Постанова

від 03.02.2021 по справі 369/5786/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 369/5786/19 Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук Л.М.

провадження №22-ц/824/1258/2021 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 лютого 2021 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Кулікової С.В., Мараєвої Н.Є.,

при секретарі: Панчошній К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою прокурора Київської області на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 січня 2020 року у справі за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про визнання незаконними рішень та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, -

в с т а н о в и в :

У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщини Києво-Святошинського району Київської області звернувся до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовував тим, що 19 серпня 2014 року Крюківщинською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області було прийнято рішення №6/2 Про затвердження проекту землеустрою передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд гр. ОСОБА_2 , яким затверджено проект землеустрою та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0,0813 га, кадастровий номер 3222484001:01:023:5049, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області.

Вказував, що ОСОБА_2 на підставі вищевказаного рішення проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:023:5049 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та відчужено її на підставі договору купівлі-продажу від 21.02.2017 року №491 на користь ОСОБА_1 , яка на даний час є її власником.

Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщини Києво-Святошинського району Київської області зазначав, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі водного об`єкту-ставу в с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, а відтак рішення про її передачу є незаконним та підлягає скасуванню.

Враховуючи викладене, Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області з посиланням на вимоги ст.131-1 Конституції України, ст.ст.21, 257, 267, 321, 393 ЦК України, ст.21 ЗК України, ст.23 Закону України Про прокуратуру просив визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, та поновити його, захистивши право, визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради Київської області від 19 серпня 2014 року №6/2 Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_2 про затвердження проекту землеустрою та передачу ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0,0813 га з кадастровим номером 3222484001:01:023:5049 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, витребувати на користь держави в особі територіальної громади села Коюківщина Києво-Святошинського району Київської області з чужого незаконного володіння у ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:023:5049 площею 0,0813 га.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі прокурора Київської області з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким задовольнити позов у повному обсязі.

03 червня 2020 року відповідач виконавчий комітет Крюківщинської сільської ради подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 січня 2020 року без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Вказує, що позивачем було пропущено строк позовної давності.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 також подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити судове рішення без змін. Зазначає, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність відмови у заявлених позовних вимогах і при цьому не обґрунтував необхідність відмови у задоволенні позовних вимог, а тому рішення суду першої інстанції зазначеним вище вимогам закону не відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Судом встановлено, що рішенням Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 19.08.2014 року №6/2 затверджено проект землеустрою та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0,0813 га, кадастровий номер 3222484001:01:023:5049, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в с. Крюківщина Кисво-Святошинського району Київської області.

ОСОБА_2 проведено державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст.125 ЗК України право власності, зокрема, на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Згідно зі ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Встановлено, що 21 лютого 2017 року ОСОБА_2 було відчужено належну йому земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу за реєстровим номером №491 на користь ОСОБА_1 , яка на даний час є її власником.

Статтею 14 Конституції України встановлено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку визначеному законом.

Згідно статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності.

Обґрунтовуючи рішення, суд першої інстанції вказав на відсутність серед передбачених ст.140 Земельного кодексу України підстав для припинення права власності на земельну ділянку у випадку скасування рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого набуто таке право, що, на думку суду, виключає можливість задоволення позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

При тому, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, і не надавши оцінки всім матеріалам та доказам у справі, суд застосував наслідки спливу строку позовної давності, передбачені ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України, пов`язавши його початок з днем прийняття оскаржуваного рішення сільської ради, а саме, від 19.08.2014року, з якого, враховуючи дату подання позову (07.05.2019 року) пройшло більше чотирьох років.

Так, відмовляючи у задоволенні позову, незважаючи на те, що суд повинен сприяти всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, в порушення принципів законності, рівності та змагальності сторін і вимог ст.ст.76-79, 81, 89, 263 ЦПК України, судом першої інстанції не надано належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам відведення земельної ділянки за рахунок земель водного фонду, які в силу законодавчої імперативної заборони (ст.ст.59, 84 Земельного кодексу України, ст.85 Водного кодексу України) не можуть в жодному разі передаватись громадянам у приватну власність та використовуватись для забудови будь-якими спорудами, крім гідрометричних, гідротехнічних та лінійних (п.4 ч.2 ст.89 Водного кодексу України), що обмежило право держави в особі територіальної громади села Крюківщина на судовий захист порушених інтересів держави і, загалом, Українського народу, який згідно зі ст.13 Конституції України є власником землі та інших природних ресурсів, які знаходяться в межах території України. Крім того, за неправильного застосування норм матеріального права щодо позовної давності, передбачених ст.ст.256, 257, 261, 267 ЦК України, судом не зазначено жодного доказу, який відповідав би вимогам щодо належності, допустимості, достовірності та достатності на підтвердження доводів про пропуск зазначеного строку, а також не досліджено в установленому процесуальним законом порядку обставин, на які посилався прокурор щодо поважності причин пред`явлення позову лише у 2019 році.

