Постанова

від 04.02.2021 по справі 910/18117/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" лютого 2021 р. Справа№ 910/18117/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Чорногуза М.Г.

за участю секретаря судового засідання: Майданевич Г.А.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 04.02.2021 року у справі №910/18117/19 (в матеріалах справи).

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕКС ГРАНТ"

на рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2020, повний текст якого складено 05.10.2019

у справі №910/18117/19 (суддя Нечай О.В.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕКС ГРАНТ"

до акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "БАСКАРТ"

про визнання договору недійсним.

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю "ЛЕКС ГРАНТ" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі-відповідач) про визнання недійсним договору поруки №4Б12132И/П від 08.11.2016.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що Договір поруки №4Б12132И/П від 08.11.2016 був укладений ним під впливом обману, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним відповідно до ч.1 ст.230 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.09.2020 у справі №910/18117/19 в позові відмовлено.

Приймаючи вказане судове рішення суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи свої позовні вимоги.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2020 у справі №910/18117/19 та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на те, що оскаржуване судове рішення є незаконним та необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню з огляду на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, а також прийняте з порушенням норм матеріального права та неправильним застосування норм матеріального прав.

Доводи скаржника загалом будуються на тому, що суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків про недоведеність позивачем введення його в оману та наявності умислу в діях відповідача.

Крім того, скаржник стверджує, що судом першої інстанції не надано жодної належної оцінки тій обставині, що у відповідача на момент укладання договору поруки були відсутні договори які підтверджують існування забезпечення кредитних договорів, а також судом першої інстанції не враховано, що відсутність забезпечення кредитних договорів є істотною обставиною, яка могла вплинути на рішення скаржника по укладенню договору поруки. При цьому, скаржник наголошує на тому, укладення кредитного договору та договорів поруки було направлено на отримання прибутку. До того ж, скаржник зазначає, що судом першої інстанції не було досліджено виконання кредитних зобов`язань та обсяг такого виконання.

Також скаржник стверджує, що внаслідок не витребування доказів, а також усної відмови йому в задоволенні відповідного клопотання, тобто не у процесуальний спосіб, судом першої інстанції порушено норми процесуального права. До того ж, як стверджує скаржник, 23.09.2020 судове засідання було проведено з грубим порушення норм процесуального права, оскільки для відкладення даного засідання ним подавалось відповідне клопотання, однак суд проігнорував останнє та провів зазначене судове засідання, за наслідками чого виніс оскаржуване судове рішення.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.11.2020, справу №910/18117/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Шаптала Є.Ю., Чорногуз М.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕКС ГРАНТ" на рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2020 у справі №910/18117/19, а також розгляд вказаної апеляційної скарги призначено на 11.01.2021 о 10:15 год.

04.12.2020 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, як таке, що прийнято у повній відповідності до вимог законодавства України.

29.12.2020 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи

11.01.2021 судове засідання не відбулося, у зв`язку з технічною неможливістю здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, що підтверджується відповідним актом від 11.01.2021 (копія якого міститься в матеріалах справи).

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2020 розгляд апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕКС ГРАНТ" на рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2020 у справі №910/18117/19 призначено на 18.01.2021 об 11:30 год.

Позивач та третя особа наданим їм процесуальним правом не скористалися та у судове засідання, яке відбулося 18.01.2021, не з`явились та своїх представників не направили.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 розгляд справи №910/18117/19 відкладено на 04.02.2021 на 11:20 год.

При цьому, клопотання представника позивача про відкладення розгляду справ (вх. №09.1-13/1140/21 від 18.01.2021 та вх. №09.1-13/1612/21 від 21.01.2021), яку призначено на 18.01.2021, надійшли до суду після винесення вказаної вище ухвали суду, а тому останні не розглядалися.

Позивач та третя особа наданим їм процесуальним правом не скористалися та у судове засідання, яке відбулося 04.02.2021, не з`явились, своїх представників не направили. При цьому, 29.01.2021 від скаржника надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв`язку із світовою пандемією, викликаною коронавірусом СOVID-19, з метою недопущення поширення зазначеної гострої респіраторної інфекції.

Колегія суддів, порадившись на місці, ухвалила залишити вказане клопотання без задоволення, з огляду на наступне.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Статтею 202 ГПК України встановлено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відповідно до вимог ст.270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.

