та виплаті суми вимушеного прогулу з метою забезпечення реалізації чинної постанови Верховної Ради України від 08.07.2010 року №2476-VI.

В свою чергу, відповідачем помилково ототожнено поняття призначення і звільнення та поновлення на роботі, чим допущено протиправну бездіяльність щодо скасування наказу від 10.10.2016 року №376-к, поновлення ОСОБА_1 на посаді судді Вищого господарського суду України та виплати останньому суддівської винагороди за час вимушеного прогулу.

Враховуючи вищевикладене, у суду наявні правові підстави для поновлення позивача на посаді судді Вищого господарського суду України з 02.11.2016 року (дата звільнення позивача, вказана в оскаржуваному наказі).

Щодо позовних вимог про зобов`язання Вищого господарського суду України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 02.11.2016 року по 30.06.2019 року, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 222 Кодексу законів про працю України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Необхідно зазначити, що питання розрахунку суми середнього заробітку судді за час вимушеного прогулу спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною шостою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З відкритих джерел, а саме офіційного сайту Вищої ради правосуддя за посиланням http://www.vru.gov.ua/ встановлено наступне.

30.09.2016 року набрали чинності закони України від 02.06.2016 року № 1401-VIII Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) та № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів .

Пунктом 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 1401-VIII визначено, що з дня набрання чинності цим Законом призначення, припинення повноважень та звільнення суддів здійснюється відповідно до Конституції України з урахуванням внесених цим Законом змін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 131 Конституції України рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя.

Абзацом першим пункту 14 розділу III Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 21.12.2016 року № 1798-VІІІ Про Вищу раду правосуддя передбачено, що матеріали та подання Вищої ради юстиції про звільнення суддів, за якими до набрання чинності Законом України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) не прийнято рішення Президентом України чи Верховною Радою України, передаються до Вищої ради правосуддя для ухвалення рішення про звільнення суддів з посад з підстав, зазначених у поданнях.

Верховна Рада України листом від 16.07.2019 року надіслала Вищій раді правосуддя подання Вищої ради юстиції від 19.01.2016 року про звільнення судді Вищого господарського суду України ОСОБА_1 з посади судді з підстав порушення вимог щодо несумісності.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України Про Вищу раду правосуддя питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5, 6 частини шостої статті 126 Конституції України, розглядається на засіданні Вищої ради правосуддя.

З огляду на зазначене, на засіданні 03.09.2019 року Вищою радою правосуддя ухвалено звільнити ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України на підставі пункту 2 частини шостої статті 126 Конституції України.

Отже, слід дійти висновку, що період вимушеного прогулу складає з 02.11.2016 року (дата звільнення, вказана у наказі від 10.10.2016 року ) по 03.09.2019 року, а не до 30.06.2019 року, як помилково вважає позивач.

Щодо розрахунку суми суддівської винагороди за період вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Так, підпунктом "з" пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі також - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Відповідно до довідки Вищого господарського суду України від 25.06.2019 року №09-01-27/266, станом на 02.11.2016 року суддівська винагорода ОСОБА_1 складає 33 930,00 грн. (тридцять три тисячі дев`ятсот тридцять грн. 00 коп.), у тому числі: посадовий оклад у розмірі 17400, 00 грн., доплата за вислугу років - 80 % у розмірі 13920, 00 грн., доплата за науковий ступінь - 15 % у розмірі 2610, 00 грн.

Так, розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 1131,00 грн. (33 930, 00 грн. / 30 днів).

На період часу вимушеного прогулу позивача з 02.11.2016 року по 03.09.2019 року (включаючи перший та останній день цього проміжку) припадає всього 718 робочих днів.

З урахуванням викладеного, стягненню з Вищого господарського суду України на користь ОСОБА_1 підлягає судова винагорода за час вимушеного прогулу з 02.11.2016 року по 03.09.2019 року у сумі 812 058, 00 грн. (1 131,00 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 718 днів (робочі дні за час вимушеного прогулу)) з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Таким чином, на виконання вимог статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва допускає до негайного виконання рішення в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 33 930,00 грн. та поновлення ОСОБА_1 на посаді.

За приписами статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд зауважує, що при розрахунку розміру судової винагороди за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню на користь позивача, судом використано дані, надані роботодавцем останнього.

Водночас, дані розрахунку, використані безпосередньо позивачем у позовній заяві, з яких останній дійшов висновку щодо суми судової винагороди, яка підлягає до стягнення, у розмірі 1 925 995,50 грн. не підтверджуються жодними належними доказами, у зв`язку із чим не беруться судом до уваги.

