Постанова

від 16.02.2021 по справі 911/2748/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" лютого 2021 р. Справа№ 911/2748/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Михальської Ю.Б.

суддів: Тищенко А.І.

Іоннікової І.А.

секретар судового засідання: Білоус О.О.

за участю представників: згідно протоколу судового засідання від 16.02.2021,

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм

на рішення Господарського суду Київської області від 03.12.2020 (повний текст складено 15.12.2020)

у справі №911/2748/19 (суддя Лутак Т.В.)

за позовом Заступника прокурора Чернігівської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру

до Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм

треті особи , які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача : 1) ОСОБА_1 ;

2) Головне управління Держгеокадастру у Київській області,

про витребування з незаконного володіння земельної ділянки

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

Заступник прокурора Чернігівської області (далі, прокурор) в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі, позивач або Держгеокадастр) звернувся до Господарського суду Київської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм (далі, відповідач або ТОВ Нива Фарм ) про витребування з незаконного володіння ТОВ Нива Фарм на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру земельної ділянки площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, для ведення особистого селянського господарства на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 08.11.2019 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача ОСОБА_1 (далі, третя особа-1) та Головне управління Держгеокадастру у Київській області (далі, третя особа-2).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірна земельна ділянка протиправно на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018 вибула з державної власності та була передана ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, у зв`язку з чим вона підлягає витребуванню з незаконного володіння відповідача, який на підставі договору купівлі-продажу придбав її у третьої особи-1, на користь держави в особі позивача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття

Рішенням Господарського суду Київської області від 03.12.2020 у справі №911/2748/19 позовні вимоги Заступника прокурора Чернігівської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру задоволено повністю.

Витребувано з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру земельну ділянку площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, для ведення особистого селянського господарства на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області.

Присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм на користь прокуратури Чернігівської області 1 921 (одну тисячу дев`ятсот двадцять одну) грн 00 коп. судового збору.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд встановив, що на момент видачі Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області наказу №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018 ОСОБА_1 вже використав своє право на безоплатне отримання у приватну власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, а тому передача йому у власність земельної ділянки площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, для ведення особистого селянського господарства на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області суперечить вимогам частини 4 статті 116 Земельного кодексу України. За таких обставин, враховуючи те, що спірну земельну ділянку третьою особою-2 надано у власність ОСОБА_1 з порушенням вимог законодавства, то подальше її відчуження відповідачу на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13.07.2018 відбулось також з порушенням норм законодавства, особою, яка не мала права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, зокрема, спірна земельна ділянка вибула з державної власності без достатньої правової підстави, поза волею власника - Українського народу, тоді як видача третьою особою-2 наказу №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018 не свідчить про наявність у держави, яка діє від імені Українського народу, волі на вибуття вказаної землі з державної власності з огляду на неправомірність дій відповідного органу державної влади по передачі цієї землі у власність.

З огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку, що набуття земельної ділянки у власність відповідачем відбулось з порушенням вимог статей 328, 330 Цивільного кодексу України, а тому згідно статей 387, 388 Цивільного кодексу України спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у відповідача на користь держави в особі позивача, як центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин. Разом з тим, суд зазначив, що витребування спірної земельної ділянки із володіння відповідача відповідає критерію законності: здійснюється на підставі норми статті 388 Цивільного кодексу України у зв`язку з порушенням органом державної влади вимог законодавства, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погодившись із прийнятим рішенням, 30.12.2020 (про що свідчить відмітка Укрпошти Експрес на конверті) Товариство з обмеженою відповідальністю Нива Фарм звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 03.12.2020 у справі №911/2748/19 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач зазначає, що оскаржуване рішення не може вважатися таким, що відповідає вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України в частині законності та обґрунтованості.

Узагальнені доводи апеляційної скарги відповідача зводяться до наступного:

- судом надане неправильне тлумачення пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України та одночасно не застосовано закон, який підлягав застосуванню, а саме частину 2 статті 19 Конституції України у взаємозв`язку із статтею 118 Земельного кодексу України, внаслідок чого висновок про відсутність волевиявлення держави на вибуття спірної земельної ділянки із її володіння є неспроможним;

- надано неправильне тлумачення пункту 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод із одночасним порушенням частини 4 статті 11 та частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, внаслідок чого втручання у право ТОВ Нива Фарм на мирне володіння майном (спірною земельною ділянкою) є незаконним та непропорційним, тобто невиправданим;

- порушено норми процесуального права (частина 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України), а саме суд керувався правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №911/2034/16, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 та від 22.01.2020 у справі №911/1050/19 без урахування застосовуваного Верховним Судом підходу щодо визначення судових рішень у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г, від 19.06.2018 у справі №922/2383/16, від 12.12.2018 у справі №2-3007/11, від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц, від 19.05.2020 у справі №910/719/19, від 23.06.2020 у справі №1.380.2019.000591, від 05.03.2018 у справі №918/185/15 і від 10.06.2020 у справі №912/1701/18, що призвело до неправильного вирішення справи.

