Постанова

від 27.01.2021 по справі 321/891/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 27.01.2021 Справа № 321/891/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №321/891/20 Головуючий у 1-й інстанції: Кравченко Н.О.

Провадження № 22-ц/807/561/21 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2021 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 06 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Михайлівського нотарільного округу Запорізької області Ворожбянова Людмила Миколаївна, про визнання договору емфітевзису недійсним та повернення земельної ділянки,-

В С Т А Н О В И В:

В липні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Михайлівського нотарільного округу Запорізької області Ворожбянова Людмила Миколаївна, про визнання договору емфітевзису недійсним та повернення земельної ділянки.

Свої позовні вимоги ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що згідно з рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 03 березня 2020 року, за нею визнано в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на земельні ділянки площами 0,3100 га і 6,2804 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Михайлівської селищної ради Михайлівського району Запорізької області, кадастровий номер 2323355100:32:014:0030 та 2323355100:32:014:0001.

Після набуття права власності на вказані земельні ділянки в порядку спадкування за заповітом, ОСОБА_2 стало відомо, що вказані земельні ділянки перебувають в користуванні ОСОБА_1 на підставі договору встановлення емфітевзису, укладеного між ним і ОСОБА_3 31 грудня 2011 року. Вказаний Договір емфітевзису був посвідчений приватним нотаріусом Михайлівського нотаріального округу Запорізької області Ворожбянова Л.М.

Назарова Я.М. вважає, що укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 договір встановлення емфітевзису не відповідає вимогам ч.1 ст.203 ЦК України . Оспорюваний договір встановлення емфітевзису не пройшов державної реєстрації, як того вимагали положення ст. 3,4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , порушене право власності ОСОБА_2 на ці земельні ділянки, тому наявні підстави для визнання договору встановлення емфітевзису недійсним та поверненення земельних ділянок власникові.

Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 просила суд:

Договір встановлення емфітевзису від 31 грудня 2011 року, який був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та який посвідчений приватним нотаріусом Михайлівського нотаріального округу Ворожбяновою Л.М. - визнати недійсним.

Зобов`язати ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 , земельну ділянку, кадастровий номер 2323355100:32:025:0030, площею 0,3100 га, та земельну ділянку кадастровий номер 2323355100:32:014:0001, площею 0,2804 га, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Михайлівської селищної ради Михайлівського району Запорізької області.

РішеннямМихайлівського районного суду Запорізької області від 06 листопада 2020 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Михайлівського нотаріального округу Запорізької області Ворожбянова Людмила Миколаївна, про визнання договору емфітевзису недійсним та повернення земельної ділянки, задоволено.

Визнано договір встановлення емфітевзису, укладений 31 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 - недійсним.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,3100 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Михайлівської селищної ради Михайлівського району Запорізької області, кадастровий номер 2323355100:32:014:0030; земельну ділянку площею 6,2804 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Михайлівської селищної ради Михайлівського району Запорізької області, кадастровий номер 2323355100:32:014:0001.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею витрати по сплаті судового збору в сумі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 06 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на підставі нотаріально завіреного Договору про встановленння емфітевзису від 31.12.2011 ОСОБА_3 передала ОСОБА_1 право володіння та право цільового користування земельними ділянками на 60 років, за що ним було сплачено 84409,00 грн за весь строк користування земельними ділянками. Договір був нотаріально посвідчений та зареєстрований в Реєстрі за №2396. Після смерті ОСОБА_3 право власності на земельні ділянки набула ОСОБА_2 , яка не зверталась до ОСОБА_1 з пропозиціями щодо припинення договору. Вказаний договір не може бути визнаний недійсним судом в разі, якщо сторони його протягом певного часу виконували та пройшов державну реєстрацію у нотаріуса, що підтверджено Витягом від 31.12.2011.

Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 , зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду з позовом за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

З урахуванням викладеного для вирішення спору, що виник на підставі звернення до суду позивача, який вважає порушеними, невизнаними або оспореними свої, зокрема майнові права, суду необхідно встановити наявність у позивача таких прав, факт їх порушення і у зв`язку із зазначеним з`ясувати, чи правильний спосіб захисту свого права обрано позивачем при зверненні до суду.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що оскільки договір встановлення емфітевзису від 31 грудня 2011 року не пройшов державної реєстрації, як того вимагали положення ст.ст. 3 , 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , оспорюваним правочином порушене право власності ОСОБА_2 , як спадкоємця земельних ділянок, тому наявні підстави для визнання договору встановлення емфітевзису недійсним та повернення земельної ділянки у її власність.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки такі вимоги вілдповідають вимогам закону і фактичним обставитнам справи.

Судом встановлено, що 31 грудня 2011 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 укладено договір встановлення емфітевзису, за умовами якого відповідачу було надано право на строк 60 років володіння та право цільового користування земельними ділянками площами 0,3100 га і 6,2804 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Михайлівської селищної ради Михайлівського району Запорізької області, кадастровий номер 2323355100:32:014:0030 та 2323355100:32:014:0001. (а.с.10-11).

Вказаний договір встановлення емфітевзису був посвідчений приватним нотаріусом Михайлівського районного нотаріального округу Запорізької області Ворожбяновою Л.М..

Проте з матеріалів справи вбачається, що в Державному підприємстві "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" підписаний сторонами 31 грудня 2011 року договір встановлення емфітевзису не зареєстрований.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_1 від 18 січня 2019 року, виданого повторно Михайлівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області.

Рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 03 березня 2020 року, за ОСОБА_2 визнано в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на земельні ділянки площами 0,3100 га і 6,2804 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Михайлівської селищної ради Михайлівського району Запорізької області, кадастровий номер 2323355100:32:014:0030 та 2323355100:32:014:0001 (а.с.5-7).

Відповідно до Витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02 червня 2020 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказані земельні ділянки (а.с.8-9).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України . Зокрема, згідно з частиною першою цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України , якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до положень ст. 1216 ЦК України спадкування є перехід прав та обов`язків ( спдщини) від фізичної особи, яка померлда ( спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до положень ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять уксі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частиною першою статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України визначено свободу договору, а саме: відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частини першої статті 628 ЦК України ).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною першою та п`ятою статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України .

Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до Указу Президента України від 17 лютого 2003 року "Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" , який у силу статті 106 Конституції України є обов`язковим до виконання на території України, на Державний комітет України по земельних ресурсах покладено обов`язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок.

З 01 січня 2004 року набрав чинності Цивільний кодекс України , статтею 182 якого передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, а порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість і підстави відмови в ній установлюються законом.

Прикінцевими та перехідними положеннями ЦК України не передбачено відстрочення дії статті 182 цього Кодексу до прийняття вищезазначеного Закону.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема шляхом визнання угоди недійсною (пункт "в" частини третьої статті 152 ЗК України ).

Правовідносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, врегульовані Законом № 1952-ІV .

Закон України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (набрав чинності 03 серпня 2004 року) у статті 3 передбачав, що речові права на нерухоме майно, їх обтяження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, установленому цим Законом.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Частиною 5 статті 3 цього Закону (в редакції, чинній час укладання спірного договору) передбачено, що право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.

Отже, відповідно до статті 4 названого Закону обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме: право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Указом Президента України від 17 лютого 2003 року "Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" , який в силу статті 106 Конституції України є обов`язковим до виконання на території України, на Державний комітет України по земельних ресурсах покладено обов`язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

На виконання вказаного Указу Президента України Державним комітетом України по земельних ресурсах було видано наказ від 02 липня 2003 року № 174 "Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель", який втратив чинність на підставі наказу Міністерства аграрної політики та продовольства від 07 липня 2012 року № 408 "Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Держкомзему України від 02 липня 2003 року № 174" .

Систему органів державної реєстрації прав складають центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав, створена при ньому державна госпрозрахункова юридична особа з консолідованим балансом (центр державного земельного кадастру) та її відділення на місцях, які є місцевими органами державної реєстрації прав. Держателем Державного реєстру прав є центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів (частини перша та друга статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" ).

Тимчасовим порядком функції щодо внесення відомостей до Державного реєстру земель покладалися на реєстраторів Державного реєстру земель - структурні підрозділи Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", які, крім іншого, здійснювали видачу державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, реєстрацію договорів оренди землі (суборенди), а також вели Книгу реєстрації договорів оренди землі.

Таким чином, спірний договір встановлення емфітевзису на момент його укладення підлягав обов`язковій державній реєстрації.

Водночас, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договір встановлення емфітевзису не був зареєстровний відповідно до законодавства, що діяло на момент проведення такої реєстрації, а саме - державним підприємством Центр державного земельного кадастру при державному комітеті України по земельних ресурсах .

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог статті 89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки спірний договір встановлення емфітевзису не пройшов державної реєстрації, як того вимагали положення статей 3 , 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" , оспорюваним правочином порушене право власності позивача, тому наявні підстави для визнання договору встановлення емфітевзису недійсним та повернення земельної ділянки у власність позивача.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Доводи апеляційної скарги про те, що на момент укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договору емфітевзису земельної ділянки від 31 грудня 2011 року був посвідчений нотаріально, а умовами договору сторони передбачили, що право користування земельною ділянкою ( емфітевтичне право) виникає у Емфітевта з моменту нотаріального посвідчення такого договору, тому й не було обов`язку щодо державної реєстрації такого договору, є безпідставними, оскільки в силу закону договір емфітевзису обов`язковому нотаріальному посвідченню не підлягає, а відповідно до статті 4 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме: право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Отже, суд першої інстанції посилаючись на частину першу статті 203, частину першу статті 215 ЦК України прийшов до обгрунтованого висновку про задоволення позову з підстав невідповідності Договору емфітевзису положенням законодавчих актів.

До аналогічного висновку прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц висловивши позицію про те, що договори встановлення емфітевзису укладені без вирішення питання про припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки, а також не пройшовши державної реєстрації, як того вимагали положення статей 3 , 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" , є недійсними.

Інші наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційні скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 375 ЦПК України .

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст. ст.367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України , апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 06 листопада 2020 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повна постанова складена 02 лютого 2021 року.

Головуючий суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Гончар М.С.Маловічко С.В.