Згідно з ч.11 ст.270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України визначено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів звертає увагу, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка учасника судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

Крім того, саме лише посилання у клопотанні про відкладення судового засідання на світову пандемію, викликану коронавірусом СOVID-19, не є безумовною підставою для задоволення такого клопотання. При цьому, саме по собі оголошення карантину не зупиняє роботи судів (таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 05.05.2020 у справі № 910/3880/19).

Водночас, колегія суддів зазначає, що законодавцем під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), надано можливість учасникам справи брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів (ч. 4 ст. 197 ГПК України).

Однак, клопотань про участь у судовому засіданні, що призначене на 04.02.2021, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів від учасників даної справи до Північного апеляційного господарського суду не надходило.

При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що доводи позивача були ґрунтовно викладені в поданій ним апеляційній скарзі, а матеріали справи містять обсяг відомостей, достатній для розгляду апеляційної скарги й за відсутності представників учасників справи.

Враховуючи викладене та беручи до уваги строки розгляду апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про відкладення розгляду справи та можливість розглянути подану скаргу за відсутністю відповідача. Також колегією суддів враховано, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" та від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Третя особа також не скористалася своїм правом згідно ч.1 ст.263 ГПК України та не надала суду відзив на апеляційну скаргу, що згідно ч.3 ст. 263 ГПК не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення.

04.02.2021 в судовому засіданні представник відповідача заперечив проти задоволення апеляційної скарги та підтримав доводи викладенні у відзиві на апеляційну скаргу.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши представника відповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду першої інстанції, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення не підлягає скасуванню чи зміні, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 08.11.2016 між позивачем та відповідачем був укладений кредитний договір №4Л16111Г (далі- Кредитний договір), відповідно до умов якого банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати позивачу кредит у формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом 4 500 000 000,00 грн для фінансування поточної діяльності в обмін на зобов`язання позивача щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди у визначені цим договором терміни.

Як свідчать матеріали справи, позивач на підставі Кредитного договору отримав кредитні кошти в сумі 4 158 939 266,73 грн, що підтверджується платіжним дорученням №7437559 від 09.11.2016.

Також 08.11.2016 між позивачем, як поручителем, та відповідачем, як кредитором, був укладений Договір поруки №4Б12132И/П (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання товариством з обмеженою відповідальністю "БАСКАРТ" (далі - третя особа, боржник) своїх зобов`язань за кредитними договорами від 10.05.2012 № 4Б12132И, від 17.04.2013 №4Б13247И, від 23.08.2013 №4Б13520И, від 17.02.2014 №4Б14162И, від 20.02.2015 №4Б15064И (далі-Кредитними договорами), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до вказаних кредитних договорів.

Відповідно до п.п.2, 3 Договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за Кредитними договорами з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитних договорів. Поручитель з умовами Кредитних договорів ознайомлений.

Згідно з п.п.4, 5, 6 Договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за Кредитними договорами, боржник і поручитель відповідають перед кредитором, як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитних договорів. У випадку невиконання боржником п.1 цього Договору, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання. Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмові вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в п. 5 цього Договору.

У випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього Договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за Кредитними договорами здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунку у відповідача. Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті Призначення платежу якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього Договору (п.7 Договору поруки).

За умовами пункту 8 Договору поруки, до поручителя, що виконав обов`язки боржника за Кредитними договорами, переходять всі права кредитора за Кредитними договорами і договору (ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за Кредитними договорами у частині виконаного зобов`язання.

У відповідності до п. 9 Договору поруки, у випадку невиконання поручителем обов`язку боржника за Кредитними договорами впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в п. 5 цього Договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості, яка зазначена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим Договором.

Згідно з п. 10 Договору поруки, кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за Кредитними договорами передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за Кредитними договорами.

Цей Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим Договором (п. 11 Договору поруки).

Цей Договір укладено/підписано із використання електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів ПАТ КБ Приватбанк в порядку, передбаченому Законом України Про електронні документи та електронний документообіг та Законом України Про електронний цифровий підпис , а також на підставі угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 01.04.2016, укладеної сторонами (п.17 Договору поруки).

Між сторонами відсутній спір щодо факту укладення (шляхом підписання цифровими підписами та скріплення електронними печатками сторін) вказаного Договору поруки.

У відповідності до ст.553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Згідно з ст.554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника. До поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ч.ч.1,2 ст.556 ЦК України).

Позивачем долучено до позовної заяви копію платіжних доручень на загальну суму 4 158 939 266,73 грн, в якості доказів виконання своїх зобов`язань пере банком як поручитель, в тому числі за Договором поруки.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, позивач зазначає, що укладенню вказаних договорів (Кредитного договору та Договору поруки), а також інших договорів поруки (перелік наведений позивачем у позовній заяві) передували ті обставини, що позивач зарекомендував себе як надійний та перспективний клієнт банку, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.

За твердженням позивача, банк, володіючи повною фінансовою інформацією про позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію щодо можливості участі товариства у процедурі трансформації кредитного портфеля відповідача.

Як зазначає позивач, така процедура, зі слів співробітників банку, була ініційована Національним Банком України відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.16р. №323/БТ, яким зобов`язано відповідача розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля. Згаданий план заходів, зі слів співробітників банку, передбачав переведення існуючого корпоративного кредитного портфеля на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела походження доходів. Як зазначає позивач у позовній заяві, на думку банку, позивач повністю відповідав необхідним критеріям для переведення на товариство кредитного боргу старих боржників .

При цьому, як зазначає позивач, банк наголошував на тому, що кредитні зобов`язання старих боржників забезпеченні надзвичайно ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше.

За твердженням позивача, його дії з отримання кредитних коштів за Кредитним договором були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань старих боржників банку в зазначених рамках реалізації плану трансформації кредитного портфеля відповідача, ініційованого НБУ.

Тобто, укладення Кредитного договору було обумовлено тим, що позивач, здійснюючи погашення за рахунок отриманих кредитних коштів (за вказаним кредитним договором) заборгованості старих позичальників (боржників), в тому числі позичальника - третьої особи за кредитним договором (на підставі Договору поруки), мав на меті отримати прибуток від реалізації активів або набуття права власності на них (переданих позичальниками в забезпечення виконання зобов`язань за кредитними договорами), так як зі слів банку, сукупна вартість активів, що передані в забезпечення, у декілька разів перевищує заборгованість старих позичальників перед банком.

Як зазначає позивач, сума отриманого від банку кредиту за Кредитним договором майже точно співпадає із сумою сплачених ним грошових коштів в рахунок погашення заборгованості старих позичальників (боржників) за Кредитними договорами, в тому числі заборгованості позичальника - третьої особи.

Однак, як вказує позивач, рішенням НБУ від 18.12.2016 №498-р відповідача визнано неплатоспроможним, та відповідно до постанови КМУ від 18.12.2016 №961 банк перейшов у власність держави.

Як вбачається з п.10 Договору поруки, кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5-ти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Незважаючи на те, що позивачем були виконанні зобов`язання позичальника - третьої особи за Кредитними договорами на підставі Договору поруки, втім зобов`язання відповідачем щодо передачі йому документів, що посвідчували права заставодержателя на активи боржників, якими були забезпечені зобов`язання за Кредитними договорами, виконані не були.

У зв`язку з викладеними обставинами, як зазначає позивач, протягом 2017-2018 років він намагався у судовому порядку отримати вказані документи від відповідача (справи №№910/16504/17, 910/16529/17, 910/16527/17, 910/16524/17, 910/16526/17, 910/16528/18, 910/18601/17, 910/19559/17, 910/23330/17, 910/11247/18). Однак, як встановлено судовими рішеннями, відповідач і не був зобов`язаний передавати такі документи позивачу.

Таким чином, ані в порядку Договору поруки, ані в судовому порядку, відповідач не передав позивачу документи, які б давали змогу йому звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань старих боржників перед банком.

Як зазначає позивач, така поведінка банку свідчить про відсутність намірів у банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладення, ні протягом значного періоду після його укладення, що свідчить про введення в оману позивача відповідачем.

Також позивач вказує на те, що тривале невиконання відповідачем зобов`язань за Договором поруки свідчить про відсутність у банку намірів передати позивачу (як поручителю, який виконав зобов`язання боржника) документів, які підтверджували наявність забезпечення виконання зобов`язань старих позичальників, зокрема, позичальника - третьої особи за Кредитними договорами (на підставі Договору поруки) у вигляді цінних для позивача активів.

При цьому, як стверджує позивач, банк лише використовував інформацію про такі активи для спонукання його укласти як Кредитний договір, так і договори поруки, в тому числі оскаржуваного Договору поруки, з метою реалізації плану трансформації , чим ввів його в оману щодо істотних умов договору.

Відсутність вказаних документів має істотне значення при укладенні як Кредитного договору, так і Договору поруки (та інших договорів поруки), підтверджує факт обману позивача, оскільки якби останній на момент укладення вказаного Кредитного договору та Договору поруки знав про відсутність договорів забезпечень, він би не вчиняв вказаних правочинів.

Враховуючи викладені обставини, позивач просить суд визнати недійсним Договір поруки №4Б12132И/П від 08.11.2016, укладений між позивачем та відповідачем.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи свої позовні вимоги.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

У відповідності до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 04.06.2019 по справи №916/3156/17.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів ст.204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до протоколу №4 від 04.11.2016 загальних зборів учасників позивача, а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти кредитний договір з ПАТ КБ Приватбанк на суму 4 500 000 000,00 грн.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Тобто, Кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності товариства.

Відповідно до техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 03.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 03.11.2016, що були надані позивачем на адресу банку, метою кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності, а джерело погашення зобов`язань - за рахунок основної діяльності.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому Кредитному договорі, а саме в п.А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваних позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Згідно з ч.3 ст.556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Таким чином, вказане свідчить про неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

Отже, позивач помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, вважаючи його наслідком необхідності укладення договорів поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, твердження позивача про те, що укладення Кредитного договору та Договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним.

Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Вказане узгоджується з правовим висновком, який викладено у постановах Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 911/1382/18, від 13.02.2020 у справі №910/2200/19, від 03.12.2020 у справі № 910/18294/19 від 16.12.2020 у справі № 910/18599/19, від 17.12.2020 у справі № 910/18160/19.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Проте, позивачем не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, а також не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Доводи позивача про те, що у зв`язку з не виконанням відповідачем умов спірного Договору поруки, позивач позбавлений отримання прибутку від реалізації активів або набуття права власності на них, що було метою при укладання Кредитного договору та Договорів поруки не підтверджуються доказами, наявними у матеріалах справи.

Посилання позивача на невиконання банком встановленого п.10 Договору поруки обов`язку щодо передачі документів, які підтверджують обов`язки боржника за кредитними договорами, колегію суддів не приймаються, оскільки при вирішенні спору про визнання правочину недійсним підлягає встановленню наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання такого правочину недійсним, саме на момент його вчинення (укладення), а сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не може бути підставою для визнання його недійсним.

Крім викладеного, колегія суддів додатково наголошує, що в силу Закону (ст.556 ЦК України) перехід до поручителя, який виконав зобов`язання боржника, усіх прав кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, є безумовним та не залежить від волі кредитора.

Тому, саме по собі невиконання кредитором обов`язку з передачі поручителю, який виконав основне зобов`язання за боржника, документів, що підтверджують обов`язки останнього за кредитними договорами чи його інших поручителів (в т.ч. майнових) за договорами поруки, застави (іпотеки), не може свідчити про наявність факту обману.

Більш того, невиконання кредитором обов`язку з передачі відповідних документів поручителю, який виконав основне зобов`язання за боржника, жодним чином не нівелює переходу до нього прав кредитора у відповідному зобов`язанні, у зв`язку з чим такий поручитель не позбавлений можливості реалізації набутих прав шляхом ініціювання спору про стягнення заборгованості/звернення стягнення на предмети застав (іпотеки), доказів неможливості реалізації чого в силу відсутності відповідних документів позивачем не надано, в той час як ризики, пов`язані з відсутністю інформації щодо інших поручителів (в т.ч. майнових) за договорами поруки, застави (іпотеки), покладаються саме на позивача, який при вчиненні Договору поруки не був позбавлений права чітко встановити обсяг правовідносин, в які він вступає як поручитель.

Посилання позивача на неможливість отримання прибутку за наслідками виконання взятих на себе згідно Договору поруки обов`язків не мають жодного правового підґрунтя в розрізі застосування положень ст. 230 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, адже недосягнення його власних мотивів укладення такого правочину не може свідчити про введення його в оману з боку іншої сторони, доказів надання обіцянки щодо отримання позивачем прибутку у випадку реалізації Договору поруки матеріали справи не містять.

До того ж, в силу приписів ст.ст. 553, 554, 556 Цивільного кодексу України до поручителя, який виконав зобов`язання боржника, переходять права вимоги виключно в обсязі виконаного ним зобов`язання.