Узагальнені доводи та заперечення учасників справи

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, прокурор у відзиві на апеляційну скаргу, поданому до суду 21.01.2021, зазначив наступне:

- не можна погодитися із наведеними у апеляційній скарзі доводами, що ГУ Держгеокадастру у Київській області в межах процедури безоплатної передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 діяло у порядку і спосіб, передбачені Законом, а рішення вказаного органу щодо спірної земельної ділянки є правомірним вираженням волі з боку держави, адже рішення прийняте з порушенням прямої законодавчої заборони щодо повторної безоплатної передачі громадянину земельної ділянки не може бути правомірним. Здійснення ГУ Держгеокадастру у Київській області розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як правомірне вираження волі з боку держави. Таку правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України: від 05.10.2016 у справі №3-604гс16, від 02.11.2016 у справі №6-2161цс16, від 05.10.2016 у справі №916/2129/15, від 23.11.2016 у справі №916/2144/15, від 25.01.2017 у справі №916/2131/15, від 15.03.2017 у справі №916/2130/15, від 22.12.2018 у справі №910/4715/16;

- твердження апелянта, що без визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області 19.06.2018 №10-5436/15-18-сг з дотриманням правил підвідомчості у господарського суду відсутні підстави для встановлення факту, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) не з її волі, не знаходить підтвердження у нормах законодавства та судовій практиці. Чітку правову позицію з приводу того, що скасування незаконних рішень про передачу земельної ділянки у власність первісному набувачу, яка у подальшому ним була відчужена, при застосуванні статті 388 Цивільного кодексу України не є належним способом захисту порушених прав, неодноразово висловлювала Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 11.02.2020 у справі №922/614/19;

- доводи апелянта щодо законності вибуття земельної ділянки у власність ОСОБА_1 зводяться до того, що ГУ Держгеокадастру в Київській області в силу імперативних приписів статті 19 Конституції України не уповноважено на вжиття заходів щодо встановлення факту використання права на безоплатну приватизацію земельних ділянок заявників. Слід зазначити, що положення Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1051 від 17.10.2012, свідчать про наявність у розпорядженні органів Держгеокадастру достатнього обсягу повноважень для отримання відповідної документації від підприємств, установ та організацій, у тому числі відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Державного земельного кадастру, зокрема, щодо використання права на безоплатну приватизацію, для прийняття законного та обґрунтованого рішення за результатами розгляду звернень громадян. Поруч з цим, при розгляді звернення ОСОБА_1 посадовими особами ГУ Держгеокадастру в області такі можливості не використано, внаслідок чого фізичній особі незаконно повторно у порядку безоплатної приватизації передано у власність земельну ділянку.

Представники позивача та третіх осіб письмових відзивів на апеляційну скаргу суду не надали, що у відповідності до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.01.2021 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм у справі №911/2748/19 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Михальської Ю.Б., суддів: Тищенко А.І., Іоннікової І.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм на рішення Господарського суду Київської області від 03.12.2020 у справі №911/2748/19, розгляд апеляційної скарги призначено на 16.02.2021, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також для надання можливості сторонам скористатися правами, наданими статтею 267 Господарського процесуального кодексу України, протягом 10-ти днів з дня вручення даної ухвали про відкриття провадження у справі.

16.02.2021 представник прокуратури надав суду для долучення до матеріалів справи копію постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.12.2020 у справі №911/827/19 для врахування її висновків під час вирішення спору в даній справі.

За результатами проведеного у справі 16.02.2021 судового засідання суд оголосив вступну та резолютивну частини постанови.

Явка представників сторін

У судове засідання 16.02.2021 з`явився представник прокуратури.

Представники позивача, відповідача та третіх осіб у судове засідання 16.02.2021 не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили.

Згідно частини 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно частин 3, 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

За змістом пунктів 3, 4 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

У матеріалах справи містяться повідомлення про вручення поштових відправлень із копією ухвали суду від 13.01.2021 про відкриття апеляційного провадження прокуратурі, позивачу та третій особі-2. Факт вручення копії ухвали від 13.01.2021 відповідачу підтверджується витягом із сайту Укрпошта щодо відстеження пересилання поштового відправлення (0411633285772), долученому судом до матеріалів справи.

Водночас, враховуючи зміст вищенаведених правових норм, колегія суддів зазначає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, не вручення під час доставки, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Поштове відправлення із копією ухвали суду про відкриття апеляційного провадження від 13.01.2021, яке надсилалися судом на адресу третьої особи-1 ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 , зазначену в матеріалах справи, повернулася до суду із відміткою: за закінченням терміну зберігання , при цьому третя особа-1 не повідомляла суд про зміну її адреси.

Таким чином, судом апеляційної інстанції вживались усі дії задля належного повідомлення третьої особи-1 про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги на рішення суду в даній справі. При цьому, ухвалою суду від 13.01.2021 було доведено до відома учасників апеляційного провадження, що нез`явлення їх представників у судове засідання не є перешкодою розгляду апеляційної скарги по суті. Отже, явка представників учасників судового процесу в судове засідання обов`язковою не визнавалась.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи без участі представників позивача, відповідача та третіх осіб, які про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлялись судом належним чином та неявка яких не перешкоджає вирішенню спору по суті.

