Постанова

від 09.12.2020 по справі 520/7982/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/323/20

Номер справи місцевого суду: 520/7982/19

Головуючий у першій інстанції Петренко В. С.

Доповідач Вадовська Л. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.12.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого (судді-доповідача) - Вадовської Л.М.,

суддів - Колеснікова Г.Я., Сєвєрової Є.С.,

за участю секретаря - Сороколет Ю.С.,

переглянувши справу №520/7982/19 за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 жовтня 2019 року у складі судді Петренка В.С., -

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_1 , звернувшись 12 квітня 2019 року до суду з вищеназваним позовом, вказав, що 20 жовтня 2014 року був прийнятий відповідачем на роботу на посаду кухара. На підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року №15/2015 був 29 січня 2015 року мобілізований, приймав участь у бойових діях в зоні антитерористичної операції, був демобілізований 11 квітня 2016 року та потому тривалий час проходив реабілітацію. В період з 7 грудня 2017 року по 27 грудня 2018 року перебував у лавах Збройних Сил України за контрактом, у тому числі й у зоні проведення антитерористичної операції. Після лікування та реабілітації вирішив продовжити роботу у відповідача, але 22 лютого 2019 року йому було повідомлено про те, що звільнений 12 березня 2015 року. Тоді ж йому видали трудову книжку без виплати у цей день належної йому заробітної плати за відпрацьований період з 1 січня 2014 року по 29 січня 2014 року. В силу депресії через відмову у роботі не подав до суду позов у місячний строк, крім того, відповідач тільки 13 березня 2019 року надав йому довідку про нарахування заробітної плати, яка була необхідна для подання позову. Позивач вважає, що його звільнено всупереч приписам статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», статті 119 КЗпП України та пункту 7 Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року №15/2015, згідно яких за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року. Посилаючись на незаконність звільнення, позивач ОСОБА_1 просив поновити йому пропущений місячний строк для подання позовної заяви про поновлення на роботі, скасувати наказ №52 від 10 березня 2015 року, поновити його на роботі, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 128394,53 грн. (а.с.1-4).

Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2019 року позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків (а.с.16-18).

Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 7 травня 2019 року відкрито провадження у справі (а.с.25-26).

Відповідач ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» позов не визнав, зазначивши у відзиві, що 20 жовтня 2014 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду кухара, звільнений 12 березня 2015 року на підставі власноручно написаної заяви про звільнення за власним бажанням. Після демобілізації 11 квітня 2016 року позивач на роботу не прибув, що було б логічно, якщо б він дійсно вважав, що за ним зберігається його робоче місце. 7 грудня 2017 року, тобто через півтора роки після демобілізації, позивач уклав контракт і до 27 грудня 2018 року перебував у лавах Збройних Сил України за контрактом. Щодо періоду з 11 квітня 2016 року по 7 грудня 2017 року (півтора роки перерви між демобілізацією та службою за контрактом) позивачем не надано суду жодного документу на підтвердження того, що він проходив лікування. Посилання позивача на скрутний матеріальний стан, що не давав можливості навідатися до відповідача та з`ясувати стан трудових відносин між позивачем і відповідачем, є недоречним. Навіть якщо припустити, що позивач дізнався про звільнення 22 лютого 2019 року, строк звернення позивача до суду сплинув 23 березня 2019 року. Позивачем не надано доказів наявності поважності причин пропуску процесуального строку на подання позовної заяви про поновлення на роботі. По суті заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, так як наказом №52 від 10 березня 2015 року позивач звільнений з посади кухара за власним бажанням з 12 березня 2015 року, що підтверджується заявою позивача з проханням про звільнення за власним бажанням на ім`я директора підприємства, витягом з журналу реєстрації трудових книжок, табелем обліку використання робочого часу за березень 2015 року, витягом наказу про звільнення №52 від 10 березня 2015 року, записом у трудовій книжці. Позивач ніяким чином не сповіщав роботодавця про свій призов по мобілізації, військовий комісаріат також не повідомляв про те, що ОСОБА_1 було мобілізовано. За заявою ОСОБА_1 від 28 лютого 2019 року Головним управлінням Держпраці в Одеській області на підприємстві позапланові заходи державного контролю за додержанням законодавства про працю, за результатами якого під час дослідження питань, порушених ОСОБА_1 в заяві від 28 лютого 2019 року, встановлено, що відсутнє документальне підтвердження сповіщення відвідування про проходження ОСОБА_1 військової служби. ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням на підставі особистої заяви з 12 березня 2015 року, згідно розрахунково-платіжних документів за березень 2015 року позивачу нараховано за фактично відпрацьований час 521,90 грн. та компенсацію за невикористану частину основної щорічної відпустки в розмірі 417,96 грн., платіжним дорученням від 12 березня 2015 року №513 проведена виплата всіх належних сум при звільненні (а.с.47-51).