З огляду на викладене, висновки суду про відмову у задоволенні позову є безпідставними, надуманими та передчасними і спростовуються наступним.

Так, звернення до суду з даним позовом обумовлено наданням Крюківщинською сільською радою рішенням від 19.08.2014 року №6/2 всупереч вимогам ст. т.58, 59, 60, 61, 84 Земельного кодексу України, ст.ст.4, 6, 80, 85, 88, 89 Водного кодексу України у приватну власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд земельної ділянки водного фонду в межах 50-метрової прибережної захисної смуги водного об`єкту загальнодержавного значення - ставу в селі Крюківщина загальною площею 7,5 га. В подальшому ОСОБА_2 відчужено її на підставі договору купівлі-продажу від 21.02.2017 року №491 на користь ОСОБА_1 , яка на даний час є її власником.

Наведене порушення вимог чинного земельного та водного законодавства підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме, інформацією Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 24.06.2016 року №02-1-1-09/1645 3 доданими до нею документами, висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22.06.2018 року №21789/17-41, водогосподарським паспортом водойми площею 7,5 га в селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, розробленого Державним підприємством Укрводсервіс , відповідно до якого прибережна захисна смуга для даного ставу становить 50 м.

Відповідно до висновку експерта від 22.06.2018 року №21789/17-41 спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222484001:01:023:5049 розташована на відстані від 39 до 42 метрів від урізу води (берегової лінії) ставка, розташованого в селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. При цьому, у місці розташування даної земельної ділянки крутизна схилу в двох місцях, де спостерігалась найбільша різниця перепаду висот, становить по лінії 6-21 градус, по лінії 7-19,5 градусів.

Такі ж правопорушення встановлені і Державною інспекцією сільського господарства в Київській області, про що викладено в інформації з доданими до неї документами від 24.06.2016 року №02-1-1-09/1645, та додатково зазначено про те, що оскільки дана спірна земельна ділянка розміщена на схилі, крутизна якого на схилу більше 3 градусів, то відповідно до ст.88 Водного кодексу України та ст.60 Земельного кодексу України мінімальна ширина прибережної захисної смуги у даному випадку подвоюється.

Проте, судом першої інстанції не враховано, що предметом спору по суті є землі водного фонду, стосовно яких законом встановлено спеціальний правовий режим - обмеження у цивільному обороті, як такі, що не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених ч.2 ст.59 Земельного кодексу України.

Так, судом не враховано, що ст.19 Земельного кодексу України регламентовано, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, до яких відносяться і землі водного фонду.

Відповідно до ч.1 ст.58 Земельного кодексу України, ст.4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Отже, в силу імперативних приписів закону до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Частиною 3 ст.83 Земельного кодексу України визначено, що до земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України.

Законодавством визначено лише один випадок можливого безоплатного отримання у власність земель водного фонду, а саме, замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів (ч.2 ст.59 Земельного кодексу України) та випадки можливого отримання громадянином у користування на умовах оренди із земель водного фонду (ч.4 ст.59 Земельного кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово, й зокрема у справі №504/2864/13 звертала увагу на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у ст.59 цього Кодексу. Особи не мали перешкод у доступі до законодавства і в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність першого і теперішнього набувача під час набуття земельних ділянок у власність.

Аналогічні висновки зроблено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 12.06.2019 року у справі №487/10128/14-ц (п.80), від 28.11.2018 року у справі №504/2864/13-ц (п.70), від 22.05.2018 року у справі №469/1203/15-ц.

