ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 лютого 2021 р.Справа № 440/2747/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Чалого І.С. , Григорова А.М. ,
за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.08.2020 року, головуючий суддя І інстанції: К.І. Клочко, м. Полтава, повний текст складено 25.08.20 року по справі № 440/2747/20
за позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до Селянського (фермерського) господарства "ПЕРЛИНА"
про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
ВСТАНОВИВ:
Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з адміністративним позовом до Селянського (фермерського) господарства "ПЕРЛИНА", в якому просить суд стягнути з Селянського (фермерського) господарства "ПЕРЛИНА" на користь Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 103833,33 грн. та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 1370,60 грн.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 25.08.2020 року в задоволенні адміністративного позову Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів відмовлено.
Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подало апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.08.2020 року, позов задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема посилання суду на той факт, що відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" щодо прийняття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому відсутні підстави для стягнення з відповідача санкцій вважає безпідставними. Зазначає, що чинним законодавством не передбачено жодної підстави для звільнення підприємств, установ, організацій (роботодавців) від обов`язку працевлаштовувати осіб з інвалідністю, тому повідомлення державної служби зайнятості про вакантні посади для осіб з інвалідністю не може бути підставою для звільнення підприємства від відповідальності за невиконання вимог Закону №875-ХІІ. Вказує, що на підприємство покладається обов`язок по створенню та самостійному працевлаштуванню осіб з інвалідністю. Вважає, що відповідачем не дотримувались норми чинного законодавства, не виконано норматив, встановлений ст.19 цього ж Закону, тому відповідач не може бути звільненим від обов`язку по сплаті адміністративно-господарських санкцій, передбачених в ст.20 Закону. Просить справу розглядати без участі представника позивача за наявними у справі матеріалами. Зазначає, що при винесенні рішення суд першої інстанції прийшов до неправильного висновку, що спричинило прийняття незаконного рішення з порушенням норм матеріального права.
Сторони про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст.229 КАС України.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що Селянське (фермерське) господарство "Перлина" відноситься до суб`єктів господарювання, яким відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" встановлюється норматив робочих місць по працевлаштуванню інвалідів.
Селянським (фермерським) господарством "Перлина" подано до контролюючого органу Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік (форма № 10-ПІ) від 27.01.2020 року, відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) підприємства у 2019 році становила 36 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність (осіб) - 1 особа; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" (осіб) становить 1 особа.
Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, вважаючи, що на підприємстві не дотримано нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, нарахувало адміністративно-господарські санкції у розмірі 103833,33 грн. та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 1370,60 грн за 44 дні (з 16 квітня 2020 року по 29 травня 2020 року).
З огляду на факт наявності вищевказаних сум заборгованості, які не сплачені боржником у добровільному порядку, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності доказів того, що відповідач не створив робоче місце для інваліда, відмовляв інвалідам у прийнятті на роботу, а тому немає жодних підстав для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову, виходячи з наступного.
Згідно зі ст.43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 № 129 передбачено, що Фонд у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами з питань соціального захисту осіб з інвалідністю та цим Положенням. Фонд соціального захисту інвалідів відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за виконанням підприємствами нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та сплатою ними адміністративно-господарських санкцій і пені.
Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.2019 р. №875-ХІІ (далі по тексту - Закон України №875-ХІІ) визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.
Статтею 18 Закону України №875-ХІІ визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.19 Закону України №875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Колегія суддів зауважує, що чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту осіб з інвалідністю шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця особи з інвалідністю та покладення на підприємства обов`язку забезпечувати для осіб з інвалідністю належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов`язку працевлаштування осіб з інвалідністю.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.238 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у ч.1 ст.239 ГК України, вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у ст.20 Закону України №875-ХІІ.
Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для суб`єктів господарювання, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу.
Колегія суддів зауважує, що суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 28.05.2019 р. по справі №807/554/17.
Загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 ГК України (Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин).
Згідно зі ст.218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Відповідно до ч.1 ст.18 Закону України №875-ХІІ забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
За змістом ст.18-1 Закону України №875-ХІІ державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
Колегія суддів зазначає, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатись пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 15.04.2019 року по справі №821/681/16.
При цьому, Законом України №875-ХІІ також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такої особи з інвалідністю.
Отже, обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 31.07.2019 р. по справі №817/724/17.
Відповідно до п.4 ч.3 ст.50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії, суб`єкт господарювання фактично вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що суб`єкт господарювання не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від нього: відсутність осіб з інвалідністю, відмова особи з інвалідністю від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню осіб з інвалідністю.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 17.09.2020 р. по справі №160/4443/19.
Відповідно до пункту 2 "Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №70 від 31 січня 2007 року, інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Згідно статті 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Відповідно до п.4 ч.3 ст.50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Відповідно до Порядку подання форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України 31 травня 2013 року №316, форма №3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця.
