Постанова

від 09.02.2021 по справі 910/8288/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" лютого 2021 р.

Справа№ 910/8288/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Куксова В.В.

за участю секретаря судового засідання: Майданевич Г.А.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 09.02.2021 року у справі №910/8288/20 (в матеріалах справи).

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги заступника керівника Київської міської прокуратури

на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2020, повний текст якого складено та підписано 20.10.2020

у справі №910/8288/20 (суддя Курдельчук І.Д.)

за позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури

до Київської міської ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю Старбілд

про визнання незаконним та скасування рішення.

В С Т А Н О В И В :

У червні 2020 перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 19.12.2019 №569/8142 Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю Старбілд земельної ділянки для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на вул. Лісничій, 2 у Голосіївському районі м.Києва .

Обґрунтування позовних вимог загалом зводяться до порушенням відповідачем порядку надання в користування третій особі земельної ділянки.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.10.2020 по справі №910/8288/20 відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Приймаючи вказане судове рішення суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи позовні вимоги.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, перший заступник керівника Київської міської прокуратури звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2020 у справі №910/8288/20 та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на те, що оскаржуване судове рішення прийняте з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинами справи та з неправильним застосування норм матеріального права (ст.ст.328, 375-377 Цивільного кодексу України, ст.ст.79-1, 120, 123-125, 134, 135 Земельного кодексу України), а також з порушенням норм процесуального права (ст.ст.86, 236 ГПК України), що відповідно до ст.277 ГПК України є підставою для його скасування.

Скаржник стверджує, що суд першої інстанції взявши до уваги факт розміщення на спірній земельній ділянці нерухомого майна загальною площею 26,1 кв.м., дійшов формального, необґрунтованого висновку про законність відведення поза конкурсом під вказане майно землі площею 1,25 га, що майже у 479 разів перевищує площу майна, а також взагалі проігнорував його доводи про те, що відповідач при прийнятті оспорюваного рішення щодо відведення земельної ділянки площею 1,25 га не враховано державні будівельні та санітарні норми.

Також скаржник стверджує, що судом першої інстанції не надано оцінки його доводам відносно того, що право користування на спірну земельну ділянку площею 1, 25 га не було зареєстровано попередніми власниками нерухомого майна, а тому у третій особи не могло виникнути прав на цю земельну ділянку на підставі ст.120 Земельного кодексу України. До того ж, оскільки земельна ділянка площею 1,25 га була сформована лише у 2018 році та право користування нею не було оформлено попередніми власниками нерухомого майна, тому у подальшому не могло виникнути переходу такого права до третьої особи.

Крім того, скаржник стверджує, що судом першої інстанції не враховано, що нерухоме майно третьої особи, яке збудоване на земельній ділянці у 2013 році за відсутності правовстановлюючих документів на землю є самочинним в силу положень ст.376 Цивільного кодексу України. При цьому, здійснення державної реєстрації прав на самочинно збудоване майно не змінює правовий статус нерухомості, яка самочинно збудована.

Теж скаржник стверджує, що судом першої інстанції взагалі не надано оцінку його доводам про те, що оспорюваним рішенням спірну земельну ділянку площею на 1,25 га надано для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, які на ній відсутні.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №910/8288/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Шаптала Є.Ю., Куксов В.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2020 у справі №910/8288/20 та розгляд вказаної апеляційної скарги призначено на 26.01.2021 о 10:00 год., а також встановлено учасникам справи строк для подачі всіх заяв (відзивів) та клопотань в письмовій формі протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали.

07.12.2020 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, як таке, що прийнято у повній відповідності до вимог законодавства України.

26.01.2021 в судовому засіданні оголошено перерву до 09.02.2021.

09.02.2021 в судовому засіданні прокурор підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити.

Представник відповідача у даному судовому засіданні заперечив проти вимог апеляційної скарги та підтримав доводи викладенні у відзиві на апеляційну скаргу.

Третя особа не скористалася своїм правом згідно ч.1 ст.263 ГПК України та не надала суду відзив на апеляційну скаргу, що згідно ч.3 ст. 263 ГПК не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення. Водночас, представник третьої особи в судовому засіданні заперечив проти вимог апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 19.12.2019 Київською міською радою прийнято рішення №569/8142 Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю Старбілд земельної ділянки для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на вул. Лісничій, 2 у Голосіївському районі м. Києва (далі - спірне рішення КМР).

Згідно з п.1 спірного рішення КМР, було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю Старбілд для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на вул. Лісничій, 2 у Голосіївському районі м. Києва (категорія земель - землі рекреаційного призначення, код КВЦПЗ - 07.01, заява ДЦ №72045-003300500-031-03 від 12.10.2018, справа Д-7522).