Прокурор у судовому засіданні 16.02.2021 заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив оскаржене рішення суду першої інстанції залишити без змін, а вимоги апеляційної скарги без задоволення з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції у даній справі та перевірені судом апеляційної інстанції

25.05.2016 ОСОБА_1 (третя особа-1) звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у межах норм безоплатної приватизації для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га, яка знаходиться на території Волинківської сільської ради Сосницького району Чернігівської області.

Відповідно до змісту вказаної заяви ОСОБА_1 засвідчив, що право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території України ним не використано, рішення про безкоштовну передачу у власність земельної ділянки за вищезазначеним цільовим призначенням не отримував.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області № 25-9668/14-16-сг від 23.06.2016 Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою , розглянувши заяву ОСОБА_1 , надано йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Волинківської сільської ради Сосницького району Чернігівської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, за цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

30.08.2017 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 2,0000 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення, що перебуває у запасі в межах території Волинківської сільської ради Сосницького району Чернігівської області та передачу даної земельної ділянки у власність.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області №25-13846/14-17-сг від 12.09.2017 Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність , розглянувши заяву ОСОБА_1 , затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_1 на території Волинківської сільської ради Сосницького району Чернігівської області, а також надано у власність гр. ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 7424982000:03:001:1046) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Волинківської сільської ради Сосницького району Чернігівської області.

На підставі вищевказаного наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області №25-13846/14-17-сг від 12.09.2017, державним реєстратором 21.12.2017 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2 га, кадастровий номер 7424982000:03:001:1046, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Волинківської сільської ради Сосницького району Чернігівської області, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №183497137 від 03.10.2019.

19.03.2018 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Київській області з клопотанням про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0000 га, яка розташована в адміністративних межах Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області.

Відповідно до змісту вказаного клопотання ОСОБА_1 засвідчив, що він не використав раніше своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки за вищезазначеним цільовим призначенням.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області №10-2973/15-18-сг від 04.04.2018 Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою надано гр. ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,000 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

31.05.2018 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Київській області з клопотанням про затвердження документації із землеустрою та передання йому безоплатно у власність земельної ділянки з кадастровим номером 3225583600:03:001:0203, площею 1,7380 га, для ведення особистого селянського господарства на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018 Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність; припинено право користування земельною ділянкою, що посвідчується договором оренди землі від 20.07.2013, зареєстрованим в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 17.09.2013 за №2522608; надано гр. ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 1,7580 га (кадастровий номер 3225583600:03:001:0203) із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області.

На підставі вищевказаного наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018 державним реєстратором 21.06.2018 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №183496867 від 03.10.2019, № 187731133 від 06.11.2019 та № 187731288 від 06.11.2019.

13.07.2018 між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю Нива Фарм (відповідач) укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки, згідно якого ОСОБА_1 передав у власність відповідачу земельну ділянку площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області, а відповідач сплатив за неї 54 900, 00 грн.

Також, 13.07.2018 приватним нотаріусом зареєстровано право власності відповідача на земельну ділянку площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №183496867 від 03.10.2019, №187731133 від 06.11.2019 та №187731288 від 06.11.2019.

Звертаючись до суду із позовом у даній справі, прокурор стверджував, що спірна земельна ділянка внаслідок незаконного використання ОСОБА_1 права на безоплатну приватизацію земельних ділянок одного виду та неналежного виконання Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області своїх обов`язків стосовно перевірки поданих особою документів та відомостей, безпідставно вибула із земель сільськогосподарського призначення державної власності і в подальшому набута відповідачем, у зв`язку з чим він звернувся з даним позовом до суду про витребування з незаконного володіння ТОВ Нива Фарм на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру земельної ділянки площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, для ведення особистого селянського господарства на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області.

ТОВ Нива Фарм , заперечуючи проти задоволення позову, посилалося на те, що прокурором не доведено належних підстав для представництва інтересів держави в суді, що в свою чергу свідчить про відсутність у прокурора процесуальної дієздатності у даній справі; відповідач є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, право власності на яку набуто з дотриманням вимог закону та підтверджено шляхом його державної реєстрації, а позов прокурора свідчить про наявність втручання держави у право відповідача на мирне володіння майном; до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення статті 387 Цивільного кодексу України, оскільки відсутні підстави вважати, що відповідач набув спірну земельну ділянку без відповідної правової підстави; вимога прокурора про витребування спірної земельної ділянки є передчасною та не може бути задоволена, оскільки у таких правовідносинах необхідно першочергово розглядати вимогу про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області, яка підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови та оцінка аргументів учасників справи

У відповідності до вимог частин 1, 2, 4, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Суд, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву прокурора на неї, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскарженого рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга ТОВ Нива Фарм не підлягає задоволенню, а оскаржене рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін із наступних підстав.

Щодо підстав звернення прокурора до суду із позовом за вказаним спором в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру слід зазначити наступне.

Звернення до суду із зазначеним позовом в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру прокурор обґрунтовує тим, що передача спірної земельної ділянки з порушенням законодавства порушує права та інтереси держави стосовно належних Українському народу земель сільськогосподарського призначення, розпорядником яких є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру та її територіальні органи, тоді як відповідний центральний орган виконавчої влади (Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру), маючи надані законом повноваження щодо контролю за діяльністю підпорядкованих йому територіальних управлінь, не вживає заходів реагування на відповідні порушення шляхом звернення до суду з метою відновлення порушених прав держави.