Також земельним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду шляхом встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг для створення сприятливого режиму водних об`єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм (ч.2 ст.58 Земельного кодексу України) та визначено лише один випадок можливого безоплатного отримання у власність земель водного фонду (ч.2 ст.59 Земельного кодексу України) та випадки можливого отримання громадянином у користування на умовах оренди із земель водного фонду земельних ділянок прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови (ч.4 ст.59 Земельного кодексу України).

Зокрема, частинами 1, 2 ст.88 Водного кодексу України визначено, що з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Аналогічні нормативи містяться і в додатку №13 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, Затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України №173 від 19.06.1996 року в редакції від 02.10.2009 року.

Таким чином, вищевикладеними нормами законодавства не передбачено можливості відведення земель водного фонду у приватну власність громадян для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, і взагалі заборонено розорювання земель водного фонду, які імперативно обмежені у цивільному обороті та на них поширюється окремий, чітко визначений законодавством порядок і способи використання.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30.05.2019 року у справі №469/1393/16-ц зазначено, що системний аналіз наведених норм законодавства (ст.60 Земельного кодексу України, ст.ст.87, 88 Водного кодексу України) дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки, за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги, необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг,встановлених ст.88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 року №486.

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у ст.59 Земельного кодексу України, суперечить нормам ст.ст.83, 84 цього Кодексу.

Така ж правова позиція відображена у постановах Верховного Суду України, зокрема, від 03.11.2015 року у справі №810/2041/14) та Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі №372/2180/15 та від 30.01.2019 року у справі №357/9328/15 та інших, і відповідна практика є сформованою, чіткою та відповідає критерію останньої правової позиції на час винесення оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Також, Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово звертала увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (ч.3, ст.13, ч.7 ст.41, ч.1 ст.50 Конституції України, ч.3 ст.1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (ст.ст.18, 19, п. а ч.1 ст.91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (ст.14 Конституції України).

Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству всупереч імперативній забороні мати останні у приватній власності, може зумовлювати конфлікт між гарантованим ст.1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 29.03.2010 року у справі №34044/02 Депаль проти Франції політика облаштування території і охорона навколишнього природного середовища, де переважаюче місце займає загальносуспільний інтерес, надає державі більш широку свободу дій, ніж при врегулюванні приватних правовідносин (п.п.83-84). У зв`язку з цим право вирішувати, які саме заходи необхідно вживати для захисту прибережної захисної смуги, належить, в першу чергу, національній владі, а тому порушення ст.1 Першого Протоколу до Конвенції допущено не було (п.п.87, 92, 93).

Разом з тим, відповідач, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих характерних для земель водного фонду (безпосереднє межування з водним об`єктом) природних ознак спірної земельної ділянки знав, або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ділянка вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

А тому. з огляду на характер спірних правовідносин, у даному випадку відсутня невідповідність заходу втручання держави у право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ССПЛ та не порушує справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння майном.

Крім того, з врахуванням конституційних прав всіх осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству, звернення прокурора до суду для захисту інтересів громади повинно розглядатись судом із застосуванням принципу jura novit curia ( суд знає закони ), який, встановлюючи заволодіння громадянином землями водного фонду всупереч вимогам Земельному і Водному кодексів України, незважаючи на заявлені прокурором позовні вимоги про витребування земельної ділянки згідно ст.387, 388 ЦК України, може самостійно застосувати для вирішення спору норми ст.391 ЦК України щодо повернення спірної земельної ділянки протягом усього часу триваючого порушення.

Не відповідають чинному законодавству і правовому висновку, сформульованому Верховним Судом України у постанові від 19.06.2013 року у справі №6-57цс13, також і доводи суду про неможливість задоволення вимоги про витребування спірної земельної ділянки через нібито відсутність серед передбачених ст.140 Земельного кодексу України підстав для примусового припинення права власності на землю заявленого прокурором способу захисту інтересів держави.

Судом касаційної інстанції наголошено, що ст.140 Земельного кодексу України встановлено перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку лише для випадків, коли право власності набуто в установленому законом порядку та з дотриманням процедури.

За таких обставин при вирішенні судом спору між двома суб`єктами цивільних правовідносин щодо цивільних прав на спірну земельну ділянку, право власності на яку набуто всупереч установленому законом порядку, встановлення наявності або відсутності підстав, визначених ст.140 Земельного кодексу України, є безпідставним.