Позивач ОСОБА_1 надав відповідь на відзив, за змістом якої надана відповідачем нібито власноручно написана ним заява про звільнення не містить дати її написання, дати звільнення та дати проставлення ним свого підпису. Ним заперечується сам факт написання та подання належним чином оформленої заяви до відповідача про звільнення його за власним бажанням у період з 2014 року. Оскільки станом на 29 січня 2015 року він був призваний на військову службу, то в заяві обов`язково було б зазначено причину та обставини неможливості подальшого продовження ним роботи. Згідно положень статті 38 КЗпП України (в редакції станом на 8 лютого 2015 року) працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу, а також з інших поважних причин, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Не звернення у період з 11 квітня 2016 року по 7 грудня 2017 року до відповідача за інформацією про стан трудових відносин обґрунтовано ним в позовній заяві тим, що проходив реабілітацію у зв`язку з фізичними та психологічними травмами, отриманими під час проходження військової служби в зоні проведення антитерористичної операції. Крім того, працівники військкомату запевнили його, що роботодавець повинен зберегти за ним робоче місце. Посилання на не сповіщення роботодавця про свій призов до мобілізації безпідставне, так як особисто приніс на робоче місце повідомлення Київського районного військкомату №290 від 18 лютого 2015 року про призов його ОСОБА_1 на військову службу із збереженням за ним місця роботи та займаної посади, з даним документом роботодавець ознайомився, його копія була долучена до справи. Крім того, відповідач достеменно знав про проходження ним медичної комісії при Київському РВК в середині січня 2015 року. Він фактично припинив працювати з середини січня 2015 року, погодивши із роботодавцем питання проходження медичної комісії у військкоматі та отримавши на це особисту згоду відповідача. Його відсутність на робочому місці протягом двох місяців з середини січня 2015 року по 10 березня 2015 року ніяк не турбувала роботодавця та не викликала жодних запитань з його боку, що в свою чергу підтверджує обізнаність роботодавця про дійсні обставини та причини відсутності його ОСОБА_3 внаслідок знаходження на військовій службі (а.с.109-110).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовлено (а.с.131-139).

Висновок суду мотивовано наступним. Наказ, який оскаржує позивач, був винесений 10 березня 2015 року, про існування наказу, як вказує позивач, йому стало відомо 22 лютого 2019 року, в той же час позивач звернувся до суду з позовом лише 12 квітня 2019 року, тобто з порушенням передбаченого частиною 1 статті 233 КЗпП України місячного строку для звернення до суду з позовом. Підстав для поновлення строку судом не встановлено. Доказів того, що позивач після проходження військової служби проходив реабілітацію, доказів скрутного матеріального стану та того, що після повідомлення про його звільнення, він впав у депресію, суду надано не було, зокрема, не підтверджено звернення до лікарів з цього приводу, не надано будь-яких медичних довідок тощо. Після демобілізації 11 квітня 2016 року на роботу не прибув та в подальшому мав можливість звернутися до роботодавця щодо з`ясування стану трудових відносин. Суд вважав неможливим поновити пропущений строк для подання позовної заяви про поновлення на роботі, а тому у задоволенні позову в частині поновлення на роботі відмовив. Поряд з цим, суд дійшов висновку про правомірність звільнення позивача із займаної посади на підставі статті 38 КЗпП України, тобто за власним бажанням. Судом не прийнято посилання позивача на те, що відповідачем було запропоновано йому написати заяву про звільнення, оскільки докази, що підтверджують дану обставину відсутні, позивач визнає, що написав таку заяву власноручно, тим самим виклав своє волевиявлення, залишив роботу та не відкликав заяву про звільнення за власним бажанням. Законодавством не передбачено заборони на звільнення працівника за власним бажанням під час мобілізації. В справі відсутні докази того, що позивач чи військкомат сповіщали відповідача про мобілізацію ОСОБА_1 . Оскільки суд не вбачав підстав для поновлення на роботі, то й вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не задовольнив.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника Мхітарян О.С. в інтересах ОСОБА_1 на рішення суду.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю і ухвалити нове рішення про задоволення позову (а.с.142-146).

