Постанова

від 04.03.2021 по справі 134/994/19

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 134/994/19

Провадження № 22-ц/801/415/2021

Категорія:

Головуючий у суді 1-ї інстанції Зарічанський В. Г.

Доповідач:Оніщук В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2021 рокуСправа № 134/994/19м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Оніщука В.В (суддя-доповідач),

суддів: Медвецького С.К., Копаничук С.Г.,

з участю секретаря судового засідання Очеретної М.Ю.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: Приватне акціонерне товариство "Продовольча компанія "Поділля",

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань №2 цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Продовольча компанія "Поділля" на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 09 грудня 2020 року та апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою її представником - адвокатом Глушковою Ольгою Ігорівною на додаткове рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 28 грудня 2020 року, ухвалені у складі судді Зарічанського В.Г., в залі суду,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Приватного акціонерного товариства "Продовольча компанія "Поділля" про визнання недійсним договору оренди землі від 27.02.2017.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла баба позивача - ОСОБА_2 , і після її смерті, вона як спадкоємець за заповітом оформила спадщину на земельну ділянку, площею 2,8901 га, яка розташована на території Вільшанської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, кадастровий номер 0521985500:02:001:0273, державний акт на право власності на земельну ділянку серії ВН №191980, виданий Крижопільською райдержадміністрацією 27.04.2004.

23.01.2019 у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно внесено запис про державну реєстрацію за позивачем права власності на вказану земельну ділянку.

Позивачу було відомо, що успадкована нею земельна ділянка перебувала у користуванні відповідача, однак договір та інші документи, що стосуються оренди земельної ділянки у її баби ОСОБА_2 були відсутні. ОСОБА_1 звернулась із запитом до відповідача про отримання чинного договору, на що листом №166 від 26.02.2019 їй було повідомлено про наявність договору оренди належної їй земельної ділянки, укладеного 27.04.2017 строком на 20 років між ОСОБА_2 та відповідачем, однак примірник договору їй надано не було.

Також позивачу стало відомо, що у 2010 році її баба ОСОБА_2 уклала з відповідачем договір оренди на вказану земельну ділянку. Листом Відділу у Крижопільському районі Міжрайонного управління у Крижопільському та Піщанському районах Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 05.04.2019 0 - 2-0.191-295/125 - 9 на адвокатський запит №04/19 від 02.04.2019 повідомлено, що у Книзі записів реєстрації договорів оренди 31.10.2012 зареєстровано договір оренди земельної ділянки, яка належала ОСОБА_2 , кадастровий номер 0521985500:02:001:0273, за №052190004003506 від 18.08.2010, терміном 10 років.

08.05.2019 ОСОБА_1 подала на адресу відповідача заяву щодо надання їй завірених копій документів, на що у червні 2019 отримала відповідні документи.

З копії наданого їй договору оренди від 27.02.2017, укладеного між її бабою ОСОБА_2 та відповідачем, вбачається, що договір підписано не її бабою, а іншою особою. У заповіті складеному її бабою, посвідченому секретарем виконкому Вільшанської сільської ради 21.01.2008, в якому її призначено спадкоємцем, договорі оренди земельної частки (пай) від 08.04.2000, відомостях про видачу 20.07.2017 третього примірника договору оренди, заяві її баби від 17.05.2018, які вона підписувала і копії яких надав їй відповідач, наявний зовсім інший підпис.

На підставі викладеного ОСОБА_1 , звернувшись в суд з даним позовом, просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, площею 2,8901 га, розташованої на території Вільшанської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, кадастровий номер 0521985500:02:001:0273, укладений між ОСОБА_2 та Приватним акціонерним товариством Продовольча компанія Поділля від 27.02.2017 на підставі якого за Приватним акціонерним товариством Продовольча компанія Поділля у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право оренди 27.04.2017, номер запису 20234665.

07.02.2020 позивачем було подано заяву про уточнення позовних вимог, в яких позивач просить суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 2,8901 га, розташованої на території Вільшанської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, кадастровий номер 0521985500:02:001:0273, укладений між ОСОБА_2 та Приватним акціонерним товариством Продовольча компанія Поділля від 27.02.2017 на підставі якого за Приватним акціонерним товариством Продовольча компанія Поділля у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право оренди 27.04.2017 та повернути їй земельну ділянку площею 2,8901 га, розташовану на території Вільшанської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, кадастровий номер 0521985500:02:001:0273.

Рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 09 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Повернуто належну ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,8901 га, розташовану на території Вільшанської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, кадастровий номер 0521985500:02:001:0273.

У задоволені вимоги про визнання договору оренди земельної ділянки площею 2.8901 га, розташованої на території Вільшанської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, кадастровий номер 0521985500:02:001:0273, укладеного між ОСОБА_2 та Приватним акціонерним товариством Продовольча компанія Поділля від 27.02.2017 недійсним, відмовлено.

Стягнуто з Приватного акціонерного товариства Продовольча компанія Поділля на користь ОСОБА_1 5 495 грн витрат на проведення експертизи та 841 грн витрат по оплаті судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що висновком судово-почеркознавчої експертизи встановлено факт не підписання спадкодавцем оспорюваного договору та в сукупності з поясненнями позивача встановлено, що договір її баба не підписувала, не реєструвала, примірника договору не отримувала, з його умовами ознайомлена не була.

Враховуючи, що вказаний договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним, тому судом зроблено висновок про наявність підстав для відмови у задоволенні вимоги про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним.

У цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є повернення земельної ділянки власнику, оскільки земельна ділянка перебуває в користуванні відповідача без належних правових підстав.

Додатковим рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 28 грудня 2020 року заяву про розподіл судових витрат задоволено частково.

Стягнуто з Приватного акціонерного товариства Продовольча компанія Поділля на користь ОСОБА_1 5 000 гривень витрат на правову допомогу.

Ухвалюючи додаткове рішення та визначаючи розмір витрат на правничу допомогу, які необхідно стягнути з відповідача на користь позивача, суд першої інстанції виходив з того, що судом задоволено половину вимог позивача, при цьому справа не є занадто складною по категорії розгляду.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції від 09 грудня 2020 року, ПАТ "Продовольча компанія "Поділля" подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове про відмову у задоволенні позову.

Зокрема, скаржник у апеляційній скарзі зазначає, що в обґрунтування позовних вимог позивач не лише надала невірну юридичну кваліфікацію спірним, на її думку, правовідносинам, а й неправильно визначила їх зміст, не скориставшись також своїм правом на зміну предмету позову, який мав би бути опосередкований ефективним та належним способом захисту права.

Також подана апеляційна скарга обґрунтована тим, що при ухваленні рішення, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачем не заявлялася негатрона позовна вимога, ні при подачі позову, ні до закінчення підготовчого засідання у справі, але висновок про яку міститься у резолютивній частині рішення. Визначення предмета та підстав позову є виключним правом позивача.

Відзив на вказану апеляційну скаргу впродовж встановленого судом строку не надходив.

Не погодившись із додатковим рішенням суду першої інстанції від 28 грудня 2020 року, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій зазначає, що ухвалюючи додаткове рішення про часткове задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат, судом безпідставно не взято до уваги докази, якими такі витрати підтверджуються та не надано їм належної оцінки.

Також у апеляційній скарзі зазначено, що місцевим судом не обґрунтовано суму стягнутих судових витрат на професійну правничу допомогу саме в розмірі 5 000 грн відповідно до критеріїв, визначених ст. 137 ЦПК України.

Крім того, судом не надано оцінки доводам позивача щодо тривалого розгляду справи, що призвело до збільшення судових витрат позивача на правничу допомогу, щодо недобросовісної поведінки відповідача під час розгляду справи, того факту, що даний спір виник саме внаслідок неправильних дій відповідача, хоча ці обставини мають суттєве значення при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Надані позивачем квитанції про оплату послуг адвоката є належними доказами витрат на правничу допомогу, а відкладення судового засідання не свідчить про те, що сторона не брала участі у судовому засіданні, якщо вона на нього з`явилася.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат судом безпідставно не було взято до уваги, що протягом усього розгляду справи відповідач зловживав своїми процесуальними правами, подаючи безпідставні клопотання, що призвело до затягування розгляду справи на тривалий час і порушення будь - яких розумних строків розгляду.

Часткове задоволення позову стало наслідком зміни судової практики та тривалого розгляду справи, а не неправильних дій позивача, оскільки на час звернення до суду спосіб захисту порушеного права шляхом визнання договору оренди землі недійсним вважався належним способом захисту.

На подану ОСОБА_1 апеляційну скаргу надійшов відзив представника відповідача, у якій зазначено, що вказана апеляційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, а відтак додаткове рішення місцевого суду від 28 грудня 2020 року слід залишити без змін.

В судовому засіданні представник ПАТ "Продовольча компанія "Поділля" власну апеляційну скаргу підтримав з посиланням на викладені в ній обставини, а також додатково подані пояснення. Щодо заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу зазначив, що у випадку задоволення поданої відповідачем апеляційної скарги, вказана заява позивача задоволенню не підлягає.

Позивач та її представник в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення, при цьому позивачем було подано заяву про розгляд справи у її відсутність.

Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, що з`явились, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, дійшов наступних висновків.

Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції від 09 грудня 2020 року вищевказаним вимогам закону відповідає, а додаткове рішення місцевого суду від 28 грудня 2020 року таким вимогам закону в повній мірі не відповідає.

Так, судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 2,8901 га, розташованої на території Вільшанської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, кадастровий номер 0521985500:02:001:0273, яку вона отримала в спадщину від своєї баби ОСОБА_2 , що підтверджується заповітом та свідоцтвом про право на спадщину за заповітом (а.с. 8,9).

На підставі договору оренди земельної ділянки від 27.02.2017 між спадкодавцем ОСОБА_2 та відповідачем Приватним акціонерним товариством Продовольча компанія Поділля було зареєстровано даний договір у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зареєстровано право оренди 27.04.2017 на 20 років.

На день розгляду справи відповідач користується спірною земельною ділянкою.

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 17.01.2020 №7322/7323/19-21 підпис на договорі оренди земельної ділянки від 27.02.2017, сторонами якої є ОСОБА_2 та Приватне акціонерне товариство Продовольча компанія Поділля , об`єктом оренди у якій є земельна ділянка площею 2,8901 га з кадастровим номером 0521985500:02:001:0273 виконаний не самою ОСОБА_2 , а іншою особою (а.с.165-171).

Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що висновок судово-почеркознавчої експертизи, в сукупності з іншими доказами, є допустимим та достовірним доказом на підтвердження факту не підписання спадкодавцем оспорюваного договору, є вірним.

Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження

№14-499цс19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17,

від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц.

У справі, що розглядається, позивач звернулася з вимогою про визнання недійсним договору оренди, укладеного між її бабою - ОСОБА_2 та ПАТ Продовольча компанія Поділля , посилаюсь на те, що цей договір її баба не підписувала, умови його не погоджувала.

Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, за якими спірний договір ОСОБА_2 не підписувала та, відповідно, істотних умов цього договору не погоджувала.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій

статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на тому, що її баба на не укладала договір оренди, користування належною їй земельною ділянкою відповідачем є незаконним. У цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки. Більше того, такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19), у постановах Верховного Суду у складі колегії Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 вересня 2020 року у справі №662/1944/17 (провадження №61-17539св18) та від 02 вересня 2020 року у справі №148/2484/16-ц (провадження № 61-14298св18).

Оскільки факт відсутності волевиявлення ОСОБА_2 на укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 17.01.2020 №7322/7323/19-21, то такий договір є неукладеним. Тому ефективним способом захисту прав позивача є звернення до суду з вимогою про повернення земельної ділянки, яка є предметом договору оренди.

Вказана вимога заявлена позивачем у заяві про уточнення позовних вимог, яка місцевим судом прийнята та задоволена.

З урахуванням наведених вище обставин та норм закону, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення вимоги позивача щодо повернення належної їй земельної ділянки.

Щодо викладених в апеляційній скарзі посилань на те, що при ухваленні рішення, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, так як позивачем не заявлялася негатрона позовна вимога, то вказані посилання судом до уваги не приймаються, оскільки як зазначено вище, така вимога заявлена позивачем у заяві про уточнення позовних вимог, яка задоволена судом і, що в даному випадку є ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки вважає порушеним.

Отже, апеляційний суд вважає, що доводи поданої відповідачем апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення процесуального права або неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

При вирішенні цієї справи суд правильно визначив характер правовідносин між сторонами, застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити подану відповідачем апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції від 28 грудня 2020 року, яким з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 стягнуто витрати на професійну правничу допомогу, і яке оскаржується останньою, то колегія суду звертає увагу на наступне.

Положеннями статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Вирішуючи питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу необхідно виходити із положень статті 137 ЦПК України .

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Як вбачається з матеріалів справи, заява представника ОСОБА_1 - адвоката Глушкової О.І. про ухвалення додаткового рішення подана у визначений законом строк.

Згідно вимог статті 137 , 141 ЦПК України вбачається, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги, рахунки тощо.

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права

Суд апеляційної інстанції враховує критерії, які застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі East/West Alliance Limited проти України , від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Надання доказів про факт та розмір витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Представником позивача на підтвердження понесених витрат було надано договір, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Глушковою О.І. про надання правничої допомоги від 02 квітня 2019 року, предметом якого є надання адвокатом правової допомоги клієнту (т. 2 а.с. 66), а також додаткову угоду від 07 лютого 2020 року до договору про надання правничої допомоги від 02 квітня 2019 року , відповідно до умов якої сторони домовились, що розмір гонорару визначається виходячи із погодинного розрахунку, що становить за одну годину роботи адвоката 1 000 грн, а за участь адвоката у судовому засіданні в Крижопільському районному суді Вінницької області - визначається, виходячи з фіксованого розміру - 1 000 грн. (а.с. 67).

Також представником позивача надано акт прийому - передачі робіт

(надання послуг) від 07 лютого 2020 року (т. 2 а.с. 69) та квитанції від 02.04.2019 на суму 5 000 грн, від 07.02.202 0 на суму 10 000 грн, від 31.08.2020 на суму 7 000 грн, від 09.12.2020 на суму 10 100 грн. (т. 2 а.с. 69 - 78).

Згідно з частиною п`ятою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 137 ЦПК України ).

Таким чином, зменшення судових витрат судом можливо лише за клопотанням іншої сторони.

28.12.2020 представником відповідача на адресу суду було надіслано клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу адвоката, понесених позивачем з наведенням відповідних доводів на спростування їх розміру.

Ухвалюючи додаткове рішення у справі місцевий суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.

Колегія суддів хоча і погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначені представником позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 32 100 грн є завищеними, належним чином не обґрунтованими та становлять надмірний тягар для відповідача, однак не може погодитись з висновком щодо розміру зменшення стягнення до суми 5 000 грн, оскільки він суперечить принципу розподілу судових витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні в суд з позовом та розгляді справи, ОСОБА_1 було заявлено дві позовні вимоги, з яких рішенням суду від 09 грудня 2020 року задоволено лише одну.

На підтвердження понесених судових витрат на правничу допомогу, ОСОБА_1 надала (квитанції про сплату коштів адвокату від 02.04.2019 на суму 5 000 грн, від 07.02.2020 на суму 10 000 грн, від 31.08.2020 на суму 7 000 грн, від 09.12.2020 на суму 10 100 грн). Загальна сума документально підтверджених понесених судових витрат на правничу допомогу складає 32 100 грн.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються , зокрема, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи на те, що задоволенню підлягає лише одна позовна вимога із двох, а тому і зменшенню підлягають судові витрати на правничу допомогу пропорційно до задоволених позовних вимог.

Крім того, надані ОСОБА_1 квитанції про сплату коштів адвокату та надані докази на обґрунтування виконаних робіт, участі в судових засіданнях, складення процесуальних документів містять у собі суперечливі відомості щодо витраченого часу і їх вартості.

Так, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що зазначена позивачем сума витрат на професійну правничу допомогу в заявленому розмірі є неспівмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, при цьому враховуючи тривалий розгляд справи, обсяг наданих адвокатом послуг і виконаних робіт , то визначений судом першої інстанції розмір витрат на правничу допомогу в сумі 5 000 грн, є заниженим.

Зважаючи на викладене вище та приймаючи до уваги те, що стягнення витрат на правничу допомогу не може суперечити принципу розподілу таких витрат, колегія суддів, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 10 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, що відповідатиме вищевказаним принципам. Решту витрат слід залишити за позивачем.

Отже, додаткове рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 28 грудня 2020 року підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу.

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України , статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга ПАТ "Продовольча компанія "Поділля" залишена без задоволення, тому судові витрати понесені у зв`язку з апеляційним переглядом справи слід залишити за ПАТ "Продовольча компанія "Поділля" .

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Вінницький апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Продовольча компанія "Поділля" залишити без задоволення, а рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 09 грудня 2020 року залишити без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником - адвокатом Глушковою Ольгою Ігорівною задовольнити частково.

Додаткове рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 28 грудня 2020 року скасувати та постановити нове рішення.

Заяву ОСОБА_1 , подану її представником - адвокатом Глушковою Ольгою Ігорівною про розподіл судових витрат задовольнити частково.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства Продовольча компанія Поділля на користь ОСОБА_1 10 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: В. В. Оніщук

Судді: С. К. Медвецький

С. Г. Копаничук