Приписами частини 3 статті 4, частин 3-4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Із системного аналізу вказаних вище норм слідує, що на відміну від осіб, які беруть участь у справі (позивач, відповідач, третя особа, представник), відповідні органи та особи, передбачені статтею 53 Господарського процесуального кодексу України, повинні бути наділені спеціальною процесуальною правоздатністю, тобто здатністю мати процесуальні права та обов`язки органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Така процесуальна правоздатність настає з моменту виникнення у цих осіб відповідної компетенції або передбачених законом повноважень.

Необхідною умовою такої участі є норми матеріального права, які визначають випадки такої участі, тобто особи, перелічені у статті 53 Господарського процесуального кодексу України, можуть звернутися до суду із позовною заявою або беруть участь в процесі лише у випадках, чітко встановлених законом.

Так, відповідно до частин 3, 4 статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Аналіз наведених законодавчих приписів дає підстави для висновку, що наявність підстав для представництва інтересів держави має бути обґрунтована прокурором у позовній заяві відповідно до приписів наведених норм, зокрема шляхом надання повідомлення прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру , і, якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Зазначене правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

Так, позовна заява заступника прокурора Чернігівської області в інтересах держави містить обґрунтування порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, а також прокурором визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, та надано копію повідомлення №05/1-1383вих19 від 29.10.2019 про звернення прокурора з відповідним позовом до суду в інтересах держави в особі вказаного органу.

Крім цього, із листування прокурора з позивачем, яке передувало зверненню прокурора з даним позовом, вбачається, що листом №05/1-580вих-19 від 18.04.2019 прокурором повідомлено позивача про те, що окремі громадяни, у т.ч. ОСОБА_1 , з порушенням вимог земельного законодавства отримали у власність земельні ділянки на території Чернігівської та Київської областей. Також, у вказаному листі прокурор просив позивача повідомити до 17.05.2019, чи вживалися ним заходи на усунення вказаних порушень (листування, звернення з позовом до суду), чи проводилася відповідна службова перевірка.

Водночас, у відповідь на вказаний лист Держгеокадастр листом №0-28-0.19-4549/2-19 від 23.05.2019 надав прокурору формальну відповідь про порушення відповідними громадянами статті 116 Земельного кодексу України, з посиланням на норми законодавства та без зазначення вжитих дій або запланованих заходів щодо поновлення порушеного права держави.

У подальшому прокурор звернувся з аналогічним листом №05/1-867вих-19 від 07.06.2019 до третьої особи-2 - Головного управління Держгеокадастру у Київській області та просив до 27.06.2019 чітко та однозначно повідомити чи вживалися або будуть вживатися Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області заходи на усунення виявлених порушень

Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області у відповідь (лист №10-10-0.222-8237/2-19 від 20.06.2019) на вищезазначений лист прокурора наведено перелік осіб, яким надано земельні ділянки у власність та зазначено низку посилань на норми законодавства, однак не наведено вжитих заходів щодо поновлення порушених інтересів держави та не зазначено намірів вжиття відповідних заходів, що свідчать про формальний розгляд листів прокурора та ігнорування наявних порушень інтересів держави.

04.06.2019 прокурор повторно звернувся до позивача з листом №05/1-840вих19, у якому просив повідомити до 27.06.2019, чи вживалися позивачем заходи на усунення виявлених порушень (листування, звернення з позовом до суду), чи проводилася службова перевірка та висловити позицію щодо подачі таких позовів прокурором з метою захисту інтересів держави в порядку статті 23 Закону України Про прокуратуру .

Позивач у відповідь (лист №10-28-0.19-6146/2-19 від 17.07.2019) на вказаний лист зазначив, що ним доручено Головному управлінню Держгеокадастру у Чернігівській області вжити відповідних заходів реагування та про їх результати поінформувати органи прокуратури.

Проте, прокурору не надано відомостей про вжиття Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області заходів, спрямованих на поновлення порушених інтересів держави.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42018270000000132, яке розпочато ще 05.06.2018, проводилися окремі слідчі дії, у тому числі щодо вилучення у розпорядника земель - Головного управління Держгеокадастру у Київській області документів про незаконну приватизацію, зокрема ОСОБА_1 , земельної ділянки, що свідчить про обізнаність вказаних органів про допущені порушення земельного законодавства при виділенні земельних ділянок громадянам.

Таким чином, вказані обставини свідчать про те, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру була обізнана про ймовірні порушення інтересів держави, попри те, обмежившись лише листуванням з Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області щодо необхідності вжиття ним відповідних заходів реагування, з вимогами про усунення допущених порушень земельного законодавства до суду не зверталася, що свідчить про невжиття нею, як уповноваженим державним органом, спрямованих на захист інтересів держави заходів.

За таких обставин, на переконання суду, прокурор належним чином обґрунтував наявність порушення інтересів держави та необхідність представництва таких інтересів у суді прокуратурою в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру з урахуванням конкретних, встановлених в даній справі, обставин та суб`єктного складу сторін.

Предметом даного спору є витребування на підставі статті 388 Цивільного кодексу України з незаконного володіння ТОВ Нива Фарм на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру земельної ділянки площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, для ведення особистого селянського господарства на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог у даній справі з огляду на наступне.

За змістом статей 317, 318 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Згідно зі статтею 13 Конституції України та статтею 324 Цивільного кодексу України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Кожен громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Статтею 326 Цивільного кодексу України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи (стаття 326 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 Цивільного кодексу України).

У системі правових норм, що регулюють цивільно-правовий захист права власності, центральне місце належить нормам, які передбачають такий речово-правовий спосіб захисту права як витребування майна із чужого незаконного володіння - віндикація.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений засіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

Із правового аналізу статті 387 Цивільного кодексу України вбачається, що у цій нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про витребування цього майна.

Віндикаційний позов захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушені права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Під незаконним володінням розуміється фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави (володіння вкраденою річчю) або правова підстава якого відпала (минув термін дії договору найму), або правова підстава якого недійсна (володіння, установлене в результаті недійсного правочину).

Згідно зі статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

Правила частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині 3 цієї статті наведено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Закон розрізняє два види незаконного володіння чужою річчю, що породжує різні цивільно-правові наслідки. Умови задоволення віндикаційного позову залежать від характеру незаконного володіння, в якому перебуває річ.

Володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним. Для визнання набувача недобросовісним потрібне встановлення наміру чи грубої необережності, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача.

Згідно змісту статті 388 Цивільного кодексу України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Аналіз норми статті 388 Цивільного кодексу України дає підстави вважати, що власник з дотриманням вимог цієї статті може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Частиною 1 статті 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми та розгляді даної справи повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на спірний об`єкт.

Приписами статей 18, 19 Земельного кодексу України унормовано, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Однією із категорій земель, на які за основним цільовим призначенням поділяються землі України, є землі сільськогосподарського призначення.

Згідно з частиною 3 статті 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Відповідно до частини 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною 3 статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Згідно з частиною 6 статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до частини 4 статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Частиною 4 статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Згідно з пунктом б частини 1 статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Як уже зазначалося вище, 21.12.2017 за ОСОБА_1 було зареєстровано, на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області №25-13846/14-17-сг від 12.09.2017, право власності на земельну ділянку площею 2 га, кадастровий номер 7424982000:03:001:1046, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Волинківської сільської ради Сосницького району Чернігівської області.

21.06.2018 за ОСОБА_1 зареєстровано, на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018, право власності на земельну ділянку площею 1,758 га, кадастровий номер 3225583600:03:001:0203, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Лозовоярівської сільської ради Яготинського району Київської області.

Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції, на момент видачі Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області наказу №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018 ОСОБА_1 вже використав своє право на безоплатне отримання у приватну власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що суперечить приписам частини 4 статті 116 Земельного кодексу України щодо неможливості подвійного проведення передачі земельних ділянок безоплатно у власність громадян в межах визначених норм безоплатної приватизації по одному й тому ж виду використання та принципам земельного законодавства, зокрема, рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

При цьому, колегією суддів встановлено наступне.

Відповідно до положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності.

Статтею 194 Земельного кодексу України передбачено, що призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України №333 від 29.09.2016, та положення про Головне управління Держгеокадастру у Київській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру №285 від 12.11.2019, головне управління Держгеокадастру в області (далі - Головне управління) є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Головне управління відповідно до покладених на нього завдань, зокрема: розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством; здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформаційну взаємодію Державного земельного кадастру з іншими інформаційними системами в установленому порядку; здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, обмежень у їх використанні, скасування такої реєстрації.

Разом з тим, згідно з пунктами 1, 3, 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №15 від 14.01.2015, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Основними завданнями Держгеокадастру є, зокрема, реалізація державної політики у сфері земельних відносин.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, зокрема:

- організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах;

- здійснює ведення та адміністрування Державного земельного кадастру, інформаційну взаємодію Державного земельного кадастру з іншими інформаційними системами в установленому порядку;

- розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи.

Статтею 28 Закону України Про центральні органи виконавчої влади передбачено, що міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Приписами статей 2, 6, 9 Закону України Про Державний земельний кадастр унормовано, що ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Згідно з пунктом 4 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1051 від 17.10.2012 (далі, Порядок №1051), ведення Державного земельного кадастру здійснює Держгеокадастр та його територіальні органи.

Відповідно до пункту 5 Порядку №1051 до складу Держгеокадастру та його територіальних органів входять державні кадастрові реєстратори, які здійснюють внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей в межах повноважень, визначених Законом України Про Державний земельний кадастр та цим Порядком. Державний кадастровий реєстратор має доступ до всіх відомостей Державного земельного кадастру, самостійно приймає рішення про внесення відомостей до нього, надання таких відомостей, а також відмову у внесенні або наданні відомостей.

Згідно з пунктом 198 Порядку №1051 крім випадків, передбачених пунктами 162 і 163 цього Порядку, відомості Державного земельного кадастру надаються, зокрема, громадянам у формі довідки про наявність у Державному земельному кадастрі відомостей про одержання у власність земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації за певним видом її цільового призначення (використання) за формою згідно з додатком 51 (з метою додержання вимог частини четвертої статті 116 Земельного кодексу України).

Відповідно до пункту 199 Порядку №1051 надання відомостей з Державного земельного кадастру, передбачених пунктом 198 цього Порядку, здійснюється державними кадастровими реєстраторами відповідно до Закону України Про Державний земельний кадастр .

Як слідує зі змісту вищевказаного додатку 51, що визначає форму довідки про наявність у Державному земельному кадастрі відомостей про одержання у власність земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації за певним видом її цільового призначення (використання), пошук інформації до вказаної довідки може здійснюватись за такими даними: кадастровий номер, власник (користувач): прізвище, ім`я по батькові/найменування, податковий номер/номер та серія паспорта фізичної особи.

Таким чином, як вірно встановив суд першої інстанції, вищевказані законодавчі приписи та надані ними органам державної влади повноваження, зокрема, в частині ведення Державного земельного кадастру, свідчать про те, що Головне управління Держгеокадастру у Київській області під час розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення (у тому числі в спірних правовідносинах) не позбавлене можливості здійснювати перевірку наданих заявником документів та відомостей стосовно одержання ним у власність земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації за певним видом її цільового призначення з метою додержання вимог частини 4 статті 116 Земельного кодексу України. Однак, у даному випадку третьою особою-2 зазначеного зроблено не було.

Враховуючи вищевстановлені обставини справи та проаналізувавши викладені вище норми в їх сукупності, суд вважає обґрунтованими доводи прокурора стосовно порушення вимог законодавства при прийнятті Головним Управлінням Держгеокадастру у Київській області наказу №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018 та, як наслідок, порушення виданням зазначеного наказу інтересів держави, які полягають в охороні належної Українському народу землі, як національного багатства, а також у збереженні рівності права власності на землю усіх громадян, позаяк Український народ, делегуючи право розпорядження належною йому землею державі в особі відповідних органів, має законні очікування, що ці органи під час такого розпорядження будуть діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Із матеріалів справи вбачається, що в подальшому, після отримання спірної земельної ділянки у власність, ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13.07.2018, відчужено її відповідачу - Товариству з обмеженою відповідальністю Нива Фарм .

Таким чином, право власності ОСОБА_1 припинено шляхом відчуження такого права на користь відповідача, який станом на момент звернення з позовом є власником спірної земельної ділянки, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 183496867 від 03.10.2019, № 187731133 від 06.11.2019 та № 187731288 від 06.11.2019.

За таких обставин, враховуючи те, що спірну земельну ділянку третьою особою-2 надано у власність ОСОБА_1 з порушенням вимог законодавства, то подальше її відчуження відповідачу відбулось також з порушенням норм законодавства, особою, яка не мала права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, зокрема, спірна земельна ділянка вибула з державної власності без достатньої правової підстави, поза волею власника - Українського народу, тоді як видача третьою особою-2 наказу №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018 не свідчить про наявність у держави, яка діє від імені Українського народу, волі на вибуття вказаної землі з державної власності з огляду на неправомірність дій відповідного органу державної влади по передачі цієї землі у власність. Здійснення третьою особою-2 розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як правомірне вираження волі з боку держави.

З огляду на встановлені обставини, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що набуття земельної ділянки у власність відповідачем відбулось з порушенням вимог статей 328, 330 Цивільного кодексу України, а тому згідно статей 387, 388 Цивільного кодексу України спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у відповідача на користь держави в особі позивача, як центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин.

Доводи апеляційної скарги відповідача про неправильне тлумачення місцевим господарським судом закону, а саме пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України та, одночасно, незастосування закону, який підлягав застосуванню, а саме частини 2 статті 19 Конституції України у взаємозв`язку зі статтею 118 Земельного кодексу України, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи та спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення.

В апеляційній скарзі відповідач також посилається на передчасність позовної вимоги прокурора про витребування спірної земельної ділянки від відповідача. Скаржник наголошує, що спочатку суд мав надати оцінку та визнати недійсним саме первісний наказ третьої особи-2, яким таку земельну ділянку було передано у власність третьої особи-1, однак, вимога про визнання недійсним зазначеного наказу, по-перше, в межах справи не заявлялась (суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог та при ухваленні рішення не може виходити за межі позовних вимог), а по-друге, така вимога має розглядатись у порядку цивільного судочинства.

Із приводу вказаних доводів скаржника суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №911/2034/16 (провадження №12-303гс18) викладено правовий висновок, відповідно до якого: вимога про скасування рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, ухваленого на користь фізичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права та обов`язки, безпосередньо стосується прав та обов`язків цієї особи, тому відповідний спір має розглядатися судом за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Наведене відповідає висновкам, викладеним раніше Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 04.07.2018 у справі №361/3009/16-ц, від 07.11.2018 у справах №488/6211/14-ц та №488/5027/14-ц, від 30.01.2019 у справі № 485/1472/17, від 15.05.2019 у справах №522/7636/14-ц та №469/1346/18, від 26.06.2019 у справі №911/2258/18, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, відступати від яких немає правових підстав .

Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №911/2034/16 (провадження №12-303гс18) також зазначено, що: власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є необхідним. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункт 86) та від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункт 38) .