У відповідності до п.2 спірного рішення КМР, вирішено передати товариству з обмеженою відповідальністю Старбілд , за умови виконання пункту 3 цього рішення, в оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,2500 га (кадастровий номер 8000000000:90:132:0051, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-8000767742018) для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на вул. Лісничій, 2 у Голосіївському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з переходом права власності на нерухоме майно (витяг Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02.12.2015 №48894754).

Звертаючись до Господарського суду міста Києва з даним позовом та вказуючи на незаконність спірного рішення КМР, позивач посилався на наступне:

- передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, за виключеннями випадків, визначених положеннями ч.ч.2, 3 ст.134 Земельного кодексу України. Таке виключення, коли земельна ділянка державної або комунальної власності передається у орендне користування на позаконкурентних засадах без проведення земельних торгів, зокрема, становить випадок, коли на такій земельній ділянці розташоване нерухоме майно, що належить фізичній або юридичній особі. Проте, розмір виділеної третій особі спірної земельної ділянки не є співмірним з розміром розташованого на ній нерухомого майна;

- на позаконкурентних засадах третя особа мала право набути лише земельну ділянку під будівлями, оскільки, площа забудови земельної ділянки становить 0,21%, у той час як решта земельної ділянки вільна від будівель та споруд. Інша ж частина спірної земельної ділянки повинна була бути передана відповідачем у користування не інакше, як за результатами проведення земельних торгів;

- набуті у власність третьою особою об`єкти нерухомого майна, що розташовані на спірній земельній ділянці є самочинним будівництвом;

- згідно матеріалів кадастрової справи та технічних паспортів, належні третій особі на праві приватної власності нежилі об`єкти є кімнатами охорони, в той час, як спірним рішенням земельну ділянку передано для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, які на ній відсутні.

Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив із того, що оскільки позивачем не доведено, що спірне рішення КМР прийняте відповідачем з порушеннями та всупереч приписам чинного законодавства України, відтак, підстави для визнання його незаконним та скасування відсутні. Також суд першої інстанції вказав на наступне:

- оскільки в матеріалах справи відсутні докази оскарження правомірності виникнення у третьої особи права власності на об`єкти нерухомого майна, розміщені на земельній ділянці з кадастровим №8000000000:90:132:0051, а також відсутні докази неправомірності набуття такого права власності на вказане нерухоме майно, тому посилання позивача на те, що нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці, є самочинним будівництвом, судом не беруться до уваги як необґрунтовані. Крім того, встановлення обставин самочинного будівництва не є предметом доказування і спору у даній справі.

- враховуючи, що на спірній земельній ділянці з кадастровим №8000000000:90:132:0051 на момент прийняття спірного рішення КМР знаходилось нерухоме майно, яке належало на праві власності третьої особи, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що дана земельна ділянка не підлягала наданню в оренду на конкурентних засадах та, відповідно, були відсутні підстави для проведення земельних торгів.

- судом першої інстанції відхилено як необґрунтовані та безпідставні посилання позивача на те, що спірна земельна ділянка майже у 479 разів перевищує площу майна, для експлуатації та обслуговування якого вона відводиться, оскільки жодним нормативно-правовим актом, що регулює порядок передачі у власність чи користування земельних ділянок комунальної власності, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна, не передбачено врахування певних пропорцій співвідношення площі таких об`єктів та площі земельної ділянки, яка відводиться. Позивачем до того ж не надано доказів щодо того, що така різниця у площах відведеної земельної ділянки та розташованої на ній будівлі (споруди) порушує чиїсь права або законні інтереси, що є обов`язковою передумовою звернення до суду. Натомість, оренда земельної ділянки комунальної власності є підставою для сплати орендної плати до місцевого бюджету.

Колегія суддів не може у повній мірі погодитись з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Так, частиною 3 ст. 53 ГПК України закріплено право прокурора у визначених законом випадках звертатися до суду з позовною заявою, а також подавати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (ч.ч. 4, 5 ст. 53 ГПК України).

Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з висновком Конституційного Суду України, наведеного у рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99, поняття "інтереси держави" є оціночним; в кожному конкретному випадку прокурор, який звертається до суду із заявою, повинен обґрунтувати в суді наявність підстав для представництва інтересів держави (в тому числі публічних інтересів територіальної громади), але виключного переліку обставин, які можуть використовуватися, закон не передбачає.

Необхідність захисту інтересів держави у даній справі прокурор обґрунтовує прийняттям органом місцевого самоврядування (Київською міською радою) незаконного, на його думку, рішення щодо розпорядження землею, яка є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави відповідно до ст. 14 Конституції України, ст. 1 Земельного кодексу України, ст. 2 Закону України "Про охорону земель".

З огляду на що, колегії суддів дійшла висновку про те, що прокурор має право на звернення до суду із даним позовом, оскільки в даному випадку прокурор діє як самостійний позивач і не здійснює представництво інтересів держави в особі будь-якого з державних органів, що виконують функції контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель.