Щодо твердження позивача про необхідність урахування рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 року №11-р/2018 року, згідно з висновками якого, суддівську винагороду позивача слід обчислювати з розміру посадового окладу судді місцевого суду на рівні 15 мінімальних заробітних плат, суд зазначає, що останнє суперечить правовим висновкам, викладеним у рішенні Верховного Суду від 11.03.2020 року у зразковій справі №200/9195/19-а, яке набрало законної сили 04.11.2020 року.

Щодо стягнення допомоги на оздоровлення за 2017, 2018 і 2019 роки, суд зазначає наступне.

Як статтею 134 Закону №2453, так і статтею 136 Закону №1402 передбачено, що суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Отже, слід дійти висновку, що така допомога є одноразовою виплатою та надається судді у разі, якщо останній скористається правом на відпустку тривалістю 30 робочих днів.

Відповідно до підпункту б пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо), з огляду на що, позовні вимога про стягнення на користь позивача допомоги на оздоровлення за 2017, 2018 і 2019 роки задоволенню не підлягає.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (пункт 2); поновлення на посаді у відносинах публічної служби (пункт 3). Відтак, негайному виконанню підлягає рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення заробітної плати в межах суми за один місяць, з якої мають бути відраховані податки та обов`язкові платежі.

Відповідно до частини десятої статті 51 Бюджетного кодексу України у разі утворення державних органів у поточному бюджетному періоді забезпечення їх діяльності у цьому періоді здійснюється в межах видатків, передбачених державним органам, які ліквідуються або реорганізуються у зв`язку з утворенням таких нових державних органів.

У разі ліквідації або реорганізації державних органів у поточному бюджетному періоді забезпечення їх діяльності у наступних бюджетних періодах до завершення процедур ліквідації або реорганізації здійснюється в межах видатків, передбачених новим державним органам, які визначені правонаступниками чи яким передаються функції органів, що ліквідуються або реорганізуються.

Згідно із статтею 21 Закону України від 23.11.2018 року № 2629-VIII Про Державний бюджет на 2019 рік Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України провадитимуть процедури ліквідації у 2019 році відповідно до вимог абзацу другого частини десятої статті 51 Бюджетного кодексу України в межах видатків, передбачених у Державному бюджеті України Верховному Суду.

Враховуючи викладене, за результатами розгляду цієї справи суми середнього заробітку на користь позивача підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Вищого господарського суду України за рахунок видатків Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

З матеріалів справи судом встановлено, що за подання позовної заяви за дві немайнові вимоги (визнання бездіяльності протиправною та визнання протиправним і скасування наказу) через свого представника Попкова Павла Олександровича позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1 536,80 грн. (платіжне доручення від 02.07.2019 року №29).

З огляду на те, що ці вимоги судом задоволено, сума сплаченого судового збору в повному обсязі підлягає стягненню на користь Попкова Павла Олександровича .

Правову позицію щодо стягнення судового збору таким чином викладено в постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 11.05.2018 року у справі №826/14535/17.

Керуючись статтями 2, 5, 6, 72-77, 90, 241-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративного суду міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Вищого господарського суду України, яка полягає у відмові скасувати наказ від 10.10.2016 року №376-к, поновити ОСОБА_1 на посаді судді Вищого господарського суду України та виплатити суддівську винагороду за час вимушеного прогулу.

3. Визнати протиправним та скасувати з моменту прийняття наказ Вищого господарського суду України від 10.10.2016 року №376-к про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України.

4. Поновити ОСОБА_1 на посаді судді Вищого господарського суду України.

5. Стягнути з Вищого господарського суду України за рахунок видатків Верховного Суду на користь ОСОБА_1 судову винагороду за час вимушеного прогулу з 02.11.2016 року по 03.09.2019 року у сумі 812 058,00 грн. (вісімсот дванадцять тисяч п`ятдесят вісім грн. 00 коп.) з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.

6. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді судді Вищого господарського суду України з 02.11.2016 року.

6. Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 33 930,00 грн. (тридцять три тисячі дев`ятсот тридцять грн. 00 коп.), з якої мають бути відраховані податки та обов`язкові платежі.

7. В іншій частині відмовити.

8. Стягнути на користь представника ОСОБА_1 Попкова Павла Олександровича (іпн. НОМЕР_1 ) суму сплаченого судового збору у розмірі 1 536,80 грн. (одна тисяча п`ятсот тридцять шість грн. 80 коп.) з Вищого господарського суду України за рахунок видатків Верховного Суду.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:

Позивач: ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 );

Представник позивача: Попков Павло Олександрович (іпн. НОМЕР_1 , адреса: 01030, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 16-22, офіс 1303 );

Відповідач: Вищий господарський суд України (код ЄДРПОУ 00018738, адреса: 01016, м. Київ, вул. Копиленка, 6);

Третя особа: Верховний Суд (код ЄДРПОУ 41721784, адреса: 01043, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8).

Повне рішення суду складено 20.01.2021 року.

Суддя Л.О. Маруліна