Відповідно до п.3 та 5 наведеного Порядку (в редакції, яка діяла на момент подання відповідачем звітів форми № 3-ПН), Форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Колегія суддів звертає увагу, що періодичності подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлено, натомість передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). В такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відповідно до ч.1 ст.20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку сплатити адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) у разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 18 Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 17, ч. 1 ст. 18, ч.ч. 2, 3, 5 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що:
- Фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за працевлаштування інвалідів;
- обов`язок працевлаштування інвалідів, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості вакантних посад для інвалідів на підставі поданих звітів роботодавців, проводити пошук та направлення інвалідів до роботодавців, у яких наявні вакантні посади;
- Фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а також інші заходи впливу передбачені законодавством до суб`єктів господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для інвалідів, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з інвалідністю;
- до обов`язків роботодавця належить створення робочих місць для інвалідів, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування інвалідів, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості;
- додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов`язків є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах від 26.06.2018 р. у справі № 806/1368/17, від 21.08.2018 р. у справі № 817/650/17, від 20.05.2019 р. у справі № 820/1889/17, від 13.07.2020 р. у справі №804/4097/18.
За матеріалами справи, на підтвердження факту вжиття належних заходів щодо працевлаштування осіб з інвалідністю відповідачем вказано, що ОСОБА_1 , як особа з інвалідністю, перебував у трудових відносинах з СФГ "Перлина" з початку 2019 року та був звільнений 10.04.2020 року у зв`язку зі смертю, про що видано наказ №222 від 10.04.2019 року (а.с. 19).
Так, СФГ "Перлина" припинено трудовий договір з ОСОБА_1 охоронником 10.04.2019 року у зв`язку зі смертю на підставі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 10.04.2019 року. Разом з тим, копія вказаного свідоцтва містить примітку, що відповідачем вказаний документ отриманий лише 19.04.2019 року (а.с. 25). Доказів протилежного суду не надано.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач не міг укласти трудовий договір з іншою особою з інвалідністю до 19.04.2019 року, тобто, до дня отримання копії свідоцтва про смерть ОСОБА_1 .
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази безпідставної відмови інвалідам, які самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування.
На виконання факту вжиття заходів звітування до органів центру зайнятості відповідачем надано копію звітності форми 3-ПН від 19.04.2019 року, з відміткою про отримання відповідальною особою центру зайнятості, яка приймає звітність 22.04.2019 року (а.с. 20).
Вказані обставини дають підстави для висновку про виконання відповідачем вимог щодо створення робочих місць відповідно до нормативів, встановлених ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" та належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та пені за незайняті робочі місця, призначені для працевлаштування інвалідів, є безпідставними.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 20.05.2019 р. у справі №820/1889/17.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що саме на підприємство покладається обов`язок по створенню та самостійному працевлаштуванню осіб з інвалідністю, колегія суддів вважає необґрунтованим та помилковим, оскільки законодавством України покладено на суб`єктів господарювання лише обов`язок щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю, їх атестування та інформування про кількість створених робочих місць. При цьому, обов`язок суб`єкта господарювання щодо створення робочих місць для осіб інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати осіб з інвалідністю на створені робочі місця.
Також, щодо доводів апеляційної скарги, що відповідачем не дотримувались норми чинного законодавства, не виконано норматив встановлений ст.19 Закону України №875-ХІІ, а тому відповідач не може бути звільненим від обов`язку по сплаті адміністративно - господарських санкцій, передбачених ст.20 Закону України №875-ХІІ, колегія суддів вважає їх необґрунтованими з урахуванням вже вказаного вище, та зазначає, що матеріалами даної справи підтверджується, що відповідачем було виконано вимоги щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю відповідно до нормативів, встановлених ст.19 Закону України №875-ХІІ, а також поінформовано центр зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві для таких осіб.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що рішенням суду першої інстанції порушено чинне законодавство України, колегія суддів вважає такими, що ґрунтуються на особистих припущеннях позивача, які в ході апеляційного перегляду даної справи не знайшли свого підтвердження.
В даному випадку, з урахуванням приписів ст.218 Господарського кодексу України, застосування до відповідача адміністративно - господарських санкцій у розмірі 103833,33 грн. та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 1370,60 грн., є неможливим.
З огляду на вказане вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 ст.9 КАС визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Будь-яке рішення чи дії суб`єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об`єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апелянта не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції рішення про залишення без задоволення адміністративного позову.
Таким чином, судова колегія вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.08.2020 року по справі № 440/2747/20 залишити без змін.
.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді (підпис) (підпис) І.С. Чалий А.М. Григоров Повний текст постанови складено 15.02.2021 року
Суд | Другий апеляційний адміністративний суд |
Дата ухвалення рішення | 10.02.2021 |
Оприлюднено | 16.02.2021 |
Номер документу | 94870879 |
Судочинство | Адміністративне |
Адміністративне
Другий апеляційний адміністративний суд
Подобайло З.Г.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні