Постанова

від 11.02.2021 по справі 908/1089/20

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.02.2021 року м.Дніпро Справа № 908/1089/20

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів : Коваль Л.А., Чередко А.Є.

секретар судового засідання Кандиба Н.В.

розглянувши апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства Узун на рішення Господарського суду Запорізької області від 17.09.2020 (суддя Боєва О.С.)

у справі №908/1089/20

за позовом Селянського (фермерського) господарства Узун , с.Новоіванківка, Новомиколаївський район, Запорізька область

до відповідача Новоіванківської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області, с. Новоіванківка, Новомиколаївський район, Запорізька область

про визнання права власності за набувальною давністю, -

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Селянського (фермерського) господарства Узун до відповідача: Новоіванківської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області, про визнання за Селянським (фермерським) господарством Узун права власності за набувальною давністю на:

- будівлю складу інв. № 43, площею 608,9 кв.м., розташованої за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 3;

- приміщення складання та видачі нарядів інв. № 44, площею 84,9 кв.м., розташованого за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 4;

- будівлю вагової інв. № 46, площею 25,4 кв.м., розташованої за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 5.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 17.09.2020 у задоволенні позовної заяви Селянського (фермерського) господарства Узун до відповідача Новоіванківської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області, про визнання за Селянським (фермерським) господарством Узун права власності за набувальною давністю відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням Селянським (фермерським) господарством Узун в особі голови Узуна Костянтина Стельяновича, подано апеляційну скаргу, згідно якої останній просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 17.09.2020 у справі №908/1089/20 та ухвалити нове рішення, яким позовну заяву Селянського (фермерського) господарства Узун до відповідача Новоіванківської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області, про визнання за Селянським (фермерським) господарством Узун права власності за набувальною давністю задовольнити у повному обсязі, визнавши за Селянським (фермерським) господарством Узун право власності за набувальною давністю на:

- будівлю складу інв. № 43, площею 608,9 кв.м., розташованої за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 3;

- приміщення складання та видачі нарядів інв. № 44, площею 84,9 кв.м., розташованого за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 4;

- будівлю вагової інв. № 46, площею 25,4 кв.м., розташованої за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 5.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції ухвалене рішення з порушеннями норм матеріального та процесуального права, без врахування всіх істотних обставин справи та без оцінки доказів, якими обгрунтовувалися позовні вимоги.

За твердженням скаржника об`єкти, з приводу яких заявлено вимоги про визнання права власності за набувальною давністю, були придбані С(Ф)Г Узун за відплатним договором купівлі-продажу під час банкрутства ТОВ Україна в передбаченому законом порядку (під час ліквідації товариства) в уповноваженої судом особи - ліквідатора Багмета С.В., а відтак висновки суду про недобросовісність заволодіння позивачем придбаним майном та подальше титульне володіння є безпідставними.

Наголошує, що місцевим господарським судом безпідставно зроблено висновок про необхідність введення спірного майна в експлуатацію, оскільки вони були збудовані до 05.08.1992, тобто до становлення відповідних вимог на законодавчому рівні.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 18.11.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Селянського (фермерського) господарства Узун на рішення господарського суду Запорізької області від 17.09.2020 у справі №908/1089/20, розгляд апеляційної скарги призначено у судове засідання з викликом сторін на 17.12.2020 о 14 год. 30хв.

У судовому засіданні 17.12.2020 колегія суддів оголосила про перерву до 28.01.2021 на 15:10 год.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 18.12.2020 повідомлено про судове засідання у справі, яке відбудеться 28.01.2021р. о 15:10 год.

У судовому засіданні 28.01.2021 колегія суддів оголосила про перерву до 11.02.2021 на 16:30 год.

Новоіванківська сільська рада Новомиколаївського району Запорізької області своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася.

В судове засідання 11.02.2021 року з`явився представник позивача (апелянта). Відповідач у судове засідання уповноваженого представника не направив, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Враховуючи те, що в матеріалах справи мають місце докази належного повідомлення всіх учасників судового процесу про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції у даній справі в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представника відповідача.

Представник позивача у судовому засіданні 11.02.2021 підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив суд оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення скаржника, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, 22.10.2007 між Товариством з обмеженою відповідальністю Україна (продавець) в особі ліквідатора Багмета С.В., діючого на підставі рішення Господарського суду Запорізької області від 12.09.2006 у справі №25/209, з однієї сторони, та Селянським фермерським господарством Узун (покупець, позивач у справі) в особі директора Узуна К.С., з іншої сторони, був підписаний договір купівлі-продажу № 3, відповідно до якого продавець продає, а покупець приймає та сплачує товар: будівлю складу інв. № 43 (зерноток ТОВ Україна с. Іванківка Новомиколаївського району), 1 шт., ціна - 4677,20 грн.; приміщення складання та видачі нарядів інв. № 44 (зерноток ТОВ Україна с. Іванківка Новомиколаївського району), 1 шт., ціна - 5979,81 грн.; огорожа - 8 шт. (зерноток ТОВ Україна с. Іванківка Новомиколаївського району), ціна 1200 грн.; покриття (зерноток ТОВ Україна с. Іванківка Новомиколаївського району), ціна 13987,47 грн.; будівля вагової інв. № 46 (зерноток ТОВ Україна с. Іванківка Новомиколаївського району), ціна 2135,06 грн.

25.10.2007 сторонами складено, підписано та скріплено печатками видаткову накладну № 3 про передачу товару.

Також з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Запорізької області від 28.09.2005 було порушено справу № 25/209 про банкрутство ТОВ Україна .

Ухвалою суду від 19.03.2008 у справі № 25/209 постановлено затвердити звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс банкрута; Товариство з обережною відповідальністю Україна ліквідувати; провадження у справі припинити.

Як зазначив позивач, упродовж майже 13 років поспіль він добросовісно, відкрито та безперервно здійснював фактичне володіння придбаним, але не оформленим у передбачений законом спосіб (відсутнє нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору), нерухомим майном; здійснював поточне його утримання, за кошти господарства проводився необхідний поточний ремонт, забезпечувалась охорона від сторонніх осіб. Крім того, за весь час фактичного володіння вищевказаним майном постійно вносилась плата за земельну ділянку, на якій воно розташовано. Станом на 17.03.2020 на об`єкти нерухомості виготовлено технічні паспорта, в яких визначено їх площу та місце розташування.

У зв`язку з чим, позивач звернувся з позовом до суду про визнання за ним на підставі ст. 344 ЦК України права власності за набувальною давністю на зазначене майно.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов до висновку, що позивач не надав належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження наявності правових підстав щодо володіння спірним нерухомим майном, а відповідно й наявності у нього добросовісності такого володіння.

При цьому, місцевий господарський суд зазначив, що договір купівлі-продажу № 3 від 22.10.2007 був укладений з порушенням чинного на дату його укладення законодавства щодо обов`язкового його нотаріального посвідчення та державної реєстрації (відсутнє його нотаріальне посвідчення та державна реєстрація), а отже в силу закону договір є нікчемним. Крім того, позивачем не надано доказів введення (прийняття) об`єктів нерухомості в експлуатацію.

Апеляційний господарський суд не погоджується з даними висновками суду першої інстанції, вважає їх передчасними та зазначає з приводу викладених в апеляційній скарзі доводів наступне.

У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України, яка кореспондується з ч. 1 ст. 627 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з частинами 1, 4 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 по справі №910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

За приписами ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Як вбачається з матеріалів справи, 22.10.2007 між ТОВ Україна (продавець) в особі ліквідатора Багмета С.В., діючого на підставі рішення Господарського суду Запорізької області від 12.09.2006 у справі №25/209, з однієї сторони, та Селянським (фермерським) господарством Узун (покупець) в особі директора Узуна К.С., з іншої сторони, укладено договір купівлі-продажу №3 від 22.10.2007, відповідно до якого продавець продав, а покупець придбав: будівлю складу інв. № 43 за ціною 4 677,20 грн., приміщення складання та видачі нарядів інв. № 44 за ціною - 5 979,81 грн., огородження 8 шт. за ціною 1 200 грн., покриття за ціною 13 987,47 грн., будівлю вагової інв. № 46 за ціною 2 135,06 грн. (зерноток ТОВ Україна с. Іванківка Новомиколаївського району) (а.с. 15).

На виконання умов договору, С(Ф)Г Узун відповідно до видаткової накладної №3 від 25.10.2007 оплачено вартість придбаного майна (27979,54 грн.) та згідно даної накладної підтверджено його отримання (а.с. 16).

За приписами ч. 1 ст. 209 ЦК України (тут і надалі в редакції чинній на час підписання договору купівлі-продажу № 3 від 22.10.2007) правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

У відповідності до ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

За змістом ст. 657 Цивільного кодексу України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Так, суд першої інстанції дійшов висновку, що Договір купівлі-продажу № 3 від 22.10.2007 був укладений з порушенням чинного на дату його укладення законодавства щодо обов`язкового його нотаріального посвідчення та державної реєстрації (відсутнє його нотаріальне посвідчення та державна реєстрація), а отже в силу закону договір є нікчемним.

Разом з тим, колегія суддів вважає такі висновки помилковими виходячи з наступного.

Як передбачено ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації (п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними ).

Згідно ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню.

Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін (п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 N 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними ).

У силу припису частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).

У зв`язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п`ята, сьома статті 180 ГК України тощо).

Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо (п. 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).

Таким чином, враховуючи, що на момент підписання договору сторонами не дотримано вимог ст.ст. 209 та 210 ЦК України щодо його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, право власності у С(Ф)Г Узун на склад №43, приміщення складання та видачі нарядів №44 та споруду вагової №46 не виникло, оскільки договір купівлі-продажу №3 від 22.10.2007 є неукладеним.

Разом з тим, при вирішення спору по суті апеляційний суд зважає на наступні обставини.

Заволодіння спірним майном було добросовісним, оскільки С(Ф)Г Узун мало намір придбати його в межах законної процедури реалізації майна банкрута шляхом укладення договору купівлі-продажу, за яким позивачем перераховано продавцю грошові кошти.

При цьому з дати придбання, упродовж майже 13 років поспіль С(Ф)Г Узун добросовісно, відкрито та безперервно здійснювало фактичне володіння придбаним майном, а саме: складом №43, де розміщувало свою техніку, зберігало зерно; приміщенням складання та видачі нарядів №44, в якому розміщувало мінеральні добрива; будівля вагової №46 використовувалась за функціональним призначенням, для збереження частин металевих вагів (циферблат (шкала) входить в середину будівлі) (а.с. 98-133).

Позивач здійснював поточне утримання цього майна, за кошти господарства проводився необхідний поточний ремонт, забезпечувалась охоронна від сторонніх осіб що підтверджується нотаріально посвідченими заявами свідків ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наявними в матеріалах справи (а.с.135-136).

Згідно ч. 1 та 2 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Як передбачено ч. 1 ст. 87 ГПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

За приписами ч. 1 та 2 ст. 88 ГПК України показання свідка викладаються ним письмово у заяві свідка. У заяві свідка зазначаються ім`я (прізвище, ім`я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти (за наявності), обставини, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з`явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень.

С(Ф)Г Узун на території Новоіванківської сільської ради має в користуванні землі під забудовою площею 0,6116 га (а.с. 74-76). Так, на території Новоіванківської сільської ради, за межами населених пунктів, між селами Новоіванківка та Дудниково розташований тік, на якому знаходяться два зерносклади, приміщення майстерні, будівля вагової та будівля складання нарядів.

Відповідно до договору оренди земельної ділянки від 11.02.2008 в оренду С(Ф)Г Узун передано земельну ділянку площею 0,0996 га, на якій розташована господарська будівля склад (а.с. 93-96).

Відповідно до витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер 1199561 від 13.03.2013 позивач є власником приміщення механізованої майстерні, яка розташована на земельній ділянці площею 0,1129 га (а.с. 97).

Відповідно до технічних паспортів на будівлі №43, №44 та №46 площа земельних ділянок під будівлями складає 0,00301 га; 0,010933 га та 0,066612 га, а загальна їх площа - 0,0805 га. Таким чином, загальна площа вищевказаних об`єктів складає: 0,08055 + 0,1129 + 0,0996 = 0,29305 га. Різниця сум між 0,29305 та 0,6116, а саме: 0,31855 га, включена в площу земельних ділянок для обслуговування будівель №43, №44, №46 та інших об`єктів, що наведені вище.

Крім того, за весь час фактичного володіння вищевказаним майном позивачем постійно вносилась плата за земельну ділянку площею 0,6116 га, на якій воно розташовано, що засвідчено податковими деклараціями за 2016, 2017, 2018 та 2019 роки (а.с. 77-92).

Згідно ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи вищенаведене та оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів доходить висновку, що С(Ф)Г Узун доведено відкритість та безперервність (більше 10 років) володіння придбаним, але не оформленим у передбачений законом спосіб, нерухомим майном, тобто таке володіння фактично було безтитульним.

При цьому, придбане С(Ф)Г Узун майно має всі ознаки нерухомої речі. Станом на 17.03.2020 на вищевказані об`єкти нерухомості виготовлено технічні паспорта, в яких визначено їх площу та місце розташування (а.с. 23-31).

Висновок місцевого господарського суду про те, що доказів введення (прийняття) об`єктів нерухомості в експлуатацію позивачем не надано, апеляційний суд вважає неспроможним з огляду на таке.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Як вбачається з технічних характеристик спірного майна за результатом інвентаризації, викладених у звітах з оцінки майна (а.с. 32-70) та довідок до технічних паспортів (а.с. 71-73), об`єкти нерухомості: склад №43, приміщення складання та видачі нарядів №44 та споруда вагової №46 були побудовані в 1974 році.

Згідно ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За приписами ч. 1 та 2 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Колегія суддів зауважує, що до 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності.

Порядок та умови прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва вперше встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення (втратила чинність).

Відповідно до роз`яснень, наданих Міністерством юстиції України в листі від 23 лютого 2016 року № 8.4-35//18/1, фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації.

Ураховуючи зазначене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію (правова позиція Верховного Суду в постанові від 10.10.2018 у справі № 557/1209/16-ц).

Необхідно наголосити, що згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Згідно з положеннями статті 2 Господарського процесуального кодексу України та статей 15, 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту прав (охоронюваних законом інтересів) є його порушення, невизнання або оспорення. Зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

У розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Таким чином, вирішуючи спір по суті, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Статтею 16 ЦК України передбачений перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, за допомогою яких кожна особа може захистити свої права та інтереси, водночас приписи даної норми кореспондуються із ст. 20 ГК України, якою також закріплені способи захисту суб`єктом господарювання та споживачем своїх прав і законних інтересів. Перелік способів не є вичерпним, адже вказаними нормами встановлено, що сторони можуть захистити свої права іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 5 квітня 2005 року у справі Афанасьєв проти України (заява №38722/02) суд зазначає, що засіб захисту, котрий вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним , як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 16.10.2019 року у справі № 525/505/16-ц).

Зважаючи на вищевикладене, апеляційний суд констатує наявність всіх необхідних умов у сукупності для визнання за С(Ф)Г Узун права власності за набувальною давністю на об`єкти нерухомого майна: склад №43, приміщення складання та видачі нарядів №44 та споруду вагової №46, і саме такий спосіб захисту порушених (невизнаних) прав позивача буде вважатися ефективним в розумінні ст. 13 Конвенції та положень національного законодавства.

Згідно з ч.ч. 1,2,5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України: судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки судом першої інстанції було зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам справи, не було враховано та досліджено всі обставини та докази, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, неправильно застосовано норми матеріального права, колегія суддів вбачає підстави для скасування оскаржуваного рішення з прийняттям нового - про задоволення позовних вимог.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Принцип справедливості судового розгляду в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що: стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.

Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (див., mutatismutandis, рішення у справі Шенк проти Швейцарії (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 р., серія A № 140, с. 29, п. 46).

Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 3 липня 2014 року, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).

Так як апеляційну скаргу задоволено, згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, суд відповідно змінює розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При цьому, у відповідності до ч. 9 цієї статті у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Враховуючи те, що спір виник внаслідок неправильних дій позивача, що виразилися в його необачній поведінці щодо належного оформлення права власності на нерухоме майно (нездійснення нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочину - договору купівлі-продажу, за яким це майно було придбане), суд апеляційної інстанції здійснює розподіл судових витрат наступним чином: судовий збір за подання позову в розмірі 7 526,55 грн. та за подання апеляційної скарги в розмірі 11 289,83 грн. покладається на Селянське (фермерське) господарство Узун (позивача).

Керуючись статтями 269, 275-279 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства Узун на рішення Господарського суду Запорізької області від 17.09.2020 у справі №908/1089/20 задовольнити.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 17.09.2020 у справі №908/1089/20 - скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Визнати за Селянським (фермерським) господарством Узун (70110, Запорізька область, Новомиколаївський район, с. Новоіванівка, вул. Гриценка, буд. 11, код ЄДРПОУ 19264546) право власності за набувальною давністю на:

- будівлю складу інв. № 43, площею 608,9 кв.м., розташованої за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 3;

- приміщення складання та видачі нарядів інв. № 44, площею 84,9 кв.м., розташованого за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 4;

- будівлю вагової інв. № 46, площею 25,4 кв.м., розташованої за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, Новоіванківська сільська рада, Промислова зона, буд. 5.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до ст.ст. 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 23.02.2021

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя Л.А. Коваль

Суддя А.Є. Чередко