Постанова

від 01.02.2021 по справі 461/3672/20

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 461/3672/20 Головуючий у 1 інстанції: Зубачик Н.Б.

Провадження № 22-ц/811/3030/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

Категорія:3

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2021 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді: Ванівського О.М.

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,

секретаря: Симець В.І.,

з участю: представника ЛМР - Шевченко М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами Львівської міської ради та Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на рішення Галицького районного суду м.Львова від 29 вересня 2020 року у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСББ Левинське та ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння , -

в с т а н о в и в:

В травні 2020 року Львівська міська рада звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про витребування майна з незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог покликалась на те, що Львівська міська рада є власником нежитлового приміщення першого поверху під інд. 30а-1 загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 . Зазначені приміщення були передані управлінням комунальної власності в оренду ЛКП Айсберг на підставі договору оренди від 14.06.2005 року №Г-3005-5. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року у справі №461/8606/15-ц за позовом ОСОБА_3 до Львівської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 , позовні вимоги задоволено та визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 . Рішення залишене без змін постановою Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року. Постановою Верховного Суду від 12.02.2020 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Згодом на підставі договору купівлі-продажу від 27.11.2015 року N91363, посвідченого приватним нотаріусом Шапіро І. В., право власності на спірні приміщення перейшло до ОСОБА_4 . ОСОБА_4 відчужив спірні приміщення ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24.08.2016 року №2699, посвідченого приватним нотаріусом Волинською Л. В. Позивач зазначає, що у ОСОБА_3 не виникло право власності на спірний об`єкт нерухомості, а відповідно не виникло правомочності розпорядження нерухомим майном, яке може належати лише власнику. Просить позов задоволити.

Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 29 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Вказане рішення суду оскаржила Львівська міська рада, подавши апеляційну скаргу.

Вважає рішення суду незаконним та необґрунтованим, висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Зазначає, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спірне приміщення на АДРЕСА_1 загальною площею 55, 1 кв.м є допоміжним приміщенням будинку, при цьому покликався на норми ст.. 10 ЗУ Про приватизацію державного житлового фонду , ч. 2 ст. 382 ЦК України та ін.., відповідно до яких допоміжні приміщення передаються у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир у багатоквартирному будинку. Таким чином, вважає висновки суду взаємосуперечними, оскільки встановивши, що приміщення є допоміжним приміщенням будинку, яке перебуває у спільній сумісній власності всіх співвласників, суд одночасно приходить до висновку, що відповідач є законним власником цих приміщень.

Також посилається на те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що предметом спору є нежитлове приміщення під інд. 30а-1, а експерт досліджував приміщення під номером 30-А.

Окрім цього, вважає висновок суду, що ЛМР не довела свого права власності на спірний об`єкт помилковим. Так, відповідно до ч.5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у сраві, в якій такі обставини були спростовані. Проте ні ОСОБА_1 , ні ОСББ Левинське не спростували належними, допустимими та достатніми доказами ту обставину, що ЛМР є власником спірного майна.

Просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити в повному обсязі.

Рішення суду також оскаржило Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку ЛМР.

Вважає, що приймаючи рішення суд неповно дослідив обставини, які мають значення для справи, визнав встановленими обставини, які матеріалами справи не доводяться, неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права, що привело до винесення незаконного, необґрунтованого рішення.

Зазначає, що оскільки обставини, встановлені у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №461/8606/15, зокрема в частині того, що спірні приміщення є нежитловими приміщеннями комунальної власності, стосуються міської ради, яка є учасником даної справи, суд не має підстав для неврахування тих преюдиційних обставин, на які покликається ЛМР.

Судом не враховано права комунальної власності на спірне приміщення, натомість без жодних підстав, без врахування того, що відповідач власником квартир в даному будинку не є і ніколи не був, відносить спірні приміщення до допоміжних із посиланням на ч.2 ст. 10 ЗУ Про приватизацію державного житлового фонду , які на думку суду з невідомих причин повинні належати відповідачу.

Просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити в повному обсязі.

Представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 подав клопотання про відкладення розгляду справи, проте колегія суддів вважає, що клопотання не підлягає до задоволення.

Дана справа перебуває в провадженні суду апеляційної інстанції з листопада 2020 року і у всіх учасників справи було достатньо часу для наведення своїх доводів у поданому до суду позові, запереченні на позов, письмових поясненнях, апеляційній скарзі та відзиві на скаргу тощо.

За вищенаведених обставин колегія суддів вважає можливим здійснити апеляційний розгляд справи за відсутності представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 - на підставі наявних у справі даних та доказів.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ЛМР - Шевченко М.І. на підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.

Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції вважав, що преюдиційний факт встановлений постановою Верховного Суду про те, що спірні приміщення на АДРЕСА_1 належать на праві комунальної власності Львівській міській раді не може бути врахований, оскільки ОСОБА_1 та ОСББ Левинське не були сторонами у даній справі. Окрім цього, суд першої інстанції прийшов до висновку, що спірне приміщення є допоміжним, а позивачем не надано суду доказів, що приміщення є нежитловим та ЛМР не доведено володіння титулом власника спірного майна, як того вимагає ст.. 388 ЦК України.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції

Встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_2 до комунальної власності за рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 14.04.1987 року №222 /а.с.103/.

ОСОБА_3 набула право власності на приміщення першого поверху під інд. 30а-1 загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року у справі №461/8606/15-ц.

На підставі договору купівлі-продажу від 27.11.2015 року N91363, посвідченого приватним нотаріусом Шапіро І. В., право власності на спірні приміщення перейшло до ОСОБА_4 .

ОСОБА_4 відчужив спірні приміщення ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24.08.2016 року №2699, посвідченого приватним нотаріусом Волинською Л.В.