За змістом вимог апеляційної скарги незаконність і необґрунтованість рішення з підстав невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права полягає в наступному. Суд не перевірив твердження відповідача, які спростовано матеріалами справи, послався лише на надані відповідачем документи та визнав факти, що не були доведені. Суд помилково встановив, що звільнення з посади було за власним бажанням; копія нібито власноруч написаної заяви про звільнення не містить дати її складання та підписання. Оскільки з 29 січня 2015 року по 11 квітня 2016 року проходив військову службу за межами м. Одеси, то у цей період фізично не міг подати заяви про звільнення. Суд безпідставно послався на ненадання доказів поважності причин пропуску місячного строку для звернення до суду, так як ним обґрунтовано те, з огляду на які обставини позов до суду було подано лише 12 квітня 2019 року. Роботодавець, незаконно звільнивши його з роботи до його мобілізації, не повідомив про факт звільнення, тому саме з цієї причини він дізнався про своє звільнення лише в 2019 році. Оскільки 13 березня 2019 року йому фактично видано документи про звільнення, то останнім днем подачі позову до суду було саме 12 квітня 2019 року, тобто місячний строк на подання позову до суду ним дотримано. Суд помилково зазначив про відсутність доказів сповіщення роботодавця про призив за мобілізацією, оскільки такі докази в справі наявні, він не працював з січня 2015 року, так як проходив медичну комісію, а з 29 січня 2015 року вже знаходився в іншій області України, де проходив військову службу. Його відсутність на робочому місці протягом двох місяців з середини січня 2015 по 10 березня 2015 року ніяк не турбувала роботодавця та не викликала жодних запитань з його боку, жодного запиту від роботодавця до військкомату за період з 2015 по 2019 рік відносно військовослужбовця ОСОБА_1 не надходило, що в свою чергу підтверджує обізнаність роботодавця про дійсні обставини та причини відсутності внаслідок знаходження на військовій службі. З табелів обліку робочого часу та розрахункових листів вбачається, що він знаходився на своєму робочому місці, отримував заробітну плату, хоча фактично вже з 29 січня 2015 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 в м. Полтава. Суд безпідставно та помилково прийшов до висновку про правомірність та законність звільнення військовослужбовця ОСОБА_1 , що не відповідає дійсності, суперечить вимогам трудового законодавства України, порушує права позивача, який і до цього часу продовжує гідно та сумлінно виконувати свій обов`язок перед народом України, захищаючи її цілісність та суверенітет.

В апеляційній скарзі не зазначено нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці.

У відзиві на апеляційну скаргу ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» заперечення щодо змісту і вимог апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції дана вірна оцінка щодо пропуску позивачем строку для подання позовної заяви про поновлення на роботі, відсутності правових підстав для поновлення позивачу строку на подання позовної заяви до суду та, відповідно, обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову в частині вимог про поновлення на роботі (а.с.164-168).

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, зміну рішення суду в його мотивувальній частині та залишення без змін в його резолютивній частині з огляду на наступне.

Учасниками справи в порядку доведення обставин, на які посилалися як на підставу своїх вимог та заперечень, надано докази, що містять наступні дані.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), наказом від 20 жовтня 2014 року №206 приватного підприємства «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» (код ЄДРПОУ 37421243) прийнятий на посаду кухара з 20 жовтня 2014 року на підставі заяви про прийняття на роботу на посаду кухара з 20 жовтня 2014 року (а.с.8, 10, 70, 101).

20 жовтня 2014 року ОСОБА_1 надав письмову згоду на збір та обробку персональних даних; уклав Типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність від 20 жовтня 2014 року; ознайомився 20 жовтня 2014 року під підпис з Посадовою інструкцією кухара (а.с.70, 71, 72, 73-74).

Наказом від 10 березня 2015 року №52 приватного підприємства «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» (код ЄДРПОУ 37421243) ОСОБА_1 звільнений з посади кухара з 12 березня 2015 року за статтею 38 КЗпП України за власним бажанням, підстава: особиста заява (а.с.8, 10, 102).

В справі наявна заява ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням, заява не містить дати складання, дати звільнення тощо (а.с.75).

4 березня 2019 року ОСОБА_1 подано ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» поштою заяву про надання довідки про нарахування та виплату заробітної плати за період з 20 жовтня 2014 року по дату звернення (а.с.76, 77).

13 березня 2019 року ОСОБА_1 надано ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» Довідку №30/19 про те, що дійсно працював на підприємстві на посаді кухара з 20 жовтня 2014 року по 12 березня 2015 року (наказ про прийом на роботу №206 від 20 жовтня 2014 року, наказ про звільнення з роботи №52 від 10 березня 2015 року); заробітна плата за період роботи склала 10283,75 грн.; Довідку отримано поштою 16 березня 2019 року (а.с.78, 79).

Згідно Табелів обліку робочого часу ОСОБА_1 обліковувався у період жовтня 2014 року по березень 2015 року, згідно Розрахункових листів нараховувалась заробітна плата у період жовтня 2014 року по березень 2015 року (а.с.83-94, 95-100).

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року №15/2015 мобілізований з 29 січня 2015 року у Збройні Сили України, на підставі Указу Президента України від 25 серпня 2016 року демобілізований з 11 квітня 2016 року в запас з військової частини НОМЕР_3 (а.с.9).

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі контракту наказом командира військової частини НОМЕР_4 №185-РС прийнятий з 7 грудня 2017 року у Збройні Сили України на військову службу за контрактом, звільнений 27 грудня 2018 року в запас у зв`язку з закінченням строку контракту (а.с.9).

Згідно Повідомлення Київського районного військового комісаріату м. Одеси Міністерства оборони України від 18 лютого 2015 року №290, наданого за місцем вимоги, за змістом якого військовий комісар повідомляв, що на виконання Указу Президента України від 14 січня 2015 року №15/2015 «Про часткову мобілізацію» громадянин ОСОБА_1 , 1984 року народження, який працює на Вашому підприємстві, призваний на військову службу Київським районним військовим комісаріатом з 29 січня 2015 року до команди НОМЕР_1 ; просив до року зберігати за громадянином місце роботи та займану посаду (а.с.113).

За інформацією від 17 жовтня 2019 року №2014 військового комісара Київського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки військовозобов`язаний ОСОБА_1 на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» був призваний Київським районним військовим комісаріатом м. Одеси на військову службу по мобілізації 29 січня 2015 року до військової частини польова пошта НОМЕР_1 (навчальний центр м. Полтава). Перед призовом на військову службу ОСОБА_1 19 січня 2015 року пройшов медичний огляд військово-лікарською комісією при Київському РВК м. Одеси та був визнаний придатним до військової служби. Усім військовозобов`язаним, що працювали на момент мобілізації, ІНФОРМАЦІЯ_2 на адресу керівників відповідних підприємств направлялися листи з вимогою зберігати за військовослужбовцями працівниками цих підприємств робоче місце та середню заробітну плату на весь час проходження військової служби. ОСОБА_1 проходив військову службу в період з 29 січня 2015 по 11 квітня 2016 року у військових частинах НОМЕР_1 та НОМЕР_3 . На час надання відповіді ОСОБА_1 є військовослужбовцем військової служби за контрактом військової частини НОМЕР_4 (а.с.121).

Відповідно до положень статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливість продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом 1 групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Із аналізу наявних в справі доказів встановлено, що з ОСОБА_1 було укладено трудовий договір на невизначений строк, право на розірвання якого ОСОБА_1 як працівник мав на підставі статті 38 КЗпП України.