Статтею 13 Конституції України встановлено, що земля є об`єктом права власності Українського народу; від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 3 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами у відповідності до ст.74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Підставами для визнання акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акту недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб.

За змістом ст. 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, якщо він суперечить актам цивільного законодавства.

Як вбачається з преамбули спірного рішення КМР, останнє прийнято на підставі ст.ст. 9, 83, 93, 120, 123, 124 Земельного кодексу України, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", пункту 34 частини статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

За приписами п.п. а), б), в) ч. 1 ст. 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської міської ради у галузі земельних відносин на її території належить: розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу тощо.

Частиною 2 ст. 83 Земельного кодексу України встановлено, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Стаття 14 Конституції України закріплює, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

У відповідності до ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Строк оренди земельної ділянки не може перевищувати 50 років. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.

Стаття 124 Земельного кодексу України встановлює порядок передачі земельних ділянок в оренду.

Так, відповідно до ч.1 ст.124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Частиною 2 ст.124 Земельного кодексу України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу (ч.3 ст.124 Земельного кодексу України).

Частина 1 ст. 134 Земельного кодекс України встановлює, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ч. 2 ст.134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Приписами ст.377 Цивільного кодексу України встановлено, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Таким чином, вищенаведені норми станом на момент укладання третьої особи договору купівлі-продажу №2541 від 02.12.2015 прямо передбачали перехід за результатами відчуження до нового власника житлового будинку, будівлі або споруди права користування виключно тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені.

За правилами частин 1, 2 ст.120 Земельного кодексу України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.

На час відчуження об`єкту нерухомості за договором купівлі-продажу №2541 від 02.12.2015 згідно із чинним на той час законодавством, до набувача (третьої особи) права власності на об`єкт нерухомого майна, яке розташоване на спірній земельній ділянці, що перебувала в користуванні іншої особи, могло перейти право користування земельною ділянкою на таких самих умовах і в тому ж обсязі, що були встановлені для попереднього власника нерухомого майна, або право вимагати оформлення земельних прав, які в нього виникають.

В матеріалах справи відсутні докази оформлення за попереднім власником права власності або права користування спірною земельною ділянкою. Крім того, за інформацією з Державного земельного кадастру державна реєстрація спірної земельної ділянки відбулася 19.06.2018. Тобто, на момент набуття третьою особою права власності на об`єкти нерухомого майна за договором купівлі-продажу №2541 від 02.12.2015, спірна земельна ділянка не була сформована та право користування на неї попередніми власниками майна не було оформлено.

Доказів протилежного матеріали справи не містять та учасниками справи не надано суду.

За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку, що у разі, якщо попереднім власником нерухомого майна не було оформлено право користування земельною ділянкою, положення ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України не можуть бути засновані до спірних відносин.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка, зокрема, викладена у постановах від 09.04.2020 у справі №910/2942/19 та від 01.07.2020 у справі №910/9028/19.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висвітленої у постанові від 24.10.2017 у справі №910/24461/16 та від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, згідно якої обов`язковим є з`ясування дійсного розміру земельної ділянки, яка має бути відведена власнику майна та розмір земельної ділянки визначається на основі державних будівельних та санітарних норм та правил.

Як свідчать матеріали справи, третя особа на підставі договору купівлі - продажу №2541 від 02.12.2015 є власником нерухомого майна у складі єдиного майнового комплексу, що знаходиться за адресою: вул. Ліснича, 2, Голосіївський район, м. Київ, до якого відноситься: нежитлова будівля (літ. А) загальною площею 8,7 кв.м, нежитлова будівля (літ. Б) загальною площею 8,7 кв.м, нежитлова будівля (літ. В) загальною площею 8.7 кв.м.

Відповідні відомості про право власності третьої особи на вищевказане нерухоме майно також внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформаційною довідкою №212208052 від 11.06.2020.

Відповідно до спірного рішення КМР третій особі вирішено передати земельну ділянку площею 1,2500 га.

Тобто фактично відповідачем було передано третій особі земельну ділянку, яка майже в 479 разів перевищує площу майна, яке було набуте останньою.

При цьому, інші об`єкти нерухомого майна, які б належали третьої особи на праві власності, на спірній земельній ділянці відсутні. Доказів протилежного учасниками справи не надано суду.

Колегія суддів звертає увагу також на відсутність у проекті землеустрою належних обґрунтувань (з урахуванням будівельних та санітарних норм) надання третій особі земельної ділянки саме площею 1,2500 га.

Разом з тим, розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки у будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням.

Крім того, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство передбачало можливість передачі у користування земельної ділянки у разі розташування на ній об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, а щодо інших земельних ділянок право користування підлягало продажу окремими лотами на конкурентних засадах.

З огляду на що, на думку колегії суддів отримання в оренду земельної ділянки у розмірах, що значно перевищує площу належних третій особі обкатів нерухомого майна, передбачає дотримання процедури проведення земельних торгів у порядку, визначеному положеннями статей 134, 135 Земельного кодексу України.

Вказане узгоджується з правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постановах від 01.07.2020 у справі №910/9028/19, від 09.04.2020 у справі №910/2942/19 та від 09.02.2018 у справі № 910/4528/15-г.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що спірну земельну ділянку третій особі було передано у користування із порушенням законодавства.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що спірним рішенням КМР вирішено надати в оренду поза конкурсом не лише у зв`язку з переходом права власності на нерухоме майно, а і для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення.

Згідно із ст.51 Земельного кодексу України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Як свідчать матеріали справи, три нежитлові будівлі, кожна з яких площею 8,7 кв.м., які належать на праві власності третій особі та розташовані на спірній земельній ділянці, є кімнатами охорони, що підтверджується матеріалами кадастрової справи та технічними паспортами на вказані об`єкти.

Тобто, вказані об`єкти нерухомого майна не являються об`єктами рекреаційного призначення в контексті вимог чинного законодавства.

Крім того, у матеріалах проекту землеустрою щодо виділення земельної ділянки третій особі міститься передпроектна пропозиція благоустрою території із влаштуванням рекреаційного комплексу на спірній земельній ділянці.

Згідно експлікації по схемі благоустрою на вказаній земельній ділянці має бути влаштований рекреаційний комплекс до складу якого увійдуть: вхідна група, зона паркування, зона паркування велосипедів, бесідка, зона барбекю, зона відпочинку, зона альпійські луки , пірс, пляжна зона, дитячий майданчик із штучним рельєфом, дитячий спортивний майданчик, дитячий майданчик дітей молодшого віку, дитячий майданчик Корабель , степ-доріжка, ділянка настольного тенісу, поле для міні футболу та волейбольне поле.

Більше того, в судовому засіданні на запитання суду чи наявні на спірній земельній ділянці об`єкти рекреаційного призначення, представник третьої особи повідомив, що такі об`єкти будуть збудовані в майбутньому.

Тобто, земельну ділянку площею 1,2500 га відповідачем фактично надано не лише для обслуговування наявного у третій особі нерухомого майна (будівель охорони загальною площею 26,1 кв.м.), а й в порушення вимог законодавства для подальшого влаштування рекреаційного комплексу без проведення аукціону.

З викладеного випливає, що з метою уникнення конкурсної процедури, спірним рішенням КМР вирішено надати земельну ділянку для обслуговування та експлуатації наявних об`єктів нерухомості, що не вимагало конкурсної процедури, та земельну ділянку для інших цілей, які вже вимагали виключно проведення земельних торгів, тобто, отримання у даному випадку права оренди на них, відповідно до законодавства України, мало відбуватися в абсолютно різному порядку.

Відтак, беручи до уваги викладене вище, колегія суддів доходить висновку, що надання відповідачем третій особі спірної ділянки відбулося з порушенням та без дотримання законодавства України.

Таким чином, враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин та положення ст.ст.75-79, 86 ГПК України, колегія суддів вважає, що позовні вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 19.12.2019 №569/8142 Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю Старбілд земельної ділянки для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на вул. Лісничій, 2 у Голосіївському районі м.Києва є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Суд першої інстанції хоча і вірно вказав на те, що встановлення обставин самочинного будівництва не є предметом доказування та не впливає у даному випадку на правильність вирішення даного спору, однак прийняв оскаржуване судове рішення з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з неправильним застосування норм матеріального права.

Доводи, наведені відповідачем у відзиві, судом апеляційної інстанції до уваги не приймаються з огляду на те, що вони спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Підсумовуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - скасуванню з прийняттям нового судового рішення про задоволення позовних вимог, у зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Судові витрати (судовий збір) на підставі ст.129 ГПК України покладаються на відповідача.

На підстав викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 269, 270, 273, 275, 277, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1.Апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2020 у справі №910/8288/20 задовольнити.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2020 у справі №910/8288/20 скасувати та прийняти нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

3.Визнати незаконним і скасувати рішення Київської міської ради від 19.12.2019 №569/8142 Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю Старбілд земельної ділянки для обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на вул. Лісничій, 2 у Голосіївському районі м.Києва .

4.Стягнути з Київської міської ради (01044, м.Київ, вул. Хрещатик, 36; код - 22883141) на користь Київської міської прокуратури (03150, м.Київ, вул. Предславинська, 45/9; код - 02910019) 2 102,00 грн (дві тисячі сто дві гривні нуль копійок) витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви та 3 153,00 грн (три тисячі сто п`ятдесят три гривні нуль копійок) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

5.Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідний наказ.

6.Матеріали справи №910/8288/20 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 22.02.2021.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Є.Ю. Шаптала

В.В. Куксов