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №107694059 від 28.04.2020 року вбачається, що нежитлове приміщення першого поверху під індексом 30а-1, загальною площею 55,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_1 /а.с.6-9/.

Постановою Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року у справі №461/8606/15-ц за позовом ОСОБА_3 до Львівської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_2 , залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 12.02.2020 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено /а.с.10-13/.

Постановою Верховного Суду від 12.02.2020 року встановлено преюдиційний факт, а саме те, що спірні приміщення на АДРЕСА_2 належать на праві комунальної власності Львівській міській раді.

У відповідності до вимог ст..76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини , якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Постановою Верховного Суду від 12.02.2020 року встановлено, що ЛМР є власником спірних нежитлових приміщень, а ні ОСОБА_1 , ні ОСББ Левинське не спростували належними допустимими та достатніми доказами вказану обставину.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку не врахувавши преюдиційного факту встановленого постановою Верховного Суду.

Щодо висновків суду першої інстанції, що спірні приміщення є допоміжними, слід зазначити наступне.

Згідно зі статтею 1 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Такі висновки підтверджуються й у рішеннях Конституційного Суду України, а саме, у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), у якому зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т.ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку .

У Рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям мешканці треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Визначаючи спірне приміщення першого поверху під інд. 30а-1 загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 як допоміжне, суд першої інстанції посилався на висновок експерта ОСОБА_7 від 17.09.2020 року (а.с. 163 - 179).

Відповідно до ст. 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Згідно з ст.. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Колегія суддів не бере до уваги висновок експерта ОСОБА_7 , оскільки такий не відповідає матеріалам справи, окрім цього, як вбачається з вказаного висновку, предметом дослідження було приміщення під літ. 30-А', а не під інд. НОМЕР_1 .

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і з загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання . Аналогічна позиція висловлена в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.06.2015р. у справі №6-8823св15.

З норм чинного законодавства та судової практики вбачається, що головним критерієм на основі якого конкретне приміщення відноситься до допоміжного приміщення чи нежитлового, є його цільове призначення і фактичне використання.

Спірне приміщення першого поверху під індексом 30а-1, загальною площею 55,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , з 1988 року перебувало в користуванні гр. ОСОБА_3 , з 14.06.2005 було в оренді ЛКП Айсберг , з 2015 року в приватній власності ОСОБА_3 , потім ОСОБА_4 , ОСОБА_8 . 3.

З вказаного вбачається, що спірне приміщення не використовується і ніколи не використовувалося мешканцями багатоквартирного будинку для побутових потреб.

Відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У відповідності до вимог ч.2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст.387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною 1 ст.143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Частиною 5 ст.16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно ст.330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до ст.ст.317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Суд зазначає, що при вибутті майна поза волею власника право власності не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

В Реєстрі прав власності на нерухоме майно зареєстроване право власності на весь житловий будинок, що підтверджується долученою до позовної заяви Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстрація права комунальної власності проведена на підставі рішення Галицького (Ленінського) райвиконкому від 14.04.1987 №222.

З метою впровадження в дію приписів Закону України "Про власність", Кабінетом Міністрів України 05.11.1991 було прийнято постанову №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", що заклало правові основи для розподілу майна, яке в радянський період було виключно державним, на державне та комунальне.

В названій постанові до переліку державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), було передано, житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів, житлово- експлуатаційні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов`язані з обслуговуванням ~а експлуатацією цього житлового фонду. У подальшому відбулося прийняття законодавчих актів, якими було врегульовано процедуру оплатного відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Республіки Крим) і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб (Закон України "Про приватизацію державного майна") та безоплатного (окрім продажу надлишків загальної площі) відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України (Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду");

Будівля, частина приміщень у якій становлять предмет спору у цій справі є житловим будинком, а відтак зміна правового режиму приміщень у ньому можлива внаслідок приватизації житлових та нежитлових приміщень. У зв`язку з цим, житлові і нежитлові, які не були відчужені на користь фізичних та/або юридичних осіб, належать до комунальної власності територіальної громади міста. При цьому, державна реєстрація права комунальної власності на об`єкти нерухомого майна для підтвердження правового титулу територіальної громади як власника певного об`єкту нерухомості не вимагається. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11.08.2020 справі № 461/1119/18 та від 12.04.2018 у справі №910/16133/16.

Враховуючи вищенаведене, те, що спірне майно вибуло з володіння Позивача поза його волею неправомірно, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апелянтів підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а відтак, позовні вимоги є доведеними, обґрунтованими та підставними, позов підлягає до задоволення у повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке

конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до п. 4. ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є зокрема порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, апеляційні скарги підлягають задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з постановленням нового судового рішення.

Одночасно, апеляційний суд вирішуючи питання судових витрат відзначає, що за подання позовної заяви та апеляційної скарги позивачем сплачено 840грн. 80 коп. та 1261грн. 20 коп. (а.с. 1, 117).

Відповідно до ст.. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно п.13 ст. 142 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено, таким чином, стягненню з ОСОБА_1 в користь ЛМР підлягає 35690 грн. 40 коп. судового збору за подання позовної заяви та 53 535 грн 60 коп. за подання апеляційної скарги .

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-

п о с т а н о в и в :

апеляційні скарги Львівської міської ради та Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради - задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м.Львова від 29 вересня 2020 року - скасувати.

Постановити нове судове рішення, яким позов Львівської міської ради до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСББ Левинське та ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння - задовольнити.

Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нежитлове приміщення першого поверху під інд. АДРЕСА_3 (реєстраційний номер майна 784059246101) на користь територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради 35690 грн. 40 коп. судового збору за подання позовної заяви та 53 535 грн 60 коп. за подання апеляційної скарги .

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 10.02.2021 року.

Головуючий : Ванівський О.М.

Судді: Цяцяк Р.П.

Шеремета Н.О.