ОСОБА_1 звільнено по статті 38 КЗпП України; згідно Наказу від 10 березня 2015 року №52 про звільнення підставою звільнення була особиста заява.

Дійсно в справі наявна заява ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням, заява не містить дати її написання.

ОСОБА_1 заперечує написання ним заяви про звільнення у період січня-березня 2014 року.

У сенсі положень частини 1 статті 38 КЗпП України право працівника на звільнення за статтею 38 КЗпП України є «звільненням за власним бажанням», про яке працівник попереджає власника (роботодавця) письмово за два тижні, або про звільнення у строк, який просить працівник, за наявності у працівника на то поважних причин.

Якщо виходити з того, що ОСОБА_1 звільнено по статті 38 КЗпП України з 12 березня 2015 року, то за загальним правилом заява про звільнення за власним бажанням мала б бути написана працівником ОСОБА_1 за два тижні до звільнення, тобто написана в передостанній день лютого місяця 2015 року ( ОСОБА_1 мав попередити про намір звільнитися за два тижні до звільнення), або потому ( ОСОБА_1 мав вказати строк, у який просить звільнити, з посиланням на поважні причини, якщо не мав змоги відпрацьовувати два тижні).

Наявна в справі заява про звільнення не містить жодних дат. Така могла бути написана ОСОБА_1 одночасно із заявою про прийняття на роботу, або в інший час до призову на службу, тобто «наперед», «на всякий випадок» тощо, однак дане не є передбаченим трудовим законодавством. Тому, з огляду на відсутність в заяві на звільнення будь-яких дат та заперечення ОСОБА_1 написання ним заяви про звільнення після того, як був призваний по мобілізації, заява про звільнення не підлягає прийняттю як належний та допустимий письмовий доказ.

29 січня 2015 року ОСОБА_1 вже перебував у військовій частині як військовослужбовець, мобілізований на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року №15/2015, отже, звільнення ОСОБА_1 з 12 березня 2015 року по статті 38 КЗпП України за власним бажанням на підставі заяви, що об`єктивно не могла бути подана та розглянута в порядку та строки, передбачені частиною 1 статті 38 КЗпП України, є незаконним.

ОСОБА_1 не довів доказами (висновком почеркознавчої експертизи тощо), що заява про звільнення була написана не ним, але безспірним є те, що заява на звільнення не могла бути написана вже починаючи з 29 січня 2015 року. Тому використання роботодавцем заяви, написаної працівником за обставин, що не пов`язані з реалізацією права працівника на звільнення, є неправомірним, як, наслідок, звільнення ОСОБА_1 . Наказом від 10 березня 2015 року №52 по статті 38 КЗпП з використанням заяви, написаної працівником заздалегідь (наперед), є незаконним.

Суд апеляційної інстанції виходить з того, що ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» не мав підстав для звільнення ОСОБА_1 після 29 січня 2015 року по статті 38 КЗпП України.

Посилання ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» на те, що підприємству не було відомо про призов ОСОБА_1 на військову службу, не приймається, так як призов мав місце в порядку мобілізації на підставі на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року №15/2015, про що всім в країні на той час було достовірно відомо, що в обов`язковому порядку доводилось керівництву підприємств, установ, організацій до відома військкоматом у разі мобілізації особи, яка була працевлаштована.

Крім того, ОСОБА_1 з 29 січня 2015 року вже був військовослужбовцем та безспірно на роботу на підприємство з 29 січня 2015 року до часу своєї демобілізації не з`являвся, однак підприємство (якщо зважити на доводи, що не було відомо про призов на службу) не звільнило працівника, який відсутній на роботі, за прогул, якщо така відсутність була без поважних причин.

Суд апеляційної інстанції виходить з того, що ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» достовірно знав про мобілізацію свого працівника ОСОБА_1 .

На ОСОБА_1 з призовом по мобілізації на військову службу поширювались гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України, зокрема, гарантії збереження місця роботи, посади і середнього заробітку на підприємстві, незалежно від підпорядкування та форми власності. ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» не мав права з власної ініціативи звільняти ОСОБА_1 під час проходження ним військової служби за призовом по мобілізації. Звільнення ОСОБА_1 з роботи Наказом від 10 березня 2015 року №52 порушувало трудові права працівника, отже було незаконним.

Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів врегульовано статтею 233 КЗпП України, відповідно до положень частини 1 даної норми права працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

ОСОБА_1 звільнено з роботи з 12 березня 2015 року.

ОСОБА_1 до суду з позовом про поновлення на роботі звернувся 12 квітня 2019 року.

Згідно статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

У сенсі положень статті 234 КЗпП України строки, установлені статтею 233 КЗпП України, не перериваються і не призупиняються, але вони можуть бути поновлені судом при наявності поважних причин. При пропуску строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, суд при розгляді трудового спору має з`ясувати всі обставини справи. При безпідставності вимог суд відмовляє позивачу в задоволенні вимог саме з цього приводу. Якщо вимоги позивача є обґрунтованими, але строк, встановлений статтею 233 КЗпП України, пропущений без поважних причин, суд також відмовляє в позові, але у інших мотивів, а саме в зв`язку з пропуском установленого строку. При обґрунтованості позовних вимог і пропуску строку з поважних причин строк для звернення до суду поновлюється, а позовні вимоги задовольняються.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції послався і на безпідставність вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі, і на пропущення ним строку звернення до суду без поважних причин. Дане обґрунтування відмови в позові не є правильним, оскільки не порушення прав працівника при звільненні (законне звільнення) має наслідком відмову в позові за безпідставністю вимог і дотримання (недотримання) визначеного статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду правового значення у такому випадку не має.

Суд апеляційної інстанції виходить з того, що ОСОБА_1 звільнено незаконно, як наслідок, вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, але встановлений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду пропущений без поважних причин.

Так, ОСОБА_1 прийнято на роботу 20 жовтня 2014 року, мобілізовано на військову службу 29 січня 2015 року, звільнено з роботи 12 березня 2015 року (в період проходження військової служби), демобілізовано з військової служби 11 квітня 2016 року.

З 7 грудня 2017 року по 27 грудня 2018 року ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом.

Тобто, після демобілізації зі служби 11 квітня 2016 року ОСОБА_1 до роботодавця ПП «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» не звернувся, питання свого повернення до роботи не з`ясував, на роботу не вийшов, а потому більш як через півтора роки 7 грудня 2017 року уклав контракт та знову повернувся на військову службу.

ОСОБА_1 зазначає, що про своє звільнення 12 березня 2015 року дізнався 22 лютого 2019 року при зверненні до відповідача, тоді ж йому було видано трудову книжку, але навіть за таких обставин ОСОБА_1 звернувся до суду лише 12 квітня 2019 року.

В справі відсутні належні та допустимі докази поважності причин пропуску строку звернення до суду у спорі про звільнення, що мало місце через чотири роки після факту звільнення. ОСОБА_1 демобілізувався 11 квітня 2016 року і з того часу мав реальну можливість звернутися до суду за захистом порушеного трудового права. Обставин, які б унеможливлювали захист трудових прав після демобілізації, не встановлено. Військова служба за контрактом не є тотожною військовій службі по мобілізації, тому період з 7 грудня 2017 року (дата укладення контракту) не має правового значення при оцінці поважності причин пропуску строку звернення до суду, яке ОСОБА_1 реально міг реалізувати після звільнення зі служби (демобілізації) 11 квітня 2016 року.

Обґрунтованість вимог ОСОБА_1 при пропуску строку звернення до суду без поважних причин є підставою для відмови у позові в зв`язку з пропуском установленого законом строку для звернення до суду за захистом порушеного трудового права.

Уточнення підстави відмови в позові має наслідком зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника Мхітарян Олександра Сергійовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Київськогорайонного судум.Одеси від23жовтня 2019року всправі запозовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Хьюман Ресорсис Аутсорсинг Кампані» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити в його мотивувальній частині, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції даної постанови, та залишити без змін в його резолютивній частині.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 1 лютого 2021 року.

Головуючий Л.М.Вадовська

Судді Г.Я.Колесніков

Є.С.Сєвєрова