Аналогічна позиція міститься у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2020 у справі №911/1050/19.

Прокурором не заявлялась позовна вимога про визнання недійсним наказу №10-5436/15-18-сг від 19.06.2018. При цьому, прокурор у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного наказу без заявлення вимоги про визнання його недійсним, оскільки такий наказ за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які він спрямований. Зазначена правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22.01.2020 у справі №910/1809/18.

Таким чином, відповідні доводи відповідача про передчасність заявленої прокурором позовної вимоги про витребування земельної ділянки відхиляються судом як необґрунтовані.

Скаржник в апеляційній скарзі зазначає, що висновки суду першої інстанції про витребування спірної земельної ділянки порушують принцип співмірності інтересів власника та суспільства і є порушенням права відповідача на мирне володіння майном.

У даному контексті до спірних правовідносин колегія суддів вважає за необхідне застосувати наступну практику Європейського суду з прав людини. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Перший протокол) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції і застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції , рішення від 21.02.1986 у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства ) положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Згідно сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23.09.1982, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21.02.1986, Щокін проти України від 14.10.2010, Сєрков проти України від 07.07.2011, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23.11.2000, Булвес АД проти Болгарії від 22.01.2009, Трегубенко проти України від 02.11.2004, East/West Alliance Limited проти України від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Як уже наголошувалось судом вище, подвійне проведення передачі земельних ділянок безоплатно у власність громадян в межах визначених норм безоплатної приватизації по одному й тому ж виду використання суперечить приписам частини 4 статті 116 Земельного кодексу України та принципам земельного законодавства, зокрема, рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

За таких обставин колегія суддів погоджується, що суспільним , публічним інтересом звернення прокурора з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатної передачі із державного власності у власність громадянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства та рівності усіх громадян на отримання такого права, а також захист суспільного інтересу загалом - права власності Українського народу на землю, шляхом відновлення правового порядку в частині поновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, а такий захід є пропорційним визначеним цілям - відновлення права власності Українського народу на землі сільськогосподарського призначення та рівність усіх громадян у праві на отримання такої землі у власність.

Таким чином, на переконання колегії суддів, витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 Цивільного кодексу України у зв`язку з порушенням третьою особою-2 норм Конституції України, Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

З огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом обставини та застосовані правові норми, результат розгляду позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закріпленим у статті 1 Першого протоколу.

Крім того, відповідач, в силу укладеного з ОСОБА_1 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13.07.2018, у разі вилучення за рішенням суду земельної ділянки на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу, має право вимагати від продавця відшкодування завданих йому збитків, якщо він не знав або не міг знати про наявність таких підстав (пункти 3.1. та 3.4. Договору).

Щодо доводів скаржника про неправильне застосування норм матеріального права, а саме статті 388 Цивільного кодексу України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, колегія суддів зазначає наступне.

У справі №910/8965/18, на яку посилається скаржник, предметом позовних вимог було визнання недійсним правочинів з набуття права власності на нерухоме майно, скасування реєстраційних записів про державну реєстрацію права власності та витребування із чужого незаконного володіння нерухомого майна. Підставою для скасування Верховним Судом судових рішень у цій справі №910/8965/18 стало зокрема, невірне застосування пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України. Верховний Суд у пунктах 7.6. - 7.9. послався на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/18, 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 15.05.2019 у справі №469/1346/18, від 29.03.2017 у справі №6-3104цс16, від 31.10.2012 у справі №6-53цс12, від 19.06.2019 у справі №756/13683/16-ц, від 15.05.2019 у справі №522/7636/14-ц, Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі № 6-1203цс15, від 15.03.2017 у справі №3-1515гс16, від 25.01.2017 у справі №3-1533гс16, від 23.11.2016 у справі № 3-1058гс16, від 05.10.2016 у справі №3-604гс16 та дійшов висновку, що витребування майна від добросовісного набувача залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів. Проте, суди у справі №910/8965/18 не встановили, яким саме шляхом вибуло спірне майно з володіння власника або особи, яке майно передано у володіння, і що таке вибуття сталося саме не з волі зазначених осіб, а тому у даному випадку необхідна оцінка з відповідними наслідками саме першого у ланцюгу правочину.

У справі №469/1346/18, на яку посилається скаржник, предметом спору є визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними договору купівлі-продажу й державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки. Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та ухвалу місцевого суду в частині відмови у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування розпорядження районної державної адміністрації, а справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду. При цьому Верховний Суд у постанові від 15.05.2019 у справі №469/1346/18 зазначив, що вимога про визнання недійсним розпорядження районної державної адміністрації має розглядатися судом у межах однієї справи, оскільки повернення майна у володіння держави через віндикаційний позов, суть якого полягає у витребуванні власником свого майна із чужого володіння, може бути досягнуто виключно за обов`язкової наявності такої передумови, як визнання судом незаконним первісного розпорядження, яким було передано земельну ділянку в оренду ТОВ Метроном та фактично вилучено її з державної власності .

Таким чином, спірні правовідносини та фактичний склад установлених обставин у справі №910/8965/18, у справі №469/1346/18 та у даній справі №911/2748/19, яка розглядається, не є подібними, а тому висновки не можуть розглядатися як такі, що підтверджують різне застосування судами норм матеріального права за подібних обставин. Так, на відміну від наведених скаржником справ, де Верховний Суд зазначив про порушення судами норм процесуального права, що призвело до унеможливлення встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у справі, що розглядається, суд установив, що земельну ділянку ГУ Держгеокадастру надало у власність громадянину ОСОБА_1 з порушенням законодавства (за наявності вже використаного ОСОБА_1 права на набуття безоплатно земельною ділянкою для особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення), тобто суд установив фактичні обставини незаконності первинного вибуття земельної ділянки із державної власності.

Також, на думку скаржника, суд першої інстанції керувався правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №911/2034/16, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 та від 22.01.2020 у справі №911/1050/19 без урахування висновків Верховного Суду щодо визначення судових рішень у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г, від 19.06.2018 у справі №922/2383/16, від 12.12.2018 у справі №2-3007/11, від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц, від 19.05.2020 у справі №910/719/19, від 23.06.2020 у справі №1.380.2019.000591, від 05.03.2018 у справі №918/185/15, від 10.06.2020 у справі №912/1701/18.

Оцінюючи вказані доводи скаржника, колегія суддів зазначає наступне.

У постановах Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г (пункт 8.2.), від 19.06.2018 у справі №922/2383/16 (пункт 5.5.), від 05.03.2018 у справі №918/185/15, на які посилається скаржник, Верховний Суд визначив підстави для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах та виклав відповідний висновок щодо судових рішень у подібних правовідносинах.

У постановах Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19 (пункт 6.30.), від 10.06.2020 у справі №912/1701/18, на які посилається скаржник, суд визначив підстави для касаційного оскарження судових рішень та зробив висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин .

У постановах Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №2-3007/11, від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц, на які посилається скаржник, суд послався на положення статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) та зазначив підстави та порядок перегляду судових рішень у цивільних справах. Окрім того, суд виклав висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. .

У постанові Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №1.380.2019.000591, на неврахування висновків у якій послався скаржник, викладений висновок про подібність правовідносин в адміністративних справах, яка означає, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи .

Отже, у наведених постановах Верховного Суду йдеться про підстави касаційного оскарження судових рішень, а не про застосування частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу, про порушення норм якої судом першої інстанції зазначає скаржник.

Місцевий господарський суд у справі, яка розглядається, послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №911/2034/16, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 та Верховного Суду від 22.01.2020 у справі №911/1050/19. Предметом спору у наведених справах були вимоги про визнання недійсними рішень органів державної влади/органів місцевого самоврядування про передання у власність земельних ділянок та витребування земельних ділянок на підставі статті 388 Цивільного кодексу України. Суд першої інстанції послався на висновки, викладені у наведених постановах, зокрема, щодо необхідності та ефективності оспорювання рішень органів державної влади (місцевого самоврядування), інших правочинів, які стали підставою для вибуття земельної ділянки (постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №911/2034/16, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, постанова Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 911/1050/19), щодо права позивача у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння посилатися, зокрема, на незаконність рішень органів державної влади/місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання їх недійсними, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020 у справі №910/1809/18).

Відтак, зважаючи на предмет спору, підстави позову, фактичні обставини та матеріально-правове регулювання у справі, яка розглядається, враховані судом першої інстанції висновки, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №911/2034/16, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 та постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі №911/1050/19, є релевантними для цієї справи.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та правомірно задовольнив позов із посиланням на норми статті 388 Цивільного кодексу України. Обраний позивачем спосіб захисту за своєю правовою природою відповідає характеру порушеного права, про яке зазначає прокурор у позові, та узгоджується з передбаченими законом способами захисту.

При вирішенні даного спору судом апеляційної інстанції у відповідності до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України та частини 6 статті 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів враховані також висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 15.12.2020 у справі №911/827/19, прийнятій в аналогічному спорі.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, чого скаржником зроблено не було.

При цьому судом враховано, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, пункт 29; рішення ЄСПЛ у справі Серявін проти України від 10 травня 2011 року, пункт 58).

Відтак, усі інші доводи та міркування скаржника та інших учасників справи, окрім наведених у мотивувальній частині постанови, взяті судом до уваги, однак не спростовуються висновків суду щодо задоволення позовних вимог у даній справі.

Доводи апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції. Скаржником не надано суду доказів, які б свідчили про необґрунтованість задоволених судом позовних вимог, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для зміни чи скасування рішення місцевого господарського суду.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає рішення суду у даній справі обґрунтованим, прийнятим з додержанням норм матеріального та процесуального права та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Порушень норм процесуального права, які могли бути підставою для скасування або зміни оскарженого рішення у відповідності до норм статті 277 Господарського процесуального кодексу України, судом апеляційної інстанції не виявлено.

Судові витрати за подання зазначеної апеляційної скарги згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Нива Фарм на рішення Господарського суду Київської області від 03.12.2020 у справі №911/2748/19 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Київської області від 03.12.2020 у справі №911/2748/19 залишити без змін.

Матеріали справи №911/2748/19 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 25.02.2021.

Головуючий суддя Ю.Б. Михальська

Судді А.І. Тищенко

І.А. Іоннікова