Отже, сплативши на користь банку в рамках виконання Договору поруки кошти поручитель набув зворотнє право на задоволення своїх вимог виключно в межах такої суми, не в залежності від виду та вартості переданого у забезпечення відповідного зобов`язання боржника майна, що виключає висновок про можливість отримання певного прибутку за наслідками реалізації таких прав, в т.ч. шляхом звернення стягнення на заставне майно.

Твердження позивача про те, що саме з метою виконання взятих на себе згідно Договору поруки обов`язків ним було взято кредит у банку згідно Кредитного договору, маючи на меті отримати прибуток за рахунок використання таких коштів в якості погашення зобов`язань боржника, жодним чином не впливає на вирішення спору у даній справі, адже дослідження Договору поруки на предмет наявності правових підстав для визнання його недійсним жодним чином не ставиться в залежність від способу набуття поручителем коштів задля виконання взятих на себе зобов`язань за ним.

Аналогічно і не мають жодного правового підґрунтя в розрізі застосування положень ст.230 Цивільного кодексу України посилання позивача на те, що укладення Кредитного договору, Договору поруки та сплата ним коштів на користь банку в рахунок погашення заборгованостей були здійснені в рамках виконання плану реструктуризації (трансформації) корпоративного кредитного портфеля ПАТ КБ "Приватбанк", розробленого на виконання рішення Правління Національного банку України №323-рш/БТ від 05.10.2016 "Про залучення аудиторської компанії для підтвердження результатів діагностичного обстеження та вжитих банком заходів", адже жодних доказів на підтвердження цього матеріали справи не містять, а зазначені документи (Кредитний договір, Договір поруки та платіжні доручення) не містять жодних посилань на пов`язаність відповідних дій позивача з таким планом реструктуризації.

Крім того, колегією суддів встановлено, що у 2019 році позивач звернувся до господарського суду з позовом до відповідача про визнання недійсним Кредитного договору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилався на те, що Кредитний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства та є таким, що вчинений під впливом введення в оману, та тягне за собою визнання його недійсним на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.07.2020 у справі № 910/18114/19, залишене постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2020 без змін, у задоволені позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходив із того, що позивачем не підтверджені належними та допустимими доказами доводи про введення його в оману відповідачем при укладанні Кредитного договору, а відтак підстави для визнання зазначеного договору недійсним відсутні. Також суди визнали необгрунтованими твердження позивача, що його було введено в оману щодо можливості одержання прибутку шляхом укладення договорів поруки.

Таким чином, враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин та положення ст.ст.75-79, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Крім того, суд першої інстанції правомірно та з дотриманням норм ГПК України відмовив позивачу у задоволенні клопотання про витребування доказів у відповідача, оскільки в матеріалах справи наявні усі необхідні докази, на підставі яких можливо встановити обставини, що входять в предмет доказування у даній справі, а також те, що Кредитний договір та Договір поруки не містять посилань на трансформацію/майно/забезпечення, а тому документи, на витребуванні яких наполягав позивач, жодним чином не вплинули б на результат вирішення справи.

Твердження скаржника про те, що судом першої інстанції проведено 23.09.2020 судове засідання з грубим порушення норм процесуального права, оскільки було проігноровано його клопотання про відкладення розгляду справи, колегією суддів відхиляються, оскільки як свідчить протокол судового засідання від 23.09.2020 та описова частина оскаржуваного судового рішення судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні вказаного клопотання, у зв`язку з безпідставністю та необґрунтованістю.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права колегією суддів під час перегляду справи не встановлено.

Крім того, порушень судом першої інстанції норм процесуального права в розумінні ч.3 ст.277 ГПК України, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, колегією суддів також не встановлено.

Інші доводи, наведені скаржником в апеляційній скарзі, колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи. Також, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення в розумінні ст.277 ГПК України з викладених в апеляційній скарзі обставин.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає законодавству та матеріалам справи, а тому відсутні підстави для його скасування чи зміни. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судові витрати на підставі ст.129 ГПК України покладаються на скаржника.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1.Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЕКС ГРАНТ" на рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2020 у справі №910/18117/19 залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2020 у справі №910/18117/19 залишити без змін.

3.Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на скаржника.

4.Матеріали справи №910/18117/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 08.02.2021.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Є.Ю. Шаптала

М.Г. Чорногуз