Проте, п.57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі №338/180/17 звернуто увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

За ст.ст.387, 388 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Як вбачається з висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 року у справі №6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст.ст.387, 388 ЦК України.

Відповідно до п.89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі №653/1096/16-ц, оскільки метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений, то у випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Пунктами 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) зазначено, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст.387 і 388 ЦК України, є неефективними .

З врахуванням викладеного власник з дотриманням вимог ст.ст.387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 року у справі №911/3681/17 зроблено правовий висновок, за яким власник з дотриманням вимог ст.388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного рішення Сільради, без заявлення вимоги про визнання його недійсним, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване.

Застосовуючи у спорі наслідки спливу позовної давності судом проігноровано, що за змістом вимог ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш чим застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

Аналогічна правова позиція висвітлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі №372/1036/15-ц.

Проте, всупереч викладеним вище вимогам, суд першої інстанції безпідставно застосував наслідки спливу строків позовної давності, посилаючись на дату прийняття оскаржуваного рішення сільської ради, а саме, від 19.08.2014 року, з якої, враховуючи дату подання позову (07.05.2019 року), пройшло більше чотирьох років.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема у постановах від 22.05.2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 06.06.2018 року у справі №372/1387/13-ц, від 20.06.2018 року у справі №697/2751/14-ц зазначала, що строк позовної давності має відліковуватись не з моменту винесення органом державної влади розпоряджень, що порушують права позивача, а з моменту, коли дані про порушення були або об`єктивно могли бути виявлені .

Проте, у постанові від 21.02.2018 року у справі №488/5476/14-ц Верховний Суд зазначав, що положення Закону України Про прокуратуру не зобов`язували прокурора здійснювати перевірку додержання законів при винесені будь-якого рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, а лише за наявності для цього відповідних підстав .

Отже, положення зазначеного Закону не зобов`язували прокурора здійснювати перевірку додержання законів при винесені будь-якого рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, а лише за наявності для цього відповідних підстав та приводів, оскільки за встановленим у ст.19 Конституції України, ст.ст.1, 2, 6, 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні принципом законності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, матеріали справи не містять будь-яких відомостей щодо одержання раніше органами прокуратури інформації про порушення рішенням Крюківщинської сільської ради №6/2 від 19.04.2014 року прав та законних інтересів Територіальної громади в порядку здійснення нагляду за додержанням та застосуванням законів до моменту виявлення у 2019 році цього порушення прокурором.

Так як згідно зі ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, а рішення суду відповідно до ст.263 цього Кодексу має бути обґрунтованим, тобто, бути ухваленим на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, то встановлення факту обізнаності позивача, або його обґрунтованої можливості довідатись про порушення права, має ґрунтуватись на конкретних доказах.

Проте, посилаючись на положення постанови Верховного Суду України від 03.02.2016 року у справі №6-75цс15 стосовно покладення на позивача обов`язку доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, суд першої інстанції залишив поза увагою лист з доданими до нього матеріалами Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 24.06.2016 року №02-1-1-09/1645, в якому чітко зазначено про обставини виявлення вперше викладеного у цьому спорі порушення права держави, що вказували на відведення ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:023:5049 за рахунок земель водного фонду.

Інших об`єктивних фактів чи доказів, які б достовірно підтверджували обізнаність держави в особі позивача раніше про наявні порушення вимог закону, матеріали справи не містять.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор згідно з вимогами ч.4 ст.23 Закону України Про прокуратуру та ст.56 ЦПК України звернувся до суду в інтересах територіальної громади села Крюківщина з позовом про витребування на підставі ст.ст.387, 388 ЦК України на користь територіальної громади села Крюківщина з чужого незаконного володіння земельної ділянки водного фонду, яка вибула з комунальної у приватну власність за рішенням Крюківщинської сільської ради.

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування, яке є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у Сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Порядок організації і здійснення місцевого самоврядування регулюється спеціальним законом - Законом України Про місцеве самоврядування в Україні .

Як висновок правовий інститут місцевого самоврядування в Україні запроваджено саме Конституцією України на загальнодержавному рівні для регулювання питань діяльності територіальних громад на місцевому рівні, а отже, є неможливим відокремлення поняття місцевого самоврядування від поняття держави Україна.

Саме ст.80 Земельного кодексу України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Відповідно до ст.ст.1, 2, 6, 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Проте, первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Отже, здійснення Крюківщинською сільською радою права власності, зокрема розпорядження землею не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може розцінюватися як вираження волі територіальної громади, що відповідно до ст.387 ЦК України дає підстави для витребування її майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Так як інтереси територіальної громади порушено представницьким органом місцевого самоврядування, який діяв всупереч її інтересам, з порушенням вимог чинного законодавства та є відповідачем у даному спорі, позов пред`явлено прокурором в інтересах держави в особі територіальної громади, оскільки передача у приватну власність всупереч встановленого законом порядку земельної ділянки водного фонду істотно суперечить як інтересам держави, так і територіальної громади села Крюківщина, і при цьому відсутній будь-який інший орган, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів територіальної громади в судовому порядку у випадку їх порушення органом, який є її законним представником на підставі норм чинного законодавства про місцеве самоврядування.

З врахуванням особливостей правового регулювання процедури набуття у приватну власність обмежених у цивільному обороті земельних ділянок водного фонду, а також того, що за визначених у процесуальному законі умов прокурор може набувати статусу позивача, висновки щодо правомірності участі прокурора в інтересах територіальної громади викладено у постанові Верховного Суду від 09.10.2019 року у справі №363/1409/17.

Проте, всупереч викладеним вище вимогам, суд першої інстанції не з`ясував та не навів в судовому рішенні мотивів та аргументів порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача у справі щодо вибуття спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:023:5049 зі складу земель водного фонду.

Колегія суддів звертає увагу на те, що звернення прокурора до суду в даних спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданої у приватну власність земельної ділянки водного фонду, основне призначення якої полягає у забезпеченні суспільства водними ресурсами, і, таким чином, не порушується баланс державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини.

При тому, в рішеннях Європейського суду з прав людини наголошується, що правосуддя має не тільки чинитися, також має бути видно, що воно чиниться. На кону стоїть довіра, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (рішення у справі Де Куббер проти Бельгії від 26.10.1984 року та рішення у справі Кастілло Альгар проти Іспанії від 28.10.1998 року). Якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як явну помилку (тобто помилку, якої б не міг припуститися розумний суд) вона може порушити справедливість провадження (справа Хамідов проти Росії ).

Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради Київської області від 19 серпня 2014 року № 6/2 Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_2 про затвердження проекту землеустрою та передачу ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,0813 га, із кадастровим номером 3222484001:01:023:5049, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в селі Крюківщина, Києво-Святошинського району, Київської області, і витребувати на користь держави в особі територіальної громади с. Крюківщина, Києво-Святошинського району Київської області з чужого незаконного володіння у ОСОБА_1 (яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:023:5049 площею 0,0813 га.

Також в порядку ст.141 ЦПК України стягнути з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (код ЄДРПОУ 04358566) на користь прокуратури Київської області (м.Київ, бульвар Л.Українки, 27/2, код ЄДРПОУ 02909996, банк отримувача Держказначейська служба України м. Київ, МФО 820172, рахунок отримувача 35216008015641) судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1 921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна) грн. та за подання апеляційної скарги у розмірі 2 881 (дві тисячі вісімсот вісімдесят одна) грн. 50 коп., а всього - 4 802 грн. 50 коп.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу прокурора Київської області задовольнити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 січня 2020 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.

Позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про визнання незаконними рішень та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради Київської області від 19 серпня 2014 року № 6/2 Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_2 про затвердження проекту землеустрою та передачу ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,0813 га, із кадастровим номером 3222484001:01:023:5049, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в с. Крюківщина, Києво-Святошинського району, Київської області.

Витребувати на користь держави в особі територіальної громади с. Крюківщина, Києво-Святошинського району Київської області з чужого незаконного володіння у ОСОБА_1 (яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:023:5049 площею 0,0813 га.

Стягнути з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (код ЄДРПОУ 04358566) на користь прокуратури Київської області (м. Київ, бульвар Л. Українки, 27/2, код ЄДРПОУ 02909996, банк отримувача Держказначейська служба України м. Київ, МФО 820172, рахунок отримувача 35216008015641) судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1 921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна) грн. та за подання апеляційної скарги у розмірі 2 881 (дві тисячі вісімсот вісімдесят одна) грн. 50 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 08 лютого 2021 року.

Головуючий:

Судді: